This version of the page http://kut.org.ua/books_a0124.php (0.0.0.0) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2007-12-19. The original page over time could change.
Катерина Хінкулова. 36 пісень про життя (рецензiя). Автор: Євген Повєткін. / kut.org.ua, інтернет-часопис про культуру






архів статей

можна подивитися тут



анонси статей

ПСИХОАНАЛІЗ У ДІЇ

7 грудня в літературному кнайп-клубі "Купідон" був не просто собі літературний "четвер", а справжній сеанс психоаналізу. Хоча насправді кушетки, на яку хтось мав би лягти і виповідати свої страхи і комплекси, не було. Літературознавець Ніла Зборовська просто скористалася психоаналізом як одним з методів дослідження психології героїв на прикладі нової книжки Володимира Даниленка "Сон із дзьоба стрижа".
докладніше тут

КАМУФЛЯЖ В ПОМАДІ

30 листопада в київському кнайп-клубі "Купідон" письменниця Світлана Поваляєва підбивала підсумки свого десятилітнього життя у літературі. Літературний доробок письменниці складається з п'яти книг: чотирьох прозових - "Ексгумація міста", "Орігамі-блюз", "Замість крові", "Сімург" - та однієї збірки поезій "Камуфляж в помаді".
докладніше тут

ГЕРОЇ ОДВІЧНОЇ ПАРТИЗАНЩИНИ

26 жовтня виповнилось 118 років з дня народження одного з найвідоміших повстанців доби української Отаманщини 1918-1921 років - Нестора Івановича Махна.

Політолог й культуролог Андрій Окара вважає, що "самокерований Хаос є основною матрицєю української політичної культури". "Самокерований хаос" - це феномен, циклічно повторюваний в українській історії, коли несподіване вивільнення від чужого ворожого порядку кличе до життя ту чи іншу форму громадської самоорганізації.
докладніше тут

ПІД ЧЕРВОНИМ СОЛОДКИМ СОНЦЕМ ІСПАНІЇ

З нової книжки Галини Логінової "Червоне солодке сонце" можна дізнатися, як в тій країні вижити простій українській студентці, якій заборгували стипендію.

Не можна не помітити прагнення Галини Логінової якнайдалі відійти від стилю та тематики свого першого роману - "Піщаної ріки". Друга книжка явно тяжіє до стандарту якісної масової сучасної літератури. Письменниця орієнтується на жанри молодіжного та жіночого роману, за основу вона бере автобіографічний матеріал.
докладніше тут

АНДРІЙ КОКОТЮХА ЯК ІМІДЖМЕЙКЕР СУЧУКРМАСЛІТ

16 листопада 2006 року в київському кнайп-клубі "Купідон" пройшла зустріч з письменником Андрієм Кокотюхою. Активна читацька публіка вже знає, що Андрій "вчворив" цього літа на літконкурсі "Коронація слова" - переміг у ньому двічі, тобто зайняв одночасно перше й друге місця з романами "Темна вода" (вид-во "Нора-Друк") і "Зоопарк" (вид-во "Зелений пес").
докладніше тут

НА ВОГНЕВОМУ РУБЕЖІ ПОТРІБНО СТРІЛЯТИ

28 жовтня 2006 року, як завжди по суботах, на радіо "Ера ФМ" вийшла спеціалізована програма про українську та перекладену українською мовою літературу "Книжковий базар". Навіть якщо не враховувати нашого українського "безриб'я" на подібні тематичні передачі, "Книжковий базар" - зовсім не плітка чи селявка, словом - не якась дрібнота, це справжній морський монстр. От тільки від сьогоднішньої програми залишилося враження, що ця рибина невідь-чого почала, як то кажуть, "мілко плавати".
докладніше тут

УЛЬЯНЕНКО ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Зовсім нещодавно, після п'ятирічної перерви вийшли три нові книжки Олеся Ульяненка - "Знак Саваофа", "Син тіні" і "Богемна рапсодія", які були презентовані 26 жовтня в кнайп-клубі "Купідон" на творчому вечорі письменника, відомого передовсім своїм романом "Сталінка", завдяки якому він став лауреатом малої Державної премії ім. Тараса Шевченка в 1997 р.
докладніше тут

"ОСТАННІЙ ДІАМАНТ МІЛЕДІ"

Коли я прочитала роман Ірен Роздобудько, який називається "Останній діамант міледі", сталося щось не те - ніби якесь розчарування або, радше, неочікуваний ефект. Короче, глюк у матриці. Місяць я думала над цим романом, але потім вирішила звернутися до письменниці за роз'ясненнями. Отже відповіді на запитання про роман плавно переросли в інтерв'ю.
докладніше тут

ОСТАННЯ НАДІЯ САМОСТРАЧЕНОЇ

Основна частина "Щоденника страченої" дійсно зовнішньою композицією наслідує щоденникові записи. Проте - героїня-оповідачка не тільки читає свою історію, а ще й напружено та зосереджено рефлексує над нею, а рефлексія - це шлях до усвідомлення того, чим є власна особистість та її буття. У Марії Матіос і сама пристрасть, і її рефлексія, і рефлексуюча особистість - категорії в значній мірі соціальні.
докладніше тут

"ХУЛІГАН" І "КАПІТАЛІСТ"

11 та 12 жовтня в київському кнайп-клубі "Купідон" пройшли вечори-презентації нових книжок - "Хулігани" та "Капітал" двох відомих і водночас контраверсійних українських письменників - Юрія Покальчука та Сергія Жадана.
докладніше тут

"І НА ТІМ РУШНИЧКОВІ..."

5 жовтня в кнайп-клубі "Купідон" пройшла презентація нових книжок Тані Малярчук "Як я стала святою" і Олега Криштопи "Кохання, секс і смерть - гарантовані". Головна інтрига вечора полягала, втім, у представленні читацькій публіці не тільки нових книжок, а й, так би мовити, нової ланки літературного "виробництва", іронічно пойменованої в афіші як "Сімейний дует "Рушничок".
докладніше тут



Тридцять шість уламків життя

Євген ПОВЄТКІН, Київ.
Грудень 11, 2006 р., понеділок.

24 листопада 2006 року відбулася київська презентація книжки Катерини Хінкулової "36 пісень про життя".

Видавці нової книжки - письменники брати Віталій та Дмитро Капранови - самі проводять презентації своїх авторів. Принаймні, коли мова йде про нову книжкову серії "Майбутні класики". Про представлення книжки Андрія Кокотюхи "Зоопарк", яка вийшла у серії під номером "3", наше видання не так давно писало. Тепер надійшла черга представляти номер перший - роман Катерини Хінкулової.

Ще років 6-7 тому в середовищі філологів, дослідників укрсучліту велася активна дискусія про те, є у нас постмодернізм чи немає. В постмодерністи хотіли записати Юрія Андруховича, інколи "Бу-Ба-Бу" в повному складі, і після суперечок - жвавих або не дуже - здебільшого доходили висновку, що ні, Андрухович не "чистий" постмодерніст, в нього можна простежити тільки окремі елементи цієї стильової течії. Дійсно, про постмодернізм як цілісну естетичну систему стало можливо говорити дещо пізніше - після публікації великої прози Іздрика, зокрема, після появи його "АМ ТМ".

Через значно ускладнену сюжетну, смислову й значеннєву постмодерністську гру, переобтяженість, як на погляд незануреного в подібні інтелектуальні ігри читача, брутальною лексикою, химерно-бароковими сценами катувань, насильства, любощів, часто збочених, "АМ ТМ" не може сприйматися як твір масової літератури. Й от укрсучліт нарешті дочекався такого твору - потенційно спрямованого на широкі маси читачів постмодерністського роману. Замість містичної багатозначності "безсмертя в домашніх умовах" та грального кубика із зловісними трьома шістками, а ще темних і сірих кольорів авторського оформлення Іздрикової книжки - рожева обкладинка! (На презентації, між іншим, брати Капранови намагалися переконати публіку в тому, що обкладинка насправді не рожева, посилалися на те, що на дизайнерському жаргоні цей колір називається геть зовсім інакше, але їм ніхто не повірив.) Звісно, мова про "36 пісень про життя".

Що дає підстави говорити про постмодерністську естетику нової книжки Катерини Хінкулової? Перш за все, фрагментарність світосприймання, відображена вже в самій назві. Пісень про життя аж тридцять шість, й кожна окремо, сама по собі, замість, скажімо, тридцяти шести мелодій чи голосів однієї пісні життя. Втім, фрагментарність як така ще не означає автоматично відсилання до постмодерністської естетики. Композиційна розірваність, коли твір побудовано із різних за стилістикою, настроєм, фактурою, зрештою, дійовими особами шматочків тільки тоді виражає постмодерністські естетичні настанови, коли розбиту на скалки картину так і не вдасться зібрати. Й тут вже не має значення, чи скалки гострі й немовби ріжуть пальці, як у Іздрика, чи вони гарненько оброблені й відшліфовані, як у Хінкулової.

Важливо те, що їх так і не буде складено назад, в одну картину, вивершено цілісний характер, чи, як у Хінкулової, не буде відображено життя, як воно є. Замість цілісності світосприймання читачеві пропонується якась напівумоглядна, напівметафорична, але в будь-якому разі дещо штучна конструкція, в яку при бажанні можна зібрати усі скалки - уламки. У Іздрика в "АМ ТМ" це шахівниця, точніше, шаховий автомат у вигляді фігурки турка, незрозумілий і містичний прилад. У книжці Катерини Хінкулової, уже в передостанній главі описується вже зовсім абстрактна уявна комбінація ліній і вогників у темному просторі:

Вони - спогади, спогади-чоловіки. Скільки їх, себто вас, було? Та яка різниця. Зараз я найбільше пригадую тих, які не стались, платонічних, часто безіменних, які лише по дотичній торкнулись мене, а я їх. Навіть не по дотичній, а в одній лише точці у багатовимірному просторі, й ці точки мерехтять навколо мене, як зірки.

Інший мотив постмодерного твору - писання заради самого писання, писання як самодостатня цінність. І цінність дуже важлива: писання історії для головної героїні - чи не єдиний спосіб утримати всіх героїв, включно із самою собою, так би мовити, в силовому полі присутності, приналежності до життя. В цього силового поля, безперечно, є полюси. Жіночий та чоловічий: найближча подруга героїні на ім'я Таня, з якою вона виросла в одному дворі й вирушила разом до Великобританії, та її химерний, загадковий і несподіваний друг, напіванглієць-напівамериканець Ешлі. Якщо знову вдатися до просторової метафори, то письмо головної героїні матиме вигляд замкненого кола - все розказане починається від смерті Тані і так само закінчується її загибеллю одного морозяного ранку. Власне, не одного кола, а багатьох, вони можуть бути більшими або меншими, сягати народження Тані (ось воно, повне завершення циклу - народження і смерть героїні на очах оповідачки) чи навіть захоплювати долю батьків ще до народження обох жінок, про яких ідеться, але так чи інакше, а письмо "36 пісень..." так ніколи й не подолає цього закляття - своєї зупинки в точці, в якій зупинилося Танине серце.

Як на мене, це страшенно сумно, навіть трагічно - адже в момент, коли героїня відкладе свою ручку (вимкне комп'ютер), силове поле писання зникає, Таня навіки зникає десь у минулому. Адже від неї в світі майже не залишилося сліду: немає справи, яку вона розпочала, і хтось продовжує її; дітей, яких вона народила, навіть слів, життєво для когось важливих. Немає навіть простого: могили, на яку можна було б прийти і пом'янути її. Само собою, чималою мірою це був свідомий вибір самої Тані, особливо коли вона, подібно до Шу, героїні роману Лариси Денисенко "24:33:42", робить собі домашній аборт, але й молода жінка-оповідачка докладає до цього свого внеску. Насправді й письмо теж не досягає своєї мети - те, що за допомогою нього прагне воскресити героїня-оповідачка, постійно вислизає з фокусу:

Мені здається, що так і не змогла пояснити, якою була Таня. Бо більше розповідаю про наше життя, пригоди, спогади дитинства, а Таня як людина залишається незмальованою, неописаною, неописанною.

Оце повсякчасне вислизання головного з поля зору, стрижня і опори, на якій мало б триматися всеньке життя - особливість не тільки спогаду оповідачки про Таню, а й усього типу людей, до яких вони обидві належать і який у присвяті до твору названо "українськими космополітами". Насправді вони ніякі не космополіти, не громадяни Всесвіту в розумінні античної філософії, простіше кажучи, це люди, які всюди почуваються як на чужині. Якщо вдатися до символу з Біблії, то Таня та її старша подруга "падають наче листя", їх немовби несе вітром, може піднести високо-високо, а потім кинути під ноги, і так знову й знову. Ось формула: "Життя несправедливе. Але могло би бути гірше".

Тут варто відзначити кілька важливих моментів. Перший: героїня-оповідачка прагнула жити і тепер живе в зручному, комфортному світі: "Інколи мені здається, що я тут житиму довго - нам з Боліком тут якщо не добре, то принаймні зручно(...)". Другий: вона не вірить в Бога: "Від чого наші проблеми, ніхто не знає. Ті, хто намагається дізнатись, починають або філософствувати, або вірять в Бога. (Пишу з великої літери виключно з поваги до віруючих)". Третій - і вона, і Таня - самотні, незважаючи на те, чи є хтось поруч з ними в певний момент, чи немає: "Навіть Таня під кінець не робила мене менш самотньою - напевно, занадто самотньою була сама".

Отже, обидві вони живуть в зручному самотньому безвір'ї, "падають наче листя". Таня, зрештою падає сірим попелом із паризького мосту, героїня-оповідачка падає в обійми випадкового коханця-трансвестита, аби той зробив її, за її словами, менш самотньою саме в той момент, коли вона найбільше того потребувала. Тут композиційно, ідейно, часово і подієво роман закінчується. Дарма що це місце знаходиться в середині книжки - "мертва точка" знаходиться саме тут. Звідси рух письма і всього твору можливий тільки в зворотньому напрямі, у минуле, а щодо майбутнього можливі лише куці приписки - в завершальному синопсисі.



Катерина Хінкулова
Чим ближче письмо і життєва доля наближаються до цієї "мертвої точки", тим виразнішою та "реальнішою" стає паралельна дійсність - світ постмодерної гри. Звісно, що людина, яка не вірить в Бога і не слідує в житті за ним, цілком може побачити представника протилежної сили, і втрапити в ланцюжок різних спокус, пов'язаних із чоловічим образом із сну, що його героїня ледве не назвала одного разу Hell - "Пекло". Ці спокуси, втім, виражаються простою формулою: "це нічого не означає". Тобто все пережите, як уві сні, так і вдень, насправді ніби нічим і не є.

Зрештою, коли бачиш своїм духовним поглядом не Бога, а його відвічного противника, причому бачиш напрочуд реально, як то описує оповідачка - значить, руйнування і занепад твоєї душі стануться вже зовсім скоро. І справа навіть не в тому, що Таня дійсно невдовзі безглуздо загинула на автотрасі. В самої головної героїні занепала душа, бо врешті в неї "цинізм убиває всі зародки будь-яких романтичних почуттів".

Втім, роман не тільки про смерть і занепад, а й про надію також. "Надія вмирає останньою" - на перший погляд смішно і недоречно стверджує один із персонажів роману, "сумний лицар" Мет'ю. Жаль тільки, що навіть він не втримав цю істину в своєму серці. Лише немолодий і гарний, добрий і душевний чоловік - Джерелі Вотерол - замість спокус бачив своїм духовним поглядом дивовижну істоту на ім'я Скай - "Небо" - і зміг повірити в неї. Але то було десь немовби далеко і давно поза часом оповіді. Виходить майже песимістично, як і належить постмодерному світосприйманню. Але життя, що про нього "тридцять шість пісень", все-таки побачене крізь письмо роману, хай навіть не в "центрі кадру" і "не у фокусі"...