01.09.2006 17:36
Володимир Дахно: "Мій почерк – український"
30 липня цього року пішов з життя класик української анімації режисер Володимир Дахно, автор багатьох знаменитих і всенародно улюблених мультфільмів, зокрема, серіалу "Як козаки...". Володимир Дахно народився 7 березня 1932 року. Закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту (1955). Працював архітектором. Від 1960 року – в Творчому об’єднанні художньої мультиплікації студії "Київнаукфільм". Був художником першої стрічки Об’єднання – "Пригоди перця" (1961). Як режисер, зокрема, створив фільми "Що на що схоже", "Лис і дрізд", "Пригоди Парасольки" та інші. Постановник серіалу "Як козаки...", а також єдиного українського повнометражного анімаційного фільму "Енеїда" (за однойменним твором Івана Котляревського). Лавреат численних фестивальних і державних нагород, зокрема, 1988 року отримав (разом з оператором Анатолієм Гавриловим і художником Едуардом Киричем) "за цикл мультиплікаційних фільмів про пригоди запорозьких козаків" Державну премію УРСР імени Тараса Шевченка.
Пропонуємо розмову з Володимиром Дахном, що була видрукувана в одному з чисел часопису KINO-КОЛО (№ 7-8, осінь – зима) за 2000 рік.
KINO-KOЛО. На ваш погляд, чи випрацювала українська анімація за історію свого існування неповторне обличчя? Коли так, то в чому полягають особливості української анімації?
Володимир Дахно. Наша українська школа, а нас так і називали, була відома всьому світові. Кращі українські фільми увійшли до каталога світової анімаційної культури.
Про минуле можу сказати так: наша ґенерація прийшла до анімації замолоду, ми були незакомплексованими в зображальному мистецтві, спроможними на пошук нових шляхів. Наприклад на мій режисерський дебют, "Як козаки куліш варили", мала сильний вплив Заґребська школа анімації – різкий, схематичний малюнок. А вже від другої серії малюнок став пластичніший, легший. З іншого боку, ми також були учнями московської студії "Союзмультфильм", пройшли класичну диснеївську школу. Я і своїх учнів навчаю класичній анімації Волта Диснея; а вже потім, діставши цих знань, кожен може працювати над власним стилем.
Чому виникла українська школа? Тому що все тоді у нас було новим, ориґінальним. У кожного майстра було своє бачення анімації. Мій почерк – більш український. До речі, "Козаки..." допомогли усім в усіх усюдах українську анімацію одразу ідентифікуати, бо вони були колоритні й незвичайні. Можна сказати, що це була підтримка національної анімації. Перший фільм із цієї серії став проривом, бомбою. Він був дуже темповий. Він і зараз сучасний – за 10 хвилин показана велика пригода. На фестивалі в Румунії його приймали “на ура", зал наче б то прокинувся – таких динамічних були тільки два американські фільми і мій. Я сам темпова, динамічна людина, і на фільми це впливає.
А, між іншим, коли я здавав фільм на кіностудії, то художня рада його не поцінувала, не сприйняла. Його не зрозуміли. І мудрий Борис Остахнович, директор студії, запропонував тоді показати стрічку старшокласникам: якщо діти зрозуміють, значить, усе гаразд. Прийшло два класи “експертів". Після перегляду запитали в дітей, про що ця картина. Одна дівчина так стисло і точно розповіла, що потім я використовував її відповідь для анотацій фільму…
З якими мріями і планами ви прийшли до анімації? Чим із зробленого ви пишаєтеся?
Мені завше хотілося створювати веселе кіно, кумедне, дотепне. І щоб робити його було теж весело, і щоб глядачі потім веселилися й могли відпочити. Інакше я не міг. Не люблю кіно зле. Не терплю насилля.
Завжди автор не задоволений своїми творами. Були більш, були менш вдалі фільми. Відзначив би картину "З життя пернатих", ще дитячий фільм "Найголовніший горобець", "Енеїду". Якісь фільми із серіалу "Як козаки..." були вдалими. Та ейфорії з цього приводу жодної.
А от у картинах деяких інших постановників я не бачу вад. Наприклад у фільмах російського режисера Едуарда Назарова – там узагалі немає недоліків! Ось наш Олександр Вікен дуже ретельно працює над деталями, й результат – блискучий; а я так ніколи не робив…
З чим ви пов’язуєте своє творче й виробниче майбутнє в анімації?
Хотілося б працювати з професійними продюсерами, бізнесменами. Анімація – це ж прибуткова сфера. Це не швидкий бізнес, але практика доводить, що прибуток може бути – 200 %. Дивіться, що сталося – українські ігрові фільми зовсім не продаються, анімація ж продається добре. Треба чекати, коли з’явиться нове покоління бізнесменів, що вони б це зрозуміли й почали в анімацію вкладати кошти.
Загальновизнано, що анімація як найумовніше мистецтво має “необмежені можливості". На ваш погляд, чи є щось таке, що анімації як мистецтву непідвладне?
Вважаю, що обмежень анімація не знає. Все що є, від мікро- до макрокосмосу, може бути відтворене на екрані завдяки анімації.