06.06.2007 16:16
КІНОТАВР: «Шерлок Голмс і доктор Ватсон», у пошуках українського
Середа, 6 червня, на «Кінотаврі» позначена продовженням конкурсної короткометражної програми, в якій бере участь анімаційний фільм українця Олександра Бубнова «Шерлок Голмс і доктор Ватсон», що створений нашим земляком у Росії.
Олександр Бубнов за спиною має Київський інженерно-будівельний інститут, курси художників-мультиплікаторів при студії «Київнаукфільм» (1989), де навчався у Євгена Сивоконя, Вищі курси сценаристів і режисерів у Москві (майстерня Фьодора Хитрука й Едуарда Назарова), а також надзвичайно виразні короткометражки «Клініка» (1993) та «Остання дружина Синьої Бороди» (1996). Від 1989-го Олександр працював у Творчому об’єднанні художньої анімації на «Київнаукфільмі», створив у Києві свої перші самостійні робти, а в середині 1990-х, коли українське кіножиття застигло, подався у світи. Спочатку до Франції, а потім до Росії. Досі на Батьківщині він, на жаль, не може знайти собі творчоого застосування...
Українське час від часу – в тій чи тій формі, в тому чи тому вигляді – виринає на «Кінотаврі», у його фільмах та іменах. Якщо ми самі не фільмуємо кіно про себе ж, то це, як і треба було очікувати, за нас роблять інші. Коли ми не виводимо себе, українців, на екран, то цього не оминають закордонні режисери. Це було виразно помітно на Каннському фестивалі – у фільмах австрійця Ульріха Зайдля та італійця Джузеппе Торнаторе (читайте незабаром на нашому порталі про ці картини в статті Міли Новікової). Це ж проривається і в російських фільмах. Інша справа, що тут ми – природно – бачимо сторонню візію українського, його інтерпретацію. Це дуже цікаво, але далеко не завжди адекватно, часто – однобоко. Що ж, це як із армією – «не хочете годувати свою, годуватимете чужу»; аналогія очевидна – нема розуміння чи бажання самим фільмувати кіно про себе ж, то інші це зроблять, розкажуть нам про нас у дражливих ситуаціях і не вельми симпатично, а ми це ще й профінансуємо кревними за квиточок на перегляд.
Так, українка-бабуся вривається на екран у конкурсному повнометражному дебюті Ярослава Чеважевського «Кука». Ця мелодраматична історія – без огляду на логіку драматургії чи логіку життя – є прямим соціальним замовленням однієї з російських кінофундацій на «позитивне кіно». В цілому, треба визнати, замовлення виконано. Зокрема, й український акцент читається відповідно: україномовна бабуся надактивно відстоює свою першість у черзі за отриманням пенсії в поштовому відділкові; більш вона не з’являється на екрані. Зчитується однозначно: а ми їх годуємо...
Я вже писав про фільм, яким відкрився «Кінотавр», – про «Ґлянець» Андрєя Кончаловського за його ж сценарієм та Дуні Смірнової. Тут не обійшлося без російського новобагатька з українським прізвищем Клименко і зовнішністю й поведінкою вурдалака у виконанні Алєксандра Домоґарова. Де й дівся романтичний чоловічий чар створеного ним образу Богуна у фільмі Єжи Гоффмана «Вогнем і мечем». Відповідна робота ґримера, пришамкування через вставлену щелепу й належне акторське виконання виписаного аморалітету – маємо диявольський образ кровопивці зі знаковим прізвищем на верхів’ях реальної російської влади. Всього-навсього родинний знак – прізвище, але образ харизматичного Богуна успішно дезавуйований.
У тому ж фільмі розгортається історія ще одного нечистого – власника найдорожчого в Москві ескорт-сервісу, походження вже єврейського. Зрештою, воздадуть цьому «катюзі – по заслузі», але прикметно, що тільки двійко «дівчат на продаж», серед зібраних двох десятків, національно-географічно ідентифікуються. І, за дивним збігом обставин, обидві вони виявляються з України (мабуть, бо «українки найкрасивіші у світі»?! чи найнезаможніші? чи просто – схильні?). В однієї з них господар роз’їздного борделю виявляє брудні п’яти («я ж тільки вчора з Києва повернулася» – ?!?), а котрийсь із олігархів полюбляє «груповуху з ідеально вичищеними п’ятками». То скандал! Інший скандал із дівчам з Полтави – ця наївна «Наталка-Полтавка» гадала, що в Москві стане моделькою, а просють до Лондона мало не принцу в наложниці! – Нічого, поплакала-подумала й поповнила армію українських повій за кордонами Неньки.
Помічати подібні речі й писати про них, інтерпретувати їх, одверто кажучи, дуже неприємно. Та дітися нікуди – навіщось бо це зафільмовано...
Володимир Войтенко, Сочі