Леонід Федорович Биков народився у селі Знам'янське Слов'янського району Донецької області. Надивившись фільмів про льотчиків ("Валерій Чкалов", "Винищувачі"), він з дитинства марив небом і мріяв вступити в льотне училище. Коли у 1943 році у Барнаулі, куди їх сім'ю евакуювали відразу після початку війни, він прийшов у військкомат і сказав, що йому вже виповнилося вісімнадцять і попросив відправити його на фронт, його тут же викрили. "Рано тобі ще на фронт, салага, - заявив суворий військком. - Ти спочатку школу закінчи".

Однак свою мрію про льотну кар'єру Леонід все ж не залишив. У 1945 році, вже перебуваючи в Ленінграді, він вступив у 2-у спецшколу для льотчиків (Аеротура), де провчився усього лише місяць. Через деякий час його з школи відрахували, і на цьому льотна кар'єра Леоніда Бикова закінчилася. Ось тоді він і вирішив податися в артисти. Але й тут, так само як і у льотній кар'єрі, нашого героя спочатку чекало розчарування. Під час першої спроби в 1946 році вступити до Київської школи акторів він з тріском провалився на вступних іспитах.

Тоді Биков поїхав до Харкова, щоб там повторити спробу стати артистом і вступити в місцевий театральний інститут. І от несподіванка - екзамени Биков склав успішно і його було зараховано на 1-й курс інституту. Закінчивши інститут у 1951 році, Биков потрапив у трупу Харківського театру імені Т. Шевченка. У 1952 році зіграв свою першу роль у кіно. Це був фільм режисерів Ісаака Шмарука і Віктора Івченка "Доля Марини". Леоніду дісталася епізодична роль простого сільського хлопчини Сашка. У прокаті 1954 року картина викликала несподіваний фурор. Саме ця обставина і зіграла свою позитивну роль у подальшій долі Бикова. Його помітили і запам'ятали не тільки глядачі, а й кінематографісти. У результаті в 1954 році режисери Олександр Івановський і Надія Кошеверова запрошують Бикова на велику роль (Петі Мокіна) у свою картину "Приборкувачка тигрів". Фільм мав величезний успіх у публіки. З цього моменту ім'я актора Леоніда Бикова стало широко відомим.

Майже водночас зі зйомками у "Приборкувачці" на тому ж "Ленфільмі" Биков знімався в іншій картині, де йому вже дісталася головна роль. Це була стрічка Анатолія Граніка "Максим Перепелиця". Успіх цього фільму у прокаті був значно нижчий, ніж двох попередніх, однак для Бикова саме ця картина по-справжньому відкрила двері у великий кінематограф і принесла йому величезну любов глядачів. Після цієї ролі до Бикова інакше як Максим ніхто і не звертався!

Потім цього Биков зіграв кілька дрібних ролей, таких собі Максимів Перепелиць місцевого масштабу. Нарешті у 1959 році йому посміхнулась удача - режисери "Мосфільму" Семен Туманов і Георгій Щукін задумали зняти фільм "Альошчина любов", і на головну роль запросили саме Бикова. Спочатку Биков сильно сумнівався, чи варто братися за цю роль: "Ну який з мене Ромео?". Однак творці картини на ці його сумніви так і заявили: "Саме такий Ромео, як ви, нам і потрібен". Зрештою згода Бикова була отримана, і знімальна група вирушила на натурні зйомки на цілину. Коли фільм "Альошчина любов" вийшов на екрани країни, Бикова у Харкові вже не було. Він остаточно порвав з театром і поїхав з дружиною і двома дітьми в Ленінград, у місто, яке, власне, і вивело його у великий кінематограф. Рішенню переїхати у це місто сприяло й те, що Бикову пообіцяли на "Ленфільмі" дати спробувати себе в кінорежисурі. У 1963 році він уже самостійно зняв комедію "Зайчик", в якій зіграв головну роль. І хоч у прокаті картина зайняла не найостанніше місце, критика його дружно лаяла. Оскільки покладених на нього надій Биков не виправдав, керівництво "Ленфільму" до режисури його більше не допускало. А через рік він із сім'єю взагалі залишив Ленінград і переїхав до Києва. Причину від'їзду можна знайти у листах Бикова одному з близьких друзів по харківському театру - Миколі Бориченку. У одному з листів він пише: "Вже майже рік не знімаюся. Не хочу. Відмовився від 9 сценаріїв. Не хочу брати участь у брехливих і антихудожніх речах...". Це правда - за період з 1966 по 1971 рік Биков не знявся в жодному фільмі.

Давньою мрією Леоніда Федоровича була постановка картини про героїзм радянських льотчиків у роки війни. Любов до людей цієї професії жила у ньому постійно. Тому, коли наприкінці 60-х з'явилася можливість постановки такого фільму, Биков тут же вхопився за неї. У співдружності із сценаристами Євгеном Онопрієнком і Олександром Сацьким було написано сценарій майбутньої стрічки "В бій ідуть тільки "старики". Однак знімати її довго не давали, вважаючи зміст не дуже героїчним. Тільки у 1972 році Биков нарешті розпочав зйомки фільму. Картина вийшла на екрани країни на початку 1974 року і швидко завоювала величезну популярність у публіки. На Всесоюзному фестивалі у Баку фільм отримав почесний приз.

Після тріумфального успіху фільму "В бій ідуть тільки "старики" не помічати талановитого режисера було вже неможливо.

У тому ж році йому було присвоєно звання народного артиста України. Тим часом Биков розпочав зйомки нової картини, і темою її знову була війна. Фільм називався "Ати-бати, йшли солдати…" (сценарій написали Борис Васильєв і Кирило Раппопорт). У головних ролях знялися Володимир Конкін і сам Леонід Биков (це була його 22-а роль).

Зйомки проходили взимку під Загорськом, стояли люті морози, від яких страждали не тільки люди, а й техніка, зайнята у зйомках. Після цієї роботи Биков зліг з інфарктом. Однак справді героїчна праця учасників цієї картини виявилась не марною. "Ати-бати..." стали новим тріумфом режисера і актора Леоніда Бикова. У 1976 році він був удостоєний Державної премії Української ССР.

Здавалося б, настав зоряний час Леоніда Бикова. Але на початку 1979 року він несподівано пише лист-заповіт на ім'я своїх друзів - Миколи Мащенка й Івана Миколайчука. Крім чисто матеріальних розпоряджень на випадок смерті, він розписав сценарій своїх... похорон: "Не треба ніяких промов над могилою, скажіть тільки "Прощай!" - і заспівайте мою улюблену пісню "Смуглянка". Інакше я встану з труни і піду від вас"...

Передчуття не зрадило його. 12 квітня 1979 року Леонід Биков загинув у автомобільній аварії. На його похоронах друзі співали "Смуглянку".

Олена КУРАШИНА, Укрінформ