версія для друку

Настав час подивитися одне одному в очі

  Анатолій ЧЕРНИШ, Дніпропетровськ. (Друкується зі скороченнями через великий обсяг) 

Iсторія показує, що якою б не була форма правління (монархія, президентська республіка, парламентська республіка і подібне), успіх або неуспіх у розвиткові залежить від сильної особистості, що стоїть на чолі держави. Чи зуміємо ми, громадяни України, обрати в жовтні 1999 року Особистість — лідера, гідного бути в одному ряду з найвідомішими в світі?

Зараз я намагаюся регулярно читати три газети: «Днепр вечерний» — щоб знати, що робиться на Дніпропетровщині, «Факты» — щоб знати, чого чекати від влади, і «День» — щоб знати правду. Ось на ці три джерела я й посилатимуся.

Я ніколи не був ні депутатом, ні дипломатом, ні держчиновником. Після закінчення інституту все життя пропрацював на виробництві й останніх 20 років обіймав посаду начальника невеликого цеху великого підприємства. У цеху — близько 500 робітників. Під час роботи мені часто доводилося спілкуватися з робітниками, ІТП і службовцями, тому я знаю, що вони думають так само, як і я.

За достатком я належав до середньозабезпеченого прошарку суспільства, як і більшість інженерів, лікарів, вчителів, хіміків і металургів, працівників науки і мистецтва. Тобто я — більшість.

Більшість тих, хто внаслідок діяльності (точніше було б сказати, бездіяльності) Президента, уряду і парламенту стали за останні п'ять років не тільки напівжебраками, але й приниженими і ображеними в своїй країні.

Коли я почув по телевізору в програмі «Подробиці» («Інтер»), що Соціал-демократична партія (об'єднана) вирішила підтримати на президентських виборах Леоніда Даниловича Кучму — вухам своїм не повірив. Як же так? Чому одна з найбільш організованих і матеріально багатих партій та ще й така, що непогано пройшла парламентські вибори, не висунула власного кандидата?

Здавалося б, дуже логічно висунення від цієї партії претендентом в кандидати на пост президента екс-президента Леоніда Макаровича Кравчука: є досвід президентського правління, майже той же вік, приємна зовнішність, непогана мова, досить високий рейтинг. Але СДПУ(о) вирішила зробити ставку на Л. Кучму.

Пізніше ті ж «Подробиці» оголосили про те, що Григорій Суркіс (СДПУ(о) висунув свою кандидатуру в мери Києва. Мені здалося, що це рішення було несподіваним навіть для самого Г. Суркіса, але треба віддати йому належне — кампанію він почав упевнено, енергійно і з розмахом.

А 14 травня ц. р. газета «Факты» надрукувала статтю Віктора Медведчука, де голова СДПУ(о) спробував пояснити, чому його партія пішла на «непопулярний», але «доцільний» крок. В. Медведчук висловився з деяких питань і зовнішньої політики, чого я не пам'ятаю в його виступах раніше.

На з'їзді Народно-демократичної партії виникло розходження між групою партійних лідерів на чолі з головою НДП Анатолієм Матвієнком і більшістю членів партії з питання — кого підтримати на виборах. Більшість проголосувала за Леоніда Кучму.

Перефразовуючи телеведучого, який кожен день нам говорить з телеекрану: «Ну чому ж ви не телефонуєте? Вже все ясно!» можна сказати: «Громадяни! Можете брати участь у виборах президента або не брати участі — вже все ясно: Президентом буде Кучма Леонід Данилович».

Коли був дошкільником, моя мама, котра страшенно не терпіла брехні, коли хотіла пересвідчитися, чи правду ми, діти, говоримо, завжди наказувала: «Подивися мені в очі!» Пізніше ці ж слова я говорив своїм дітям, зараз вони кажуть своїм дітям, моїм внукам. Мабуть, і вам доводилося не раз чути ці слова. Я переконаний, що наші батьки дуже сподівалися, що коли-небудь у нас вийде і ми будемо говорити лише правду.

Цей час настав. Подивімося в очі один одному і задумаймося: невже ми, більшість, настільки є пішаками в цій грі, «шістки» в очах правлячої еліти? А може, нам дійсно буде краще жити, якщо Президентом України знову стане Л. Кучма? Я дивлюся вам у вічі й щиросердо, відверто заявляю: «Ні!»

Проаналізуймо, як змінилося наше життя, як змінилася наша держава за п'ять років правління Л. Кучми? Повинен зазначити, що п'ять років у історії держави — термін не такий і великий, але цілком достатній, щоб визначилися тенденції в розвиткові або зародженні чогось нового, а п'ять років у житті людини — це дуже великий проміжок.

Так ось, озираючись на роки 1994-1999, я стверджую, що наша держава не тільки сповільнила розвиток або тупцює на місці, — вона деградує. Я не говоритиму про спад промислового виробництва, що триває, стагнацію сільського господарства, зростання безробіття, відтік умів, неплатежі, зростання заборгованості з виплати заробітної платні (до Л. Кучми зарплатню люди отримували регулярно), бездомних дітей, зниження культурного рівня народу, — про це щодня пишуть усі газети, це випробував на собі кожний з більшості.

Я зупинюся на тих чинниках життя в Україні, про які чомусь досі не пишуть журналісти, політологи, вчені (а може й пишуть, але я не читав).

1. За п'ять минулих років наша держава дійшла до того, що зараз у будь-який час можна посадити у в'язницю (природно, через суд) будь-якого чиновника, починаючи від голови райвиконкому й закінчуючи найвищою посадовою особою, не кажучи вже про бізнесменів, банкірів, підприємців, директорів, суддів, прокурорів і подібних. Це — страшний час! Таке було лише за Сталіна. І ось повернулося в Україну при Президентові Л. Кучмі. Коли людина постійно перебуває «під ковпаком», нею легше правити. Якщо не буде поступливою, можна зашморг і затягнути. Ось читаю в газеті «День» за 19 травня ц.р., що уряд затвердив заходи на 1999 рік, спрямовані на боротьбу з корупцією (напевно, 1999 року з нею буде покінчено), де, до речі, записано: «До 1 жовтня повинні бути проведені комплексні перевірки діяльності імпортерів сирої нафти і нафтопродуктів з метою виявлення порушень антикорупційного законодавства». Вам ясно, панове нафтові магнати? Відразу ж після виборів ви маєте відзвітувати про ваш внесок у обрання, чи то пак — в корупцію. Це про магнатів, а про директорів підприємств, ТОВ або ЗАТ, МП страшно й подумати. Просто НП!

2. Невиконання законів скрізь і всюди, починаючи від головного — Конституції і закінчуючи такими важливими в житті кожної людини — Кодексом законів про працю, законом про пенсійне забезпечення і іншими. Іноді хочеться спитати депутатів ВР: «Панове! Навіщо ви їх (закони) приймаєте, якщо їх ніхто не виконує?»

Прокурорського нагляду немає. Становище в судах ще більш кричуще: якщо працівник украв на своєму підприємстві, скажімо, щось і його піймали — суд присудить винуватцеві належне. Але якщо цей же працівник звернувся до суду, що його підприємство не виплачує йому заробітну платню ось вже 8—12 місяців, суд сором'язливо розводить руками. Багатьом цей розгардіяш вигідний, їм тоді легше живеться. Тим же чиновникам, починаючи від райвиконкомів, які отримали великі пільги, депутатам ВР, членам уряду, держадміністрації, директорському корпусові, — а це дуже багато людей, що мають годівницю, які хочуть такої «стабільності».

Але все ж у масштабах країни — це меншість. Хоча впливова, багата, але — меншість.

3. Україна не лише не зміцнила свою національну незалежність, але й зробила великий крок назад.

Про це можна судити за такими фактами. Зупинено, а фактично бойкотовано переведення діловодства на державну — українську — мову.

Так вийшло, що по телевізору я можу дивитися лише чотири програми: УТ-1, «Інтер», 9 і 11 канали Дніпропетровська. По УТ-1, як би він не називав себе Національним, дивитися ввечері нічого. «Інтер», 9 і 11 канали ведуть передачі російською мовою. Такий же стан у освіті та мистецтві.

4. В Україні зневажені почуття власної гідності та гордості за свою Батьківщину в більшості громадян. Людині убогій, що не знає, як прожити не лише завтрашній день, але й сьогоднішній, в одязі, що доношується вже третій термін або куплений на кілограми — не до любові до Батьківщини (а за що, власне?), не до власної гідності.

5. Приниження українського народу в багатогодинних чергах: за субсидією, за пенсією, в приймальнях чиновників всіх рівнів.

Це на словах добре: держава допомагає незаможним через субсидії. Але, щоб отримати субсидію, треба зібрати купу довідок і скрізь стояти в черзі. Половину населення країни поставлено в чергу за довідками. Та й по суті: чому нормальний здоровий 30 — 40-річний чоловік, його міцна здорова дружина не можуть забезпечити нормальне життя собі і єдиній дитині?

Ось що я думаю про діяльність нинішнього Президента.

А газети рясніють заголовками: «30 тисяч студентів Дніпропетровщини висунули кандидатуру Л. Кучми» (напевно, за те, що стипендії не вистачає на трамвайний проїзд), «Металурги підтримують Президента» (напевно, від радості, що «досягли» 20% виплавки металу від того, що виплавляли раніше), «Вчені за Л. Кучму» (невже вже й ці виїжджають за кордон і їм вже все одно?), «Шахтарі висунули нинішнього Президента» (невже їм виплатили зарплатню?) тощо.

Може, запросимо на пост Президента України німця чи шведа, японця чи корейця? А може, має рацію В.Медведчук, заявляючи, що для українського національного характеру є типовими обережність, стриманість? Знову будемо думати одне, говорити інше, а робити третє?

Я дивлюся у ваші очі й зізнаюся: 1994 року я голосував за Л.Кучму. Мене підкупили в його передвиборній промові слова: «Я виведу громадян України від зубожіння». Ну хіба ж я міг подумати, що виводити «від зубожіння» він буде через кладовище?

Але більше мене не обдурять. На цей раз я голосуватиму за людину, для якої доля України дорожча за особисте благополуччя. Зробіть правильний вибір і ви.

№110, субота, 19 червня 1999

версія для друку

Інші матеріали цієї шпальти:

• Для чого потрібні ще п'ять років?
• Втрачене покоління чи паростки майбутнього?
• Гуманізм у пурпурових тонах
• Коли читачевi виднiше...
• Скільки можна вважати нас бидлом?
• Про сюрреалізм — в житті та правдивість — у газеті

Коментарі читачів: