§1. ОКУПАЦІЯ ВІЙСЬКАМИ НІМЕЧЧИНИ
Про перебіг подій в Україні, у тому числі й на східногалицьких землях, у перші місяці німецько-радянського збройного протистояння написано чимало. Однак, варто зазначити, що питання реакції українських політичних сил на ці події досліджено недостатньо, звісно, якщо не брати до уваги праці пропагандивно-викривального характеру радянської історіографії. Події 22 червня 1941 р., що поклали початок німецько-радянській війні, привели до корінної зміни політико-правової ситуації в Східній Галичині, і, безумовно, вплинули на діяльність українських політичних сил краю. На зміну більшовицькому окупаційному режимові прийшов не менш жорстокий нацистський. Східна Галичина опинилась у зоні урядування німецької військової окупаційної влади, а згодом була приєднана до Генеральної Губернії.
Як і в роки Першої, так і під час Другої світової війни українське населення Східної Галичини, у переважній своїй більшості, було втягнуте у глобальний конфлікт імперіалістичних держав і змушене було платити жахливу воєнну данину за чужі національні інтереси. Неможливо не погодитись з українським істориком із США Степаном Гораком, який зазначив: «Кожна війна є трагедією не тільки одиниць, але й цілих народів. В новітній історії, а зокрема, у випадку двох світових війн, виникла також проблема нейтральності та насильного втягнення у війну держав та народів, не причетних до принципових сторін війни, себто прийняті дефініції не являються первічним об'єктом розпочатої війни».2
Підтвердженням висновку С. Горака про те, що з приходом німецької армії громадськість очікувала повернення законної влади Української Народної Республіки, вітаючи німецьку армію, яка пішла війною проти СРСР, є повідомлення «Українських щоденних вістей» та «Львівських вістей» про реакцію населення на події, пов'язані з першими днями війни. Так, жителі Лопатинщини оцінили початок німецько-радянського збройного протистояння як час, на котрий чекали протягом 22 місяців більшовицької окупації. Незнайомі люди кидалися в обійми, цілували один одного і не хотіли вірити, що це дійсність, що панування більшовиків закінчилося, що починається нове життя.3 У Радехові та по всіх селах Радехівського району влаштовано привітальні брами, прикрашені українськими і німецькими прапорами. Населення радісно вітало німецьких вояків квітами та окликами «Гайль Гітлер!» та «Слава Україні!», вбачаючи в них визволителів від більшовицького ярма. Далі в часописі «Українські щоденні вісті» зазначалось: «Радехівщина в загальному мала щастя, бо, як виявили в будинку радехівського НКВД, від 25 червня мали масово вивозити українців з Радехова та з околиці, але прихід німців не допустив до цієї злочинної роботи».4
Часопис «Вільне слово» повідомляв своїх читачів про перші збройні сутички партизанських відділів Організації Українських Націоналістів з частинами Червоної Армії, НКВД, міліції: «Завдяки надзвичайній активності ОУН вибух німецько-большевицької війни не застав нас непідготовленими. Провід ОУН заздалегідь числився з кожною ситуацією, в якій міг би опинитися наш народ після вибуху воєнної хуртовини на Сході Європи».5
Далі повідомлялося про розгортання партизанської війни, яку повела Організація Українських Націоналістів проти більшовицько-радянських сил. Звісно, часопис був не в змозі подати повну і достовірну картину партизанських боїв, але інформація, поміщена на сторінках «Вільного слова», доповнює історичну картину реалій перших днів війни: «Події надто ще свіжі, ми ж живемо в них і кінець епопей, мабуть, ще далеко. Йде про те, щоб познайомитися принаймні з кількома епізодами найновішої партизанки, оцінити як слід велетенську ролю Організації Українських Націоналістів, як одинокого спадкоємця й носія наших славних традицій збройної боротьби та творця нового життя».
Зупинившись на бойових сутичках бойовиків ОУН з більшовицькими силами у Львові, часопис «Вільне слово» подав інформацію про події на теренах області, зокрема, про радехівських партизан. Повідомлялось, що вже 22 червня 1941 р. деякі частини Червоної Армії під впливом пропаганди, що її з 1940 р. проводила ОУН, розбіглися. Хаос, що панував у радянській армії, сприяв швидкому просуванню німецьких військ. Багато червоноармійців, зазначав часопис, «пристає до партизан». У перший день війни один з партизанських відділів, озброєний кулеметом, гвинтівками і гранатами, захопив містечко Лопатин, яке обороняли 30 енкаведистів та 50 міліціонерів. У бою загинули три енкаведисти, частина міліціонерів приєдналася до партизан. Шістнадцять годин утримували партизани ОУН Лопатин у своїх руках, але під натиском відступаючих сильніших частин Червоної Армії змушені були відступити. Розбившись на невеликі групи та зібравшись знову 25 червня 1941 р. в селі Стримілозі, зайняли на день швидше від німецьких військ місто Берестечко на Волині. У той же час інший партизанський загін ОУН 27 червня 1941 р. в лісах Лопатинського району роззброює відступаючі більшовицькі танкові колони. Подавши опис бойових дій партизанських відділів ОУН, невідомий автор, що сховався під криптонімом Ад, підсумовував: «Сучасна протимосковська партизанка, що породила вже стільки героїв, ще один доказ, що Український народ діє за інтереси проводу ОУН, несе Німецькій Армії всесторонню допомогу: помагає громити більшовицькі військові частини, виловлює енкаведистських звідунів. За всяку ціну бажав взяти в хрестовому поході на більшовиків активну участь».
Поведінка українського населення Східної Галичини в перші дні німецько-радянської війни рівнялася масовому плебісцитові проти радянського режиму і терору як форми влади. Цілком можна солідаризуватися з тими істориками, які, оцінюючи події перших днів війни та реакцію на них українського народу, не добачають в цьому явищі факту зради. Вважають такі звинувачення безпідставними та абсурдними, виходячи з того, що величезна більшість населення на початковій стадії не ставилася до нового окупанта як до ворога, з яким більшовицький режим був у стані війни. Однак, пройде небагато часу і ставлення українців до німецької окупаційної влади різко зміниться і зведеться до відомого прислів'я: «Та сама свита, на інший бік шита». Як згадував голова Львівського відділення Українського Центрального Комітету Кость Паньківський: «Три роки і один місяць тривала німецька окупація Галичини. Без особливих ілюзій, але все ж таки з надіями на краще, зустрічали українці в червні-липні прихід німців. Та доля посміялася з нас. Роки німецької окупації не записалися в житті українського народу багато краще, ніж роки більшовицької окупації».6
Питання окупації Східної Галичини військами фашистської Німеччини, становлення нацистського окупаційного режиму та відповідна реакція суспільства були в центрі уваги всіх українських періодичних видань, що з'явилися у перші дні війни.
Зокрема, часопис «Вільне слово» помістив на своїх сторінках повідомлення очевидця і учасника подій, пов'язаних з відступом більшовицьких військ та вступом українських та німецьких частин у Львів, згідно з яким перший патруль німецької армії увійшов у місто біля третьої години ранку 30 червня. Були це вояки з українського легіону під командуванням Романа Шухевича.7 Вступивши у місто, вони одразу ж нанесли візит до митрополита Андрія Шептицького. Разом з ними був і німецький офіцер Кох, колишній старшина УГА. Незабаром, інформував своїх читачів часопис, на вулицях міста з'явилися німецькі мотоциклісти, а площу Ринок заповнили тисячі громадян міста. Над ратушею замайорів український національний прапор. Утворено управу міста на чолі з Юрієм Полянським. Його заступниками стали Дацикевич та Крип'якевич. Розпочався процес творення української міліції. Дещо пізніше відбувся похід до митрополичих палат по благословення для українського війська, міліції, всіх жителів. «Зберігаючи пам'ять про жертви, які своїм життям заплатили за ідею української державності, — писав на завершення часопис «Вільне слово», — Львів постав готовим до дальшої боротьби за незалежність, до відбудови нового життя».
Безперечно, в центрі уваги часописів були події, пов'язані з Актом відновлення державності. Із сторінок «Самостійної України», «Жовківських вістей», «Вільного слова», «Українських щоденних вістей», «Зборівських вістей» постає зрима та об'ємна картина цієї важливої дати національної історії. Перша шпальта першого числа часопису «Самостійна Україна», що вийшов під гаслом «Бог і Україна», починалася словами: «На визволених українських землях Організація Українських Націоналістів будує братську державу під проводом Степана Бандери».8 Помістив часопис і Маніфест ОУН, в якому існуючий лад сил у світі оцінювався як такий, що насильно «здавлює вартісні та життєздатні народи, валиться від їх визвольних ударів. Московська імперія — сьогодні складова частина цього уладу. Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів та людини».
Із звіту Національних зборів українців Західної України, які відбулися 30 червня 1941 р., що його помістили східногалицькі часописи, дізнаємось про деталі проголошення Акту відновлення української державності.9 Як тільки Львів звільнився від більшовиків, а місто зайняли частини батальйону «Нахтігаль» та перша альпійська дивізія вермахту і перший батальйон 800 полку абверу, місцевий провід ОУН 30 червня 1941 р. о 8 годині вечора скликав Установчі збори Західних українських земель, що відбулися на першому поверсі в залі товариства «Просвіта» по вул. Ринку, 10. Збори відкрив промовою заступник провідника ОУН С. Бандери Ярослав Стецько. Передавши привітання від керівника ОУН, віддавши належну шану пам'яті борцям, що полягли за волю України, Я. Стецько зачитав Акт відновлення Української Держави, текст якого оприлюднили українські східногалицькі часописи. Всі присутні, зазначалось в часописах, бурею оплесків і сльозами радості стоячи вітали цю величну історичну хвилину та відспівали національний гімн.
Варто зауважити, що текст Акту відновлення Української Держави, опублікований на сторінках «Жовківських вістей», був доповнений гаслом «Слава героїчній німецькій армії та її фюрерові Гітлерові». Як зауважив Володимир Косик, ця газета не подала оригінального тексту, а лише власну інформацію, взяту, мабуть, з радіоповідомлення.10 Однак, опираючись саме на цей текст, ОУН-Мельника висунула звинувачення в колаборанстві ОУН-Бандери з окупаційним режимом.
Наведений факт є яскравим підтвердженням того, наскільки важливим є прискіпливий і детальний аналіз періодичної преси як історичного джерела. Після Ярослава Стецька виступив отець Гриньох, довголітній душпастир українського студентства, а тепер польовий духівник Українського Національного Легіону Степана Бандери, й передав привітання від командира легіону сотника Романа Шухевича та всіх українських вояків, які дали клятву віддати Україні своє життя.11
Пізніше слово надали делегатові Крайового Проводу ОУН, після чого було проголошено перший декрет провідника ОУН С. Бандери про утворення Краєвого Правління Західних Областей України під керівництвом Я. Стецька, до часу створення центральної влади у Києві. О. Йосип Сліпий привітав збори від імені митрополита Андрія Шептицького, що всім серцем та душею за цей великий історичний почин, та закликав усіх віруючих та весь народ негайно стати до праці з метою реалізації намічених справ. Також перед присутніми виступив і закликав до найтіснішої співпраці представник німецького командування, колишній полковник Української Галицької Армії, професор Кох.
Часописи поширили Декларацію Правління Української Держави, в якій проголошувалось відродження волею українського народу Української Незалежної Держави у звільненому внаслідок перемоги німецької армії місті Львові. Відроджена Українська Держава, зазначалось у Декларації, опирається на тисячолітню традицію державотворення. Останньою історичною формою незалежної української державності була Українська Держава 1917-1920 рр., визнана урядами Австрії та Німеччини й іншими країнами, що заключили з Україною союз на мирних переговорах у Бресті. Формально існувала Українська Держава і у формі Союзної Радянської Республіки, не зважаючи на те, що вона не була за змістом українською та не відповідала волі та бажанню українського народу. В умовах, що склалися, українці знову приступили на руїнах комуністичної тюрми народів до побудови справжньої державності. Як проголошувалося, нова Українська Держава опирається на повну суверенність своєї влади, стає «добровільно в рамки нового ладу, Європи, бореться проти марксистсько-московської потвори».
Проголошення Акту про відродження української державності знайшло відгомін по всьому краї, зокрема, часопис «Вільне слово» помістив з цього приводу звернення Української Національної Ради міста Дрогобича до українського народу, наголосивши, що ОУН під проводом С. Бандери з волі народу проголосила 1 липня 1941 р. самостійну, ні від кого незалежну соборну українську державу. Окремо було зазначено, що, таким чином, український народ став володарем своєї землі, ковалем своєї долі і творцем вільного життя на прабатьківській землі.12
Із сторінок часопису Організації Українських Націоналістів Тернопільщини «Боєвик» дізнаємось про особливості проголошення Акту відновлення української державності на місцях. Все це діялось спонтанно, з ініціативи учасників похідних груп ОУН-Бандери, які звичайно, крім інструкцій, перед відходом на Схід не завжди мали зв'язок зі Львовом.13
Оцінюючи Акт відновлення Української Держави, ще один орган ОУН, журнал української молоді «Юнак», зауважив, що в умовах, коли на землях України розгорілася найбільша в історії людства війна, коли захиталися основи червоного імперіалізму, коли українці стали в центрі уваги всього світу, понеслись по хвилях ефіру до всіх закутин земної кулі горді слова: «З волі українського народу... проголошується відновлення Української Самостійної Держави».14 Акт 30 червня зайняв гідне місце поруч таких дат-символів, як 22 січня 1918 і 1919 рр., 1 листопада 1918 р., дат, що їх дала визвольна боротьба останніх десятиліть. Українська нація заявила ще раз свою тверду й непохитну волю бути самостійним господарем на своїй землі, що виявилося не тільки на словах, а й на ділі, організувавши в короткому часі всі напрямки державного та суспільного будівництва.
За кілька днів після приходу до влади почав справно функціонувати весь адміністративний та господарський апарат. За державність боролися на фронтах українські легіони, а в запіллі більшовиків — українські партизани. До боротьби за зміцнення та для захисту української державності готувались нові сили. Провідні верстви усвідомлювали, що боротися за Українську Державу — значить боротися за побудову нового світу на справедливих основах, а тим самим боротися за новий загальнолюдський прогрес.
Надіями на розв'язання головної мети національно-визвольних змагань — відродження української державності — проникнута телеграма до фюрера Німеччини Адольфа Гітлера, зачитана 10 липня 1941 р. у Великому театрі у Львові. Як повідомляв часопис «Вільне слово», свято з приводу визволення від комуністичного ярма відкрив голова управи міста Львова Юрій Полянський промовою, в якій висвітлив право українського народу на самостійність, наголосив на заслугах ОУН і, нагадавши про жертви, покладені на жертовник незалежності, закликав до єдності та праці.15 З боку німецького командування виступив генерал Ф. Кранц.
У телеграмі до німецького лідера, зачитаній на зборах українських патріотичних сил і оприлюдненій на сторінках часопису «Українські щоденні вісті», зазначалось: «Звільнене непереможним походом німецької армії від більшовицького терору місто Львів пересилає Фюрерові Великонімецької держави і Найвищому Вождеві найславнішої збройної сили у світі вислови подяки і привіт. Ми знаємо, що доля нашого міста нерозривно пов'язана з долею Великонімеччини. З подякою лучимо приречення найвірнішої відданості при відбудові звільненої від кривавої жидівсько-більшовицької неволі і плутократичного поневолення Європи. Невинно вимордовані московськими катами мешканці міста Львова нагадуватимуть нам постійно обов'язок виконати наше приречення, ми певні того, що над могилами тих жертв і перед непереможним мечем Німецьких армій український народ добуде свою остаточну волю. Як вільний український народ, почуваємося до обов'язку спільно з заприязненим німецьким народом долучити і свою співучасть у будові нового ладу у Європі».16
Але, як відомо, сподівання не справдились. Німецький уряд, вище державно-партійне керівництво третього рейху не визнало Акту відновлення Української Держави, а керівництво ОУН за відмову відкликати цей документ було заарештоване і невдовзі опинилося в концтаборі Заксенгаузен.17
З цього приводу о. Іван Гриньох, активний діяч ОУН у статті «Українська проблема в планах німецької політики», опублікованій на сторінках підпільного журналу ОУН «Ідея і чин» під псевдонімом Коваленко І. М., писав: «Не одному могло здатися, що щойно німецько-совітський збройний конфлікт змінить дотеперішню німецьку тактику, та вже перша промова Гітлера в день вибуху війни не принесла нічого нового та перекреслила такі міркування. Не кинуто нових кличів, за здійснення яких бореться Німеччина з більшовиками. Кожному, хто хоч трохи критично оцінював тодішню політичну ситуацію, ставало ясним, що розплуталася нова боротьба двох імперіалізмів, а тереном цієї боротьби знову ставали українські землі».18 У такій ситуації, зазначалось далі, відродження української державності, що оголошене Актом 30 червня 1941 р., ставало не тільки політичною необхідністю, тобто маніфестом волі українського народу до творення власної суверенної держави, але тактичною потребою, щоб примусити німецьке керівництво залишити дволику гру та заявити про своє справжнє ставлення до української державності.
Акт 30 червня зірвав облудну маску з німців і примусив їх заграти у відкриті карти. Яке клопітливе становище спричинило німцям проголошення української державності, засвідчили вжиті заходи: «Погрози німецьких чинників до голови Українського Правління, щоб цей акт анулювати та відкликати. Не можна тут поминути також старань німецьких чинників через військові округи (майор цу Ейкерн, гавтман Кох і інші), щоб Митрополит Андрей відкликав свого пастирського листа, виданого з приводу відновлення української державності». «Події, що мали місце після 30 червня, — підсумував Іван Гриньох, — всім відомі, а однорічне панування німців на українських землях дало найкращі докази, що маємо справу з новим окупантом, який з України хоче зробити колонію, а з українців колоніальних рабів».
------------------------------------------------------------------------
[2] Горак С. Українці і друга світова війна // Український історик. — 1979. — Ч. 1-4. — С. 23.
[3] Українські щоденні вісті. — 1941. — 20 липня.
[4] Українські щоденні вісті. — 1941. — 6 серпня.
[5] Вільне слово. — 1941. — 12 вересня.
[6] Паньківський К. Роки німецької окупації. — Нью-Йорк—Торонто, 1965. — С. 11.
[7] Вільне слово. — 1941. — 12 липня.
[8] Самостійна Україна. — 1941. — 7 липня.
[9] Самостійна Україна. — 10 липня; Вільне слово. — 9 липня; Зборівські вісті. — 1 липня.
[10] Косик В. Проблематика історії ОУН і УПА // Матеріали наукової конференції Всеукраїнського Братства вояків УПА «Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія». — Стрий, 1993. — С. 27.
[11] Вільне слово. — 1941. — 9 липня.
[12] Вільне слово. — 1941. — 5 липня.
[13] Боєвик. — 1941. — 7 липня.
[14] Юнак. — 1943. — Ч. 11. — С. 1-2.
[15] Вільне слово. — 1941. — 12 липня.
[16] Українські щоденні вісті. — 1941. — 11 липня.
[17] Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. — С. 127-129.
[18] Ідея і чин. — 1942. — Ч.1. — С. 10.