ШО Ти ставила собі за ціль стати писменником?
— Ні, я взагалі такої мети не ставила, мені дуже пощастило. Тепер, крутячись в нашому болітці літературному, я знаю з конкурсів, що є дуже багато людей, які пристойно пишуть, але таланить небагатьом. Тут ще потрібна фортуна. Я про це почала думати вже видавши третю книжку. І зрозуміла, що від мене вимагають якоїсь публічності, що це теж робота письменника — не лише писати, а й творити презентації, читання, їздити, давати інтерв’ю, ось тільки тоді я зрозуміла, що я ніби живу химерним письменницьким життям.
ШО Життям бомонду?
— Та нє, який же це бомонд?
ШО Ну такий, суто український…
— Ось не треба так нарікати і так скептично ставитися. Думаю, що він усюди однаковий, так звана «богєма». Але я не вважаю, шо я в «богємі», бо більшу частину свого часу проводжу або на роботі, або з дітьми і чоловіком. Я тусуюся тільки тоді, коли це вимушено, форуми, гастролі або презентації.
ШО А тяга до публічності — має місце бути?
— Я би сказала, що вона з’явилася. І я подумала, ну «йолка-палка», я ж завжди мріяла про таку режисуру: вичворювати якісь перформанси, гепенінги, — не про професійний театр, а якісь такі дурнуваті публічні акції. І це ж цілком реально, якщо це в мені сидить, то чому б і ні. Я спробувала — у мене вийшло, я зловила від цього кайф.
ШО Чи висловлюються якось злісно стосовно твоєї творчості?
— Ну так, щоб це якось відверто демонструвалося, щоб мене збиралися побити, то такого не було. Але у мене є багато знайомих з тої ж таки «богєми»: журналісти, письменники, але письменники ніколи в очі не скажуть… Ні, а от журналісти говорили, але це не було по-злому чи агресивно. Частенько у мене питали, чому я, справляючи враження доволі-таки розумної жінки, у якої все в порядку з логікою, формулюванням думок, речень і так далі, чому я так пиздувато пишу, що нічого не можна зрозуміти. Ще писали якісь такі мейли дивні, щоправда я не знаю, де люди роздобувають моє «мило». Хоч я б і не сказала, що воно так засекречено, але, з іншого боку, треба починати підозрювати власних знайомих.
ШО Що писали?
— Ну, питали, наприклад, чого я така «чорна»? Я не знаю, що це означає, можливо, якусь мрячність чи брутальність. Я взагалі не розумію, чому в моїх текстах люди насамперед бачать якусь брутальність.
ШО Ну, бо вони брутальнуваті…
— Для мене це настільки дивно, це ж те, що нас оточує повсякчас… Я просто наголошую на тому, що Всесвіт пронизаний Світлом, що все довкола — Любов, решта ж — це довколишня буденність, лаштунки. Ми до них звикаємо і думаємо, що оця картонка і є життям, та в описуванні такого життя нема якогось садо-мазо кайфу, чи копрофагії.
ШО Мені в певний період хотілося написати щось, щоб світ здригнувся від огиди до себе. Але й на добре, що то не вийшло, бо було б зараз соромно…
— Ні, не треба ніколи соромитись, треба брати і робити, якщо тобі хочеться. Це такий абсолютно нестямний процес, де ти логічно не продумуєш і навіть не усвідомлюєш, що ти робиш. Це ж не шоу-бізнес, а потім, зрозуміло, що ти його переростаєш. То чого соромитись. Найгірше, коли людина сидить і прагне абсолюту, думає, що колись вона напише в результаті таке… так от хріна лисого, ніколи вона не напише.
Полный текст интервью читайте в свежем номере журнала
Розпитувала Марися НІКІТЮК
фото Романа Нестерука и из архива Сергея Проскурни
Оставить комментарий