версія для друку

«Юпітер» гнівається, отже, ми праві, можуть заявити учасники «канівської четвірки»,

а комуністам слід би подумати...

  Володимир ЗОЛОТОРЬОВ, «День»

Фактично «обвинувачення» зводяться до двох моментів: до сумніву в тому, що «четвірка» зможе поділити між собою державні посади, і констатації того факту, що кандидати мають різні ідеології й тому їхнє об'єднання протиприродне.

Дійсно, «четвірка» має різні погляди на цілі й засоби перетворень в Україні. Але це грало б якусь роль тільки у двох випадках — якби «четвірка» мала намір правити разом і якби президентом був не Кучма. Очевидно, що навіть якщо «поділ портфелів» відбудеться, він не буде і не повинен означати, що, зайнявши після виборів заздалегідь заготовлені пости, ці політики, «взявшись за руки», разом поведуть нас у світле майбутнє. Конкуренція і боротьба за владу збережуться. Найважливіше ж те, що при Кучмі така нормальна конкуренція просто неможлива, переможцем завжди буде влада. Саме бажання конкурувати після виборів за правилами, для чого необхідно відсторонити од влади Кучму, — єдина серйозна причина для підписання канівської угоди. З іншого боку: саме відсутність яких-небудь правил для влади — головна причина всіх тих бід, про які говориться в спільній заяві «четвірки».

Існує також дещо інша точка зору на проблему різниці ідеологій кандидатів з «четвірки», суть якої зводиться до того, що взаємні поступки (а трьом із них доведеться знятися на користь четвертого) не допоможуть загальному кандидату, тому що у них різний електорат. Дійсно, я завжди дивувався закликам кандидатів, що знімаються з дистанції, типу «віддаю свої голоси на користь Пупкіна». Виборці, як правило, в таких випадках чхати хотіли і на заклики, і на Пупкіна, а голосували, як заманеться. Але в цьому разі діє зовсім інший механізм.

Взагалі кажучи, значення ідеології дуже переоцінюють (зрештою, у Кучми ніякої ідеології немає, а рейтинг, якщо вірити, — ген який). Я відзначаю це з жалем, тому що вважаю наявність ідеології (як цілісної і послідовної системи поглядів) гарантією свідомого вибору. У головах більшості виборців — горезвісний плюралізм, вони, в більшості своїй, насилу відрізняють праве від лівого (правда, в наших умовах ті, хто називаються правими, і ті, хто називаються лівими, — це майже одне й те ж з тією різницею, що винними в наших бідах вони називають різних людей), і тому особливого значення ідеологічне забарвлення мати не буде.

До речі, марність спроб сподобатися виборцям на ідеологічному рівні ясно засвідчили парламентські вибори — розуміючи, що наші люди хочуть менше працювати, більше отримувати і ні за що не відповідати, всі 20 партійних списків (крім «Реформ і порядку», так і те з обмовками) були лівими і лiвоцентристськими. І що? У парламент пройшли ті, хто не міг не пройти (НДП і СДПУ(о)), за старі заслуги — Рух, вдалий технологічний проект — зелені і критики режиму — «Лівий центр», КПУ і ПСПУ. Фактично спрацювала класична схема — партія влади і партія опозиції. У нашому випадку вони обидві різною мірою ліві (хто не вірить, подивіться, як голосують «праві» з економічних питань), що говорить про пріоритет ставлення виборців до влади, а не до ідеології. Сьогодні це справедливо як ніколи, просто до недавнього моменту у виборців, настроєних проти Кучми, не було орієнтиру в морі конкурентів Президента. Тепер він є.

У цій проблемі існує ще один важливий аспект. Багаторазово беручи участь у різних виборчих кампаніях, автор цих рядків прийшов до висновку, що результат голосування багато в чому залежить від вибору відносно невеликого числа людей, котрі цікавляться політикою. Ці люди є авторитетом для своїх сусідів, знайомих, колег по роботі і багато в чому визначають їхній вибір. Більше того, вони добровільно, без усяких «штабів» займаються агітацією, причому працює вона набагато ефективніше за різного роду «технології». Саме ці люди забезпечили обрання «демократів» у парламенти СРСР і України. Пізніше, в ідеологічній плутанині, їхня роль впала (що не означає, що роль «технологій» зросла, якщо, звичайно, під «технологіями» не розуміти фальсифікацій). Як правило, ця публіка не готова голосувати за Президента, але до «канівської угоди» у неї не було аргументів проти того факту, що кандидатів «надто багато», що вони схожі один на одного і поодинці не переможуть Кучму. Звідси виборці чомусь робили висновок, що треба голосувати за Кучму (логіку в цьому моменті залишимо психологам, але такий логічний ланцюжок, разом з легендарним «ці вже накралися, нові прийдуть — знову почнуть», існує в головах наших виборців). Тепер цей зв'язок зруйновано. За моїми спостереженнями, саме «агітатори» найбільшою мірою оцінили «канівську угоду», і це зіграє свою роль, бо ситуація зараз, на відміну від перших років незалежності, нагадує кінець перебудови — в усіх є конкретний спільний ворог, з яким треба боротися.

Саме ця обставина — президентство Леоніда Даниловича — вирішальною мірою визначає вибір виборців. По суті, вони обирають того, хто володіє найкращими шансами замінити Кучму на його посту, а не просто нового президента. З цієї точки зору позиції «четвірки» вигідно відрізняються від інших — вони, вибачте за пафос, показали, що розуміють сподівання виборців (відсторонити Кучму), не прагнуть до влади будь- якою ціною (готові поступитися найгіднішому) і піклуються про інтереси країни. Зрештою, домовившись, «четвірка» здивувала всіх — політики настільки давно не дивували (в хорошому значенні) виборців, що це запам'ятається надовго. Така заявка сильно діє, але й дорого коштує — у разі фіаско (яким була б нездатність домовитися про спільного кандидата), шанси будь-якого з її учасників різко впадуть, а Кучму можна заздалегідь вітати з перемогою.

З цієї ж точки зору — необхідність відсторонення Кучми — треба розглядати і позицію Симоненка. Петро Миколайович повинен розуміти, що його підтримує стільки народу не тому, що розділяють його погляди, а тому, що комуністи для виборців виглядають найгучнішими критиками влади. На цьому фоні його заяви про необхідність «спільної позиції» у «канівської четвірки» фактично дублюють звинувачення влади в «різниці ідеологій». Дійсно, Симоненко може розраховувати на те, що стане спільним опозиційним кандидатом лише в тому випадку, якщо розмова буде йти в ідеологічній площині — про вироблення спільної програми. Тут його аргументом може бути електоральна підтримка його партії (а отже, і її ідей) і т.д., і т.п. Якщо ж розмова буде вестися з точки зору «прохідності», то, звичайно ж, Петру Миколайовичу доведеться поступитися. Всі знають, що у другому турі він не зможе подолати Кучму: його електорат великий, але не зростає. У цьому моменті — виборі між Кучмою і Симоненком — пріоритет має якраз ідеологія. Відома назва і відома позиція допомагають комуністам отримати найбільший електорат, але вони ж і перешкоджають його розширенню.

Проте, Петро Миколайович ризикує не просто програти вибори. Вже зараз його можна сміливо називати союзником (можливо, мимовільним) Кучми. Відмовляючись від участі в «канівській угоді», він може потрапити в історію як людина, що привела Кучму до влади на другий термін (до речі, і на перший також). Про цей факт постараються розповісти не лише команди інших кандидатів, але й ті «добровільні агітатори», якщо хочете — громадськість, про котрих ми говорили вище. Навіщо, питається, Симоненкові (або тим його однопартійцям, котрі мріють використати його програш у своїх інтересах) остаточно дискредитована партія? У разі ж приєднання до «четвірки» у комуністів зберігається «розум, честь і совість» і, озброївшись ними, вони прекрасно стають на наступних парламентських виборах чудовою опозиційною фракцією до чергового «антинародного режиму».

Головна проблема комуністів у тому, що у них вже все є. Чого ще може бажати партія в нашій системі? Залишився один, найважливіший крок — оволодіння виконавчою владою. Питання становить не лише те, потрібна вона їм чи ні (можливо, в КПУ дійсно вважають, що комуністичний уряд здатен «навести порядок»), але й у тому, що вони будуть з нею робити. Може так виявитися (а якщо в КПУ читали Конституцію, вони повинні це розуміти), що комуністи боролися зовсім не за той пост.

Уявімо собі, що Петро Миколайович став президентом. Він негайно опиниться «у ворожому капіталістичному оточенні», яке буде представляти парламент. Зрозуміло, що новий президент не сподобається не тільки правим, але й «ошуканим» лівим, і комуністи опиняться в абсолютній меншості. Отже чисто комуністичного уряду вже не буде, а значить знову почнеться чехарда з пошуком винних (те ж саме, що і при Кучмі), що швидко підірве авторитет нового президента. Економічні укази Симоненко також не зможе видавати — термін вийшов. Порушувати ж Конституцію або розпускати парламент, принаймні в перший рік, теж якось не з руки — усі ще пам'ятають багаторічну риторику комуністів, що викривають владу як порушників закону і Конституції. Виконувати свої обіцянки щодо «відновлення радянської влади» буде особливо важко — навіщо тоді було боротися за президентство? До речі, про цей пункт комуністичної програми особливо часто будуть нагадувати ліві колеги... Я вже не буду казати, що комуністичні рецепти не врятують економіку: для самих комуністів це не очевидно. Коротше кажучи, за всіма статтями — дискредитація партії, втрата авторитету, розкол...

Інший варіант — другий термін Кучми — також нічого не додає комуністам. По суті справи, це повне повторення пройденого: комуністи в опозиції. Правда, є два нюанси — це комуністи дискредитовані (допомогли Кучмі) і комуністи набридлі, такі собі «вічні опозиціонери». Загалом на виборах 2002 (якщо Кучма їх буде проводити) шанси партії різко падають. Шанси падають ще й тому, що не можна двічі увійти в ту ж ріку. Після поразки у 1999-му комуністична риторика втратить новизну і не буде сприйматися як альтернативна («А, це знову ви?!» — скаже виборець).

Єдиний варіант зберегти партію в сьогоднішньому бойовому стані — це приєднатися до угоди «четвірки». У цьому випадку Петро Миколайович повинен вимагати не так постів, як системних гарантій — наприклад, обіцянок сприяти введенню парламентської відповідальності уряду — єдиного для комуністів варіанту «оволодіння» виконавчою владою. Виконають «союзники» договір — добре, не виконають — також непогано — комуністи залишаються в опозиції, але новій опозиції, до нового ворога, котрий, до того ж, підступно їх обдурив — просто чудово для виборів!

Питається, навіщо автор цих рядків, відомий вірністю ідеалам антикомунiзму, пояснює цій партії її ж інтереси? Нагадаю, що на початку статті ми говорили про можливість конкуренції для всіх. Комуністи можуть отримати шанси лише разом зі всіма іншими і вони повинні це зрозуміти, так само як і те, що спроба отримати шанси окремо від інших призведе лише до того, що шансів не буде ні у кого...

№161, п'ятниця, 3 вересня 1999

версія для друку

Інші матеріали цієї шпальти:

• Аукціон подій п.Хвостіва
• Результати Попередніх ТОРГІВ:
• Місцевим радам та тервиборчкомам знову порекомендували дотримуватись закону

Коментарі читачів: