Час не тільки лікує. Він перевіряє на істинність - і почуття, і витвір мистецтва. П'єсу Івана Франка "Украдене щастя" вперше було поставлено на сцені театру галицького товариства "Руська бесіда" у 1893 році, відтоді цей нетлінний твір українського класика не давав спокою найіменитішим персонам України. Слідом за театралами п'єсу взяли на озброєння служителі екранної музи. Початок телеманії поклав у 1952 році Ісак Шмарук, у 1984 році Юрій Ткаченко створив знаменитий телефільм за участю Григорія Гладія та Богдана Ступки, а тепер канал "1+1" вирішив, що настав час знову звернутися до вічного шедевра. Але з позицій нових, сучасних. За минуле століття світ, безумовно, змінився, та людські пристрасті залишилися незмінними. Так само безвихідний і трагічний любовний трикутник, в якому опиняються молода вчителька Анна, її чоловік-бізнесмен Микола та її перше кохання Михайло. Хоча всі події відбуваються там, де визначив Іван Франко, - у Прикарпатті, - тепер це Західна Україна початку ХХI століття, де у школі звучить саундтрек з фільму "Від заходу до світанку", в будинках стоять телевізори, а місцеві парубки роз'їжджають на сучасних машинах.

Після того, як за твір узялися письменники Марина та Сергій Дяченки, літературна першооснова обросла сучасними реаліями, а вічна драма кохання Анни, Миколи й Михайла отримала некласичний розвиток плюс передісторію стосунків Анни й Михайла. Ремарки самого Франка розвинулися в сюжет першої серії, тому знайомство Анни та Михайла, конфлікт із братами, які позбавили сестру спадку, обдурили й віддали заміж, вперше втілені на екрані. Якщо говорити сучасною мовою, у п'єси з'явився пріквел.

"Саме ім'я Франка та "Украдене щастя", звичайно, змушує завмирати наші серця, - Це, безумовно, найкраща п'єса українського мистецтва. Загальнолюдські моменти там переходять від покоління до покоління, примушуючи глядача по-справжньому дивитися і співчувати героям. До цієї теми зверталися великі актори: Амвросій Бучма, Богдан Ступка, Наталя Ужвій та багато інших. Ми поділяємо бажання "1+1" відродити українське кіно і за допомогою Франка, і за допомогою цього класичного проекту. Від нас чекали, щоб ми не просто зробили сценарій на матеріалі Західної України, а створили його так, щоб потенціал фільму був загальнолюдським, щоб і інші країни також могли співчувати, бути причетними до основного конфлікту фільму".

Події чотирисерійної стрічки Андрія Дончика починаються у 1995 році й закінчуються у 2000-му. Як зізнається режисер, простір фільму досить умовний, але в Івано-Франківській області, де проходили зйомки, обстановка, архітектура й побут 1956-го або 2005-го року не дуже відрізняються. Хоча спеціально для проекту, звісно, знаходили газети, календарі й записи телепередач того часу, коли відбуваються події. Втім, труднощі з адаптацією, безумовно, виникали. "У Франка жінка - це дружина, яка пов'язана з чоловіком церквою, Богом, - розповідає режисер. - Вона не може отак узяти й піти від нього. У наші часи такий конфлікт неможливий, бо церква вже не має тієї влади, яка була раніше. Проблеми немає. Тому в нашій версії в Анни й Миколи з'являється дитина. Ще більше їх зв'язує той факт, що свого часу він урятував їй життя, і в нього була історія трагічного кохання, яку Анна добре знає. Для Миколи це другий шлюб, причому дитину від попереднього шлюбу в нього відібрали. У такій ситуації Анна не може повестися так само жорстоко, як Миколина колишня дружина. Вона розривається між коханням, жалем і дитиною".

Коли акторові театру І.Франка Олексію Богдановичу запропонували роль Миколи, всі у трупі були приголомшені: чому ж Миколу, а не кохання Анни, Михайла Гурмана? Спершу колеги навіть вирішили, що це друкарська помилка, - тим паче, Богданович занадто молодий для образу чоловіка-нелюба. Подив був такий сильний, що актор навіть розсердився і заявив - от зіграю Миколу і край! "Насправді у сценарії цей персонаж виписаний дуже непогано, - каже Олексій Богданович, - а в п'єсі він - не дуже. І не яскравий, і не симпатичний. Убогий. У нас це сильна людина, яку поламало життя. Класика є класика. Здається, у плані любовного трикутника кращої п'єси, ніж "Украдене щастя", важко придумати".

Заради ролі Анни актриса Театру ім. Лесі Українки Наталя Доля навіть попросила тимчасово зняти з репертуару вистави за її участю. Граючи на сцені здебільшого ролі закоханих героїнь, Наталя і в "Дні народження Буржуя-2" зіграла роль нової подруги персонажа Валерія Ніколаєва. Проте з образом Анни в неї особливі стосунки. "Навіть не уявляю, що було б зі мною, якби я в реальному житті потрапила в таку ситуацію, як Анна,- зізнається актриса. - Емоційно це болісно й важко. Мені б не хотілося колись опинитися на її місці". Зі свого боку, виконавець ролі Михайла, "зірка" першого сезону "Ундіни" Анатолій Пашинін вважає, що його герой був несправедливий до своєї коханої - поїхав воювати до Югославії, щоб заробити грошей на весілля, на життя, на щастя. А його вкрали... Або не вкрали, а спробували збудувати нове щастя, яке, у свою чергу, спробував украсти Михайло. Замкнуте коло. Трагедія - в Івана Франка. Драма - у Андрія Дончика.