This version of the page http://www.ukrart.lviv.ua/liashkw.html (0.0.0.0) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2007-12-12. The original page over time could change.
Поезія. Ляшкевич Володимир - Львів
  Авторська сторінка керівника проекту
    "ПОЕТИЧНІ МАЙСТЕРНІ"




    Ляшкевич Володимир

Школа: Античність.
Вчителі:(з сучасних) Юрій Липа, Йосиф Бродський.
           

  'Рубаї ' - 34            

  'Просто лірика' - 14            

  'Неокласицизм' - 29            

  'Маньєризм' - 11            

 'Необароко' - 16              

 'Постмодернізм' - 37          

 'Андеграунд' - 5           

 Театральне - 3 + 1           

Грубші твори
'Кесарія Маритима'
(із роману "Йе-шуа") -     Поема
'Одісcей' -     Поемка
'Повернення'   -   хроніки.    
'Кінець Древності' - епос    

       

 'Переклади' - 10 авторів (24 вірші)           

  Повністю - 167 + 4           

       

      

Написати   листа автору"        



' ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ '  

12.05.2007 року.



Сторінка: 1 | 2

* * * Пам'яті Леоніда Шульмана
Все неначе умисно
вкрили млою облуди.
Зачароване місто!
Зачаровані люди!

На пожовклому листі
візерунок застуди,
у дурмані землистім
хворобливі споруди.

Щогодини врочисто
мить загальної смути
б’є годинник - і вбивство
інше вже не розчути.

І так пам’ятно-прісно
стисне з відчаю груди:
Зачароване місто.
Зачаровані люди.


2007

ПриСутність

А, опісля, - багато незвичного, крім життя
з відчуттями, що Інший - од плоті Провидця обставин,
і очима глядиш зачарованого дитя
на пустелю, на дім, на буття з кольорових гущавин,
а навколо густою імлою таке забуття,
що “ти знову дитя” - триєдине твоє відкриття.

І ще, потім, достатньо незвичного, крім людей,
що сумною поклажею загородили дороги,
і пройти неможливо без ”римлянин”, “грек”, “іудей”,
і піти неможливо, не кинувши рідні пороги,
а тобі навздогін тільки крики і тупіт коней,
і ти йдеш по воді, наче воду висвячують ноги.

А вже потім нічого незвичного, крім: вини
за твоє відособлення від обумовлених правил,
від розумників пильних і поглядів множини,
до якої прийшов, і яку направляв, та не правив;
що найближчої жінки услід ревно кинуть сини,
мов не брат їм, і бог з їм обіцяним знову злукавив.


2007

Сади

А вдягнуть часи в оздоби старого саду -
ти сивини не чорни, не пеняй на долю,
і надаремно місцеву не клич Палладу, -
жадань торгових позбудься, відринь звитягу
над недругом, другом давнім, уникни бою,
як той, що колись також палахне з грозою,
стій над водою, вдивляйся, зринай собою.


2007

Самотність

Дитинство ніжне та сумну безсилу старість
єднає страх перед самотністю: тривожно,
кругом ввижається всіляка чортівня,
щемить докучливе “нікому не потрібен”…
Відтак дитинство проминає, та у неміч
хто із літами знову не впадає,
самотності не осягнувши досконалість?

2007

Акваріум

Подібна до змії, плямиста донна рибка
з буття потойбіч, де вода і щедра зелень,
вже років п’ять чи шість досліджує мене,
як очевидний рибці факт, що тут, назовні,
задовольнитися спроможні значно меншим,
аніж потрібно задля існування.
Мене ж бентежить глибина питання.

2007

Memento vivere

Перепочити зупинився під шатром
дерев - високим і густим, біля каміння
замшілого, - як випадковий перехожий,
що має безліч пильних справ, багато планів,
і з миттю кожною запізнюється більше,
але стоїть, збентежений раптовим:
“я зупинився тут назавжди, серед інших”.

2007

* Пам'ятай про життя.

З послань Апостола Павла. (49)

До Галатів

3.19.
“Для чого ж бо Закон? Він доданий пізніше,
з-за злочинів, - він до пори, як зійде сім’я,
з яким Обітниця, що Ангели вістили,
що посередником передана була.
4.1.
І ще скажу: в роки дитячі спадкоємець
не відрізнятиметься від раба нічим,
хоча і є володарем всього:
2
опікунам, домоправителям підвладний
він до призначеного батьком часу.
3
Так само й ми – доки були дітьми, були ми
в неволі у речей первісних світу;
4
Та виповнився час і Сина Бог cвого
послав Єдинородного, котрий від жінки
народжений, Законові скоритись,
5
щоб визволити підзаконних так, аби
отримали всиновлення.
6                                      А як сини ви,
то Бог в серця послав cвого вам Сина Духа, волаючого: “Авва, Отче!”
7                                        Ти тому
не раб, а син уже; і так, як син, то і
через Христа - Ісуса - й Божий спадкоємець.”

Post tot discrimina rerum

Exordium
Квіти в саду засихають,
не розквітаючи, –
липень надто жаркий.
У блакиті
тільки грайлива хмаринка.
Змінює контури, лики –
з півночі летом на південь,
кружить в небесному світі,
наче і там вона жінка.

Пряно тремтять над травою,
схожою більше на хутро,
брижі ефірні. Принадно,
водною гладдю палає
марево.
Вкрившись корою,
мозок гадає премудро –
щедро вестись чи ощадно
з тілом, що міри не знає.
Зрештою,
скільки випадків,
скільки загублених рішень!
Тіло противиться й годі -
хмелю! Видовищ! – любаско!
Дивно, що прагну початків,
а не щасливих закінчень...
Непритаманні природі роздуми
терплять фіаско.

Post scriptum
Сад посивів. Посивіли
гoри. Пожухла долина.
Море поглинуло обрії -
позабутого краю
стежкою йде сивочола
з глечиком повним людина.
Тануть під кронами піній
тіні священного гаю.


м. Львів. 2006 р.

* Опісля стількох мінливостей, перемін;
** Вступ, початок мови;
*** Після написаного.


Новоантичне
Чуєш, як рівно, тихо,
як невловимо тонко
линуть давно забуті,
линуть сюди з нізвідки
рими цвітінь пряні?
Як, похітливо п’янко,
з повних легень, вростає
в серце коріння квітки?

Свідки, пропалі свідки,
світу поза спиною,
очі відкрили. З нитки
Аріадни корою
старозавітні плити
древніх проклять зняті!
о невже не радіти
Сонячній нам владі!
О невже ми не діти,
Отчій Руці раді?

2006

Станси

А відтак сорок три. І байдуже чи “далі буде”.
Схоже просто, для "далі", гортати літа обридло.
Заметіль за вікном. Заметіль над усе набуте.
Заметіль і вечірнє, розгублених квантів, світло.

Сотня грам коньяку і барвисті пливуть видіння
взятих міст і красунь, що знаменником тіла спільні.
Що чисельник не той винуватити Провидіння?
наче ми перед Ним, лиш у ціле спростившись, вільні.

Що потрібно іще, загортаючись у минуле?
Терпкий плин коньяку розмиває кордони миті.
Заметіль за вікном пеленає життя заснуле,
пеленає мене, і волошки в майбутнім житі.


м. Львів. 2006

* * * (Спокуси)
Cтільки розмаїтих варіантів
гартування серця - все дарма -
ледь помітний блискіт діамантів
відлучає розум від керма!

І якби вони були ще справжні -
золоті корсетами тіла!
Прикладаєш норов свій відважний,
а в руках нічого, так - зола.

Чорт візьми, із їхнім маскуванням,
грою світла, виблисками дна -
думаєш, там втілення жаданням?
Тільки передчасна сивина!

2005

Сила відьмацька

Віще полишена, в хащі захована,
в норах і гніздах, у зграях воронячих,
в моху зеленім, гілках переплетених,
в водах, на листі торішнім настояна,
коренем стримана, світлом окормлена,
тьмою обласкана, куплена-краплена,
не таємниця, не зброя для воїна.

2007

Статки

Чому - не знаю, та трапляється повсюди,
як більшає майна, то у тобi все менше
терпіння, мудрості, таланту. Наче вихід -
свої ховати від самого сeбе статки -
такий далекий, хибний зовсім, неприйнятний.
І кожен крок поглиблює безвихідь,
яку сприймаєш за нову нестачу статків.

2007

Щасливий.   Із Чеслава Мілоша

Старість його вінчалась епохою благоденства.
Не було ні землетрусів, ані посух, потопів.
Поміж порами року стали примарними межі.
З’яскравішали зорі, з’яскравішало сонце.
Навіть в провінціях дальніх більше не воювали.
Покоління зростали у пошані до ближніх.
Гірко було розлучатись з таким досконалим світом.
Їх споглядаючи, він свого соромився смутку.
Вірив, утім, разом з ним згине страшна і пам’ять.
За сорок вісім годин опісля його кончини
спустошливі урагани промчалися побережжям.
Із двохсотлітньої сплячки прокинулися вулкани,
лава зім’яла ліси, виноградники, містечка
і війна запалала на збуренім архіпелазі.


Із Арсенія Тарковського
* * *

Ось і літо пройшло,
Наче і не бувало.
На осонні тепло.
Тільки цього замало.

Все, що збутись могло,
Наче лист п’ятипалий,
Прямо в руки лягло,
Тільки цього так мало.

Надаремно ні зло,
Ні добро не пропало, -
З жаром світлим було,
Тільки цього замало.

Животворне крило
Берегло і спасало,
Мені справді везло.
Тільки цього так мало.

Листя не обпекло,
Гілок не поламало…
День помитий, як скло,
Тільки цього замало.


1967р

Із російської переклав В. Ляшкевич
2007 рік

Історичні мініатюри

"Мадяр кіннота відтіснила русів.
Степ їхній, побережжя - тільки наше.
Каган хазарський прагне миру. Лихо
не турбуватиме нас довгі роки.”

Записувач, понтійський грек, старанно макнув перо в чорнило і продовжив:
“Мадяри, що в степу непереможні,
під стінами міськими, наче діти.
А руси відійшли до Борисфену,
пороги сторожити. Ульворен,
Ейвар, Варуфорос, Ессупи, Струвун
Геландра, звуть їх руси...”

Грек спинився,
задумливо відвів убік перо.
Жаль, після русів уцілілих мало
залишилося мурів. О, звичайно,
коли Порфірородний* їх покликав,
були вони ще дикунами. Нині
у цих германців наша, грецька віра -
за мури, за відібрану в хазарів,
повернену нам Готію, і гостре,
на диво, відчуття, що повернуться
вони сюди іще не раз, допоки
не візьмуть Понт собі, чи нас від Понту.

Коли ти ділиш віру з дикунами,
даєш найкраще їм, вже не дивуйся,
якщо вони прийдуть й візьмуть все інше.

Записувач зітхнув і дописав:
“Мадяри кращі русів. Щодо віри,
хай далі поклоняються вогню.
Рабів удосталь, вартість їх низька,
час розквіту торгівлі і мистецтва.”


м. Львів. 2007 р.

* Порфірородний – народжений у порфірових палатах, - традиційний вираз щодо візантійського імператора, кожен із яких народжувався саме в цих, порфірових палатах.

Станси з майбутнього
Нарешті з дахів потекло, немов і для них ожuло
нашарування свинцю, де вмерло колись небо.
Світило, шукаю тебе, неначе украй важливо
знаходити не в голові, а в чистій блакиті Кредо.

Я вірую певно у щось занадто - складне, уявне,
неясне? – наприклад у те, що радість буття можлива,
три крапки, тире, що витік із драми “Моє недавнє”
не впадає в трагедію, що далі є перспектива.

Прикмети, в цілому, одні - ті ж: води, птахи, феміни,
мла, кава із цигарками і планами на розпусту.
Нормально. Усе, як завжди – весняні дороги, міни
красунь, лід яких не тане від танення мого глузду.

Навіщо тут розум – мрії стікають у глиб кишені,
як забобонна античність в зібрання трудів Мін’юсту?!
Тверджу собі знову й знову - вбираючи світ в легені,
цінуй насолоду, подих допоки живого бюсту.

2006

Постановка
“Сюжет простий: вона любила гроші,
а він їх мав, а отже…” – “Зрозумів!
Мотор! Хлопушка! Похоронні ноші,
заплакана вдова, церковний спів…”

“Стоп, стоп, назад. Навіщо так банально?
Потрібен креативний елемент.”
-“Мотор! Хлопушка! Б’є веслом! Фатально!
З букетом Він. Звучить дивертисмент!..”

“Загрубо, - де тут почуття, де драма?!
Де гра акторів? сльози глядача?..”
-"Хлопушка, роздягайсь! Лягай!.. Реклама!
Гра!.. Знов реклама!.. Гра!.. В кінці – свіча!”

“Ні, ні! Інакше. Він – пацан хороший.
Вона – зіпсована, але…” -”Але краса!
Її краса рятує світ, світ вражий!
Пацан стирчить! Вона ж бабло стряса…”

“Не ті рамси!! Дівча лю-би-ло гроші!
а хто не любить гроші, - він їх мав,
невже не можна далі про хороше?
Ти ж режисер! і мабуть-що читав?”

“Читав! в дитинстві - так суцільна трясця!
Прибив Дракона там один герой,
скарбами поділився з нею... Щастя?!
Так ні - за Змієм плаче! Чорт зна, що й!”

“Так значить був “дракон”, скарби і діва!
Без показу всіх збочень!..” -“Почали!
Мотор! Хлопушка! Перший дубль: Щаслива
Вона, Герой і Змій - три голови…”

2006

   Заріччя (Із Томаса Венцлова)

Лип юрміння понад руслом вбраних в камінь
вод поквапливих, подібних Тибру, пряних,
наче “Гілбевс”, що, з двома бороданями,
в літніх сутінках, стаканів дзвоні димнім, -
п’ю, мов знаю й цих, як знав колись батьків їх.

Що ж, минають покоління. В диктофоні -
шурхіт плівки, стукіт, - дивно, що нових їх
те самé, що і мене колись, займає –
сенс який страждання і жалю?, займає
чи мистецтво зберігає дух законів.

Я ж таким був, як вони, таким, допоки
дивну долю не пізнав - не кращу інших,
не дізнався - не зникає зло ніколи,
що почасти сліпоту розвіють роки,
й менше значать сновидіння, аніж вірші.

Прокидаюсь до світанку, все частіше,
і без стрáху відчуваю близькість миті,
що відкриє племенам новим доволі -
хліб та сіль, словник, руїни, небом вкриті,
а мені нічого більше, окрім волі.

2006

Одному літератору

Літератор був знервований, худий,
бо знервований, - знервовано-худий,
бо писав лише ночами, час нічний
все рідніший був йому з літами,
бо нікого навкруги й зі снами
не вдавалося домовитися, - злий,
бо життя кудись летіло день у день,
він ненавидів цей літ, його мігрень
теж терпіти не могла такого
ніби поспіху, він пив, курив і пив,
і ненавидів усе, що відбувалось,
й те, що в нього у житті не склалось,
словом ночі чорної чорнив… -
ніби з корабля втікав, здавалось,
в любу ніч, у темну ніч без снів, -
тільки, щоб обличчя не являлось
власне вранці з чорноти слідів.


2006