http://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif http://blogs.pravda.com.ua http://blogs.pravda.com.ua http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/474f1f47b0da4/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Ми повинні дуже обережно уявляти собі, як можливе елітне стратегування. І воно вочевидь має бути мало схоже на наші звичні уявлення про управління чи тіньовий вплив. Thu, 29 Nov 2007 22:21:27 +0200 Нарис про елітне стратегування. Стратегічне мислення це мислення, що принципово відмінне від традиційного мислення в культурі. Мислення в культурі це мислення, що у ставленні до світу виходить з наявних знань, традицій, вмінь, навичок, наявних ресурсів та наявних технологій управління. Стратегічне мислення це таке мислення, що у ставленні до світу виходить з уявного – з принципово нових знань, які ще не підтверджені жодною практикою, зі спроби освоїти нові вміння, започаткувати нові традиції, зі спроби використати ресурси, що стануть ресурсами тільки в принципово нових умовах, в нових середовищах, які зараз не дуже ще й можна виокремити, побачити, зрозуміти їх потенціал на майбутнє. Елітне стратегування досить складне для уявлення, щоб про нього можна було розповідати теоретично. Краще розповісти про це метафорично, абстрактно. Те, що ми є – це наше мислення і наш чуттєвий світ. Техніка і технології, які ми створюємо, – це не ми; це те, що нас використовує. Під технікою та технологіями ми маємо на увазі не тільки залізо, в яке вкладені програми його роботи, як от телевізор, мобільний телефон чи комп'ютер, але і соціальні технології – організація соціальних структур влади, бізнесу, громадянських відносин. Як працює техніка та технології, розуміють дуже небагато людей – ті, хто це все створює. Ця частина людей, носії знань про те, як влаштовані техніка та технології, дуже незначна. Ще менша частина – це ті, хто може розробляти нові техніку та технології. Більшість людей не розуміє, як влаштована техніка та технології, а знає тільки, як користуватися ними, бо вони задля цього і створювалися – щоб не думати, як це влаштовано, а користуватися. Відтак люди з певного моменту можуть розглядатися як додатки до техніки та технологій, які їх приводять в дію. Мислення і чуттєвий світ існує незалежно від існування техніки та технологій – за своїми законами. Від самого початку людства світ мислення та чуттєвості існує мережевим чином, де вузли – це окремі носії складного мислення та складної чуттєвості. Лише ті країни є стратегічними, що здатні розвивати, тобто ускладнювати мислення та почуття, є стратегічними. Тобто лише ті країни є носіями стратегічного мислення, які незалежно від розвитку техніки та технологій забезпечують розвиток мислення та чуттєвого світу випереджаючим чином. Таким чином елітний рівень стратегування – це стратегування, що зосереджене не на рівні влади – державної чи муніципальної – а в особливому прошарку культури, де зосереджені розвиток мислення та розвиток чуттєвого світу. Розвиток мислення не збігається з наукою. Сьогодні наука є технологізованою і предметизованою. Наука діє в неймовірно розгалуженій предметизації, яку окремий вчений не може осягнути за все своє життя – тобто кожен предмет вже принципово не може бути зібраний у єдине ціле в роботі окремого вченого за все його життя. Раз так, то предметизація не дозволяє мати цілісні наукові знаннєві уявлення. Наука займається виробництвом знань на основі фундаментальних незнаннєвих уявлень, які власне наукою не осмислюються як та чи інша онтологія. Розвиток мислення переміщається від виробництва наукових знань на більш фундаментальний рівень – на рівень конструктивного теоретизування, на рівень філософської онтології, на рівень типологізації різних онтологій в онтики, які потім передаються науці для предметизації та технологізації. Саме там – на рівні конструктивного теоретизування – відбувається сьогодні розвиток мислення. Розвиток чуттєвого світу так само більше не пов'язаний напряму зі всім мистецтвом як таким. Мистецтво технологізоване і класифіковане на жанри – не є тією сферою, яка слугує розвитку чуттєвості. Наприклад, комедія чи фільм жахів – це технологізоване мистецтво, яке викликає задані емоції – веселощі чи страх. Але це більше не слугує розвитку чуттєвого світу. Це – мистецтво для мас. Тільки ті країни є стратегічними, які спроможні створювати мистецтво, що розвиває чуттєвий світ, робить його складнішим і осмисленішим. Отже елітне стратегування не має нічого спільного зі створенням програм чи проектів розвитку, які би торкалися законодавчої чи виконавчої влади. Елітне стратегування працює з розвитком культури як такої – причому не в її національному вимірі, а як світової культури. Тільки та культура зберігається надовго, яка є світовою культурою, тобто смислообрази якої долають національні бар'єри і спроможні бути засвоєні іншими національними культурами. Цілей елітного стратегування щодо країни всього три: збереження територіальної цілісності, відтворення та розвиток культурної ідентичності, світове стратегічне лідерство країни. Елітне стратегування є принципово не публічне через, з одного боку, складність розроблюваних та втілюваних ними стратегій, з іншого боку, через дієвість стратегії у зовнішньополітичному вимірі тільки тоді, коли вона невідома стратегічним суперникам. Головні ресурси елітного стратегування – книги та книговидання, відтворення та розвиток мистецтв, теоретизування інституційне та позаінституційне, система освіти, система управління, інфраструктурний розвиток. Саме Стратеги елітного рівня можуть змінювати Конституцію в частині типу держави, форми правління, розширення та деталізації прав та свобод без референдумів і без затвердження Парламентом. Вони можуть за дорученням Парламенту взяти на себе роботу по реформуванню системи управління будь-якого рівня. І водночас Стратеги не мають жодних виконавчих функцій: вони не можуть впливати на будь-які кадрові призначення, на питання розподілу чи перерозподілу власності, на будь-які рішення виконавчої влади щодо економіки. До елітного стратегування здатні люди зі складною мотивацією, які таку мотивацію демонструють своїм життям – це не політики, не люди влади, не люди бізнесу. Але це люди, які мають найскладніше в своїй країні мислення та розвинутий чуттєвий світ. Туди не обираються публічним голосуванням – тільки вже обрані обирають нових обраних. Для нинішньої травмованої рекламою та сучасною політикою свідомості вочевидь важко зрозуміти, як це так – елітним стратегуванням займаються люди, що в своїй більшості не є ні бізнесменами, ні політиками. Але це так. Такий інститут елітного стратегування – один з можливих способів збереження та розвитку специфічних компетенцій розвитку країни в світі, що поділений на конкуруючі цивілізації. Елітне стратегування організовує та використовує мережі інтелектуалів, що не борються за інституційну владу, а є носіями лише концептуальної влади. Відтак безвідносно до політичного впровадження чи владного замовлення елітне стратегування завджи може бути організоване як синдикований процес мізкових центрів та крупного бізнесу. Елітне стратегування має здійснювати концептуальну владу. 1. Концептуальна влада є латентною. Це означає, що концептуальна влада не є матеріальною і не є актуальною. Концептуальна влада, в залежності від онтології, в якій ми це формулюємо, є ідеальною чи віртуальною. Концептуальна влада не залежить від тих чи інших носіїв, які її впроваджують, несуть на собі або підтримують. Концептуальна влада знаходиться на іншому рівні розуміння, ніж традиційна матеріальна чи актуальна влада. 2. Концептуальна влада є анонімною. Це означає, що концептуальна влада не є суб'єктною, тобто не пов'язана безпосередньо зі своїми суб'єктами-носіями. А відтак концептуальна влада може здійснюватися через поширення стратегічних ідей в будь-який спосіб. Тобто, як казав Маршалл Мак-Люен: посланець це тільки послання. 3. Стратегічні ідеї неможливо скрити. Це означає, що концептуальна влада в традиційному розумінні не є утаємниченою чи скритою спеціальними засобами, як це буває в маніпуляціях демократичної влади. Стратегічні ідеї скриті лише своєю складністю для профанів, але завжди відкриті для тих, хто їх спроможний зрозуміти. 4. Концептуальна влада подібна до спрута чи шарового пирога (в залежності від віртуальної чи ідеальної онтології). Це означає, що концептуальна влада є мережевою неієрархічною, має багато рівнів чи шарів свого існування і відповідно розуміння. Інакше кажучи онтологія концептуальної влади є багаторівневою-мережевою. Що ж можливо сьогодні? Ми коротко тільки означимо напрямки роздумів з цього приводу. Мережева розподілена стратегія інтелектуальних груп місцевих громад України. Діючий семінар зі стратегування, який не має жодного прямого впливу ні на Парламент, ні на виконавчу владу, але який водночас є інтелектуальною інфраструктурою, що розгалужена в багатьох органах влади. Видання альманаху зі стратегічної проблематики. Створення нової Академії, яка готуватиме людей зі стратегічним мисленням. І просто дискусія в суспільстві про публічну стратегію та стратегування. Хоча б в принципі щось... Читати частини 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9 http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/474f1f47b0da4/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4745db12d7fe1/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Щоб стратегувати на багатьох рівнях, перш за все необхідна публічна стратегія. Разом з тим саме її наявність дозволяє зрозуміти, що публічного рівня стратегування недостатньо. Thu, 22 Nov 2007 21:40:02 +0200 Що таке публічна стратегія і навіщо вона потрібна? Якщо інституційне стратегування становить основу дієвості системи стратегування, то публічне стратегування створює легітимність інституційного стратегування. Далі ми опишемо функції публічного стратегування. По-перше, публічна стратегія дає підходи для розуміння того, що відбувається, задає критерії оцінки ситуації. До самовизначення наявної ситуації в стратегії, вона найчастіше розуміється як природній стан, іноді як хаос, криза або катастрофа. І тільки стратегія вперше оцінює реальні перспективи наявної ситуації і наявні в ній ресурси, що дозволять домогтися поставлених цілей. Таким чином, бачення перспективи й опис майбутнього є тверезий і прагматичний погляд на саме сьогодення. По-друге, публічна стратегія говорить про ідентифікацію, тобто що саме ми будуємо, що саме ми розвиваємо: гуляй-поле, господарство життєзабезпечення, торговий та промисловий центр світу, центр світової культури, світовий простір комунікації, світову інфраструктуру. Залежно від того, який рівень амбіцій ми беремо на себе, такі стратегічні цілі ми і викладаємо, бо стратегічні цілі гуляй-поля, господарства, базару, заводу чи фабрики абсолютно відмінні від цілей інновацій, культурного та освітнього центру, середовища для світової та загальнонаціональної комунікації чи центру інфраструктурного розвитку. По-третє, публічна стратегія задає наступність. Люди при владі завжди змінюються з часом, але якщо є стратегія, існує гарантія наступності і можливість довгострокового програмування та проектування. До вироблення публічної стратегії дуже часто так бувало, що керівники-наступники руйнували те, що починали їх попередники, бо не знали довгострокових цілей того, що робилося до них. По-четверте, публічна стратегія відкрито говорить про підставу соціальної єдності щодо тих або інших цілей, і по суті конституює країну як єдину і неподільну. Стратегія – рухливий соціальний договір, що укладається на період, що обумовлюється владою з громадянами. Публічна стратегія забезпечує узгодження позиції різних політичних сил та центрів прийняття рішень і їх консолідацію усередині міської стратегії. Сфера забезпечення такої консолідації – публічна політика. По-п'яте, якщо публічна політика дотримується заявленої публічної стратегії, це породжує суспільну довіру до влади, що привселюдно повідомляє визначені цілі і досягає їх. Зміст публічної стратегії дає стимул для приватного підприємництва, для закордонних інвесторів і для зовнішньої політики в цілому, збільшує довіру інших країн до країни, що діє на основі привселюдно заявленої державної стратегії, і створює змістовний простір міжнародного посилення держави. По-шосте, публічна стратегія задає стандарти для інституційної стратегування. Тобто публічна стратегія щонайперше несе на собі лідерську функцію щодо процесів світу та держави взагалі, та щодо політики інших міст світу та інших міста держави зокрема. І саме ця лідерська позиція втілюється в інституційному стратегуванні. По-сьоме, зміст стратегії розставляє орієнтири і пріоритети для поточної діяльності виконавчої влади, для середньострокових і короткострокових проектів, що не повинні суперечити публічній стратегії. Публічна Стратегія формулює політику у кожній з пріоритетних сфер. Публічна стратегія розвитку країни є єдиною підставою для формування державного бюджету (розробки та оприлюднення бюджетної резолюції, публічного її обговорення, детального опису статей доходів та видатків, публічний торг за кожен рядок всіма політичними силами, громадські слухання і тільки потім прийняття). По-восьме, публічна стратегія дає підстави для критики. Наша сьогоднішня журналістська критика це обвинувачення влади в якихось дрібних гріхах. Стратегія дає можливість говорити по суті. Коли є стратегія, критика йде вже по тактичних питаннях. По-дев'яте, якщо країна має стратегію, з нею і з її стратегією змушені рахуватися державна влада, інші країни. Якщо в країни немає стратегії, вона знаходиться у фарватері чужої стратегії. Стратегія неминуче породжує ситуацію стратегічного зіткнення. Це пов'язано з тим, що у будь-якої стратегії є як внутрішні альтернативні стратегії, що суперничають з нею, так і зовнішні стратегії. Причому на зовнішньому рівні ситуація перетворюється в безпосереднє зіткнення стратегій, і питання стратегічного двобою найчастіше вирішується шляхом перемоги однієї зі стратегій за рахунок поглинання нею іншої чи інших стратегії. І останнє, стратегія задає етапи просування до мети чи цілей у часі. Це означає, що щороку або з будь-якою іншою періодичністю в країні осмислюють нові проблеми, ставлять перед собою нові цілі і відзначають рішення або нерозв'язання старих проблем, досягнення цілей або недосягнення. Це не соціальна динаміка яких-небудь процесів, це інше – здатність цілого суспільства країни, її еліти, її політичного керівництва не грузнути на довгі роки в рішенні одних і тих самих проблем, а домагатися поступальної динаміки соціального руху. Публічна стратегія та багаторівневе стратегування Традиційно країни, які в минулому мали централізовану економіку, будь-яку стратегію розробляють як адміністративний план заходів, напрямків роботи чи перелік завдань. Так само здебільшого розробляються більшість програм розвитку у сферах життя міста чи держави. Такими галузевими, господарськими, спрямованими на винятково економічне зростання без детально розроблених цілей гуманітарного розвитку та їх аргументації на сьогодні є безліч партійних програм, які досить необачно іноді називають "стратегіями". Сьогодні ж навіть у своїх найкращих потугах партії, корпорації, політичні лідери чи бізнесмени вважають, що публічна стратегія це єдине, що нам необхідно. Проте без наявності в країні системи інституційного стратегування публічні стратегії партій на виборах це просто неправдива реклама. За наявності спроб винятково публічного стратегування ми не зможемо вийти на оперативний стратегічний простір дії. Вийти на оперативний стратегічний простір дії для країни означає змінити політичну систему і урізноманітнити процеси стратегування: 1) описати Конституції новий тип влади – стратегічну владу та створити де-факто інституційне стратегування; 2) розробити публічну загальнонаціональну стратегію та узгодити її змістовно з інституційним стратегуванням; 3) перейти до трьохрівневої стратегії, запровадивши окрім публічного та інституційного – також ще й елітне стратегування. Отже уже тільки після того, як ми створимо систему інституційного стратегування, розробимо публічну стратегію для країни, узгодивши її з інституційними стратегіями, з часом має прийти розуміння, що дієва довгострокова стратегія має бути набагато складніша. Публічна стратегія, зрештою, це стратегія для малорефлексивної повсякденної масової свідомості. Інституційна стратегія це стратегія для управлінців, які приходять у владу з політики, та використовують експертне знання. Хоча інституційна стратегія може бути рефлексивною, вона принципово не може бути контрафлексивною, складною, теоретично ґрунтовною, бо чиновники так складно мислити не можуть. Запит на складну, зрозумілу для дуже вузького кола стратегію, з'являється тільки тоді, коли буде зрозуміло, що публічна стратегія разом з інституційною не дозволяє робити нічого іншого, ніж забезпечувати мінімальну соціальну рівновагу та сяке-таке економічне зростання. А от для цивілізаційного розвитку в ситуації зіткнення стратегій країн, які впливають на нашу країну, для нас абсолютно необхідними є елітне стратегування. При наявності інституційного та елітного стратегування змінюється ставлення до публічної стратегії. Публічна стратегія стає тим, чим вона і є в розвинутих країнах – оповіданням про майбутнє, яке читає демократична більшість всередині та ззовні країни. Інституційна стратегія стає більш компетентною завдяки участі у владі представників елітного стратегування. Тобто більш компетентнішими стають ігрові та сценарні стратегування влади. Елітна ж стратегія – це складний рефлексивний текст, з багатопозиційними сценаріями, з контрафлексивним способом мислення, з різними рівнями ігрового та сценарного аналізу і т.п. Саме в елітній стратегії можливі стратагеми – принципи стратегічних довгострокових дій країни, які не мають бути відомими демократичній більшості як всередині країни, так і (тим більше) назовні її. Приклад такого оповідання для світової демократичної більшості – періодичні проекти ЦРУ, останній з яких "Проект-2020" є дуже цікавий. Цікавий в ньому не стільки сам зміст, скільки можливість порівняння бачення майбутнього для світової більшості, яке публічного оголошується, і тих реальних стратегічних дій, які дозволяють скласти уявлення про дійсні уялвення США на перспективу. Така різниця між баченням перспективи в публічній стратегії та баченням перспективи в інституційній та елітній стратегії є основою підходу до теорії багаторівневого стратегування. Читати частини 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 10 http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4745db12d7fe1/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/473ca10c6780f/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Щоб стратегувати в режимі демократії, нам потрібно водночас забезпечувати легітимність та компетентність стратегування, залучаючи до нього громадськість, владу та дуже вузький в кожній країні прошарок найкомпетентніших стратегів. Thu, 15 Nov 2007 21:42:04 +0200 Що таке трьохрівневе стратегування країни? В даному місці ми свідомо робимо прогалину, не публікуючи тексти про створення системи інституційного стратегування технологічно, які містять відповіді на питання: Яка може бути організаційна структура системи стратегування? Як має бути організована робота всередині Інституту Стратегування? Як має бути організована взаємодія системи стратегування з клієнтом-владою? Яка може бути схема фінансування системи стратегування для влади? Які мають бути перші кроки формування системи стратегування? В попередній частині було описано інституційне стратегування. Воно становить перший крок та основу стратегування. Без наявності інституційного стратегування – публічні стратегії це спосіб неправдивої реклами "стратегів". Без наявності інституційного стратегування – елітні стратегії це просто "розмови на кухнях". Публічне стратегування – основа легітимності, інституційне стратегування – основа дієвості, елітне стратегування – основа компетентності. Створити інституційне стратегування можливо тоді, коли в країні є новий тип влади – стратегічна, тобто інша, ніж судова, виконавча і законодавча. Стратегування – спосіб багатомірного (багатофокусного) позиціонування, коли враховують довгострокові стратегії різних зовнішніх стратегічних гравців і на противагу їм пропонують та впроваджують свої стратегічні кроки. Тільки за наявності інституційного стратегування як другий крок – в країні може бути створено трьохрівневу систему стратегування: 1) громадсько-політичне публічне стратегування (розробка політичної публічної загальнонаціональної Стратегії, яка показує майбутній час в 10-20 років та місце країни на цей час серед стратегій зовнішніх гравців, які значно впливають на неї – складається з різних стратегічних планів, призначена для широкої громади, публічних політиків та бізнесменів)); 2) інституційне стратегування (Інститут Стратегування та інші інститути, до компетенції яких має бути віднесене стратегування сценарне та ігрове, тобто більш складніші стратегії щодо конкретних сценаріїв та стратегічних ігор влади, наприклад, в сфері закупки енергоносіїв, інновацій, інформатизації тощо – для консультації органів влади у її повсякденній роботі та для перспективного програмування та проектування); 3) елітне стратегування, що відбувається на "стратегічні раді" – ще більш складна стратегія на більш довгий термін, яка є принципово непублічною і часто відомою для дуже небагатьох навіть з представників влади. На "стратегічній раді" також заключається і перезаключається "пакт еліт" – принципи, на яких побудована Конституція. Причини такого розподілу стратегуваннян на 3 рівні наступні: 1) в світі де-факто уже не існує неподільних суверенітетів, всі суверенітети є розподіленими, тобто суверенітет країни є суть перелік повноважень, які всі гілки влади країни розподіляють договірним чином: а) до наддержавних структур; б) до центральних традиційних трьох гілок влади; в) до самоврядування як гілки влади; г) до стратегування як гілки влади (відтак розподілений суверенітет вимагає розподілених повноважень різних типів влади, а вони в свою чергу – розподіленого стратегування); 2) в країні існують принципово різні рівні компетенції: а) самоврядування; б) державних органів влади; в) вузького прошарку еліти країни, який має компетенцію стратегічного мислення (відтак розподілена компетенція вимагає розподіленого стратегування); 3) необхідність здійснювати стратегування в режимі демократії, де необхідно поєднувати легітимність влади з її компетентністю (відтак стратегування має розподілену легітимність, що означає також різний рівень публічності). Саме ці три складні обставини породжують необхідність трьохрівневого стратегування. Принцип "легітимності демократії" реалізується в стратегуванні через поєднання публічного та інституційного стратегування в основних положеннях через публічних політиків, які приходять у владу та впроваджують основні положення публічної стратегії в інституційну стратегію. Принцип "компетентності демократії" реалізовується в стратегуванні шляхом поєднання інституційного та елітного стратегування через носіїв елітної стратегії, які входять у інституційну владу або є її консультантами. Принципи "легітимності демократії" та "компетентності демократії" в стратегуванні означають розмежування в стратегуванні двох традиційних підходів у політиці – оптиматів та популярів. Популяри беруть участь на громадсько-політичному рівні стратегування. Оптимати беруть участь на інституційному рівні стратегування. На елітному рівні стратегування діє вузький прошарок еліти з дуже вузькими повноваженнями – стратегування щодо вічності і цивілізацій планети. Можна назвати їх обраними або ще якось романтично. Але без них не можна обійтись, якщо ми прагнемо бути лідерами у світі. Ці люди не обов'язково займають високі владні посади, вони можуть бути замісниками, помічниками, консультантами у владі. Для різного рівня стратегування діє різний рівень громадського контролю. Це означає, що тільки громадсько-політичний рівень стратегування є повністю публічним і підлягає повному громадському контролю. На інституційному рівні використовуються непублічні стратегії і громадському контролю підлягають тільки обставини їх розробки та впровадження – кадрова політика, обсяг фінансування, оцінка результативності постфактум. Для інституціного рівня стратегування характерна обмежена публічність або відстрочена публічність. На елітному рівні, що виходить за межі публічних інститутів, контроль за вузьким колом еліти здійснюється елітою взагалі. Вплив цього елітного рівня стратегій відбувається винятково через входження людей, що є носіями складних багатомірних стратегій, в конкретні владні інститути на різні посади. Фактично елітний рівень – це організація закритого елітарного типу: відкриті і зрозумілі цілі, але складні та закриті стратегії їх досягнення. Така організація не є масонською в повному розумінні слова, тому що її склад відовий, її члени діють публічно, не переслідують ніяких таємних цілей, пов'язаних з розподілом влади, власності, популярності – у них інші мотиви. На елітний рівень стратегування неможливо вибратися чи подати заявку – кандидатів помічають, спостерігають за ними, вивчають їх мотиви, проводять відбір кращих і запрошують обраних уже наявні члени цієї еліти. Публічне стратегування контролюється громадськістю змістовно і повністю. Інституційне стратегування контролюється громадськістю на рівні організації структур та на рівні цілей, щодо яких діє принцип відкладеної (відстроченої) публічності. Елітне стратегування контролюється громадськістю на рівні основних трьох цілей (збереження територіальної цілісності, культурної ідентичності, світове лідерство країни) та на рівні персонального складу, який є публічним. Конституцією регулюється публічне стратегування в частині, що відноситься до функцій стратегічної влади, Конституція описує стратегічний тип влади, робота інститутів стратегування описується в окремому законі. Прем'єр-міністр повинен отримувати всю повноту виконавчої влади, а Президент стає основою влади стратегічної. Публічний та інституційний рівень стратегування описується в Конституції змістовно тільки з точки зору загальних принципів. Елітний рівень не описується в Конституції, його існування – предмет "пакту еліт", який заключається незалежно від Конституції, але впливає на її принциповий зміст. Читати частини 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 9, 10 http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/473ca10c6780f/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4733663c0b4b9/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Для стратегування країни потрібно створити систему стратегування. Це окрема частина роботи, яка має свої вимоги і підходи. Thu, 08 Nov 2007 21:40:44 +0200 Що потрібно, щоб з'явилася система стратегування в Україні? Стратегування не означає наявності документу з назвою "Стратегія" чи наявності Інституту стратегічних досліджень. Стратегування не означає наявності документу з назвою "Стратегія" чи наявності Інституту стратегічних досліджень. Стратегування щодо країни – це неперервний процес взаємодії різних типів влад в країні – традиційних Виконавчої, Законодавчої, Судової та нової Стратегічної – з бізнесом та міськими громадами в розвитку країни щодо простору планети та щодо віддаленого майбутнього часу. Головні проблеми зараз: 1) як від некооперативних стратегій домінування політичних сил в країні перейти до кооперативних стратегій; 2) як побудувати кооперативну стратегію хоча б для нульового рівня стратегування – тобто як зайняти стратегічну позицію щодо цілої країни; 3) як забезпечити розробку теорії стратегування та забезпечити навколо неї експертну комунікацію; 4) як створити стратегічну освіту та підготувати людей зі стратегічним мисленням. Щоб система стратегування взагалі мала шанс з'явитися, має бути змінено саму структуру влади в Конституції: 1) Президент – голова стратегічної влади, його щорічні послання є основоположними для Урядової програми – її розробки чи корекції; 2) для Уряду мають бути описані стратегічні напрямки, в яких Уряд діє винятково на основі стратегічних рекомендацій; 3) Інститут Стратегування має бути створений наново і бути основою системи стратегування; 4) Інститут Стратегування може бути створено тільки тоді, коли з'являться перші люди, що здобули компетенцію стратегічного мислення в процесі спеціальної освіти. Яка має бути загальна позиція системи стратегування щодо влади? Позиція дослідника або вченого є самодостатньою щодо науки, але це не зовсім те, що потрібно Президенту, Уряду чи РНБО. Їм потрібна інша соціальна позиція – експерт, а також професійні позиції, що в ній розрізняються – теоретиків, консультантів, власне експертів, аналітиків, оргменеджерів. Не вдаючись зараз в деталі, коротко скажемо, це інші позиції, ніж вчений-дослідник. Люди, що їх займають, думають методологічно інакше, говорять іншою мовою (їх тексти інші за структурою викладу), діють за іншими технологіями. Наукова позиція в реальній діальності влади не може дати ефективних рішень проблем, оскільки є відображенням лише поняттєвої суті явища. Для прийняття владних рішень нам потрібні в першу чергу не дослідження стратегій, а стратегії власне – оперативні стратегічні ігри, короткотермінові, середньострокові та довгострокові стратегії, стратегічні програми та проекти, стратегії в усіх напрямках дії. Отже стратегічні дослідження та стратегування – дві сфери інтелектуальної роботи, що однаково потрібні, але стратегування безпосередньо працює на владні рішення. Які мають бути мислення та дії працівників системи стратегування? Сьогодні стратегічні інститути знаходяться в рамках предметного мислення. Предметне мислення відбувається за наступною схемою: створення ідеологічних підходів, предметний поділ їх на більш дрібні теми, визначення і аналіз понять та ідей, застосування їх до реальності як "стратегії". Тобто стратегічні інститути продовжують працювати за старою схемою ідеологічних конструктів понятійної науки. Всередині таких предметних схем сучасна лідерська стратегія країни не може бути створена, бо в цих схем інше завдання – дослідження, віднайдення найзагальніших закономірностей і "застосування" їх у практиці. Створення нової теорії стратегування та її розвиток є окремою проблемою стратегування, оскільки така теорія повинна мати уже не традиційно-науковий характер. Середовище створення лідерської стратегії країни – не наука, а теоретико-експертно-консультаційна робота, що пов'язана з рефлексивним, контрафлексивним та методологічно-об'єктним мисленням. Рефлексія та контрафлексія є основою теоретичного мислення, яке створює стратегічну онтологію наступного кроку розвитку країни. Це – новий концепт, що породжує принципово нові стратагеми. Це мислення притаманне спеціально відібраному, дуже вузькому прошарку спеціально навчених людей за спеціальною системою освіти. Методологічно-об'єктне мислення, яким оперують аналітики, експерти та консультанти (в інституційному розумінні – експерти), може бути описана наступним чином. На основі наявних інноваційних теорій та концептів відбувається визначення країни в широкому просторі думки: історія, культура, еліта, держава, партії, територіальна громада, інфраструктура – не поняттєво, а проблемно, всередині термінів нової теорії. Для цього експерти використовують інші інструменти аналізу та іншу мову написання текстів. Цільові аспекти: світові тренди, сильні та слабкі цілі – історії та культури, держави – еліт – партій, територіальних громад, цільові аспекти інфраструктури. Відбір сильних цілей. Які мають бути професійні позиції всередині інститутів стратегування? Українські владі вже сьогодні потрібні дії, що переграють стратегічних суперників.Тільки зв'язка консультант-теоретик-експерт-клієнт (представник влади) може здійснювати стратегування. Отже для стратегічних інститутів є декілька професійних позицій, які обслуговують різні функції стратегування. Перша – теоретик, а не вчений-дослідник. Друга – консультант. Третя – власне експерт. Четверта – аналітик. П'ята – оргменеджер. Шоста – обслуговуючий персонал. Професіонали для даних позицій мають залучатися з ринку політичного та корпоративного стратегування. Теоретики розвивають теорію та беруть участь у концептуальній розвідці. Теоретики відповідають за розвиток теорії та її впровадження в стратегічні розробки експертів та консультантів, організовуючи теоретичні семінари та сприяючи вирішенню проблемних кризових ситуацій. Аналітики артикулюють не помітний на перший погляд зв'язок тенденцій та процесів об'єкту, з узагальнення типів єдності чого будують моделі, сценарії, прогнози. Аналітики здійснюють ресурсний аналіз, ігровий аналіз, сценарний аналіз, цільове моделювання і т.п... Експерти, використовуючи продукти аналізу, здобувають нове знання не стільки з книг, скільки з реального об'єкту, вивчають досвід інших подібних об'єктів та представляє це нове знання у формі рекомендацій. Експерти вивчають реальність, цілі щодо неї стратегічних суперників, можливі зіткнення різних цілей щодо реальності, потім пропонують свої сильні цілі, свою сильну гру, яка дозволяє перегравати стратегічних конкурентів. Оргменеджери організовують публічну та клієнтсько-сервісну діяльність аналітиків, експертів та консультантів. Оргменеджери організовують круглі столи, інші зовнішні піар-акції, публікації публічних продуктів, внутрішні семінари тощо. Консультанти – ті, хто поєднує всі ці позиції (теоретика, експерта, аналітика, оргменеджера і т.д.) і виробляє власне послугу стратегування. Консультанти у безпосередніх дискусіях з колегами на ринку інтелектуальних послуг та з представниками влади обговорюють теоретичні підходи, просувають нові знання, нові підходи, нові стратегічні кроки – як публічно, так і не публічно – для їх використання владою у якості ефективних рішень. Консультанти, використовуючи продукти аналітиків та експертів, безпосередньо спілкуються з клієнтом, мають справу з його старим знанням, просувають нове знання у безпосередній комунікації та у вигляді прикладних стратегічних кроків щодо діяльності клієнта. Такі конкретні запропоновані ними кроки досить довгий час не є публічними. Тобто діяльність консультанта має як публічну складову, так і клієнтську непублічну складову. Читати частини 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 9, 10 http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4733663c0b4b9/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/472a2b93429a0/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Задля успіху необхідно врахувати вимоги до процесу стратегування, які вдалося сформулювати, вивчаючи навіть той невеликий досвід стратегування, що вже у нас є Thu, 01 Nov 2007 21:40:03 +0200 Які основні вимоги до стратегування щодо країни? В своїй онтології стратегія – це позиціонування в середовищі. Але з онтологічної позиції ніхто не стратегує (хіба що буддисти). Оскільки середовище завжди агресивне, то стратегія це майже завжди стратегія зіткнення стратегічної позиції та середовища або стратегія зіткнення з іншою стратегічною позицією (стратегічним суперником). Саме такий підхід – стратегування в завжди агресивному середовищі, яке хоче поглинути, розчинити у собі країну, де є інші стратегічні позиції, які посилюють якісно агресивність середовища – є єдино можливий для стратегування на державному рівні. Стратегія – ресурс співставний, а в чомусь навіть сильніший за інші типи ресурсів. І це тому, що стратегія дозволяє віднайти такі ресурси, які не видно на перший погляд. І от за деякими ресурсами зі стратегічної точки зору Україна сильніша за США і Росію разом узятих. Це означає, що якщо правильно скористатися стратегуванням, цивілізаційну гру Україна може грати не в напрямку європейської інтеграції, а самостійно. Основні принципи політики стратегування викладені в статті "Стратегія" з циклу "Принципи інтелектуальної політики". Давайте розглянемо вимоги до стратегування, які ми можемо вивести з практики спроб стратегування в нашій країні. 1. Для стратегування необхідно існування спеціально організованої системи стратегічного управління в державі протягом тривалого часу – більшого, ніж існування окремого Уряду, ніж два строки Президента, ніж час існування більшості партій в Україні. 2. Стратегія дієва лише зі стратегічної позиції. Неугодоздатність політичної еліти та два центри виконавчої влади за нинішньою Конституцією створюють стратегічний дисбаланс та роблять неможливим зайняття стратегічної позиції. 3. У систему стратегування входять: власне стратегія, центр прийняття стратегічних рішень і система їх впровадження у взаємодії з системою управління виконавчої влади. 4. Центр прийняття стратегічних рішень – особливий центр, він не збігається з центром прийняття виконавчих управлінських рішень. В системі стратегування має бути побудовано окрему систему – співвідношення двох систем: виконавчого управління та стратегічного управління. 5. Задля утримання стратегічної позиції протягом часу більшого, ніж окреме людське життя, центр прийняття стратегічних рішень може бути "блукаючим" (Перезидент, Секретаріат Президента, РНБОУ, Кабмін, Інститут стратегічних досліджень, стратегічна група корпоративного бізнесу), але повинен бути неперервно. 6. Спеціально організована система стратегічного управління у взаємодії з управлінням виконавчої влади – це питання Конституції, оскільки, таким чином, стратегічна влада – новий окремий тип влади. Див. "Принципи нової політичної системи. Частина 1". 7. Стратегія – це не програма, не проект і не план. Стратегія – принципово інакший інструмент роботи з системою. Стратегія це – орієнтація системи в усьому просторі і в тривалому часі через всю сукупність реальності (нове уявлення), яка дозволяє перегравати стратегічного суперника. Стратегія складається з концептуальних стратагем, тобто принципів нормування реальності (нове уявлення) задля власних цілей. Стратегія потребує програм, проектів та планів, але принципово не включає їх у своєму змісті і не зводиться до них. 8. Цілісна державна стратегія в принципі не є народною і публічною. Стратегія – інструмент надзвичайно складний, не призначений в своїй цілісності для публічного оголошення. Цілісна стратегія розробляється у вузькому колі експертів та політиків топ-рівня. Її носієм є еліта еліти. Відтак стратегічна комунікація відбувається не через ЗМІ і не через круглі столи, а в іншому місці і в іншому форматі. 9. Щоб вирішити щодо стратегії класичну проблему демократії – поєднання компетентності та легітимності – застосовується так зване "трьохрівневе стратегування": громадсько-політичний рівень, інституційний рівень, елітний рівень. Див. "Принципи нової політичної системи. Частина 2. 10. Стратегування будується на тій чи іншій теорії. Теорії стратегування мають парадигмальну відмінність. Більш фундаментальна теорія стратегії має домінуючий характер над менш фундаментальною. 11. Державна стратегія в принципі не може розроблятися з залученням іноземних спеціалістів, якими б компетентними вони не були і які би додаткові великі ресурси за ними не стояли. Вітчизняна стратегія – це справа вітчизняна. Це вимога не протекціонізму щодо вітчизняних інтелектуалів, а принцип державної безпеки. Що необхідно, щоб країна зайняла стратегічну позицію? Україна традиційно не мала свого стратегування. Проблему стратегування її політична еліта в минулому вирішувала шляхом долучення до чужих стратегій (Австро-Угорщини, Польщі, Росії, СРСР). Зараз політична еліта знову намагається вирішити цю проблему шляхом долучення до стратегії Об'єднаної Європи. Але це надзвичайно великий ризик, оскільки цього разу нас там не хочуть бачити. І наші нащадки не пробачать нам, коли ми будемо настільки немудрі, що не передбачимо інший спосіб стратегічної перспективи – власний наодинці. Можливо нам доведеться будувати власне стратегування. Для цього нам будуть потрібні: люди зі стратегічним мисленням, розвиток теорії стратегування, ринок стратегічного консалтингу, система стратегування, що інтегрована в політичну систему країни. Чи спроможна до стратегування нинішня політична еліта? Скоріше за все, за своєю освітою, життєвими мотивами, публічними цілями та енергетикою – неспроможна. Отже нам потрібна нова політична еліта, у якої б окрім високоякісної освіти, було, перш за все, стратегічне мислення. Як показує досвід інших країн, таких людей нам потрібно чоловік 10-20 на рік. Щоб підготувати таких людей, необхідний інститут спеціальної освіти з подачею знань та компетенцій, що створюють стратегічне мислення і здатність до стратегування та стратегічного управління. А це означає – необхідність не стільки державного, скільки суспільного замовлення, яке підкріплене фінансовими ресурсами достатньо крупного бізнесу. Читати частини 1, 2, 3, 4, 5, 7, 8, 9, 10 http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/472a2b93429a0/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/472450720a077/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Щоб приступити до стратегування, потрібно сформулювати концептуальне бачення самої стратегії, а також, хоча б побіжно, ознайомитися з основними теоріями стратегування. Sun, 28 Oct 2007 11:03:46 +0200 Концептуальне бачення стратегії Стратегія має смисл винятково в ситуації зіткнення стратегій. Ті, хто розробляє довгострокову програму, не інтегруючи її в ситуацію стратегічного поєдинку, і при цьому називає це стратегією, не розуміє, що робить. Отже стратегія потребує стратегічного суперника або суперників. Ситуація зіткнення стратегій може бути описана різними способами: в одній і тій же теоретичній мові, що і в стратегічного суперника, чи в новій теорії і відповідно в новій мові по відношенню до суперника. Розуміння стратегії суперника є таким, яка є наша теорія стратегії. Якщо ви працюєте в одній і тій же теоретичній парадигмі, що і ваш стратегічний суперник, ви можете застосовувати аналітичну стратегію. Вона дозволяє стратегічно перегравати суперників через так звані аналітичні стратагеми – принципи побудови більш загальних, ніж у суперника, систем оцінки та аналізу ситуації в одній і тій же теорії та мові, що і у суперника. Найбільш загальну та охоплюючу стратегію дозволяє побудувати розвиток самої теорії стратегування. Відтак перший стратегічний двобій – це війна теорій та війна мов. Чим фундаментальніша теорія стратегування, тим більш фундаментальнішим є визначення стратегії і саме стратегування. Отже стратегічний виграш, особливо що стосується цивілізаційної конкуренції, дає тільки парадигмально фундаментальніша теорія стратегії. "Стати найкращими інфраструктурниками в світі" – концептуальна стратагема для України, якщо за цим стоїть теорія інфраполітики, яка невідома стратегічним суперникам. А от "зробити прорив завдяки інтелекту, правильним інвестиціям та інноваціям" – не стратагема, бо за цим ніяких теорій, які були б невідомі стратегічним суперникам, не тільки нема, а якраз навпаки – тільки суперники і мають такі теорії. Щоб бути впевненим, в якій теоретичній парадигмі працюють ваші стратегічні суперники, в якій мові вони формулюють свої цілі, необхідна концептуальна розвідка. Без концептуальної розвідки та розвитку теорії стратегування розмови політиків про стратегію країни – неправдива реклама. Відтак знання існуючих теорій стратегування є необхідною умовою будь-якого стратегування. Сьогодні існують принаймні декілька теорій стратегування – описова метафорична теорія Сунь-Цзи та його коментаторів, теорія ігор Джона фон Неймана, Джона Неша та ін., теорія конфліктуючих структур Лефевра, теорія розвитку Щедровицького, теорія аналітичної стратегії Переслєгіна-Ісмаілова-Дельгядо, авторська теорія контрафлексивного стратегування. До теорії стратегування, актуальної до кінця ХХ століття, може бути віднесена також теорія геополітики. В той час, як для ХХІ століття теорія геополітики щодо стратегічної ефективності поступається теорії інфраполітики. Що таке теорія аналітичної стратегії? В Росії існують дві школи, що цікаві нам з точки зору стратегії, – московська методологічна школа і пітерська школа аналітичної стратегії. Методологічна школа в цьому плані менш цікава – традиційно там не мали теоретичного уявлення про те, що таке стратегія, і як її співвіднести з класичним для методології програмно-проектним підходом. Саме Переслєгін разом зі своїми колегами Ісмаіловим та Дельгядо розробляє теорію аналітичної стратегії. Див. Сергій Переслєгін, теорія аналітичної стратегії (1998-2003) – на сайті Імперського Генерального штабу (з 1991). Проте дана теорія стосується, перш за все війни і військових операцій. Економіка, тим більше політика, – є прикладними сферами для застосування даної теорії, хоча спроби такі робилися (див. Р.А.Исмаилов "Экономические стратегии"). В теорії аналітичної стратегії Переслєгіна власне "стратегія" означає спосіб перетворення системи або систем, описаний в класичній теорії систем Людвіга фон Берталанфі. Теорія Переслєгіна працює щодо війни та військових стратегій, але вона принципово не може працювати з соціальними системами, що не тільки мають безліч параметрів свого описання, але, по-перше, мають справу з усією сукупністю реальності, по-друге, не тільки конкурують чи воюють одна з іншою, але і взаємно проникають одна в іншу, по-третє, мають багаторівневий характер (багаторівневу онтологію). Соціальні системи потребують принципово іншої теорії стратегування. Що таке теорія контрафлексивного стратегування? Теорія контрафлексивного стратегування, що розроблена автором, обговорена на Київському Дискусійному Клубі Дилетантів в 2007 році. Основні складові теорії контрафлексивного стратегування: роботи автора "Теореми інфраполітики", "Нації та цивілізації", "Віртуальне управління", "Контрафлексивне стратегування". Ці статті разом з курсом лекцій "Загальна аналітика" складають окрему книгу автора "Аналітика. Управління. Стратегування", видати яку поки що не вдається. Теорія інфраструктури формулює основні уявлення про інфраструктуру, її мережевий характер та нові підходи щодо управління, яке так чи інакше пов'язане з інфраструктурою. Така теорія вперше дозволяє створити сферу знань, яка дозволяє стратегічно перегравати геополітику, і має назву "інфраполітика". Теорія віртуального управління формулює 12 онтологем теорії системного управління, яка була сформульована в системо-мисле-діяльністної методології Щедровицького та його послідовників, та на противагу їм пропонує 12 онтологем теорії віртуального управління. Віртуальне управління теоретично описується як таке, яке здатне бути інтегрованим з контрафлексивним стратегуванням та інфраструктурними підходами в управлінні. Теорія контрафлексивного стратегування розрізняє управління, стратегічне управління та стратегування. Вона формулює 6 основних положень аналітичної стратегії Переслєгіна та показує, як ці положення допустимо сформулювати в більш фундаментальній онтології. Окрім того ця теорія вводить нове теоретичне уявлення про контрафлексивне бачення світу, а відтак і контрафлексивний підхід до стратегування. Ці теорії досить складні для розуміння, вони потребують освоєння нових теоретичних уявлень, створення інфраструктурно-мережевого менеджменту, випрацювання принципово нових компетенцій у наших управлінців. Читати частини 1, 2, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 10 http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/472450720a077/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4717b2ab03e39/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Для того, аби стратегувати управління тієї чи іншої країни, спочатку потрібно дослідити порівняльні характеристики цієї країни, які описують її стратегічні можливості. Thu, 18 Oct 2007 22:23:23 +0300 Що таке теорія Хофстеда та яке вона має значення для стратегування? Сьогодні вже стала класикою стратегічного зіткнення боротьба таких гігантів як "Кока-Кола" та "Пепсі-Кола" чи "IBM" та "Apple" чи корпорації "Майкрософт" з багатьма своїми конкурентами. Але нас в даному разі цікавить вклад самих корпорацій в розвиток теорії стратегування, який виявився значимим для теорії стратегування. На сьогодні корпоративне стратегування це окрема велика сфера світового бізнесу. Корпорації охоче як наймають стратегічних консультантів, так і вкладають гроші в розвиток теорії стратегування, якщо не мати на увазі вітчизняних корпорацій. Можна зрозуміти вітчизняні корпорації, які неохоче замовляють та втілюють стратегії розвитку, оскільки досі в Україні дуже важко спрогнозувати ситуацію хоча б на рік вперед. Разом з тим, коли вітчизняні корпорації витрачають гроші на щось таке, пов'язане зі стратегічним баченням, то витрачають вони їх неефективно. Тобто, якщо вітчизняна корпорація влаштовує публічне обговорення майбутнього, то вона витрачає великі гроші на корпоративну чи політичну рекламу, а зовсім не на розвиток теорії стратегування, яка могла б послужити всьому суспільству. І тут, як приклад для вітчизняних корпорацій ми на перше місце поставили б корпорацію IBM, завдяки якій з'явилися теорія, що дозволяє здійснювати порівняльно-диференційоване стратегування щодо різних країн, нині відома як теорія "ментальних програм" Гірта Хофстеда. Ця теорія є особливо важливою для стратегування в Україні, оскільки вперше дозволяє зрозуміти, які типи стратегій можуть бути ефективно реалізовані у нас відповідно до типу наших національних ментальних програм (з доповіді О.Пашкевича на КДКД). В 80-х роках ХХ століття IBM мала 50 філіалів по всьому світу, мала прекрасно прописані структуру та технологію бізнес-процесів, які втілювала в цих філіалах. Разом з тим, в філіалах різних країн структура бізнесу материнської компанії давала різні результати. Тоді корпорація найняла консультанта з Голландії Гірта Хофстеда для того, аби він вивчив причини цього та порекомендував, як підвищити ефективність бізнес-структури та процедур бізнес-процесів в філіалах. Гірт Хофстед протягом 14 років працював на корпорацію IBM. Результатом його праці стала книга "Виміри національних культур в п'ятдесяти країнах та трьох регіонах". Гірт Хофстед робить досить сміливе визначення культури – "колективна ментальна запрограмованість, частина передбачуваності нашого сприйняття світу, спільна з іншими представниками нашої нації, регіону чи групи, що відрізняє нас від представників інших націй, регіонів чи груп". Ця ментальна запрограмованість описується Хофстедом через п'ять "культурних вимірів": "індивідуалізм – колективізм", "дистанція влади: велика – мала", "несприйняття невизначеності: сильне – слабке", "мужність – жіночність", "короткострокова – довгострокова орієнтація на майбутнє". Вимір "індивідуалізм – колективізм". В індивідуалістичних суспільствах людей рухають особисті інтереси та інтереси членів їх сімей. Основні цінності – людське життя та повага до прав людини. В колективістських суспільствах людей рухають інтереси розширеної сім'ї, клану, групи, партії, корпорації, держави. Група захищає своїх членів, але кожен член групи не може мати права на власну думку супроти думки більшості групи. Вимір "дистанція влади: велика – мала" показує, настільки нерівні фізичні та інтелектуальні здібності членів суспільства є основою для їх нерівності щодо влади та власності, і настільки це визнається культурою припустимим. Вимір "несприйняття невизначеності: сильне – слабке". Суспільства зі слабким несприйняттям невизначеності підготовлюють своїх членів до невизначеності та з часом досягають її послаблення. Суспільства з сильним несприйняттям невизначеності досить агресивно ставляться до будь-яких змін, а коли такі настають через непереборні причини, дуже сильно страждають від цього через високу депресивність та смертність. Вимір "мужність – жіночність" означає сильне чи слабке розділення ролей між статями. Сильне розділення статевих ролей Хофстед називає мужністю, слабке розділення статевих ролей – жіночністю. В мужніх суспільствах домінують мужні цінності – активність, результативність, самодостатність, симпатія до успіху. В жіночних суспільствах домінують жіночні цінності – скромність, домінування людських відносин над грішми, захист слабких, симпатія до невдах. Вимір "короткострокова – довгострокова орієнтація на майбутнє" показує, як далеко люди в різних культурах зазирають у майбутнє. Цікаво, що п'ятий "культурний вимір", "короткострокова – довгострокова орієнтація на майбутнє" був доданий Хофстедом пізніше, коли він побачив, що різні країни по-різному здатні передбачати та планувати своє майбутнє, в том числі в процесі стратегування. Нижче ми дамо попередню порівняльну експертну оцінку України щодо Росії та розвинутих країн в контексті вимірів "ментального програмування". Точна оцінка буде можлива лише після проведення спеціального дослідження щодо вимірів Хофстеда. Отже Україна – більш індивідуалістична, ніж Росія, менш індивідуалістична, ніж розвинуті країни; дистанція влади – менша, ніж в Росії, але більша, ніж в розвинутих країнах; несприйняття невизначеності – сильніше, ніж в Росії і в розвинутих країнах; мужність більша, ніж в Росії, але менша щодо розвинутих країн; орієнтація на майбутнє більш короткострокова, ніж в Росії і в розвинутих країнах. Таким чином, більша індивідуалістичність, більша мужність та менша дистанція влади дають Україні більше шансів щодо Росії в розвитку. Але сильніше несприйняття невизначеності та менш довгострокова орієнтації на майбутнє, ніж в Росії, надзвичайно сильно позбавляють нас шансів на стратегування, яке пов'язане з довгостроковістю та проривом. Тим самим в Україні мають шанс бути ефективними коротко-середньострокові стратегії непроривного поступального розвитку. Читати частини 1, 2, 3, 5, 6, 7, 8, 9, 10 http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4717b2ab03e39/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/470e5b0c6d832/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Щоб зрозуміти, що таке стратегія та стратегування, потрібно спочатку коротко описати історію її появи та застосування. Thu, 11 Oct 2007 20:19:08 +0300 Звідки походить стратегія та які основні віхи її розвитку? В первісному смислі "стратегія" походить від грецького "стратегос" – "веду військо". В книгах закордонних авторів чи в Інтернет ви можете знайти багато визначень стратегії. В залежності від сфери теоретичних знань чи практики під "стратегією" розуміють: "найбільш загальний механізм дій, що визначає шляхи досягнення цілі", "послідовність уявлень, що веде до певного результату", "вибір ключових напрямків розвитку, що інтегрує цілі групи, партії, корпорації, міста, держави, об'єднання держав". Стратегування це власне застосування стратегії. Не завжди наявність стратегії означає безпосередньо і наявність стратегування. Стратегування це особливий процес колективної довготривалої роботи з стратегічно осмисленою перспективою в групі, корпорації, державі, сукупності держав, цивілізації і т.ін... Вважається, що першоосновою будь-якої стратегії є тракт Сунь-цзи (VI-V ст. до н.е.) "Мистецтво війни". Оригінальний трактат вміщує 13 глав і формулює всі основні аспекти війни, суть яких зводиться до мистецтва управляти ворогом на війні так, щоб забезпечити собі перемогу. "Війна це шлях обману" – головна теза Сунь-цзи. Головне завдання – перемогти ще до битви. Ця перемога може бути забезпечена мистецтвом створити собі якнайбільше шансів для перемоги так, щоб перемогу чи поразку було видно ще до початку власне війни. Існує безліч коментарів цього трактату Сунь-цзи від його створення і до сьогодні. Різні коментатори, ніби змагаються, щоб описати чим більше стратагем – як Сунь-цзи, так і його китайських послідовників. Найбільше (56 стратагем та 8 антистратагем) описується у Олексія Воєводіна в книзі "Стра тагеми – стратегії війни, маніпуляції, обману". Для Європи військова стратегія вперше фундаментально була сформульована Карлом фон Клаузевіцом (1780-1831) в книзі "Про війну" (1832). Вона складається з восьми частин, де детально розглянуто не тільки стратегію, але і поєднання стратегії та тактики війни. Ця книга є основою для всього наступного теоретизування щодо війни. Як пише в своїх роботах Сергій Переслєгін, аналітична стратегія оформляється в другій половині ХІХ століття зусиллями Хельмута Карла фон Мольтке-старшого, Альфреда фон Шліффена, Альфреда Мехена, Джона Фішера і Фрідріха Энгельса. Вона спиралась на класичні роботи Карла фон Клаузевіца і була пов'язана з позиційною школою Вільгельма Стейніца, що описав закони шахматної гри. В ХХ столітті аналітична стратегія була доведена до досконалості в роботах Безіла Генрі Ліддел-Гарта, Михайла Романовича Галактіонова, Гейнца Гудеріана. (Див. Сергій Борисович Переслєгін "Основные понятия "аналитической стратегии"".) Стратегія довгий час існує як винятково стратегія війни. Однак з поділом світу на дві системи з різним суспільним ладом в першій половині ХХ століття, що де-факто мають різні стратегії цивілізаційного розвитку (СРСР та Західний світ), стратегічне мислення опиняється в центрі уваги світових лідерів політики мирного протистояння. Так уявлення про стратегію виходять за межі винятково військового застосування і стають основою цивілізаційної конкуренції. Особливо це характерно для другої половини ХХ століття, коли цивілізаційне протистояння втілюється у протистояння фактично двох супердержав СРСР та США, яке отримує назву "холодна війна. Після другої світової війни відбувається поділ світу на дві системи: соціалістичну та капіталістичну в баченні однієї з цих систем, та демократично-правову і тоталітарно-неправову в баченні іншої з цих систем. Між цими системами починається так звана "холодна війна". Так відбувається декілька взаємопов'язаних змін: 1) дві світові системи намагаються формувати реальність всього світу тотально; 2) дві світові системи намагаються управляти одна одною через різні базові інструменти роботи з реальністю, які є основоположними для їх бачення світу (ідеологія – релігія та право; колективна праця – індивідуальний бізнес); 3) дві системи створюють відповідні інститути стратегічного управління одна одною; 4) вже сьогодні зрозуміло, що була і четверта зміна: розпочалася нова символічно-комунікативна війна, яка не мала концептуального теоретизування як в одній, так і в іншій системі (хоча в різних системах вона і мала різні назви "ідеологічна війна – інформаційна війна"). В 1948 році за ініціативою ВПС США була створена корпорація Rand (Research ANd Development) – перша корпорація, яка почала займатися дослідженнями в сфері стратегій розвитку. Чому саме Військово-Повітряні Сили США створюють Rand? Це пов'язано з тим, що США на той час не тільки мали, але вже і застосували ядерну зброю, а також отримали світовий осуд своєї дії. Ядерна зброя як зброя масового знищення стала тим фактором, який спричинив необхідність відповіді на стратегічне запитання – які цивілізаційні цілі варті того, щоб застосувати таку надпотужну зброю? Окрім того, ядерна зброя вже тоді розглядалася як фактор стримування "гарячої війни" і виникнення нестійкого балансу "холодної війни", який означав новий тип війни – війни стратегій. Отже, другим питанням для нового інституту стратегування Rand було – як в ситуації нестійкого балансу забезпечити стратегічну перемогу над цивілізаційним суперником. Карибська криза 1962 року, яка була однією з найблискучіших стратегічних двобоїв, виграних СРСР, поставила перед СРСР проблему – відсутність інституту, який би міг випрацьовувати перспективні та кризові стратегії для ЦК КПРС, який фактично мав всю повноту влади в СРСР. Відповідь СРСР в інституціоналізації стратегування з'являється набагато пізніше. Тільки в 1967 році був створений Інститут США і Канади (нині ІСКРАН) академіком Георгієм Аркадієвичем Арбатовим, який його очолював до 1995 року. Його метою з самого початку були військово-стратегічні дослідження. Так фабрики мислі (мізкові центри) починають відігравати суттєву роль в стратегуванні державної та корпоративної політик в США, і державної політики в СРСР. Дивіться аналітичну доповідь "Современные фабрики мысли". Разом з інституціоналізацією стратегування відбувається і розвиток теорії. В 50-70 роки ХХ століття на Заході створюються теорії ігор (Нейман, Неш), в СРСР розробляється теорія "конфліктуючих структур" В.А. Лефевра, методологія Г.П.Щедровицького. Додамо цікавий факт. Теоретик "конфліктуючих структур" Володимир Олександрович Лефевр в 1974 році змушений був виїхати з СРСР до США, де надалі розробляв одну з базових концепцій стратегування США в період найінтенсивнішого протистояння СРСР і США в процесі перебудови – так звану "концепцію двох етичних систем". Це була одна з тих концепцій, яка дозволила США стратегічно переграти СРСР в ході перебудови. Дивіться про це детальніше. Чому СРСР стратегічно програв США "холодну війну"? По-перше, політична стратегія СРСР полягала у перебільшенні значення саме ідеології, а не теорії, що призвело до того, що за наявності співмірних з США теорій, рівень їх використання в політичній практиці був набагато нижчий, ніж в США. По-друге, СРСР слабко розвивав інституціоналізацію стратегування, не зміг створити жодної незалежної фабрики мислі, відтак не зміг забезпечити радянським теоретикам достойні умови для розвитку теорії. Від'їзд з СРСР до США такого теоретика як Лефевр це найбільша втрата для розвитку теорії стратегування в СРСР. Тільки зовсім недавно (в 2003 році) в Росії зрештою була видана книга з теорії етичних систем Лефевра "Алгебра совісті". Після розпаду СРСР в колишніх республіках, а нині окремих державах, починають стихійно створюватися фабрики мислі, інститути та різні клуби, робота яких спрямована на стратегування. Цей процес описано в уже згадуваній нами аналітичній доповіді "Современные фабрики мысли". Разом з тим тільки дуже небагато консультаційних корпорацій в Україні займаються стратегуванням – саме через відсутність достатнього попиту з боку корпорацій, партій та держави. Читати частини 1, 2, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10 http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/470e5b0c6d832/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4705459f55860/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Більшість уявлень про стратегію наших політиків є неадекватними, бо не базуються на теоретичних знаннях. Разом з тим існують проблеми, які принципово неможливо вирішити без наявності стратегії. Thu, 04 Oct 2007 22:57:19 +0300 Які уявлення політиків щодо стратегії є неадекватними через відсутність теорії? Два чоловіка, що жили в один і той же час, співпрацювали, є авторами принципово полярних концепцій – концепції розвитку, яку традиційно пов'язують з Леонардо да Вінчі, та концепції балансу, яку пов'язують з Лукою Пачолі. Якщо першого знають майже всі, то другого часто не знають навіть бухгалтери. Адже саме Пачолі придумав те, що сьогодні називають "фінансовим балансом" – принцип подвійного запису розрахунків з роздільною лінією між "дебет" та "кредит" (з доповіді В.Нікітіна на КДКД). Отже є дві принципово різні стратегії змін – розвиток та баланс, прорив та поступовість, революція та еволюція. Що краще для стратегії України – прорив чи поступовість, розвиток чи баланс? Поки що ми навіть питання так не ставимо. Частина політиків нам без дискусій пропонують прорив. Частина політиків досі, як і раніше, намагаються підсвідомо витримувати баланс. А широкий загал без дискусій, підсвідомо керуючись власними архетипами, повсякчас вибирає баланс. Україні не обов'язково потрібен прорив, можливо їй потрібен баланс. Дослідження українських траєкторій розвитку – шлях до подолання нереальності та недієвості розроблюваних стратегій. Як визначити, які стратегії є реальні, а які приречені та провал? Тобто як проекти залежать від троектів? Проект – це бачення об'єктивації майбутнього, перспективне бачення об'єкту та/чи об'єктної сфери діяльності. "Троект" походить від слова "траекторія", тобто перспектива, що зпроекційована в минуле. Якщо в минулому не було тих чи інших траєкторій змін-розвитку, проекти яких ми вибудовуємо сьогодні, то без спеціальних надзусиль з нашого боку такі проекти скоріш за все зазнають провалу (з доповіді В.Нікітіна на КДКД). Отже сьогоднішнім стратегічним проектантам, перш ніж пропонувати прориви, варто вивчити траєкторії минулих проривів України з їх успіхами, помилками та наслідками. Традиційно геополітика виступає однією з головних сфер аргументацій для зовнішньополітичної стратегії. Але геополітика була адекватною до кінця ХХ століття. В ХХІ столітті світ, що пов'язаний транспортними, телекомунікаційними, фінансовими, правовими і т.п. інфраструктурами – живе і змінюється в іншому просторі, ніж простір географічний. Так на місце теорії геополітики приходить теорія інфраструктурної політики, яка неодмінно має стати домінуючою в політиці стратегування (з авторської доповіді на КДКД). Це означає, що про цю теорію інфраполітики вітчизняні політики повинні мати хоча б базові уявлення. Тепер спробуємо популярно сформулювати уявлення про типи та позиції стратегії з теорії багаторівневого стратегування. Рівень управління цілісною країною, де можлива "стратегія збереження цілісності країни", ми назвемо "нульовим рівнем стратегії" (0) . Рівень, де цілісна країна намагається втілювати "стратегію зіткнення або рівної конкуренції з іншими країнами", назвемо "першим рівнем стратегії" (1). Рівень, де цілісна країна намагається втілювати "стратегію перемоги в конкуренції з іншими країнами", назвемо "другим рівнем стратегії" (2). Рівень, де політичні сили чи управлінці загальнонаціонального рівня ведуть "стратегічну конкуренцію за управління цілісною країною", назвемо "рівнем стратегії мінус один" (-1). Рівень, де "всередині політичних сил чи гілок влади різні партії втілюють стратегію домінування", назвемо "рівнем стратегії мінус два" (-2) (з авторської доповіді на КДКД). З точки зору теорії ігор, всі стратегії рівня меншого за 0 є некооперативними, стратегії рівня 0 і вище – кооперативними. Стратегії рівня 0 і нижче є об'єктними (ми збираємо в одне ціле країну як об'єкт); стратегії рівнів вищих за 0 є суб'єктними (ми конкуруємо з іншими зовнішньополітичними суб'єктами та переграємо їх). Політик чи управлінець тільки тоді знаходиться в стратегічній позиції, коли тип стратегії, що він пропонує, дорівнює або нижчий за рівень його позиції. Якщо ми знаходимося в позиції некооперативних стратегій рівня -2 чи -1, то для цієї позиції стратегії вищих рівнів 0, 1 і 2 є фіктивними, тобто такими, що спрямовані на неправдиву політичну рекламу і не можуть бути застосовані на нижчих рівнях як власне суб'єктні стратегії. Отже сьогодні в українській політиці ми маємо справу з фіктивними стратегіями, коли стратегії нижчого рівня подаються як стратегії вищих рівнів, а політики та управлінці не знаходяться в стратегічних позиціях. Фіктивні дії створюють стратегічний дисбаланс, що є гірше, ніж просто відсутність стратегії. Коли у суперечку між політичними силами та навіть між партіями всередині політичних сил українські політики змушують втручатися зовнішніх суб'єктів впливу, внутрішні для країни некооперативні стратегії партій стають зовнішніми некооперативними стратегіями країни. Так стратегічний дисбаланс породжує зовнішнє управління та шкодить міжнародному реноме країни. Тепер проінтерпретуємо актуально: допоки НУ конкурує з БЮТ за домінування всередині помаранчевої політичної сили (на стратегічному рівні -2), допоки НУ+БЮТ як політична сила конкурує з політичною силою ПР за домінуючий вплив на цілу країну (на стратегічному рівні -1), стратегії рівнів 0, 1, 2 не можуть в принципі бути дієвими, бо боротьба іде на нижчих рівнях. Отже без застосування теорій стратегування вітчизняні стратеги є неадекватні самі та вводять в оману інших. Які традиційні проблеми неможливо вирішити без стратегічного мислення? Проблема перспективи країни безпосередньо пов'язана з проблемою депопуляції. Сьогодні всі партії пропонують шалені гроші з держбюджету за кожного новонароджену людину аж до її повноліття. Тенденція така, що скоро нове тіло, тобто одиниця населення, для державного бюджету коштуватиме дорожче, ніж вже навчений та працюючий вчений чи вчитель. Коли на відтворення суспільства затрати починають значно перевищувати затрати на розвиток, країна приречена. Люди народжують дітей не тому, що вже мають на це гроші, а тому що мають позитивну перспективу свого життя. Витрата великих грошей на народження та зростання дітей – одна з найбільших помилок нинішньої влади, яка обов'язково призведе до великих проблем. Коли з'явиться стратегічна перспектива у країні, з'явиться і упевненість людей в майбутньому, а отже вони почнуть народжувати дітей. Отже винятково наявність стратегічної перспективи веде до зростання населення, а не гроші. Проблема структури державного та муніципальних бюджетів безпосередньо пов'язані з відсутністю стратегій. Досі структури бюджетів є наслідком компромісів та цинічних міжпартійних торгів (рівня -2 та -1), що не мають жодного відношення до стратегії розвитку країни (рівень 0) та теорії структури бюджетів. Наші бюджети – без короткострокових стратегій розвитку (0), без принципу бюджетування (0), без інфраструктурного підходу (0). Отже нульовий стратегічний рівень в структурі бюджетів поки що не може бути досягнутий. Відсутність стратегічних підходів до зовнішньої політики створила хибну мішень – НАТО та хибну дилему: НАТО чи не-НАТО. Насправді це проблема державної безпеки (рівні 0, 1, 2), а НАТО – інструмент рівня 2, причому не єдиний і не найкращий. Політики, які мислять стратегічно, спочатку формулюють вимоги та критерії безпеки (на рівнях 0, 1, 2), а потім шукають інструменти. За відсутності стратегічного мислення розкол в країні (рівні -2 та -1) щодо НАТО став основою зовнішнього управління країною. Так за відсутності стратегії та стратегічної комунікації питання про НАТО фактично знищує безпеку країни. Виконавча влада сьогодні діє не просто нестратегічно чи непродуктивно, вона діє контрпродуктивно. Парадокс контрпродуктивності управління – економіка найкраще розвивається за того Уряду, який найменше здатен до управління. Тип управління в Уряді не може бути змінено, бо де-факто не існує такого суб'єкту в країні, який би був в стратегічній позиції над Урядом, який би запропонував стратегію реформи виконавчої влади. Президент за Конституцією не є в стратегічній позиції. Розподіл повноважень між Президентом та Урядом – це некооперативна стратегія -1 всередині виконавчої влади; розподіл повноважень між президентськими міністрами та коаліційними міністрами – це некооперативна стратегія -2 всередині Кабміну як підрозділу виконавчої влади. Стратегія реформ державного управління (хоча б рівня 0) має описувати вибір між типами управління (адміністративний, кризовий, програмно-цільовий, стратегічний), між способами управління (системно-ієрархічний, мережево-інфраструктурний, символічний, віртуальний). Отже головна проблема стратегування в країні – як нам зайняти стратегічну позицію на рівнях -2 та -1 та вийти хоча б на нульовий рівень стратегії. Читати частини 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10 http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4705459f55860/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/46fbf98759430/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Політики, політичні партії, бізнесмени та чиновники вже років п'ять говорять про стратегію, а стратегії так і нема. Всі спроби стратегічних консультантів хоч якось сприяти появі стратегічного мислення в політиці досі виявлялися марними. Ми проведемо публічну консультацію щодо стратегії та стратегування, намагаючись говорити популярно та утримуючись від розкриття такого змісту, публічне розголошення якого може зашкодити країні. Thu, 27 Sep 2007 21:42:15 +0300 Які були спроби претензій на стратегію чи стратегічну комунікацію в Україні? Спроби стратегування мали, перш за все, державно-партіійно-корпоративний характер. 1. Книга "Стратегії розвитку України: теорія і практика", Національний інститут стратегічних досліджень, 2002; 2. Ялтинська Європейська стратегія (YES), Віктор Пінчук – з 2004-го; 3 "Всеукраїнське Віче", "План розвитку країни", Інна Богословська – 2005; 4 Перші і поки що останні Президентські Слухання "Виклики, породжені свободою" за участю Віктора Ющенка – 2005; 5 "Український прорив", виборча програма Юлії Тимошенко – 2007; 6 "Спілкування заради майбутнього" – піар-заходи компанії "Київстар" до свого ювілею – 2007; 7 "Програма розвитку України", замовлена доброчинним фондом "Розвиток України", який засновано СКМ, Ринат Ахметов – 2007. Ці спроби спродукували різні стратегічні документи та різного рівня стратегічну комунікацію. В принципово іншому ключі працювали інші дві неполітичні організації – клубного характеру. 1. Київський Дискусійний Клуб Дилетантів (КДКД, стенограми не опубліковані). Здійснює розробку методології та теоретичних підходів до стратегування з 2003. 2. "Український клуб" – постійна експертна комунікація з 2004, створення інтелектуальної мережі клубу в крупних містах України з 2006. Ці два клуби за роки своєї діяльності здійснили попередню розробку підходів до вітчизняної теорії стратегування та створили мережу загальнонаціональної стратегічної комунікації в найбільших містах України. Не дивлячись на такі різні зусилля, стратегія в Україні так і не з'явилася. Чому ж так сталося? Чому спроби стратегування в Україні досі неефективні? Перш за все політична система країни не передбачає стратегування. Конституція передбачає три традиційні типи влади – законодавчу, виконавчу, судову, відтак стратегічна влада не описана, як не описаний і спосіб її взаємодії з іншими гілками влади. Президентська позиція досі вважається традиційно виконавчою владою, хоча специфіка вітчизняної Конституції дозволяє її зробити саме основою стратегічної влади. Статус президентського послання в Конституції є невизначеним, а відтак просто ігнорується іншими гілками влади. Стратегування як політична діяльність не могло бути ефективним, бо такі цілі політиками чи бізнесменами ніколи і не ставилися. Ними ставилися інші цілі – стратегічна комунікація задля більш простіших та практичних речей: політична реклама, політичний піар, виживання в крупному бізнесі, повернення в політику, корпоративна реклама і т.д. Жодного разу "стратеги" навіть не намагалися ознайомитися з основними теоретичними підходами до стратегування. Про "стратегію" партії згадують або перед виборами, або коли потрібно створити середовище зовнішньополітичної стратегічної комунікації задля контактів тактичного плану. Крім того, між виборами партії не формують структури стратегічної комунікації, не замовляють теорій чи досліджень стратегічного характеру. Корпорації ж використовують участь у стратегуванні держави винятково як власний піар. Стратегування не має нічого спільного з програмуванням, проектуванням чи плануванням, сякі-такі знання та навички якого наші політики мають. Також стратегія це не національна ідея і не місія країни. Та й місія країни, щодо якої потрібна дискусія, теж повинна мати цивілізаційний, а не національний характер. Стратегування – це особливий тип роботи: семінарської, інноваційної, довготривалої, послідовної, де політики є рівноправними учасниками разом з експертами. Політики, захоплені боротьбою за владу, поки що не готові до стратегування як такого. Нарешті серйозну перешкоду для стратегування становлять різні стратегічні інститути через принципово невірну позицію їх роботи – дослідницько-академічну. Стратегія ж має народжуватися принципово з іншої позиції – експертно-теоретичної, за умови безпосередньої участі теоретиків та експертів в практичному консультуванні (а не в аналізі чи рекомендаціях) таких клієнтів, які займають позиції безпосереднього прийняття стратегічних рішень. Водночас, клубна діяльність ентузіастів по створенню вітчизняної теорії стратегування та міжрегіональної стратегічної комунікації поки що не має підтримки корпорацій, партій та держави. Читати частини 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10 http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/46fbf98759430/