Спадкове право – один з центральних інститутів цивільного права, оскільки проблема спадкування тією чи іншою мірою торкається кожної особи. Спадкові відносини є особливими, вони зачіпають приватну сторону життя людини та її сім’ї, і саме тому потребують особливої уваги законодавця.

Питанням спадкування присвячується книга шоста Цивільного кодексу України, яка містить чимало новел, що можуть привернути увагу читача.

За загальним правилом, спадкування - це перехід прав і обов’язків від фізичної особи, яка померла, до її спадкоємців, воно забезпечує правонаступництво цивільних прав і обов’язків після смерті їх носія.

В Україні, як і в більшості країн Європи, підставою виникнення спадкового правонаступництва є заповіт або закон.

Новий Цивільний кодекс втілив ідею якнайбільшого охоплення числа спадкоємців, в основі якої лежить принцип непорушності права приватної власності. Безумовною перевагою Кодексу називають розширення кола спадкоємців за законом з двох до п’яти черг. При цьому суб’єктний склад першої та другої черг спадкоємців за законом, порівняно з попередньою редакцією Кодексу, залишено без змін.

Так, у першу чергу право на спадкування мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки; у другу чергу право на спадкування мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері; у третю чергу право на спадкування за законом одержали рідні дядько та тітка спадкодавця.

Слід звернути увагу, що зарахування осіб до числа спадкоємців за законом здійснюється не лише за ознакою шлюбних чи родинних зв’язків, а й за ознакою членства в сім’ї. Зокрема, до четвертої черги спадкоємців входять особи, які є членами сім’ї спадкодавця за умови, що вони проживали з ним не менше 5 років.

І, насамкінець, право спадкувати у складі п’ятої черги спадкоємців одержують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно та утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї.

Держава не повинна претендувати на те, що перебуває у сфері приватної власності. Ця ідеологічна теза призвела до виключення держави з числа спадкоємців за законом. Натомість в українській правовій лексиці відновлюється термін "відумерлість" спадщини, який передбачає, що у разі відсутності спадкоємців спадщина за рішенням суду передається у розпорядження територіальної громади.

Положення про заповіт в Цивільному кодексі України посідають перше місце. Це пояснюється тим, що право на спадкування виникає спершу у осіб, визначених у заповіті. На це імперативно вказує стаття 1223 Цивільного кодексу України. Лише за відсутності заповіту, визнання його недійсним або відмови від спадщини спадкоємців за заповітом право спадкувати одержують спадкоємці за законом.

Заповіт стає свого роду "юридично оформленою волею спадкодавця» після його смерті. За статтею 1233 ЦК, яка вперше дає визначення заповіту, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Принцип свободи заповіту як один із головних в сучасній цивілістиці полягає у праві заповідача заповісти своє майно на власний розсуд, у праві змінити або скасувати свій заповіт в будь-який час.

Заповідач самостійно визначає обсяг того, що передається в спадок, він може охопити заповітом права та обов’язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті, які можуть йому належати у майбутньому, заповідати все майно або його частину.

Він вправі призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Аналогічним чином, він може позбавити права на спадкування будь-кого із спадкоємців без зазначення на це причин.

Однак це не стосується осіб, які користуються правом на обов’язкову частку в спадщині, яке гарантується їм законом і не залежить від "доброї волі" заповідача.

Правило про обов’язкову частку в спадщині, закріплене в статті 1241 Цивільного кодексу України, є одним із необхідних обмежень свободи заповіту. Норма цієї статті гарантує неповнолітнім, повнолітнім непрацездатним дітям спадкодавця, непрацездатній вдові (вдівцю) та непрацездатним батькам успадкування, незалежно від змісту заповіту, половини частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.

Цивільне законодавство вперше вводить норму про посвідчення заповіту при свідках. Участь свідків в процесі складання заповіту зумовлена необхідністю підтвердити фізичний стан заповідача в момент виявлення волі, відсутність примусу з боку третіх осіб тощо. Тому основними критеріями, що ставляться до особи свідків, є відсутність зацікавленості, безсторонність свідка та його фізіологічні можливості виконувати цю функцію. Свідками можуть бути будь-які особи з повною цивільною дієздатністю, за винятком нотаріуса або іншої посадової, службової особи, яка посвідчує заповіт; спадкоємців за заповітом; членів сім’ї та близьких родичів спадкоємців за заповітом, а також осіб, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

У разі посвідчення заповіту посадовою або службовою особою, а також якщо заповідач через фізичні вади не може самостійно прочитати заповіт, присутність свідків є обов’язковою. В інших випадках свідки приймають участь в посвідченні заповіту на запрошення заповідача.

Поряд з "традиційною" формою заповіту Цивільний кодекс запроваджує ряд нових, раніше не відомих українському законодавству їх різновидів. Ці особливі види правочинів, притаманні законодавству країн Західної Європи, значно розширюють спадкову правоздатність громадян і на перший погляд здаються дуже прогресивними.

Особливе місце серед них займає заповіт подружжя. Механізм його дії полягає в тому, що частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

Сучасні наукові дослідження, проведені українськими вченими (Ю.Заїка, З.Ромовська, І.Жилінкова, Є.Фурса та ін.), показують, що спільні заповіти подружжя широко відомі законодавству Англії, Німеччини, інших країн. Позитивом такого заповіту є те, що той з подружжя, який пережив іншого, продовжує жити в звичному для нього майновому середовищі. Але це ледве не єдина перевага такого заповіту. Складаючи спільний заповіт, подружжя повинні враховувати і його можливі недоліки, які свого часу були детально проаналізовані в юридичній літературі.

Зокрема, спільний заповіт не охоплює всього майна подружжя. Згідно зі статтею 1243 Кодексу подружжя може скласти спільний заповіт лише відносно майна, яке є їх спільною сумісною власністю, тобто такого, що придбане ними в період шлюбу. Але, зазвичай, подружжя володіє не лише спільним майном, а й майном, набутим в порядку дарування, спадкування, особистими коштами, на які поширюється режим роздільності майна.

Крім того, із змісту статті 1243 ЦК України випливає, що після смерті одного з подружжя, той з них, що залишився живим, не вправі розпорядитися майном, зазначеним у заповіті: нотаріус накладає заборону відчуження цього майна. Не володіючи достатньою мірою правосуб’єктності він не вправі змінити або скасувати такий заповіт. За цих умов про дотримання принципу свободи заповіту годі й говорити.

Законом допускається складання секретних заповітів, тобто тих, які посвідчуються нотаріусами, без ознайомлення з їх змістом. Процедура їх складання проста: особа, яка склала секретний заповіт, подає його нотаріусові в заклеєному та підписаному конверті. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

Запропонована статтею 1249 ЦК України процедура суто технічна та не має нічого спільного з нотаріальним процесом. Посвідчуючи правочин, згідно з вимогами статті 54 Закону України "Про нотаріат", нотаріус зобов’язаний перевірити його зміст на відповідність вимогам закону та з’ясувати дійсну волю заповідача.

Не секрет, що пересічний громадянин не має достатніх правових знань для кваліфікованого складання заповіту. Положення складеного документу можуть бути нечіткими та неузгодженими, викликати суперечки після відкриття спадщини. Насправді секретні заповіти наражаються на ризик залишитися нереалізованими. Зрештою, час покаже, наскільки цей вітчизняний варіант "традиційного англійського заповіту" приживеться на українських теренах.

Неабиякий інтерес в наукових колах викликав заповіт з умовою. Вчені й донині не знаходять єдності в своєму ставленні до цього виду заповіту (Ю.Заїка, В.Серебровський, М. Гордон, Б. Антипов, Т. Гонт). Правове регулювання заповіту з умовою закріплене в статті 1242 ЦК України. За нею заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо). Така умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини.

Раніше такі заповіти не допускалися. Незважаючи на позитивне ставлення більшості цивілістів до укладення заповітів під відкладальною умовою, поширення на них дії частини першої статті 61 ЦК УРСР виключалося. Остання не стосувалася односторонніх угод.

Нині умова, визначена заповідачем, має одне обмеження: вона не може суперечити закону або моральним засадам суспільства. В протилежному випадку вона визнається нікчемною. Умова не повинна примушувати спадкоємця вчиняти дії, що обмежують його правоздатність, обирати певну професію, місце проживання, одружуватись, тощо.

Цим модель заповіту з умовою походить на свій іспанський аналог. За Цивільним кодексом Іспанії стосовно умов заповіту застосовується загальний правовий режим, згідно з яким умови заповіту, що суперечать закону чи добрим звичаям, вважаються такими, що не написані, тому нічим спадкоємцям зашкодити не можуть.

Разом з цим положення частини третьої зазначеної статті, якими спадкоємцеві забороняється вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що він не знав про неї, або якщо настання умови від нього не залежало, здебільшого називають невдалими. Очевидно, що таке формулювання обмежує право особи на судовий захист.

В українському спадковому праві відновлений інститут виконавця заповіту, здавна відомий законодавству Росії та інших зарубіжних держав як інститут "душеприказчика". Перші згадки про нього зафіксовані в заповіті мешканця міста Новгорода Климента, залишеному в ХІІІ ст. Пізніше підтвердження існування інституту виконавця заповіту знаходимо у Литовському статуті 1529 року, ст.1025-1034 Кодексу Наполеона, Шведському кладенні 1734 р., інших джерелах.

Виконавець заповіту є обов’язковим суб’єктом спадкових правовідносин, коли йдеться про спадкування за заповітом.

В українському спадковому праві його роль є складною і багатогранною. Він не лише виконує волю заповідача, а й забезпечує охорону прав та законних інтересів спадкоємців, інших зацікавлених осіб, здійснює управління спадщиною тощо. Виконавець заповіту призначається заповідачем, спадкоємцями або з їх ініціативи – судом, а у разі відсутності спадкоємців - нотаріусом. Виконання обов’язків виконавця заповіту є добровільним, оплатним та контрольованим з боку спадкоємців.

Підводячи підсумки, хотілось би сказати, що нове спадкове законодавство є здобутком кращого світового досвіду та національних традицій, воно дає можливість особі обрати для себе прийнятну форму розпорядження своїм майном на випадок смерті, забезпечити належний захист прав та законних інтересів усіх учасників спадкових правовідносин.

Автор статті: Перший заступник директора
Центру правової реформи і законопроектних
робіт при Міністерстві юстиції Саєнко Ольга Іванівна