У радянські часи нічних клубів у сучасному розумінні не існувало. Їх певним відповідником були так звані танцмайданчики (на тодішньому жаргоні – „топталочки”, котрі у 80-ті роки почали називати дискотеками). Вхід на радянські дискотеки був безкоштовний чи за символічну плату. Тепер ситуація інша: безкоштовного немає нічого.

Особливо, коли прагнеш розваг.

Прийнято вважати, чим більше плата за вхід, тим престижнішим є заклад і, відповідно, статус відвідувачів. Мовляв, я теж крутий, бо можу собі дозволити розкіш відпочити в дорогому клубі.

У Львові дорогим та „престижним" вважається клуб „Мі100". Для багатьох його відвідини стануть чи не подією місяця, адже лише за  вхід у неділю для чоловіків треба заплатити 50 гривень, для дівчат - 30. Отож, якщо ви джентльмен і вибрались відпочити з подругою у „Мі100", то лише за вхід заплатите 80 гривень. Я вже не говорю про витрати на коктейлі, „дрінки", пиво, салати і таксі. Не кожен сучасний тінейджер чи студент потягне таку суму. Хіба що раз на місяць, та й то...

Щоправда в інші окрім неділі дні вхідна плата трішки менша, а вівторок та четвер для леді вхід взагалі безкоштовний. Крім того, за бажанням клієнта можна одразу в холі „Мі100" оформити пластикову клубну картку, котра дає 5% знижки на послуги закладу та деякі інші переваги. На всяк випадок клубну картку виробив і я. У той же вечір мені видали її без перешкод. Настрій був незлим, і я вирушив у мандри „лабіринтами" „Мі100".

Снайпер-шоу: по кеглям і груші - вогонь!

Отримавши вхідний квіток і пройшовши через сріблясту раму, котра мала  контролювати, чи не несу я підозрілі металеві предмети на кшталт ножа, пістолета чи гранати, залишивши позаду двох охоронців у фірмових чорних футболках з жовтими смужками, я розпочав свою експедицію. Спершу вирішив оглянути приміщення, звідки лунали звуки, схожі на гарматну канонаду та вигуки піхотинців під час атаки. Приміщення виявилось не тиром, а кегельбаном. Красивим, великим, просторим, сучасним кегельбаном. Недешевим, мушу сказати. Бо одна година забави коштує 165 гривень. У цю суму входять поради інструктора і спеціальні м'які, з резиновою підошвою, білі спортивні  туфлі (мало не написав тапочки), котрі зобов'язаний одягати кожен, хто зібрався бомбити кеглі. Була там і барна стійка з різноманітними напоями. На стінах висіли фотографії найбільш успішних гравців. Везе ж декому, думав я, і гроші на не дешевий кегельбан мають, і в грі везе. Біля кожної доріжки стояло декілька молодих хлопців і дівчат. Судячи за стомленими, але задоволеними обличчями, кулі по кеглях вони ганяли вже не одну годину. Певно, кожен з них за такий вечір лише на кеглях залишить по 200-300 гривень. Буратіни, подумав я! Певно ці гравці й були тим самим українським середнім класом, таким собі фундаментом стабільної держави, на котрому ніби тримається вся Європа, а тепер буде триматись і Україна. Тобто прошарок, про який так часто любила розповідати Юлія Тимошенко. В цей час „середній клас", зовсім не здогадуючись про своє справжнє соціальне призначення, попивав імпортне пиво та проплачував гроші за чергову годину війни з кеглями.

Гра в кеглі за такі гроші не входила у мої плани, я рушив далі і невдовзі опинився біля електронної боксерської груші, по якій група стрижених хлопців била кулаками, а іноді  тишком, коли не було поруч охоронців, й ногами. Не лякайтесь, то не бійка, то такий атракціон: опустив у щілину п'ять гривень - і маєш право на 5 ударів. Чим сильніше б'єш, тим більше балів на електронному табло. Хлопці, судячи з уривків фраз, курсанти військового інституту, дубасили нещасну грушу вже більше години, залишивши у її нетрях найменше 100 гривень. Я відчув гордість за наших майбутніх офіцерів: Україна в НАТО ще не вступила, а грошей на нічні клуби у майбутніх вояк вже вистачає...

 „Блек Джек" і „зал червоних ліхтарів"

 Наступним пунктом моєї екскурсії був зал казино. Скажу вам, нічого особливого, казино як казино. Зелені столи з рулеткою, дзеркала на стінах, круп'є з незворушним як у хірургів обличчям, безкоштовний бар для гравців. Одним словом, все як в Монте-Карло... Мабуть...

Щоб грати в казино „Мі100", треба розміняти на фішки не менше ніж 50 доларів США. Нічого міняти я не став. По-перше, не азартний, по-друге, грошей шкода, а по-третє, як виграю мільйон, що я з ним буду робити? Навіщо мені зайвий клопіт?

Гуляю коридорами клубу далі. На стінах плакати з тематичними вечірками. Цікаво, що на День Армії вхід на танках безкоштовний, на День Пожежника - безкоштовний вхід для тих, хто у пожежних комбезах, на День Авіатора - у герметичному авіашоломі, а на вечірку, присвячену Джеймсу Бонду (є, мабуть, День Шпигуна), халява для тих, хто в смокінгах. Читаючи це все, я думав, де б мені надибати: пожежний комбез, авіашолом, смокінг, танк, аби ходити у „Мі100" частіше і на халяву. З танком найпростіше - поруч танкоремонтний завод, на крайняк - можна в курсантів на боксерські рукавички чи фотографію Тайсона виміняти.

Поки розмірковував - наштовхнувся на VІР-зал. Біля нього чергував охоронець. Він і розповів мені, що тут - царство еротичних фантазій, тобто стриптиз-шоу. Вхід туди лише за 80 гривень з носа. Відвідувачу дають таку собі місцеву „валюту" - гравіцапи, котрі він може подарувати улюбленим стриптизеркам. Це ніби премія для стимулу. А вони вже на ті гравіцапи можуть щось собі купити у барі. От на стриптиз я піти хотів би, але не пішов - не взяв з собою потрібну кількість грошей. Блін! Але несподівано двері світу заборонених бажань відкрилися, і звідти, з пачкою гравіцапів у руках випурхнула струнка, стрижена під каре, чорнява дівчина в одних (це її робочий одяг) напівпрозорих чорних стренгах і ліфчику. Зі своїми чесно відтанцьованими преміальними вона попрямувала до бару. А ми з охоронцем, відкривши рота, дивились їй услід, певно думаючи про одне й те саме.

Так що тепер, заради понтів, я цілком правдиво можу сказати: „Ну, бачив я стриптизерш з „Мі100". Класні там герли, реально!".

Море блюзу та RNB

Після отакого міні стриптиз-шоу я зайшов у перший дансинг-зал. В залу були своєрідні мінуси і плюси. Мінуси: зал був невеликим і там було трішки гаряче. Хоча може мені так здалось, бо не звик до атмосфери дискотек. Плюси, а їх  значно більше: а) дівчата  в бікіні (блондинка, брюнетка й руденька, класика, прямо „ВІА Гра" старий склад!),  танцюючи на подіумі, заводять публіку; б) музика нормальна, повільні та швидкі енергійні композиції подаються пропорційно, так що все можна встигнути, і дівчину пообнімати, і під ритми RNB поскакати; в) два бари - один в кутку самого данс-майданчику, другий поруч - за скляними дверима. У другому барі були м'які дивани і кальян (найдешевший вартує 30 гривень), так що можна розвалитись на дивані, послухати музику, диму ароматного покурити, про вічне замислитись. Скажімо, про гроші, бо у „Мі100" вони ой як потрібні.

Якщо ідете з дівчиною, то раджу брати з собою гривень 200-300, не менше. Бо поведете її у бар, а вона замовить собі якийсь екзотичний напій „Б52", „Хіросіму" чи щось таке, де 50 грам вартує 30-40 гривень, а у вас гаманець порожній. Ото буде конфузія!

Поблукавши верхнім данс-залом, я спустився на поверх нижче, у „Спорт-паб", який поєднував в собі звичайний британський паб з американським салуном часів підкорення Дикого Заходу. Стіни були драповані джинсовою тканиною та спортивним знаряддям: боксерськими грушами, рукавичками, м'ячами тощо. Але головне (!) - тут грала жива музика! Музиканти з групи „Калич бенд" видавали якісні і стрункі блюзові композиції. Публіка шалено аплодувала. Я теж. Це ж вам не Вєрка Сердючка, не коломийки про Карпати, і не тупий блатняк а-ля „Владімірскій централ", це ж блюз! Душа хотіла плакати і сміятись водночас!

Втім, час було йти додому. З вражень у „Мі100" особливо запам'яталася атмосфера „Спорт-пабу", де дійсно весело, прикольно та затишно. Так що тепер я знаю, куди можна повести друзів, аби час, проведений в нічному клубі, не видався намарне згаяним.

Фото з сайту www.kp.ru

Олександр Нагірняк  для ZAXID.NET