Цей трагічний парадокс українського пореволюційного відродження здійснився і на Довженкові, хоч він був ще найщасливіший з плеяди творців Розстріляного Відродження. Перші зрілі фільми Довженка - "Звенигора" (1928), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930) - завоювали йому цілий світ, але відібрали Україну, підрізали його творчі крила, вкоротили йому віку. Користуючись залізною завісою Москва, маючи Довженка у себе в полоні, у такий спосіб ховала від світу трагедію Довженка, що її не помітили навіть найпалкіші прихильники його мистецтва в Європі й Америці. А оцінили його у вільному світі надзвичайно високо й щедро. У періодичній пресі і в товстих фахових курсах з історії кіно, нарешті, в постанові журі Міжнародної виставки в Брюсселі 1958 року Довженко ввійшов до першого десятка провідних мистців цілої 60-річної історії мистецтва фільму. "Перший поет кіно" - так назвав його Левіс Джекоб у своїй "Історії американського фільму" (видання 1939 і 1947).

За свої фільми "Звенигора" і "Земля" був проклятий у пресі як "український буржуазний націоналіст", він стояв під загрозою розстрілу. "Мене заарештують і з'їдять" - казав він тоді у родині знаного маляра Василя Кричевського. У 1939 році Олександр Довженко написав "Автобіографію", яка була опублікована лише після його смерті в київському журналі "Дніпро" за грудень 1957, а також залишив свої передсмертні "Записні книжки", що з'явилися в уривках під заголовком "Нотатки і матеріяли до "Поеми про море"" ("Дніпро", чч. 6 і 7, 1957).

Довженко спробував одкупитись фільмом про індустріялізацію - "Іван" (1931), але нападки на нього ще більше загострились. Чи то з власної ініціативи, а чи, може, й за порадою "згори" - Довженко 1934 року тікає з Києва до Москви і подає листа товаришеві Й. Сталіну з проханням "захистити мене й допомогти мені творчо розвиватися". Стероризувавши Довженка і заборонивши його фільми, Сталін зіграв ролю його спасителя, записав його у російські кіномитці, поставив його на працю в Мосфільмі, сам дав йому теми для фільмів, послав на Далекий Схід. А тим часом міжнародний успіх "Звенигори", "Арсеналу" і "Землі" присвоїв російській кінематографії.

Довженко у зустрічах із закордонними кінознавцями і кіномистцями мусів видавати себе не за українського, а за "совєтського". Він мусів прилюдно вдавати із себе щасливого і байдужого до розгромленої України. За темами Сталіна Довженко поставив фільми "Аероград" (1935), "Щорс" (1936-37) і "Мічурін" (1948). Усього тільки три фільми за 22 роки вавилонського полону в Росії! і ні один із них не дорівнювався його "Землі", не додавав нічого до тієї міжнародної слави, що її він здобув своїми українськими фільмами, зробленими лише за три роки в бідних умовах українських кінофабрик. Це марнотратство генія в чужому полоні точило здоров'я Довженка.

"Мені зараз сорок п'ять років. Признаюсь, я дуже втомився", - пише він 1939 року. В його душі ставались величні уявні українські кінотвори, він уже зібрався писати сценарій для свого фільму за повістю Гоголя "Тарас Бульба" - Сталін змусив його робити "Мічуріна". Між іншим, в "Мічуріні", першім кольоровім фільмі Довженка, є такий момент: творець нових форм, утративши свою дружину, остався ізольований, самотній, невизнаний. З яскравих кольорів саду трагічна постать садовода переходить раптом у чорноту вітряної осінньої ночі, у вихори сухого листя, в самотність, у смерть... Це ситуація Довженка після заборони "Землі" і вигнання з України.

Друга світова війна подала надію Олександру на якісь переміни в загальній ситуації, вона дала йому змогу приглянутись знову ближче до України (він зробив хронікальні фільми "Визволення" - 1941, "Битва за нашу рідну Україну" - 1943 та "Перемога на Правобережжі" - 1945). Він побачив, що нова велика руїна не знищила Україну остаточно, але відродила її національний вільнолюбний дух. Цей духовий і політичний ріст та героїзм української людини надихнув Довженка написати "Повість полум'яних літ" (1944-45). Проте надії на ліпше були розвіяні новим погромом України 1946-52 років. Мабуть, це були найчорніші роки в житті Довженка, дарма що він тоді був високопоставленим російським вельможею із дачею в Пєрєдєлкіно поблизу Москви та з усіма можливими орденами і титулами. Цей "вельможа" був в'язнем. Він не мав права вернутись додому, на Україну.

Лише в другій половині 1952 року, коли корейська війна і близький кінець Сталіна породили почуття грядущих перемін, удалось Довженкові вирватись в Україну, на Дніпро, до Каховського будівництва, яке він пообіцяв зробити об'єктом свого нового фільму. Довженко задумав фільм-реванш, фільм про вічне море українського життя, фільм, у якому він хотів урятувати Запорозьку Січ і Великий Луг, що мали піти під воду, і в якому мала встати Україна, що вийшла неподоланою із терору 30-х років і другої світової війни. Зустріч з Україною наче воскресила його. 15 жовтня 1952 року в Каховці Довженко нотує, що почав писати сценарій: "Учора почав писати сценарій. Але, написавши кілька сторінок, почав плакати од хвилювання і од напливу високих якихось почуттів, що їх ніби вже не витримували мої нерви і серце. Серце боліло від напливів оцих. І я подумав - що зі мною? Чи не віщує мені біди сей вибух священних огнів, чого так стрепенулись усі мої почуття?… Се мусить бути велетенський фільм…"

З Каховки Довженко 4 листопада приїхав до Києва, куди планував переселитися з Москви і де на кіностудії хотів робити новий фільм. Довженкові Москва не дала змоги зробити головний твір його життя, бо він був задуманий як український твір. За чотири роки Довженкові вдалося зробити лише деякі підготовні здіймання. ("Звенигору" він зробив за сто днів, а "Землю2 менш як за рік!). Коли ж Довженко помер, то "Мосфільм" за українським сценарієм Довженка зробив свою російську кінокартину, до виконання якої не були допущені ні українські актори, ні маляри, ні режисери. І це тоді, як в Україні кінофабрики, за свідченням київської преси, переживали гострий дефіцит сценаріїв.

Очевидно, Довженко бачив, що останнього і головного фільму його життя йому не дадуть зробити, тоді він кинувся до пера. 1952 року він відновляє загублений сценарій забороненої "Землі", а 1954-55 пише повість "Зачарована Десна", яка, мов Гімаляї, піднялась над голим випаленим соцреалізмом степом рядянської літератури і піднесла українську прозу до рівня прози Гоголя. Також закінчив сценарій "Поема про море". Довженка було репрезентовано світові як російського письменника. За свою "Зачаровану Десну" Довженко посмертно поставлений у кандидати на Ленінську премію не як український, а як російський письменник.

Як подає Довженко в "Автобіографії", він народився 30 серпня 1894 в селі В'юнища коло Сосниці на Чернігівщині, в родині козаків-хліборобів. Він підкреслює, як занепав під російським пануванням його козацький рід, утративши все - навіть уміння читати, ще дід був письменний, а батько вже ні; як з одинадцяти братів і сестер дожили до зрілого віку тільки їх двоє; як мати, "народжена для пісень", "проплакала все життя"; як у Глухівському інституті (1911-14 роки) "з нас готовили учителів - обрусителів краю", а він усе ж таки крадькома здобував заборонені українські книжки (журнал "Літературно-Науковий Вісник", газету "Рада").

Як свідчить Довженків земляк інженер Петро Шох, Довженко разом із ним був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Української Армії. У Києві на ті роки влада змінилася з кривавими боями 13 разів. Довженко, ніколи не відступаючи і не втікаючи, пережив у підпіллі німецькі, російсько-совєтські, російсько-монархічні і польську окупації, бачив смерть на кожному кроці і сам бував під розстрілами, від яких його рятувало тільки чудо. З комунізмом Довженко зійшовся в другій половині 1919 року. Можливо, він пристав до утвореної тоді УКП (боротьбістів) і разом з нею увійшов на початку 1920 року в КП(б)У. Ми бачимо його 1919-20 року серед боротьбістів у Києві в напруженій праці по організації українського культурного життя в рамках УРСР. За протекцією боротьбістів йому удалось поїхати в Західню Европу. Спершу він працював у Варшаві при українсько-польській комісії обміну і репатріяції полонених, потім був керуючим справ посольства УРСР у Варшаві, щоб 1922 року перебратися до Берліна на посаду секретаря генерального консульства УРСР в Німеччині. Тут здійснилась його мрія вивчити модерне європейське мистецтво. Він покинув нелюбу йому працю в посольстві і, маючи 40-долярову місячну стипендію від Наркомосвіти УРСР, яким тоді керували боротьбісти, учився в приватній мистецькій школі експресіоніста Геккеля. В цей час його виключили з партії нібито за неподання документів на чистку.

З Берліна Довженко повернувся влітку 1923 року до Харкова, де зразу опинився в товаристві харківських романтиків на чолі з Хвильовим. Він прославився своїми карикатурами і шаржами (за підписом Сашко), а також ілюстраціями до книг. Довженко став одним із співфундаторів та видатних діячів ВАПЛІТЕ, взявши участь уже в перших підготовчих зборах 14 жовтня 1925 року, а також поширивши на образотворчі мистецтва тези Хвильового про незалежний від Москви шлях української літератури. Це насамперед його стаття "До проблеми образотворчого мистецтва" в теоретичному збірнику ВАПЛІТЕ, зошит перший, 1926. Довженко сміливо відзначив ізольованість від Заходу і відсталість та убогість російського малярства, в тому числі й "передвижників". Він проголошує власний незалежний шлях українського мистецтва з його глибокою історією, народом і традиціями, а також живим контактом із модерним європейським мистецтвом.

Протягом 1926-27 років він зробив на Одеській кінофабриці ВУФКУ свої перші учнівські фільми - комедію "Ягідки кохання" та пригодницьку "Сумку дипкур'єра". Це була підготовка. Поява в 1928 році на екранах України "Звенигори" була сенсацією. Фантастично-символічний і реальний пляни дії, химерно переплітаючись навколо наскрізного героя - шукача скарбу діда Невмирущого, що живе вже друге тисячоліття, - створювали почуття одности біографії України, її окремого надзвичайного історичного шляху. Тут уперше виявилось оте чисто довженківське почуття вічної краси природи та його козацьке трактування смерти як складника й оновлювача життя. Сценарій до "Звенигори" писали Майк Йогансен та Юрко Тютюнник, що скоро по виході фільму був розстріляний.

Щоб уможливити собі дальшу працю в кіно, Довженко мусів зробити у другому своєму фільмі "Арсенал" (1929) політичну концесію Москві, змалювавши повстання проти Центральної Ради, яку Довженко сам же і захищав у 1917-18 роках. А проте Довженко показав красномовними експресіоністичними засобами красу і силу української людини, що невмируще стоїть в осередді самої смерті. Наступним фільмом Довженка була "Земля" (1930).

Шарль Форд, редактор журналу "Французька кінематографія" та редактор "Фільмової енциклопедії", що вийшла в Парижі 1949 року, пише про Довженка: "Справжнє мистецтво в кіновій практиці акумулювалось у порівняно молодому, але вже з перших кроків глибокому й трудному до наслідування, оригінальному українському кіномистецтві, яскравим і досі неперевершеним представником якого є Олександер Довженко… Завдяки геніальному творцеві оригінальних фільмів маємо можливість захоплюватись мистецькими основами стародавньої козацької країни, її культурою, пречудовою природою та незвичайно вродливими козацькими типами".

Довженка, його мистецтво, його долю не можна зрозуміти без врахування того, що він виріс у атмосфері державного і культурного відродження України 1917-19 і 1917-30 років. Його шедеври могли появитися тільки в атмосфері таких само непроминальних шедеврів Тичини, Куліша, Хвильового, Курбаса, Рильського, Бажана, Яновського та інших творців Розстріляного Відродження, що підносили українську культуру до сучасного їм рівня передових культур світу. І зрозуміло, що Довженків талант потрапив разом із їхніми талантами під поліційні удари Москви 1930-34 років. Усі вони разом відвернули своїми мистецькими подвигами культурну смерть України, що її заготовила була комуністична реставрація російського імперіялізму.