Юлія Литвиненко:

 

Анатолій Кінах:

- Люди, кожний із нас – це особистість, і я вважаю, що кожна людина, це такий космос глибокий, неповторний, і я мрію про той час, коли люди зможуть зберігати ту чистоту, те відношення  до світу, який нас оточує, які є в наших дітях, відвертість, чесніть, але життя складне, і, по суті, кожний з нас в житті актор, звісно. 

- Я думаю, що тут питання трошки в іншому, по-перше треба працювати так, і формувати свої моральні, професійні цінності, щоб незалежно від посади, ніколи не втрачати своє обличчя. Це мій принцип, де б я не працював, працювати так, щоб мати право чесно дивитися в очі своїм дітям, своїм людям. Але з іншої сторони, емоції, як казали у древньому Римі, це ознака слабкості. І я не маю права на емоції, тим більш коли мова йде про вищій рівень державного управління, ніколи не можна забувати, що кожна дія, кожне слово впливають на життя, умови, результати мільйонів наших співвітчизників, тому й треба тримати себе в руках.

 

Марія Єфросініна:

- Это человек, который стал политической персоной, не потерял образ настоящего мужчины.

 

Дмитро Горянський:

- Такой стойкий политик при всех правительствах занимает такие серьезные должности. Наверное, достойный человек.

 

Поярков:

- Человек не наговоривший всякой дурасы уже за одно это достоин уважения. Особенно в нашей стране.

 

Володимир Литвин:

- Анатолія Кінаха я поважаю як людину, як політика, який завжди політкоректний, який компетентний і який послідовно йде до тієї мети, яку визначив.

 

Андрій Шкіль:

- Дуже багато речей він робить без душі. Більше душі, більше вогню, більше людського ставлення до того, що ти робиш.

 

- Ні не можу працювати по схемі, ситуації дуже нестандартні, кожний день треба приймати оптимальне рішення з дуже великою кількості варіантів, але мова йде навіть не тільки про конкретну людину, в тому числі і про мене особисто, мова йде про те, що наша держава, 2006 рік, 15-й рік незалежності, не може формувати впевнене майбутнє, ефективний розвиток методами пожежного чи ситуативного регулювання, чітко розуміти що існують закони управляння, вимоги до якості державного менеджменту, до моральних, професійних якостей, тих людей, які працюють в вертикалі влади. Результат може бути досягнутий тільки на основі вміння працювати інтелектуально, високо професійно, системно, чи просто в кабінеті, але постійно підтримувати зворотній зв'язок з людьми, з реальною ситуацією, залучати той інтелект, досвід, якій дуже серйозно є в Україні.

- Є, я завжди підкреслюю наступне, що кожний, хто працює – має право на помилку, як кажуть в народі дуже мудро, - не помиляється той, хто не працює. Але я можу заплющити очі на ту, чи іншу професійну помилку, але я ніколи не пробачаю людям, ні чесності, не гідного відношення до своїх підлеглих, але коли йде мова про жінок, якщо хтось дозволить собі діяти таким чином, щоб після того на очах у жінок з’являлися сльози, то з такою людиною, незважаючи на його якості, я ніколи працювати не буду. Тобто, не зважаючи на достатньо серйозні прагматичні вимоги в контексті управління на високому державному рівні я все-таки на першому місці ставлю моральні, духовні якості людини .

- Можливо, що так.

- Я вважаю, що все-таки більш в професійній діяльності, бо в особистому житті я дуже щасливий мужчина. Я  живу в оточенні чарівних жінок: жінка моя чарівна половина, Маринка, 3 прекрасних доньки, молодшій Софійці біля 6 років. Це чудо, це моя найвища нагорода, і посада в житті, і я, наприклад, на 8 березня, коли вітав своїх чарівних жінок, коли дав Софійці у руки букет тюльпанів, то вперше почув від неї таку фразу: «Тато, я від щастя зараз упаду». Ну і це вища нагорода, тому в житті я щаслива людина, а в професійній діяльності, безумовно є різні ситуації, але мова йде про те, що роблячи помилки, не переступав ніколи межу людської гідності, межу моралі, межу державних і людських інтересів. Повірте мені – це дуже непросто, в наших реаліях, тому були,  звісно, ситуації, коли можна було б зробити й краще.

- Ні це треба, любов - це основа життя, це глибока філософія життя, і я впевнений, якби тяжко не було, які б не були жорсткі умови роботи, але кожен повинен жити так, щоб мати постійний  баланс між  внутрішнім і зовнішнім світом.

Дружина Марина:

- Когда он стал ухаживать и сказал, что меня любит он просто сказал, что ты будешь моей женой. Приехал к моим родителям и сказал, что я женюсь на вашей Марине. Собрал весь колектив на работе и сказал вы знаете – это моя жена.

 

 

- Ну, навреное, он чувствовал. Потому, что такому человеку отказать совершенно невозможно.

Когда нас встречают друзья, то спрашивают, как вы там все вместе проживаете? Вы же – совершенно разные. Такой Анатолій Кирилович –  такой правильный, такой педантичный. И такая Марина – «Роздайся море» - не так положила, не так сказала с громким голосом, большая такая. Ну, я думаю, поэтому вместе и живём потому, что мы разные. Наверне, мы друг друга дополняем.

Папа ждал эту девочку, как он говорит, всю свою жизнь.

 

 – Когда он спрашивает: «Что тебе привезти?» Она говорит, что папа самый лучший мой подарок папа, это – ты! И настолько у людей связь и кровная и духовная, что они не могут друг без друга жить. Она никогда не ляжет спать, пока его нету. Она его ждёт, она его обнимает, она его целует. И когда старшие девочки говорят. Ну ничего, Софиийка, вырастешь и  у тебя появятся женихи. Она говорит нет, у меня единственный мужчина в жизни – это папа.  Я тебя, папочка, люблю больше жизни, и когда это слышишь, то хочется жить, хочется ещё детей. Уже как-то будем и внуков ждать.

На неё даже нельзя ни накричать, ни обидеться. Потому, что она говорит: «Папа, ты на меня никогда не повышай голос. А то я превращусь в белого лебедя и улечу в форточку».        

-  Це так, і це головна цінність в нашому житті, і дуже важливо, щоб це розуміли більшість людей. Життя дуже не просте, нажаль ми вимушені дуже багато наших духовних, фізичних, інтелектуальних сил спрямовувати на боротьбу за самовиживання. І не залишається часу на спілкування з друзями, відчуття краси того світу, який нас оточує.

- Так.

- Відверто кажучи, не вивчаю там якісь глибокі, наукові теоретичні дослідження з цього приводу, зараз дуже багато книжок, як виховувати дитину, я думаю не це головне. Навіть  діти повинні відчувати, що вони дорогі, їх люблять. Треба любити і людей, і дітей.

- Так, це найкращі фотографії, які зроблені в різних куточках землі.  Відверто кажучи, це частка того чим я займаюсь у вільний від роботи час, хоча його дуже мало.

- Ні, я зі школи дуже полюбляю такі напрямки, як астрофізика, теорія відносності Ейнштейна, ну, наприклад, коли я кажу вам, чи комусь з моїх друзів: «Ти розумієш, що ти бачиш наше сонце на небі, таким, яке воно було 4 хвилини тому, чому, світло від сонця доходить до нас за 4 хвилини, така відстань», -  чи я кажу: «Ти розумієш, я от з вами розмовляю і разом з нашою землею, ми несемося в космосі, навколо центру нашої галактики, зі швидкістю 221 км/c». 

- Ні, я багато читаю, і думаю, що це якраз та частина життя людської цивілізації, яка ще по переду буде відкривати величезну кількість таємниць.

- Але я маю на увазі не салонну фантастику, мова йде про те, що нас оточує: зірки, пульсари, квазари, цивілізації, розум людини. Це дуже серйозно, бо, наприклад, якщо взяти  Жюль Верна, то  практично всі ті версії розвитку цивілізації,  технічні результати стали реаліями в нашому житті, це вже не фантастика. А, в цілому, я впевнений, що люди повинні дуже глибоко замислюватися над тим, що нас оточує. Я повністю поділяю висновки одного філософа, який сказав, що в принципі ми займаємося космосом, ми займаємося мікросвітом, там вивчаємо молекули, клітини, а самих себе ми ще не знаємо, практично не знаємо, і коли от, я вам на приклад кажу, що зараз наш інтелект працює на 3-4 відсотки, від його потенційних можливостей, то знову підкреслюю, що попереду у людей дуже серйозні результати, майбутнє і це таємниця, над цим треба дуже серйозно займатися. Треба розуміти і поважати кожну людину, бо вона неповторна, це мікрокосмос.

- Так, пишу і читаю.

- Різні, на замовлення, ну наприклад така улюблена наша версія, де герої дівчинка і хлопчик. Дівчинка розумна, вихована, а хлопчик – хуліган.

- Багато різних ситуацій, і я відчуваю, що це дає можливість не тільки мені, але й Софійці відчувати наскільки чарівний світ її оточує. Тепер вже в нас часті ситуації коли вона мені розповідає.

- Ну, це просто сімейна традиція.

- Так.

- Так, це був дуже чарівний період. Я навчався у Ленінградському кораблебудівному інституті.

- Я народився в дуже чарівному селі Молдови. Це старинне українське село, яке було засновано козаками Богдана Хмельницького. Я вдячний долі, що там такі люди, традиції, але мріяв про море, і готувався до цього. Ленінградський кораблебудівний інститут був єдиний на Радянський союз, і вимоги там були дуже серйозні, але я пройшов по конкурсу, але не з першого разу. Перед тим як поступати, я пішов у професійне технічне училище в Санкт-Петербург і за рік закінчив його на відмінно, що давало право йти не в армію, а поступати в інститут. Я вдячний долі, що будував величезні кораблі, це дуже серйозний контекст в самовдосконалення мислення, точності, організованості. Трудовий колектив мені сказав: «Анатолій, йди в народні депутати».  

- Ми багато що, тоді цікавого робили.

- По-перше, я тоді вже працював керівником виробництва заводу і був наймолодим керівником виробництва. В таких заводах зібралася дуже потужна команда, і ми поступово розуміли, що необхідно включати ринкові механізми, стимули. Ми вперше, в Радянському союзі ввели методи бригадного підряду, які дали  дуже серйозні результати. Головне - це люди, я ніколи не забуду своїх підлеглих, майстрів, бригадирів. Коли я буваю в Миколаєві, на суднобудівному заводі «Океан», то я потрапляю наче в добру  родину.

- Тут трішки складніше, розумієте, в 90-му році, коли я вперше пішов в велику політику, і при підтримки людей переміг першого секретаря міського комітету компартії Миколаєва, я тоді вперше відчув наскільки серйозно і відповідальне таке явище, як довіра людей, і це головне. Не залежно від посади. А далі був дуже не простий шлях, я вдячний долі, що в 92-му році мені запропонували бути представником президента в Миколаївській області, тоді був такий статус, на рівні віце-прем’єра уряду, вперше в незалежній Україні. Я дав згоду і повернувся на Миколаївщину вже, як зараз кажуть, губернатором області.

- Було багато чого. Коли повернувся, я згадав, дуже таку цікаву ситуацію, бо коли в перший раз проїхав в Миколаїв, це був 81-й рік, то перші дві доби  ночував, в кімнаті для транзитних водіїв, на вокзалі. В мене не було в Миколаєві не рідних, не друзів. Потім, через якісь період, повертаюся в Миколаїв, вже губернатором миколаївської області. Цікава ситуація.

- Тут мова навіть не в білому коні. Той період був дуже для мене важливий, бо я робив перші кроки, був сам. Це був 1992-й рік і я, за перші 2 місяця, змінив практично 70 відсотків кадрів в області. Перший страйк який був в Україні, це був страйк залізничників, мені прийшлося долати, в першу чергу не адміністративними, чи силовими методами, а через спілкування з людьми.

- Це було непросто. Ви знаєте, страйк така справа… тоді ще і досвіду не було,  в страйк дуже легко ввійти, а от вийти з нього, не втративши гідності, не втративши довіри, і маючи результат – дуже непросто. Було щире спілкування. Я пам’ятаю локомотивне депо, практично транспортна блокада на півдні України. Але потім ми знайшли спільну мову, в першу чергу, на чесну розмову з людьми. Потім, в 94-му році, в Україні, вперше і в останнє, керівників області обирали на основі альтернативних виборів, то перший трудовий колектив, якій висунув мою кандидатуру, в 94-му році, це був колектив локомотивного депо, який тоді страйкував, Це також для мене дуже цінно, бо люди повірили, ми виконали взаємні зобов’язання і вони мені довірили. І я вважаю, що це був дуже серйозний позитивний для мене результат, даже не посадовий, а морально-етичний, в першу чергу, 

- Ідей було багато. Я пам’ятаю початок 90-х: наші дискусії, радикальні ринкові умови, перші кроки з питань власності. Пам’ятаю, як дві доби стояв на трибуні Верховної Ради і в 92-му році захищав перший закон в Україні про роздержавлення власності, тоді це було новим явищем.

- Нажаль, тоді я відчував, що повітря було більш чистим і не було ще тієї брудної торгівлі посадами, політичними цінностями. Це дуже непростий перехідний період, і зараз, коли ми знову знаходимося в стані жорсткого політичного протистояння, напередодні парламентських виборів. Зараз треба робити все, щоб формувалася така влада, такі структури, які вміють загальносуспільні інтереси ставити на перше місце, а все інше повинно бути другорядне. Саме тоді буде успіх  і довіра людей до влади.

- Можна. Хоча це не просто, бо дуже часто ми спостерігаємо гру без правил. Я часто нагадую своїм соратникам і по Майдану, щоб вони ніколи не забували, що революція це, безумовно, дуже цікава справа, але іспит владою, найважче і найвідповідальніше, що може бути в житті людини. Як кажуть в народі, - якщо хочеш дізнатися хто перед тобою, дай йому краплинку влади, і відразу все буде зрозуміло. Ось тут треба дуже серйозно підсилювати роботу, щоб гідно проходити іспит владою і наповнювати кредит людей реальними результатами.

- Це правда, в контексті музики я консерватор: «Бітлз», Висоцький, «Машина временні».

- Я з задоволенням ходжу, але не вистачає часу. Але, ще з студентських років, ми маємо дуже хороші здібності, я маю на увазі себе і своїх друзів. Я можу так, слухати музику, щось читати, щось дивитися і паралельно реагувати на те, що відбувається навколо. Я навіть працюю і паралельно слухаю улюблені мелодії, особливо Пінк Флоід.

- Ні, в нас бувають дискусії, але я дуже часто даю й їм послухати, їм подобається.

- Ви знаєте, я навіть не допомагаю, а скажемо так – страхую. Старша донька – Наталка в мене зараз високопрофесійний юрист. Молодша – Зойка навчалася в нашому лінгвістичному університеті. І коли вони поступали я тільки страхував, щоб їх об’єктивно оцінили, оце та страховка, яку я їм гарантував. Але я хотів би, щоб вони росли самодостатніми людьми, які вміють цінувати світ і поважати людей.

- Це правда.

- Тут навіть не містика, а розуміння того, на скільки реалістичний світ нас оточує.

- Він розшифрував фамілію і сказав, що Кінах це - концентрація, інтелект, наполегливість і характер. Нещодавно мені дали деякі дослідження, що ще з біблейських часів фамілія Кінах означала назву древнього племені десь 4 тисячі років тому. Кінах - це озброєний вершник, захисник. Треба відповідати тим традиціям, які були у моїх предків.