29 грудня 2005р.

	Про церкву-фортецю, Страшний суд та те, як російського царя двічі обгавкали

	Церква на Горечі. Акварель ХІХ ст.

Фрагмент моєї книги "Чернівці для небайдужих".

Стаття про церкву, де використано матеріал моєї книги

      Доля жорстока до пригородів. Квартали, які отримали „міську прописку” лише кілька десятків років назад, нечасто здатні похвалитися багатою архітектурною спадщиною. Гореча могла б розділити типову долю безлічі подібних майже-міст, та їй пощастило.

      Хоча про неї вперше згадано аж в першій половині XVIII століття. Великий капітан Чернівців і Кіцманя (евфемізм для позначення головного прикордонника та митника тих часів) М. Замір подарував у 1746 році „луг, званий Горечим” місцевому монастирю. Про цю обитель над Прутом поблизу Чернівців згадка трапляється ще раніше: під 1737 роком. Колись тут був печерний скит, та було то так давно, що вже в ХІХ столітті люди вважали цю місцину розбійницьким лігвом. Місце приглянулося єпископу Радовецькому Антонію для монастиря, і невдовзі поблизу виникло поселення з дивнуватою назвою Люди-Гореча. Так топоніміка натякала на те, що місцеві жителі були підданими святині.  А ще на те, що колись тут були випалені вогнем ліси, згар.

1899р.

      Спочатку на Горечі стояла невелика дерев’яна церквиця. Перший ігумен обителі, Іоаникій, придбав прилеглі до храму землі. Його наступник Артемон Кіницький скуповував та отримував у дарунок земельні наділи не менш активно, навіть судився з Путнянським монастирем за якусь ділянку. Монастир багатів, і невдовзі на колишньому попелищі виросла перша кам’яна споруда Чернівців — Вознесенський храм (1765-1767рр.) в модному на той час стилі бароко.

      Щоправда, архітекторам крім моди довелося зважати ще й на прикордонне становище обителі: Прут в XVIII столітті був свідком русько-турецьких воєн. Тому стіни храму завбачливо вимурували майже фортечними в товщину: 1 метр 80 см., а по периметру піддашшя зробили бойовий хід з бійницями. Мало що може трапитися. Та й монахи мали зброю — про всяк випадок. Ще й підтримкою небесного патрона, непереможного Юра Змієборця, заручилися: поставили йому в західній частині церкви капличку, а баню прикрасили кованою фігуркою святого. Он там, ліворуч, бачите? І що ж - церква встояла, дожила до наших днів.

	Страшний суд.

     Ім’я архітектора не збереглося, та це безперечно був майстер своєї справи.

      Невеликий храм, захований поміж ярами від шумної вулиці Московської Олімпіади за деревами, як за лісом, виглядає гармонійно і вишукано. (Доповнення: поясню, як сюди добиратися. З боку Кам'янця - найзручніше. Вул. Московської Олімпіади починається за Прутом і веде до чернівецького скансену (музею дерев'яної архітектури). НЕ ДОЇЖДЖАЮЧИ до музею з правого боку буде в лісопарковій зоні, при дорозі капличка. Тут і звертати на Горецьку церкву).  

      Семибанна святиня схожа на храми козацького бароко на Лівобережній Україні, що голосно і виразно заявили про свій внесок в світову архітектуру. Та інтер’єр церкви має спільні риси й з молдавськими культовими спорудами. А дерев’яна дзвіниця нагадує схожі будівлі Галичини та Прикарпаття.

      Обов’язково зайдіть досередини церкви. Не дивуйтесь тісняві: пам’ятаємо, бойовий ярус, капличка? Краще озирніться навколо. Стіни храму вкривають фрески XVIII століття, трохи вибілені часом, але все ще чіткі. Відразу над входом — Страшний суд: над незліченним людським натовпом нишпорять тонкі червоно-чорні чорти, крилаті аспиди тягнуть довгі язики до сильних світу цього. Від грішного до праведного в затісному храмі — один крок. За солідними колонами з різьбленими капітелями відкривається розкішний барочний іконостас. Високий і ошатний. Щоправда, сфотографувати це диво монахи навряд чи дозволять.

      (Доповнення: Я фотографувала не дивлячись на істерику оточуючих монахів та їх клевреток. Пам'ятка архітектури - надбання всього народу, а не купки агресивно налаштованих ченців).

	Царський ціпок як реліквія.

Нащадок того паламаря? :)

      Важко сказати, яким чином на початку жовтня 1823 року про церкву на Горечі дізнався російський цар Олександр І, що зустрічався в той час в Чернівцях з своїм колегою, цісарем Францем І. Та факт залишається фактом: окрім помпезних балів та офіційних зустрічей, Олександр кілька разів пішки прогулювався Чернівцями.

      Одного разу ноги донесли його аж на східну околицю міста. Охоронець з міщан (а з приводу перебування в Чернівцях таких шанованих гостей засоби безпеки були чималі) не признав монарха, догнав вінценосного, вимагав показати документи та ще й облаяв, чим надзвичайно здивував царя. (Жив би цар в сучасній Москві, звик би завжди носити з собою паспорт). 

      На цьому негаразди царського шпацеру не скінчилися: поблизу Горечі царя знову обгавкали. На цей раз собаки паламаря. Олександр І навіть змушений був оборонятися, для чого витягнув з огорожі чималий дрючок. Лише паламариха, що надбігла на гавкіт з городу, визволила російського самодержця з собачого полону. За легендою, дрючок той потім довго ще зберігали в церкві як реліквію. Закінчилась прогулянка все ж добре: благословенням священика та щедрим царським пожертвуванням в 50 золотих дукатів.

      Нам, щоб побачити храм на Горечі, запасатися дрюками не варто: достатньо звернути поблизу каплички по вул. Московської Олімпіади вглиб зелених насаджень — і віднайти храм, що так нагадує козачі церкви Подніпров’я. Чернівці все-таки дивовижне місто, де можна зустріти майже все. 

	Галерея:

Екстер'єр храму та дзвіниці.

Хрест біля входу до церкви. Інтер'єр святині. Фрески храму.