Безпосередньо смерті Саддама передував цілий ряд знамень і атмосферних катаклізмів. З чорного вавилонського неба на бриті голови найманців із тимчасового контингенту пролився дощ із жаб — соковитих, накачаних біологічними добавками жирних марсельських жаб, котрі безпомічно стрибали центральними проспектами Багдаду, вискакували на площу імені Саддама Хусейна і покірно помирали під протекторами американських бронемашин. В ті ж таки дні гаряче золото Вавилону — коштовна і в’язка іракська нафта — в темних сутінках нафтотерміналів перетворювалась на вино, ніби сам Аллах оплакував душу Саддама — цього останнього ісламського соціаліста, котрий трагічно переплутав бороду Маркса з бородою пророка Мохаммеда, не зумів розібратись у проблемах шаріату й додаткової вартості, спалив не ті міста, перетруїв сотні випадкових свідків його величі й занепаду, підкорив дикі племена сунітів і шиїтів, курдів і євреїв, простягнув руку дружби ліберальним демократам Росії, всім людям доброї волі, яких, насправді, виявилось не так і багато. І голосили в кучерявий ранок дванадцять найкращих саддамових двійників, яких клонували в залитих сонцем і заповнених опіатами інкубаторах ТораБори, і мовчки схиляли чубаті голови генерали союзницьких військ, думаючи — так, це був справжній супротивник, не те що наші мудозвони, і навіть сам Джордж дабл ю Буш, абстинент від 1986 року, випив-таки за упокій повішеного наркомівську сотку колекційного джека деніелза, приспустивши на ганку свого ранчо зоряно-смугастого прапора, повішеного туди невідомо ким і незрозуміло для чого. Легенди мають помирати якщо не красиво, то у будь-якому разі трагічно, тому важкий вузол і чорне пальто, в якому покійний був схожий на Достоєвського, додавали подіям строгості й величі, якої так бракує нашій стилістично невитриманій епосі. Вся сцена, похапцем зафіксована на чиєсь корпоративне мобло, трагічно доповнює сутність ісламського революційного руху, в цьому випадку корпорація б’є діалектику, і Святий Саддам тихо й нечутно відлітає на чорні вавилонські небеса, де на нього давно з нетерпінням чекають отруєні ним курди і страшні як смерть через повішення шахідки, обмотані динамітом.

Я відчуваю себе частиною великого світу. Ніколи раніше не відчував я такої спорідненості з великою Матір’ю-Системою, ніколи до цього з такою залежністю я не припадав до її материнських грудей, не вбачаючи в цьому навіть натяку на якусь еротику. Матір-Система — безстатеве створіння, яке існує поруч із тобою, і від якого ти залежиш фізіологічно. Вона завжди бере квиток на сусідню полицю, вона дає тобі зателефонувати зі свого телефону і викликати таксівку, більше того — це її фірма займається пасажироперевезеннями, тому вона нічого не втрачає. Система підгодовує тебе інформацією, вона вихоплює з порожнього простору, ніби фокусник лабораторних кроликів, нових ньюзмейкерів, аби ти відчував подих часу, ритм життя, пульсацію епохи, вона вішає Саддама і вбиває хіміотерапією Фіделя, вона розстрілює, мов перепелів, прихильників українського федералізму, вона перекручує в кухонному комбайні свіжовирізані язики клерків і біржових маклерів і накладає це в твій сніданок, тому що це твої калорії — ця політика, ці диктатори, яких відстрілюють по зимових лісах, це твій кислотно-лужний баланс, це твої святі, вони літають над тобою, мов перепели, і сиплять тобі на голову солодкий лютневий сніг. Саддам помер, нам усім буде його не вистачати, ми назвемо його іменем електростанції й підводні човни, якщо в цій країні коли-небудь почнуть робити нормальні підводні човни, ми будемо називати його іменем наших синів, і наших дочок теж, ми жорстоко помстимось усім його ворогам, ми примусимо їх відновлювати іракські школи і концтабори, виголошувати щоденні молитви і маніфести, одним словом — нам усім тепер буде чим зайнятись, аж до його воскресіння.

В своєму романі «Забіба і король» Саддам пише: «О, Ірак, земля пророків! Лише перед Всевишнім схилимося ми. Горе боягузам і зрадникам! Горе тим арабам, котрі зрадили свою націю». Горе, горе, дружно підхоплювали цей бойовий клич пілоти ворожих бомбардувальників, розчиняючись у чорному, ніби нафта, вавилонському небі, горе-горе — бідкались генерали в оперативних штабах, змінюючи напрямки ракетно-бомбових ударів, горе нам, горе — внутрішньо погоджувались усі боягузи і зрадники Межиріччя, отримуючи гуманітарку з рук Червоного Хреста. Великі слова, золотою в’яззю виведені на чорних стінах танкерів, що вивозили в західному напрямку мішки з прянощами і ящики з «калашами». Горе всім, хто долучився до великої містерії, хто працював на Саддама і хто боровся з його режимом, хто йшов в рукопашну проти охуїлих від безкарності янкі і хто друкував у глибокому месопотамському підпіллі комуністичні листівки, горе тому, хто знімав на своє мобло останні хвилини Саддама — рука йому всохне, і оператор відмовиться співпрацювати з ним, горе юзерам і провайдерам, які розносили по світу печальну новину про смерть і вознесіння святого Саддама, горе всім нам, кого в черговий раз Велика Матір-Система залишила без солодкого. Нам пощастило найменше.

Сергій ЖАДАН
Харків

От редакции: Новые рассказы Сергея Жадана читайте в разделе «БИБЛИОТЕКА ЖУРНАЛА «ШО», на стр.89