Хабаров Олексій

-

***

до неї ніхто не прийшов

і місто замерзло на віях

дрімав електричний дзвінок

вже ситий тижневим снодійним

у чашці топилися сни

ховалися звуки під ковдру

на скронях вечірні казки

кохались втрачаючи сором

до неї ніхто не прийшов

та мабуть вона не чекала

мовчав у кутку телефон

їй вічності не вистачало

ЦІНА ЗНЕЦІНЕННЯ

Мене розбили чашкою

та й кинули на цвинтарі

граки мене освячують

суцільними нулями

я безлад

я знецінення

твоїх неімовірностей

мені твої мелодії

що онаністу ревнощі

я хочу у Бразилію

до Пауло Коельо

НА ПЛЯЖІ

Галас дитячий ріже

ліву півкулю мозку,

млосно,

а поруч не ніжна,

товсто-червона жінка,

в літах

і в бікіні моднім;

може в солене пірнути,

чи келиху пива радіти,

“юначе, купуйте мушлі,

прикраси осені ситої”.

ПАПЕРОВИЙ ЛІТАК

Крилами ріже простір

доки вітер до нього ласкавий,

з підвіконня цікавим гостем

поринає в подвір’я галас.

Там пірнають в багнюку діти

і сміються старі під’їзди,

а земля не встигає змити

слів мереживо вдячною злістю

ПІСНІ ЧЕРВОНОГО ДЕРЕВА

І

тихенько падає аркуш

потурбованого паперу

спогадами літньої жінки

закрадається осінь

у клітку з трояндами

я виноградар

і щоранку захожу до тебе

милуватися соковитими гронами

звуків твого роялю

моя колискова

нагадує реквієм

натомість в твоєму саду

тиха земля

вбирає залишки

теплого вина

мені казали –

то кров

осінь у клітці з трояндами

несамовито сміялась

троянди також були кров’ю

[солодкою]

наче коріння дерев

дерева є скарбом

і я бачу їх пісню

ІІ

холодом зламано

потойбічність мрій

двері рипіли

не в мою честь

грудень затуляє дірки

викреслюючі

помилковість спогадів

літньої жінки

коріння має червону основу

дерева мають червону основу

листя має червону основу

вітер має червону основу

[саме тому він

приходить останнім]

гріє тіло в дірках

у залишках твого танцю

переплетеного з моїм

в антипросторі

відпочиває

на мелодійних гронах

в твоїй залі

зазвичай

теплій і тихій

у цю пору року

кора

продовжує співати

в готичнім каміні

ІІІ

земля стогне від пісень

незлічених комах

теплі звірі

сміються у пастці

плаче лише той з них

хто не зміряв її глибини

відчуваєш

божевільну швидкість слів?

по залізничних коліях

гасають

заклопотані янголи –

світлий час відпусток

поїздок за небокрай

твоїх несамовитих зрушень

зламаних кондиціонерів

пилу на підвіконнях

і, звичайно,

горіхового меду

червоного горіхового меду

пам’ятаєш його?

тоді

біля змілілого океану

спостерігаючи його смак

разом

закохані

від шкіри до атомів

щиро бажали

один одному смерті

а вони...

...вони все співали...

...і співатимуть

коли нас не стане

[тим паче

коли нас не стане]

ПРО РИБ

тут нікому ніхто не потрібен

там ніколи не стане тепло

бо літати втомилися риби

бо у кожного власне гето

ненароком спалити Всесвіт

загасити криваві трави

бо у всякого свій деспот

бо у риби свої справи

ПРИВИДИ

я свідок століть

зламай мене навпіл

чуєш?

[мій сік збігає з гілок]

твоїх яблунь

гуашшю зеленою

я тільки мить

згасить свій сірник

та впізнаєте

черева плід

самці скаженіють

від трунку

їх ліс надто сповнений

лементом

труну

подарую я вам

матір блажену

усіх переможців

усіх переможених

де ви там?

ховаєте тіло

у скриньку поштову

коров’ячим сказом

вертаюсь

і вештаюсь степом

і садом

у снах позабутих

в зруйнованих храмах

чекаю на зустріч

в свічаді

із вами

я риба пустельних пісків

розкрий мене лезом

прийнявши спокусу

[спокутую твоє безсоння]

до біса...