Юрій Ганошенко

ЛІТО (ВІДЧУТТЯ ЧАСУ)

ти сонцем загоїш повільне вмирання дерев

твій спокій приблизний тлумач до всіх снів і фантазій

того, хто коріння з’їдає і фраза по фразі

ти знову відчуєш як в тобі спиняється крев

коли ти відчуєш себе повнолітньою начебто коло

то знову шукатимеш двері в кирилиці

допоки відчуєш як шрам твого роду уже проступає на вилиці

і в думки потайної легко розійдуться поли

ти сонце загоїш повільним вмиранням дерев

щоб в ньому сховати свій спокій

Юрій Ганошенко

ЛІТО (ПОРТРЕТ НА ТЛІ ДЕРЕВА З ПТАХОМ)

симетрія птаха і дерева вічний цитатник

назавжди у липні твого надзразкового міста

терпіння вимірює ранами латник

голодна любов тебе все ще продовжує гризти

ти сильна як місяць в дівочому сні на прощання з коханим

легені здається згускають у сонячний крок

і стигле обличчя твоє марна відповідь колотим ранам

стихія повітря зрадлива як сусло подвійних думок

нудотне кохання насвистує в вухо про свого тирана

і сонце як слива незріла в сусіднім саду

ти птах сонце дерево швидкість міського майдану

ти знаєш сьогодні я знову повз тебе пройду

Юрій Ганошенко

ОСІНЬ (ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ЦИТАТИ)

антонич був хрущем а андрухович садом

в цераті слів як в целібаті снів

побачиш псів і послів і послів’я постів

промовчить

ти знаєш про що я мовчу

про що мовчить сік твого сизого міста

і містика мізків і міміка крилець у молі

і мило кав’ярень і врешті

смаки наші різні

антонич був хрущем а андрухович садом

і садо твоїх почуттів не відкриє мої катакомби

і садить твій голос в мій простір відлуння

від лук від любові від бог його знає чого там іще

відмовитись просто

з хворобою росту

ти знаєш про що я читаю

про що кожен ранок кричить крізь шибки

і шипшиновий чай і шпички до в’язання

і шурхіт кав’ярень і врешті

смаки наші різні

антонич був хрущем а андрухович садом

і сила твого розуміння як сходи в безумство

без умислу без умирання без мови

без умані без безумовних рефлексів

ти знаєш про що я не мрію

про що в сильні грози ідеться у ринвах

і ритмах і римах і рипах рептилій

і рамах кав’ярень і врешті

смаки наші різні

антонич був хрущем а андрухович садом

який герметично складався у схему

вони навзаєм одне одного ловлять

Юрій Ганошенко

ОСІНЬ (ШУРХІТ)

ти входиш в столицю неначе в останній (із всіх завойованих) поліс

горіхи транслюють орнаменти тіла у строгі вже завчені гами

ти зірвеш не голос не плід лише кволість

окремішний спосіб твого спілкування з людьми і богами

судомить горіхи проявлення неба содому

про те пам’ятали ще зерням від крові покійних батьків

і всі житія ще повторяться знову і знову потому

циклічність не благо а просто тому що звелів

горіхи скидають тіла в переддень холокосту

під струпами листя вже струпів землі не вгадаєш

тебе чавить тиша а ти все чекаєш тепла із далекого осту

а осінь тебе як долоню стискає стискає стискає

Сана Праедгарденссон

* * *

"К.Р."

Мои ногти пускают корни в твоих ладонях

Я врастаю пальцами во влагу сгибов локтей

Слыша как флейты костей твоих стонут

Воплями их наполняются чаши голодных горстей

Готовых вычерпать твою силу до донца где тонут

А взамен принести тебе серебра и детей

Чувствую моими корнями ты уже тронут

Взгляд становится проще и язык без затей

Вонзает слово за словом в мой угасающий слух

Пенный твой шепот омывает волнами

Жадного сердца комок который распух

Прорваться готов и взметнувшись цунами

Разнести в пыль да прах и развеять как пух

Всё то что не мы и не срастётся с нами.