Хронологія дискурсу
Львів став батьком незалежної України кінця 20 століття - батьком, втім, дуже безвідповідальним. „Республіканська" комсомольська і партійна еліта була її мамою поневолі. Зараз Україні - 16.
Як же ж зачинали незалежну Україну кінця 20-го століття? Справжньою столицею України тоді був Львів. Київ же ж залишався адміністративним центром колоніального утворення під назвою УРСР. Бути головою Львівської облради тоді було сильнішим поняттям, аніж чільним депутатом Верховної Ради - і кілька депутатів, які поєднували два депутатства, тоді здебільшого жили і діяли у Львові. Цей час був тріумфом Львова - Київ, такий спочатку байдужо-неприхильний, поневолі приймав усі ідеї Львова - синьо-жовтий прапор, демонтаж гігантського Леніна, і, врешті-решт, ідею української незалежності та осуд Компартії.
Середина 90-х - це час банкрутства Львова як центру ідей для України. Колишньо-червоному директорату вдалося ефективно накласти націонал-демократичну ідеологію на економічне банкрутство, ототожнивши перше і друге. Оливи в вогонь тут підлили „галицькі гетьмани", кожен з яких зі шкіри ліз задля утворення своєї партійки. Ідеї пробалакувались цими „діячами", ставали кліше. Їх плаксиво-мазохістична інтонація не навівала оптимізму, а рецептів виходу з кризи не пропонувалося.
Кінець 90-х - це тріумф іншого Львова, Львова Базіва, Сендака і Гладія. Цей Львів, хоча і по інерції тягнув лямку старих ідей, та все ж особливо і не пручався шизофренії кучмівського часу, де мали мирно уживатися Січові Стрільці і Катерина Друга з Потьомкіним. До початку 2004 року Львів як джерело ідей кінцево „зійшов на пси" - підтримка Кучмою виразно антильвівського політика Януковича виказувала його ставлення до нас.
Помаранчева революція знову поставила Галичину, і, зокрема, Львів на передній план української політики - і не тільки. У кіосках Донецького залізничного вокзалу навіть з'явилося Львівське пиво! Ідеї „львівського типу" - визнання Голодомору геноцидом, заяви щодо акції „Вісла", примирення вояків Другої світової, Музею жертв комуністичних репресій - знову стали частиною порядку денного. Проте останні суперечки в середовищі „помаранчевих", їх неакуратність з гуманітарними питаннями можуть повторити стару підміну - ототожнити ідеї, які ці люди взяли на озброєння, з їх діями.
Анатомія дискурсу
а) Незалежність
Не-незалежність України тою чи іншою мірою торкнулася кожного галичанина, закривши йому дорогу в Краків, Відень, Париж, натомість відправивши його чи когось з його родини на Колиму, в Кенгір чи на інший острів ГУЛАГівського архіпелагу. Тому незалежність від Росії була для львів'ян, по суті, біологічною потребою. Аналогічний рівень репресій, що відбувався з того боку Збруча на покоління швидше, уже не давав запасу пам'яті.
Якщо для Львова незалежність України була чимось очевидним, то для Центру і Сходу довелося придумувати економічне обґрунтування, яке, зрештою, було далеко не бездоганним. Правдою було те, що Москва забирала собі левову пайку всього, і з цим вартувало покінчити, брехнею - що розрив з Москвою приведе до всезагального достатку.
Зараз ідея незалежності України нормалізувалася, проте це - півсправи: терміну намагаються і намагатимуться поміняти зміст. Російський флот в Севастополі - це незалежність чи ні? Чужий контроль над газотранспортною системою - це що? Прозорий кордон з Росією - це як? Реверс нафтопроводу „Одеса-Броди" - це куди?
б) Національна складова
Регіоналізація українського відчувалася в радянському Львові досить сильно. „Неможливо знищити - треба маргіналізувати", - казала радянська практика. Це відчувається і досі, коли людину з правильною українською мовою у київському транспорті називають „западенцем".
Галицьке ретро-відродження, по суті, відбулося, а от модернізація - ще ні. Незважаючи на тотальну перевагу чужомовної попси в маршрутках, в барах і на дискотеках Львова, пісня українською вижила і потроху починає оклигувати. Львів і тут пробує вести перед - хоча б озвученням ідеї квотування ефіру. Ідея україномовного озвучення кіно, здійснена в національному масштабі, - спадкоємна їй, і в цьому - перемога Львова.
Насправді, далеко не кожен львів'янин має вишиванку, при цьому дві третіх львів'ян - родом з галицьких сіл. У їхніх селах пам'ятні могили, насипані на початку 90-х, занепадають, прапорці на них - обідрані і брудні. „Першотравневі" вулиці так і не отримали імен конкретних малих героїв своїх сіл - січових стрільців і повстанських командирів, діячів Просвіти, політв'язнів, видатних земляків. У цьому плані Львів веде перед - по суті, всі вулиці радянської доби переназвано, але навіть у Галичині цю місію ще не здійснено.
Саме тут згадується латинське „medici, cura te ipsum" - львівському нац-лікарю самому варто серйозно навести порядок у себе вдома.
в) Суд над комунізмом
За висловом київського активіста Павла Зуб'юка, всюди, де стоїть пам'ятник Леніну, національна ідея не спрацювала. І хоча першим містом, де скинули „великого вождя", був Червоноград, саме після Львова скинення ленінів стало масовим. Поширення анти-комуністичної свідомості - один з львівських пріоритетів. Все-ж, за Збручем леніни здебільшого не впали - чи то нікого було на заміну поставити, чи то вирішили „не чіпати історію", чи „бандери" надто агресивно нав'язували цю ідею... Антиленініана Львова - досі неефективна.
Антикомунізм - на перший погляд, достатньо простий, як і кожне заперечення, і не вимагає багато зусиль. У Львові багато пам'яток жертвам того часу, але все ще немає музею, присвяченого розкриттю комуністичних злочинів. Цю львівську ідею уже певною мірою здійснив Київ.
Проте побутово комунізм все ще не заперечено - львів'яни, як і 20 років тому, гризуть соняшникове насіння і викидають лушпиння повз урну. Такий „гудбай СРСР" - Львову поки що не під силу.
г) Свобода і демократичність
Ці дві цінності зазвичай розглядаються в парі - пориви чистого анархізму або націонал-тоталітарної свободи ніколи не мали надто багато прихильників в Галичині і у Львові зокрема. Львів першим переживає всі демократичні процеси, що відбуваються в Україні. Саме зі Львова почалася ентропія партійного українського поля. З іншого боку, сюди довше йшов цинізм київсько-дніпропетровського і агресія київсько-донецького штибу. З третього боку, саме тут відбувалося як і найбільше натхнення, так і найбільше розчарування. Суспільна і політична активність галичан і львів'ян зокрема - серйозно вища від аналогічних в Центрі і на Сході країни.
Саме зв'язку „свобода-демократія" Львів і намагається передати на всеукраїнський рівень, почергово в 1991 і 2004 році доказуючи - одне без другого не існує. І поки що цей шлях - успішний.
д) Європейськість
Перш за все, ідея європейськості Львова - у його вигляді. Якщо виглядатиме він добре - то й втілення європейської ідеї виглядатиме добре. Якщо житиметься тут добре - це й буде головним аргументом на користь саме європейського вибору. Розбиті вулиці, свист в крані і падаючі балкони - джерело серйозного натхнення для євроскептиків.
Одна з найхимерніших і найамбітніших ідей, які все ще має просунути Львів - українськокультурна європейськість, повнота національного, відкрита для спілкування зі світом. Конкурентної ідеї з російськокультурного табору поки що не прозвучало, і тепер реалізація ідеї - першочергове питання до Львова.
Львів має стати найєвропейськішим містом України. Дискурсами, які Львів міг би запропонувати саме у вимірі європейства, могли б стати громадянська культура, культура місцевого самоврядування, чистота вулиць і культура водіння автомобілів, культура гостинності і якісного інтернаціоналізму. Львів має стати всеукраїнським законодавцем жанру у стилі кнайпи і кнайп-культури.
е) Все для єдності / соборність
Ця ідея стала своєрідно самовбивчою для нашого міста, спровінціалізувавши його. Федералізм, котрий аж ніяк не пошкодив би Галичині, яка до нього доросла, виявився б шкідливим на рівні національному, зокрема там, де східноукраїнські феодали бачать його як відкриту дорогу для власного неподільного царювання і відцентрового руху.
Отож, мова йде про нову ідею, яка має витворити правильний баланс унітарності і федералізму. В іншому випадку нас чекатиме типова постколоніальна економіка з столицею-раковою пухлиною, що харчується за рахунок всієї країни. Це - модель бідних країн Африки, Азії, Латинської Америки.
Але Німеччина, крім столиці Берліну, має Гамбург, Франкфурт-на-Майні, Дюссельдорф і Кельн, Франція, крім Парижу, - Марсель і Ніццу, Італія - Мілан, Флоренцію, Венецію... Життя в цих містах не поступається за якістю і насиченістю в столицях - ба, навіть в маленьких містечках люди живуть в достатку і не нудьгують. Ідея такої європейської організації державної структури - виклик для львівської інтелектуальної еліти.
є) Єдина церква
Львів завжди тримав перед за кількістю слів, виголошених щодо того, що в однієї нації має бути одна церква. Проте початок 90-х - суцільне заперечення цих тез. Зараз міжцерковні чвари, бійки за церковне майно, сварки в родинах через конфесійні розбіжності - це уже пройдений етап для галичан. З часом поняття єдиної церкви стає все більш важливим - адже не буде єдності всередині спільноти, яка міряє свого ближнього конфесійністю. І таке розуміння також виходить на всеукраїнський рівень.
Конфлікт українського „сходу-заходу" (що містить у собі серйозну релігійну складову) при акуратному до нього ставленні закінчиться так само, як і конфлікт між церквами - тільки найактивніших „батюшок", котрі не поділили „парафії", угомонити б. Шлях екуменізму і спільної доброї справи, просування християнських цінностей в українську політику - місія Львова як найбільш християнського міста України.
ж) Інше
У львівських ідеологемах нічого, по суті, не говориться про економічні рішення. Воно по-своєму очевидно: пропонувати іншому щось варто тоді, коли його маєш. Гуманітарні рішення зараз ще як слід не оцінено, але очевидно - з часом саме вони віднайдуть свою вартість. „Я унікальний - отже, я існую" - з часом продукт ідентичності виявиться набагато більш затребуваним.
Патологоанатомія дискурсу
Роками у галичан складався стереотип „галичани - правильні українці", і Львова як столиці Галичини це стосується повною мірою. Самомилування і гординя, протиставляння себе „хохлам" і „москалям" в поєднанні зі зверхнім „співчуттям" до тих, чию культуру поруйнували, виховали оте самозакохане, котре відштовхує „інакших" українців.
Галичанам - і серед них львів'янам - властива огульність заперечення радянського спадку. Тут з купіллю легко викидалося і дитину. Для прикладу, посміятися з гордості за „нашу" радянську науку, за освоєння космосу чи потужну зброю вважалося майже за норму, воно ж-бо „совєтське" - а для дніпропетровського ракетобудівника, київського інженера, пенсіонера-військового в Ужгороді чи донбаського шахтаря це була насмішка над чимось дорогим йому, над тим, у що він вклав ціле життя праці, свою душу. Він зробив би це і для України - але України як держави тоді не було.
Ще одна річ, яка відштовхує, - це підкреслення близькості до Польщі, прагнення видаватися більшими католиками, аніж ми є насправді - як акцентом в мові, так і антикиївством („незалежною Галичиною"). Це - „малоросійство" навпаки, таке собі „малопольство", смішне з погляду Києва - та відокремлюйте ви свій Зачепилівський район і не парте нам мізки!
Кожна з цих речей є водночас і побутовою психологічною рисою, і елементом львівської ідеології. Ці речі заважають ідеям нашого краю бути адекватно сприйнятими всією Україною.
Терапія дискурсу
Україна перебуває у ситуації дефіциту стратегій й ідентичностей. Нацдемівський підхід - відверто неекономічний, регіональний - відверто негуманітарний, комуністичний - відверто викопний. Суміш бульдога, носорога і трицератопса - не вихід.
Ідеї унікальної „сарматської", „новоросійської" чи „кримської" громадянської ідентичності, по суті, провалилися - як провалилися і альтернативні до демократії версії політичного українського режиму. Європа перемогла у побуті референтних верств населення - Ахметов і Пінчук їздять не на „Волгах", вдягаються у костюми не фабрики „Большевичка", носять не годинники „Маяк" і не черевики казахського виробництва. Вони інвестують не в Білорусію і Біробіджанщину, вони відпочивають не в Єсентуках і Сочі. Зрештою, їхня столиця - уже не Москва. Так от, якби не Львів - бути б їм підпанками у російських акул. Саме наше змагання до незалежності дало їм змогу стати економічними суб'єктами.
Львів - це кузня ідей для України. Проте треба розуміти: навіть найкраща ідея - не єдина. Своїм прикладом ми повинні створювати альтернативи, стимулювати до спільної творчості інших. Системним тут мало би були творення полів дискусії, актуалізації конкретних проблем, винесення саме наших цінностей в цілепокладання української політики, щоб її порядок денний формувався саме ними.
Але й формування певних практик, з передачею нашого досвіду на вищий рівень, має мати місце - бо ідея без дії є мертва. Зараз те, що стало реаліями початку 90-х на Галичині - визнання вояків ОУН-УПА, признання Голодомору геноцидом, практичне визнання української єдиною державною мовою, послідовна підтримка символів української історії - стає реальністю всеукраїнської політики.
Львів і надалі повинен бути генератором суб'єктності для нашої держави. Інакше без нього в України є шанс тільки на Малоросію.
Фото з сайту www.asinfo.com.ua
Коментарi
Між іншим, Липинський на йм"я був В"ячеславом (Вацлавом)...