версія для друку

Сонячний маестро із сумними очима

28 лютого знаменитому українському диригентові Стефанові Турчаку виповнилося б 65 років

  Тетяна ПОЛІЩУК, «День»

ФОТО З АРХІВУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОПЕРИ УКРАЇНИ РУКАМИ, ОЧИМА, НАВІТЬ СВОЄЮ СТАТУРОЮ СТЕФАН ТУРЧАК ВИРАЖАВ МУЗИКУ

Напередодні дня народження маестро в Національній опері України пройшов концерт, присвячений пам’яті Стефана Васильовича, в якому було виконано фрагменти з його кращих постановок нинішніми зірками київської сцени.

ТРІУМФАТОР

З ім’ям С. Турчака пов’язано найяскравіші сторінки українського музичного мистецтва. Він був неперевершений як симфонічний і оперний диригент, чудово виконуючи класику й твори сучасних авторів.

— Стефан Турчак, немов весняний вітер, стрімко увірвався до української музичної культури, — розповідає театрознавець Юрій Станішевський. — На початку 60-х про молодого диригента — стажиста Державного симфонічного оркестру України (випускника Львівської консерваторії, клас Миколи Колесси) ходили легенди, практично кожен його концерт ставав подією. Натан Рахлін — тогочасний головний диригент оркестру — довіряв Стефанові виконувати найскладніші та найрізноманітніші програми, вірячи в його самобутній дар. В інтерпретації творів Турчак завжди вкладав власне світовідчуття, пропускаючи через серце неповторно образний світ симфоній Чайковського, Бетховена, Лятошинського, Прокоф’єва, Шостаковича, Ревуцького, Станковича.

За музикантом було цікаво спостерігати, коли він стояв за пультом. Глядачів підкуповували його витончені жести, виразне обличчя. А за пристрасним і темпераментним диригуванням вгадувалася сильна вдача вольової людини. Він надихав і запалював оркестрантів. З юнацьким завзяттям він готував програму за програмою, роблячи, в рекордно короткі терміни, оригінальні трактування. Турчака завжди побоювалися за круту вдачу колеги. Він не терпів недбалості у праці. Під гарячу руку метав «громи і блискавки». А поза сценою — дуже вразлива людина: тихий, навіть боязкий. Його сіро-блакитні очі завше випромінювали легкий смуток.

У творчій біографії Турчака було багато тріумфів. Наприклад, небагато музик зможуть похвалитися тим, що у 26 років вони диригували Лондонським королівським симфонічним оркестром. Стефан Васильович двічі очолював головний музичний колектив країни — Держоркестр України, а між цими періодами працював у Київській опері. Його дебютом у театрі стала масштабна, сповнена внутрішньої експресії, трепетного ліризму інтерпретація вердіївського «Отелло». За 28 років роботи в столичній опері під його орудою по-новому зазвучало багато вистав. Скільки пристрастей він уклав до масштабних постановок: «Бориса Годунова» М. Мусоргського, «Золотого півника» Римського-Корсакова, «Тараса Бульби» М. Лисенка, «Івана Сусаніна» М. Глінки, «Пікової дами», балету «Лебедине озеро» П. Чайковського та інших.

Як самобутній митець, Турчак намагався уникати рутини, вимагаючи від оркестрантів, співаків і танцюристів найвищого рівня професіоналізму. Своєрідним еталоном музичного прочитання української класики стало його поетичне трактування балету «Лісова пісня» М. Скорульського. Коли 1977 року на київську прем’єру балету «Спартак» приїжджав А. Хачятурян, побувавши й на одній з оперних вистав, композитор зазначив, що театрові поталанило з диригентом. «Турчак володіє особливим даром об’єднувати людей своєю кипучою енергією, бути тим центром, до якого сходяться всі нитки музично-сценічної дії. — А потім із усмішкою додав: Турчак — сонячний маестро, він випромінює тепло, оптимізм».

МУЗИКА ВИЩА ЗА ПРИНЦИПИ

— Мені важко говорити про Стефана Васильовича, — признався співак і режисер Дмитро Гнатюк. — Такі музиканти, як пан Турчак, народжуються раз на сторіччя. Це був великий диригент і світла особистість. Дуже чуйний музикант. Чудово розкривав темброве багатство партитур. Точний у нюансах. У нього однаково виразними були всі регістри від пронизливого піано до дзвінкого форте. Оркестранти на виставах грали під його орудою завше блискуче. Руками, очима, навіть своєю фігурою він виражав музику, допомагаючи нам, що перебували на сцені, повністю розкрити ті образи, які ми виконували. Наприклад, йде вердіївська опера «Аїда». Стефан Турчак настільки запалив увесь ансамбль своїм темпераментом, що кожен викладався до останньої краплі. Я граю роль царя Ефіопії Амонасро й відчуваю — голос на межі. А попереду сцена біля Нілу, в якій треба показати цю складну вокальну та драматичну партію, але, дивлячись на Турчака, живеш миттю, забуваючи про все, що навколо. Енергія диригента передавалася мені. Я весь у владі музики. Це було так чудово! Виконуючи «Кармен» — в одному з емоційних фрагментів Стефан Васильович навіть підстрибував, настільки буквально жив у музиці. У його інтерпретації «Тарас Бульба» звучав могутньо і поліфонічно. Цю оперу ми показували на гастролях у Німеччині та Югославії. Здавалося б, невідома для іноземців українська класика, а в усіх залах — глядацький фурор. Я не багато можу назвати диригентів, з якими отримував таку величезну насолоду від роботи. Коли С. Турчак стояв за диригентським пультом, то здавалося, що над ним літають янголи. Він був максималіст у праці.

— Це був острів у океані. Острів, який важко обживався. Геніальний музикант, як не пишномовно звучать такі слова. Диригент був талановитим від природи, але при цьому мав колосальну працездатність. Можливо, через перевантаження Стефан Васильович помер передчасно, ледь переступивши 50-річну межу. Пан Турчак міг працювати з партитурами протягом 24 годин. Коли я з ним познайомився, він був уже маститим майстром, — згадує Василь Туркевич, завідуючий літературною частиною Національної опери України. — Він не відволікався на сторонні речі. Свою внутрішню сутність розкривав у музиці. У ньому не було зарозумілості, але певна стіна між диригентом і звичайними людьми виникала. На репетиціях він безжально ганяв оркестрантів і акторів до сьомого поту. Для пана Турчака в роботі не існувало авторитетів, попередніх заслуг. Він вважав: прийшовши на репетицію, всі повинні бути готові на 100% виконати поставлене завдання. Сам працював до знемоги й вимагав самовіддачі від усіх. Зате нагородою ставали прем’єри. Завдяки С. Турчакові багато які сучасні опери побачили світ. Він уважно співпрацював із авторами. Разом з Віталієм Губаренком працював над оперою «Загибель ескадри» і балетом «Камінний володар», з Георгієм Майбородою — оперою «Ярослав Мудрий», з Євгеном Станковичем — балетами «Ольга» і «Прометей», з Олександром Білашем — оперою «Прапороносці».

Про турчаківську суворість оповідали багато історій. Він абсолютно не терпів розхлябаності. В останні роки свого життя особливо суворо ставився до недбайливості колег. Таке враження, немовби передчував швидкий відхід, працював буквально на знос. Музиканти його побоювалися. На репетиції могла муха пролетіти — і її дзижчання можна було почути. Якщо хтось помилявся два-три рази, то йшов, щоб не викликати гнівну тираду маестро. Стефан Турчак не кричав, але говорив без церемоній, прямо, не завжди добираючи слова. Для нього музика була вищою за будь-які категорії, принципи та моральні постулати.

Одного разу він приїхав до Харкова диригувати Симфонічним оркестром. На репетиції музики зіграли фальшиво. Турчак прохає повторити. Знову погано звучить. Стефан Васильович кидає диригентську паличку й вилітає з зали. Музики завмерли, бо багато чули про круту вдачу маестро. За півгодини він повернувся. Посміхнувся й продовжив репетицію, як ні в чому не бувало. Коли його спитали, що трапилося, він відповів: «Довідався про вашу платню. За той мізер, який ви отримуєте, ви граєте чудово!». Але той випадок — скоріше виняток із правил. Своїм музикантам ніяких поблажок диригент не робив, вважаючи, що в столичному театрі мають працювати суперпрофесіонали.

МУЗА

Стефан Васильович був гарним чоловіком. Поза очі його називали аристократом, незважаючи на те, що народився в селі. (с. Мацковичі, біля Пшемишля, нині територія Польщі — Т. П. ). Варто маестро було з’явитися в будь-якому приміщенні — і всі погляди спрямовувалися на нього. Можливо, згодом хтось напише про Стефана Турчака книгу. Адже його життя — захопливий роман: з перемогами та поразками. Не все було до ладу у нього і в особистому житті. Перший шлюб розвалився... З Гізелою Циполою, своєю другою дружиною, диригент познайомився 1968 року на конкурсі вокалістів ім. Глінки. Співачка призналася в одному інтерв’ю: «Він прийшов привітати мене з перемогою, поцілував руку. Наші погляди зустрінулись. Виникнуло відчуття, начебто ми знали один одного багато років. Немовби небо повінчало нас у ту ж мить...»

Вона стала його Музою. Разом вони зробили чимало прекрасних вистав. Ципола й Турчак — дві особистості. Зірки, які не затьмарили одна одну, а зійшлися в подвійну зірку. Проте в театрі вважають, що коли диригент і прима — подружжя, то це не найкращий варіант для колективу. Гізела Альбертівна завжди була дамою крутої вдачі. Часом навіть намагалася керувати диригентом зі сцени, і Стефанові Васильовичу доводилося ставити дружину на місце. Після смерті Турчака Ципола швидко зійшла зі сцени. Не знайшла співачка більше такого майстра, який, відмітаючи другорядне, міг, зосереджуючись на головному, розкривати творчу індивідуальність самобутньої акторки.

ПРОЩАННЯ

27 лютого 1988 року урочисто відзначили 50-річчя маестро. Турчак стояв за пультом радісний і схвильований. Виконувалася симфонічна музика, кращі оперні актори виступали в програмі. Сцена філармонії потопала в квітах. Той концерт можна назвати прощанням із шанувальниками. Тільки родичі знали, що тяжка недуга (рак мозку) підточувала сили Стефана Турчака. Були операції, які не дали бажаного результату. Диригент помер на піднесенні своїх можливостей. Нездійсненими залишилася величезна кількість його творчих задумів. Він хотів зайнятися Вагнером…

Його поховано на Байковому цвинтарі. За словами Г. Циполи, щоб поставити чоловікові пам’ятник, їй довелося продати машину й дачу. Одного разу співачка прийшла додому, а там розгром — злодії повністю пограбували помешкання, забрали шуби, прикраси, навіть пам’ятні дрібнички, колись подаровані Турчаком.

№37, четвер, 27 лютого 2003

версія для друку

Інші матеріали цієї шпальти:

• Французи та британці віддали перевагу «Піаністу»
• Україну в Венеції репрезентуватиме Віктор Сидоренко
• Кінець світу за Ньютоном
• Життя на Марсі виникло в каналах

Коментарі читачів: