Як відрізнити справжнього Айвазовського від підробки?
Коли дивишся на оригінал – захитує
cтарий анекдот

Кажуть, якось Айвазовського запросили зробити персональну виставку в Америці. На причалі його зустріли представники приймаючої сторони, і здивувалися – майстер приїхав лише з невеличкою валізою. Картин не було. Проте художник заспокоїв організаторів: «До виставки ще цілий тиждень». Нащо їх везти з собою, коли можна намалювати на місці.

За цю швидкість сучасники-художники зневажливо називали Айвазовського ремісником, а не митцем. Але історія розсудила по-іншому: ми не пам’ятаємо імена тих критиків, проте милуємось айвазовським морем.

Він малював багато, швидко і майже одне й те саме. Проте для нього це було не ремісництво. І згодом з’ясувалося, що повторити його неможливо. Як він робив таке? Чому доріжка місяця весь час дивиться на тебе незалежно від того, з якого боку картини стоїш ти? Чому відвідувачі досі зазирають за картини аби упевнитись, що їх не підсвічено ззаду?

Це було не ремісництво, а спеціалізація. Він сотні (а може й тисячі) разів малював море і тому досяг такого рівня. Шишкін і Левітан малювали виключно пейзажі. Вони пройшли добру художню школу. І могли намалювати будь-що. Але коли Шишкіну потрібно було в «Ранку в лісі» намалювати трьох ведмежат, а Левітану в «Осінній день. Сокольники» віддалений силует жінки, вони просили зробити це своїх друзів-колег. Безумовно, вони могли б і самі навчитися малювати розмиті жіночі силуети на задньому плані. Просто не хотіли відволікатися від своєї теми – від пейзажів.

Всі згадані художники досягли успіху і стали класиками живопису тому, що тривалий час (практично все життя) концентрували зусилля в одному напрямку. Довбали в одну точку. Окрім вродженого таланту, вони вкладали багато зусиль. І їхні зусилля принципово відрізнялися від важкої ремісницької праці художників з Андріївського узвозу. Мабуть тим, що вони дійсно творили. Якщо Малевич і Далі намагалися зробити те, що до них не робив ніхто, то Айвазовський намагався намалювати море так, як і після нього ніхто не зможе.

Днями ми сперечалися з братами про те, що є «відсутність смаку». Зокрема була версія, що відсутність смаку – це коли не помічаєш принципової різниці між Андріївським узвозом та Музеєм Російського Мистецтва, між Айвазовським та а-ля Айвазовським.

Добрий смак був у Сальєрі – він розумів, що Моцарт – то геніально, а його музика – це посередньо. Хоча в ті часи Сальєрі був популярніший за Моцарта.

Так от, подібно до Сальєрі, я непокоюся, що наш сайт, наші художні акції та політичні етюди можуть не потрапити до Історії. Ми надто часто робимо щось «а-ля такий-то», «у стилі такого-то». На нашому сайті були статті «а-ля Муракамі», «а-ля Гришковець». Але Муракамі пише «в цьому стилі» все життя. Було зіпсовано не один центнер паперу перше, ніж набула популярності перша його книжка. Комусь із наших вона сподобалася, і з’явилася стаття «у тому ж стилі». Проте світової слави вона не принесла. І це не дивно.

Ми часто не дотягуємо в терплячості. А це найскладніше. Проте більшість із нас взагалі не формулює своїх думок ані на папері, ані у вигляді промов. Колись у школі людина написала твір, а його геніальність не оцінили. І нам вже здається, що «воно не моє». Саме цим ми і відрізняємося від успішних письменників. Касові письменники, відомі журналісти, рейтингові політики та багатофрендові блоґґери не зламалися на першому шкільному творі. А ми – самі обрізали собі крила.

Ми живемо в світі, в якому люди собі збудували стіни. Навіть на фізіологічному рівні. Людське вухо здатне почути звук від зіткнення двох молекул. Але нам це непотрібно. Є певна кількість корисних: етичних, моральних, релігійних самообмежень. Але здебільшого ми ставимо собі шкідливі самообмеження типу «я нездатен». Ми ставимо на собі хрест замість того, щоб нести хрест на собі (у Євангельському розумінні цього виразу).

Важко знайти людину, яка мала б меншу схильність до публіцистики, аніж автор цих рядків. Але після першого десятка опусів, одна замітка на п’ять речень потрапила-таки на сторінку газети «Братство». Кожен із цих перших «творів» я писав як своє найкраще, геніальне та надактуальне звернення до людства. Тепер мені за них соромно і добре, що ніхто крім редактора їх не бачив. Проте сьогодні я знаю кількох людей, яким навіть іноді подобається щось із того, що я пишу. Це вже перші успіхи. І тому, спираючись на власний досвід, я не вірю, що є люди, які не можуть навчитись писати, виступати перед публікою чи готувати м’ясо.

Пропоную всім прихильникам, симпатикам БРАТСТВА та особливо тим, хто нас недолюблює, взяти участь у дискурсі. Повторити алфавіт! Витягти язика з того місця, де він застряг! Та згадати, що проповідь – обов’язок кожного християнина.

Амінь