Осінь 2004 року видалася родючою на цікаві події. Мені пощастило в цей час переїхати вчитися до Києва. Тоді політика приносила неабиякий прибуток. Виник новий клас політичних найманців. Студенти в цьому плані вигравали найбільше. За день ми встигали заробити на трьох мітингах. Причому, як правило, протилежних політичних сил.

Якось ми йшли колоною пікетувати Американське посольство. Здається, з ПСПУ. Це був суботній ранок і весь натовп спав на ходу. Біля будинку посольства ми зупинились. Тоді я примітив кілька десятків молодиків з незрозумілими прапорами. Всі були в чорних хустинках і масках. Обличчя ні в кого не було видно. Хлопці щось гучно викрикували і намагались пройти ближче до приміщення посольства. Навколо них зібралося чимало ментів і підрозділ «Беркуту». «Вот это пацанам наверно платят!» - подумав я.

Через півроку я блукав по вулиці Чапаєва, шукаючи штаб Братства. Я ще не знав, що вони переїхали на Грушевського. Написав листа із заявою по Інтернету. Потім ще раз поштою. Потім – дізнався про місцезнаходження нового офісу. Приніс із собою заяву на вступ в партію і дві фотокартки. Спочатку дуже переймався, що в таку солідну партію мене не приймуть, бо я неповнолітній. Зараз згадую, аж смішно.

Минуло 2,5 роки. Зараз я приймаю документи до виборчого списку. Майже так само, як колись в мене приймали мою смішну заяву на вступ.

Чим ближче я знайомився з Братством, тим більше розчаровувався. Таке буває з кожним, хто приходить вперше. З часом я все більше погоджувався з думкою, що саме так і має виглядати революційна організація. Всі мої уявлення про «солідність» і бюрократичну основу партій були фігнею.

Перша футболка і бандана з символікою! Це було для мене справжнім входженням у революцію. Коли йшов вулицею у футболці, мені здавалося, що всі оглядаються і дивляться на мене. Всі мали боятися і поважати мене – РЕВОЛЮЦІОНЕРА, думав я собі. Розмови про «Братство» зі знайомими – тільки шепотом. Прізвища та номера телефонів –зашифровані. Похід на першу акцію – законспірований, як у Джеймса Бонда. Жорстока, безкомпромісна суперечка з опонентами на кухні в гуртожитку здавалась виступом вождя перед власним народом.

Потім були політв’язні, акції за їхнє визволення. На акції ходив з власної ініціативи. Ніхто не дзвонив і не запрошував. Коли Аттіла вперше зателефонував мені, щоб вночі піти розмальовувати місто – це було як визнання. Мої знайомі почали обережніше висловлюватися в своїх переконаннях, коли почули, що мені по телефону дзвонять з Братства. Хоча, деякі й досі не вірять, що я бачив Корчинського вживу.

Перша нічна стрьомна акція була «в натурі» стрьомною для мене. Я дуже боявся, хоча нікому цього не показував. Справжній кайф від революційної романтики наступає потім. Коли ти все зробив, і встиг «злиняти» з місця злочину. Адреналін в крові і відчуття подоланого страху приносить ні з чим незрівнянне задоволення. І ще, коли виходиш на волю після затримання. Відтоді я постійно відчуваю страх перед черговою справою, і очікування справжнього задоволення. Це мабуть залежність. Вона виникає у всіх, схильних до протесту. Якщо після цього йти на роботу і пахати на заводі, хочеться вбити начальника просто тому, що там ти не отримаєш нічого подібного.

Потім було кохання. Сильне й шалене. Довга боротьба за це право – любити. І стіна між Братством і нею. Ця стіна, власне, стоїть на мені. Я не можу її скинути з себе, і не можу перелізти. Стіна постійно давить і я не знаю, скільки ще витримаю. Нема звідки чекати допомоги, окрім від Бога…

Майже через два роки почалась власна ініціатива. Хотілося самому щось замутити. Чергова, довга підготовка акції. Повний провал перед самим початком. Але одна гарна ідея, і все врятовано. Посвячення наступної неділі. Тільки тоді розумієш: «В Братство не вступають, до Братства приймають».

Перші «вимучені» гроші з’явились пізніше. Професійним революціонером стаєш тоді, коли починаєш із цього жити. Життя в революціонера коротке, але яскраве й веселе. На скільки вистачає грошей :)

Поступово знайомишся з відомими особистостями. Зараз у телефоні записані номери шістьох мільйонерів (хоча, жодному з них ніколи не дзвонив). З’явилось кілька ворогів серед відомої публіки. Налагоджую, так би мовити зв’язки.

Минає літо. Переповнене веселими й сумними подіями. Буде що згадати, але загалом, трохи нудно. Чекаю на осінь та її приїзд. Третій рік революції триває.