При цьому зважають не на кількість пам'яток у музеях, галереях, театрах тощо, а на кількість мешканців тієї чи іншої області. Така собі культура, «поділена» на душу населення. Призводить це до того, що Схід (де не так уже й багато музеїв) і Захід (де пам'яток культури чи не найбільше) опиняються у геть нерівноцінних умовах. А до протестів проти такої системи ніхто навіть не думає прислуховуватися.
Замість того, щоб нарешті змінювати підходи до управління галуззю, наші чиновники й надалі за звичкою стають у позу жертв, обділених коштами й увагою. Чому? Та тому, що говорити про виживання у неймовірно важких умовах, «плекання високодуховної культури» набагато простіше, аніж зібратися з силами і почати хоча б щось робити для розвитку тієї ж таки культури. Це набагато простіше, аніж замислитись, чому зали музеїв практично завжди порожні при ціні квитка у 2-5 гривень. Це в той час, коли за кордоном музейні ціни сягають 7-15 євро. І люди ж приходять.
Річ не втім, що у нас бідніші люди. Кілька гривень на відвідування музею може знайти кожен, адже знаходяться гроші на пляшку пива чи хот-дог. Справа в тому, що в Україні досі немає культури відвідування музеїв, тим паче, що йти туди не надто й цікаво, адже експозиції не оновлюються не те що місяцями, а роками.
Інша проблема - директори закладів культури - здебільшого люди старої радянської «закалки» з відсутністю розуміння того, як вибудовувати сучасний культурний менеджмент. Хоча більшість з них принаймні уже зараз усвідомлює те, що проблема існує. Бо, наприклад, Національний музей у Львові заговорив про необхідність вивішувати в Інтернеті банери, Галерея мистецтв популяризувала свої фонди на сіті-лайтах, у фойє Львівської філармонії облаштували арт-галерею... Однак усе це відбувається несистематично і без розуміння, що саме і як потрібно робити.
Керівники музеїв нарікають на брак фахових менеджерів, оскільки не мають чим їм платити. Але у Львові є чимало молодих людей з купою ідей, які шукають цим ідеям застосування і готові працювати навіть безкоштовно. Бо мають азарт і бажання щось робити. Я особисто знаю не одну таку людину. А чому їх не знають директори музеїв та чиновники? Чи може, просто не хочуть знати? Бо якщо з'являться люди, що не лише скиглитимуть про погане становище культури, а щось робитимуть для того, щоб його змінити, усім решта теж доведеться працювати, аби ті ж таки театри, філармонії, музеї, галереї стали врешті сучасними. Щоб їх керівники і працівники почали думати не категоріями бюджетного фінансування, а критеріями цікавості і конкурентноздатності того, що вони пропонують.
Необхідність змін в культурі давно уже зрозуміли на Заході. У європейські музеї дітей не заганяють палицею Діти самі хочуть туди йти. Чому? Бо щоб дітям було цікаво, їм влаштовують інтерактивні заняття. Так, маленькі відвідувачі самі сервірують у музеях стіл, прасують одяг стародавньою праскою і пробують себе в якості телефоністів, які з'єднують абонентів давньої станції. Це не вимагає від музейників великих додаткових витрат, але дає колосальний результат.
Те ж стосується й театрів. У Кракові театри існують не лише в центрі міста, а й у так званих «спальних» районах на кшталт нашого Сихова. І в ці театри ходять глядачі. А режисери, окрім того, працюють з «дітьми вулиці», які з великим бажанням долучаються до роботи над виставами.
Звичайно, змінювати усе не так вже й легко. Передусім тому, що система, за якою працює культурна галузь, - «накатана» роками, й окремо взятій людині, навіть найбільш талановитій та ініціативній, дуже важко привнести туди зміни. Адже цьому опиратимуться усі, хто роками звик працювати «як треба», і не забивати собі голову вирішенням реальних проблем. Але якщо не робити культуру привабливою і цікавою для людей, а лише нарікати на її непотрібність, то дуже скоро вона й справді стане геть зайвою.