УКЛІН ВОЛИНЯНКИ ХЛОПЦЯМ З ЧОРНОГО ЛІСУ

Її обличчя перекривила гримаса жаху впереміш зі здивуванням і обуренням: «А що, є аж дев’ятнадцять томів? І ти таке читаєш?»  «З дев’ятнадцятого  почала, попередніх не маю, - сказала я, - але у квартирі колишнього вояка УПА (його діти люб’язно дозволили мені рік пожити безплатно) є ще - від двадцять четвертого по двадцять восьмий”. Обличчям колеги знову пробігла хвиля жаху, ніби відкрила для себе таємну ворожу організацію. Далі вона виголосила довгий монолог, який в перекодуванні на мою знакову систему звучав так: «Коли ти будеш під Путіним, він дозволить тобі сказати «так!» і «кохаю» українською мовою».

Це було недавно. А за часів попереднього гаранта Конституції одна інтелігентна москвичка та київський театральний режисер побили увесь посуд в моєму помешканні тільки тому, що я не визнала Кучму геніальним політиком, та ще й додала: «Дядьки на Волині кажуть: зустрінься мені такий у лісі на вузькій стежці - живим з рук не випустив би”. Ще раніше, у 90-му році на студентській мистецтвознавчій конференції в рівненському Інституті культури студентка Київської академії мистецтв зізналася: «Я так злякалася, коли ви після засідання секції заспівали всерйоз «Ще не вмерла Україна».

Ковток свіжого повітря під час Оранжевої революції – і знову Київ у комі.  Місто-держава великої мафії та дрібних заробітчан, до яких належать і найбільші інтелектуали. Киянина не цікавить доля власної країни, ніби це якесь далеке зарубіжжя. Київські малороси завжди лякаються, коли їм розповідаєш про велику екзотичну землю русинів довкола. Вони сприймають це з непідробною цікавістю та жахом, як діти розповіді про Бабая. Отож прокидається якийсь аж материнський інстинкт і хочеться розповісти страшну та прекрасну легенду-документ про найсимпатичнішого мені «Бабая» з дев’ятнадцятого тому, присвяченого групі «Говерла» – про сотника Володимира Чав’яка (псевдо - Чорнота). Зазначу, що від 1993 року, коли Спільне українсько-канадське підприємство «Літопис УПА» видало книжку, вона не стала  у «вільній» Україні бестселером, видані в наступних роках томи – теж. 

«У «Говерлу» входили бойові підрозділи з Коломийщини, Дрогобиччини та Чорного лісу.  Батько Чорний ліс зібрав чи не основну частину тих селян, які 1959 року виходили з хлібом і сіллю зустрічати «визволителів», а тепер тікали від них у хащі. Зв’язковими лініями молодь збиралася в лісовій школі, де командири готували з пастухів і сіячів воїнів - таких вправних, що десятки й десятки тисяч солдат гітлерівської та сталінської армій не могли подолати цю силу. Володимир Чав’як згадує 1943-й, коли став учителем: «У  бараках серед зелених хащ днювали й ночували 300 хлопців. Навчали наші земляки, які повтікали з легіону «Нахтігаль». Ми розраховували на німців як на союзників, які допоможуть нам скинути московське ярмо. Та вони захотіли з’їсти цілий світ і закусити Україною».

Здобутий у лічені місяці підготовки та перших бойових дій професіоналізм вояків УПА, засвідчений багатьма західноєвропейськими військовиками (наприклад, голландцем генерал-лейтенантом Едвардом ван Готегемом), просто дивує. Сотник Чорнота констатує історичний факт: «Це була розпорошена, але цілком боєздатна армія, яка могла в лічені години зібратися й стати на захист свого народу».

Гадаю, тому, що кожен з воїнів цієї армії був особистістю, яка зробила вибір, а не гарматним м’ясом, зігнаним на лінію фронту. Сила УПА була в мобільності, базованій на допомозі рідного населення, а тому одиничними людськими жертвами вона винищувала сотні одиниць особового складу обох зайд, що прийшли не в гості. Однак за всієї допомоги народу та рідного ландшафту будні цієї армії вражають: «Нас як звіра шукали по слідах. Коли не падав сніг, ми не могли переходити навіть уночі. Голодували, мерзли. Майже не розкладали ватри, бо за нами пильнували літаки. Часом розкладали багаття в різних кінцях лісу й відходили. Більшовики довго та нудно бомбили. Ми спали навіть у тріскучі морози під смереками, вкривалися смерековими гілками. Хоч як дивно, ні хворих, ні застуди, ні обморожених. Людей рятував бойовий дух».

У серпні 1947 року за наказом вищих командирів Чорнота  став на чолі групи, яка мала налагодити зв’язок із закордонним представництвом Української Головної Визвольної Ради і керівництвом Об’єднання українських націоналістів.

…У переказах про життя Будди є одна повчальна історія. Так, учень вмовив мовчазного  Просвітленого трохи поговорити про духовність. Будда через якийсь час запитав: «Чому в тебе смикається палець на лівій нозі?» Той нічого не зумів відповісти. «Що можна сказати людині, яка не знає, чому в неї рухається палець?» - сказав Будда і замовк на роки. Воїнська уважність вояків УПА просто вражає. Зданий чехами Володимир відбивався від чотирьох: «Мене били пістолетом по голові. Це був важкий німецький  П-38. Він або був незаряджений, або на запобіжнику. Я чув, як під час удару бив молоточок, але вистрілу не було». Доки чотири «швейки у Другій світовій» намагалися поставити на запобіжник автомат Чорноти ППС, той задіяв свій натільний пістолет.

 Тільки 1948 року в Празі непритомного тяжко пораненого Чорноту передали більшовикам. Сотник мучився, що його взяли живим і шукав смерті, а його на допитах навіть не били: агітували, намагалися купити як якогось футболіста.

«Березень дихав весною. Однак наш поїзд доганяв зиму», – згадує Чорнота подорож за полярне коло. Сотника пам’ятають шахти № 9-10, 7, 62, «Юинь-Яга», ТЕЦ.  Завдяки хрущовській відлизі 1957 року він був уже на волі, яку охарактеризував як пекло в Україні. А кагебісти знову і знову навертали його на співпрацю. Тільки 1965 року йому дозволили мешкати в рідних місцях. Сімнадцять років Чорнота працював електрозварювальником. Остання його робота – хрест з нержавіючої сталі біля церкви у рідній Тустані. Зварено його 1989 року, вже після інсульту. Тоді кагебісти пропонували виховувати молодь. «Пияки, ледарі через вас. Що виховали – то маєте. Посіяли – пожинайте», – відмовив він. А наша вічно незалежна від когось українська преса публікувала статті, де Чорнота розкаювався у злочинах. «Ті статті забрали в мене не менше здоров’я, ніж кулі», – зізнався Володимир. Чорнота помер 1991 року  в Галичі. 

Мене зовсім не дивує, що сучасний бутафорський патріотизм постраждав від грому небесного на «Говерлі», куди політики видерлися, щоб вкотре марнославно продемонструвати себе через ЗМІ нинішньому населенню (не народу), яке через свою російськомовну аморфність забуло своїх національних героїв. А може, державців-лжепатріотів, які навіть не дозволяють національним героям УПА пройтися Хрещатиком «незалежного» від москаля і німця Києва (не кажучи вже про уславлення їх та соціальні пільги), побив сам пан Грім, командир воєнної округи «Говерла», до якої належав і пан сотник Чорнота?