ГУМОВА КРАЇНА

Поставилися у нас до цього дня формально. Однак спробуємо підійти до цього питання неформально. Не забуваймо, що це проблема не тільки біженців, а й країн, у які вони приносять свої  проблеми. Саме про останнє і йтиметься. Бо Україна - не так після отримання незалежності, як після розпаду закритого залізною завісою СРСР - стала для нелегалів землею обітованою. І свої проблеми вони тут вирішують за наш з вами рахунок.

До України з Азії і Африки прибувають іммігранти-нелегали. І байдуже -  на поселення чи транзитом, - все одно не від доброго життя. Це правда. Вони часто дуже ризикують і навіть гинуть в дорозі. Однак всьому є межа. Які ж межі гуманного ставлення вважати за розумні? І як нелегали - і біженців,  і іммігранти - самі з цього приводу міркують? І чому їхні проблеми мають стати нашими?

Маючи справи з іноземцями, які явно не належать до туристів, дипломатів або бізнесменів, громадяни України не завжди переймаються питанням, хто вони: іммігранти легальні, нелегальні, біженцями. Їм не до нюансів. Тим часом різниця між ними велика. Якщо одні прибули у пошуках кращої долі, то інші знімаються з місця у пошуках притулку від переслідувань і загрози життю, не довіряючи більше своїй батьківщині. Статус біженця завжди  і всюди дає переваги, оскільки дає право на співчуття, підтримку і легалізацію. Тому багато економічних іммігрантів, щоб не ризикувати,  прагнуть видати себе за біженців.

Біженців опікує Організація Об'єднаних Націй, в якій навіть передбачено посаду Верховного комісара у справах біженців, а в кожній країні - члені ООН є  Управління у справах біженців. Таке існує і  в Україні. Дані, які воно має в своєму розпорядженні, дають загальне уявлення про проблему. Однак – наголосимо - не іммігрантів, а тільки біженців - тих, хто може надати переконливі докази, що на батьківщині їм та їхнім близьким загрожує небезпека для здоров'я і життя.  

За даними цього управління, за 1996 - 2005 рр. 5 341 осіб-іноземців отримали в Україні статус біженця. Тобто трохи більше однієї сотої від загальної кількості населення країни. Не Бог зна що. З них 559, або 10%, згодом отримали громадянство України.  Теж не вражає: трохи більше однією тисячної. Якщо розподілити їх по роках, то картина виглядає ще скромніше: 2003 року за статусом біженця в міграційні служби України звернулися 1 367 осіб, а 2002-го - ще менше: 457 осіб.  Якось не прийнято говорити, що і іммігранти, і ті, хто вважає себе біженцем, по суті, є порушниками державного кордону. Дивно і те, що вони безперешкодно долають державний кордон, часто наперед знаючи, до кого, куди і яким чином звертатися, щоб отримати бажане. Тобто існує мережа, створена для їхнього обслуговування - і в Україні, і на шляху до неї. Словом, усі вони повинні нести відповідальність, але до цього чомусь далеко не завжди доходить.

Цікаво й інше: дуже часто нелегали «навиліт» минають Україну, практично безперешкодно увійшовши через один кордон і вийшовши через інший. Про що це свідчить? Лише про те, що Україна стала прохідним двором, через який організовано пересуваються значно більші маси людей, ніж на офіційному обліку. А це створює для громадян і держави значну небезпеку. Існує думка, що багато нерозкритих злочинів проти відомих і спроможних людей в Україні, а також проти звичайних громадян,  чинять закордонні найманці або гастролери. Словом - нелегалами, які потім спокійно полишають країну. Приведемо простий приклад, який може перевірити будь-хто. У парламентській газеті  «Голос України» за 8 червня цього року є два повідомлення. Перше про те, що «за добу українські прикордонники затримали 119 нелегалів». Багато це чи мало? Запитаємо інакше: а скільки не затримали? І що вони в Україні нині роблять? На це  запитання відповідає друга замітка  в тій самій газеті «Цукровий завод відстояли бійці «Беркута». З ким же вони билися? Бійці виїхали на підтримку робітникам, які вступили в сутичку з іноземцями - ті прибулими для силового забезпечення демонтажу і вивезення заводського устаткування. Серед затриманих бійцями «Беркута» були: 21 молдованин, 5 чеченців і  грузин. Молдованів депортували, а у жителів Кавказу... не виявилося документів. Як же вони подолали кордон? Як жили в Україні? Як здійснювали економічну діяльність? А скільки таких в Україні насправді? Цього в державі не знає ніхто. Хоча щокроку в містах і селах України впадає у вічі нашестя нелегалів.

Чим це загрожує? Простий приклад з аферою «Еліти-центру» вивів на слід саме такого ось іноземця - Олександра Волконського. Прибувши 2002 року до України, 2005-го шикарно проживши в Києві покладені законом три роки,  він отримав українське громадянство, а  2006 року, успішно привласнивши  500 000 000 грн довірливих громадян, які жадали купити в Києві житло, зник у невідомому напрямку. Вивчення цього випадку одразу підкинуло немало цікавих подробиць: шахрай найняв для охорони міліційний підрозділ «Титан», водився з високопоставленими персонами з української влади. А чого дивуватися, якщо все в Україні продається і купується? Зокрема й посвідка на проживання і громадянство.

Отже, під виглядом біженців і іммігрантів різних мастей до України пробираються здебільшого шукачі легкого життя, серед яких чимало сумнівних осіб. Такі, як Бобі Фішер, хоча  він і був проблемною для ФІДЕ і США особою,  однак, ніде правди діти, був і шаховим генієм,  до нас не їдуть. А якщо і їдуть, то не до нас. До нас їдуть інші. Бо  знають те, чого не знаємо ми, живучи у власній країні: тут їм усе дозволено, якщо вони зуміють, з ким треба, домовитися.

Загравання українських властей і діряві кордони створюють країні репутацію території із зручним для авантюристів режимом і накликають на неї дедалі нові набіги шукачів щастя, яких вабить можливість використовувати країну для тимчасового або постійного перебування, а також для приховування від відповідальності або подальшого проникнення на території суміжних держав.

Словом, кордон, як то кажуть, на замку залишився без замка. Отже, висновок перший: може, замість пригрівати видворених нелегалів придбати на гроші Євросоюзу замок на наші кордони? І залишити багато людей в погонах без додаткового доходу? Однак це тільки зауваження… Так, між іншим…

Хоч би як переконували деякі  представники другої якнайдавнішої професії, що біженці - це вимушені переселенці, що вони не шукають вигоди від переїзду в іншу країну, - не вірте. Вигоди шукають усі. І це не просто слова. Для аналізу приведемо порівняння з іншими країнами. І що ж ми побачимо? Якщо зробити зріз за 2003 рік, то в Чехії осіб, які зверталися за отриманням статусу біженця, було 11 394 (тобто в 9 разів більше, ніж в Україні), в Болгарії -1549 (майже стільки ж), в Угорщині - 2 401 (можна було б залишити без коментарів, якби не відгуки про жорстокість угорських правоохоронців), у Польщі - 6 921 (уп'ятеро більше), а ось в Словаччині - 10 323, майже стільки ж, як і в Чехії, і увосьмеро більше, ніж в Україні!

Які з цього можна зробити висновки? Особи, які видавали себе за біженців, осідали не в першій на шляху втечі країні, куди перебиралися, рятуючись від реальної або уявної загрози, а в багатших країнах, наприклад, в недавно прийнятих в Євросоюз Чехії, Словаччині, Польщі.  Болгарія опинилася в рівному з Україною становищі, бо не здобула собі привабливої репутації. Найзручніше досягти мети через територію  Росії і України. З цього випливає, що Україна - країна транзитна. А ті, які в ній все-таки осідають, теж тиснуть ближче до західних країн, проскочивши  всі інші, передостанньою з яких на їхньому шляху є Росія. Росія  таких «перелітних» осіб в принципі не цікавить: досить пригадати, що 90% нелегалів потрапляють до України з території Росії. Росію ж вони долають, як смугу перешкод.

Якщо ми - хоч би поверхово - проаналізуємо конкретні дані з питання біженства в основних країнах Європейського Союзу, - постане природа цього явища. І воно втратить вагу. Отож у біженстві як явищі майже завжди є дуже могутній економічний складник. Не прагнучи осісти на шляху «втечі» в інших безпечних для життя країнах, так звані біженці рухаються, просто таки ордами, саме в західноєвропейські країни. І це видає їхні справжні мотивації.

Отже, того ж 2003 року із заявами про надання статусу біженця звернулися: у Великій Британії - 61 051 особа, у Франції - 59 298 осіб,  у Німеччині - 50 445 осіб, у Швеції - 31 355 осіб. Мотиви в джерелах не вказано. Справді, в багатьох країнах є загроза життю. Однак чи всі біженці залишають саме ці країни? Мабуть, у контексті нашої теми треба інакше поставити проблему:  чому прямують саме в західноєвропейські країни?

Чому не до Туреччини? Не до Албанії? Не до Естонії?

Цифри переконливіше за будь-які слова свідчать про бажання не так врятувати життя, як влаштуватися трохи краще, для чого так звані біженці обирають країни багатші і демократичніші. Ті, де закон дає їм право отримати всі види соціального захисту, для створення якого вони нічого не зробили, та ще й диктувати при цьому свої умови.

Як ми вже зазначали, під виглядом біженців нинішнім світом мігрує чимало «синів і доньок лейтенанта Шмідта». Як відрізнити біженця від того, хто під нього «косить»? Поділимося своїм спостереженням.

Класичні біженці не дістаються всіма способами до багатих країн. Фахівці про це знають. У пошуках безпеки вони спішно перетинають кордони сусідніх держав і осідають довкола своєї батьківщини, на її кресах. Вони припиняють свій рух, тільки-но опинившись поза зоною небезпеки. У цьому краще за слова переконують приклади втікачів з суданської провінції Дарфур, а також  жертв міжетнічного конфлікту  вуду й тутсі. Ніхто з них не бере курсу на далекі й багаті країни. Інша справа, коли біженство стає способом поліпшити своє економічне становище: тут уже йдеться про натуралізацію, про дозвіл на мешкання, на роботу й отримання у перспективі громадянства.   Та чи біженство це в такому разі? Очевидне одне: біженець ніколи не відмовляється від своєї власної країни і завжди готовий до неї повернутися за першої ж сприятливої нагоди. А шукач вигоди — ніколи!

Мабуть, саме це й має стати лакмусовим папірцем на біженство. Біженець? Тоді ніякого громадянства і обов’язкове повернення, тільки-но ситуація в країні, де виникла загроза життю вимушеного втікача, зміниться на краще... Бо спекуляцій на цьому буде що далі, то більше! А усі інші, хто не потрапляє до цієї  категорії,  взагалі мають залишатися поза розглядом.

Знавці запевняють, що у радянський презерватив, якщо вміючи, можна було влити відро води. Мовляв, гума якісна булла, добре розтягувалася. Цікаво, а скільки отаких біженців, іммігрантів легальних і нелегальних, можна «влитии» без негативних наслідків в окремо взяту країну? Та й чи гумові країни, атаковані у різний спосіб нелегалами? Чи витримають вони наслідки власної толерантності? І де та критична межа?

Тарас КІНЬКО,
директор Благодійного Фонду
 «Місія інтелектуальних ініціатив»