Говорити — казати

Часто в поточному мовленні не помічають різниці між ними, а то й надають перевагу лексемі говорити, вважаючи, що вона в усіх випадках може замінити слова казати, мовити. Чи так це насправді? Попри те, що надуживання дієсловом говорити призводить до прикрої одноманітності стилю всього тексту, зазначав видатний український мовознавець Борис Антоненко-Давидович, можна побачити й певну відмінність між цими словами, якщо вдатися до нашої класики й фольклору: “Стара, кажуть, стала” (Тарас Шевченко); “Скачи, враже, як пан каже” (приказка); “Ой казала мені мати, ще й приказувала, щоб я хлопців у садочок не принаджувала” (народна пісня); “Кажуть люди, кажуть, що я — файна дівка” (народна пісня). Тут ми натрапляємо тільки на форми від дієслова казати. А поряд форми з дієсловом говорити: “Говорить, як у рот кладе” (приказка); “Такий розбитний, що й по-німецькому говорить” (із живих уст).

З наведених прикладів випливає, що в класичній літературі й народному мовленні спостерігається нахил (за деякими винятками) ставити слово казати там, де є пряма мова або передається зміст повідомленого, висловленого: “щоб я хлопців у садочок не принаджувала”, “що я — файна дівка” тощо. Навпаки, там, де йдеться не про зміст, а про спосіб чи якість висловлювання, треба вживати лексему говорити: “вміння говорити ясно і просто”, “по-німецькому говорить”.

Близьким за значенням до дієслова казати є мовити: “Казала б, та уста не мовлять” (Ганна Барвінок). А говорити, коли воно стоїть із прийменником з і керує іменником в орудному відмінку, має своїм синонімом слово розмовляти: “Ой у полі могила з вітром говорила” (Тарас Шевченко). Отже, тут говорила можна замінити на розмовляла.

Орден—медаль

Орден — 1. Відзнака (закінчення в род. відм. -а). Удостоєний ордена. 2. Об’єднання (закінчення -у). Члени католицького ордену.

Лапки при написанні орденів ставимо, якщо це найменування має форму називного відмінка або виражене прийменниковою конструкцією. Орден “Перемога”, орден “Материнська слава”. Коли ж назва відзнаки стоїть у родовому відмінку, то вживається без лапок. Орден Ярослава Мудрого, орден Богдана Хмельницького, орден Слави.

Медаль. У сполученнях цей іменник пишемо з малої літери, а в найменуваннях медалі — перше слово з великої букви і всю назву в лапках. Медаль “За бойові заслуги”, медаль “За оборону Києва”, медаль “За трудову доблесть”. Коли лексема медаль входить до найменування, її також пишемо з великої літери. “Медаль материнства”.

Анти...— проти...

Анти..., префікс. Означає протилежність, протидію, заміну, надає лексемам книжного відтінку, а деяким суспільно-політичним словам — відтінку несхвалення, зневажливості: антиалкогольний, антибіотики, антиісторичний, антиморальний, антинауковий, антисеміт, антисанітарний, антитеза, антихрист, антихудожній тощо. З власними назвами пишеться через дефіс: анти-Європа. У складі найменувань подається з великої літери: Анти-Дюринг.

Проти..., префікс. Уживається переважно для означення засобу боротьби з якимись захворюваннями, захисту від небезпеки, загрози: протигангренозний, протигрибковий, протитуберкульозний, протицинговий, протихолерний, протичумний, протишоковий, протиотрута, протиприродний, протираковий, протиторпедний, протиударний, протихімічний, протитанковий, протитуманний і т. ін.

Іноді (найчастіше в суспільно-політичній літературі) ці префікси вживають паралельно: антибактеріальний — протибактеріальний, антигромадський — протигромадський, антидержавний — протидержавний, антиерозійний — протиерозійний, антинародний — протинародний, антитіла — протитіла, антиурядовий — протиурядовий.

Неприємний — прикрий

Між прикметниками є певна семантична відмінність. Неприємний означає, що якась особа, дія чи явище викликають у когось почуття незадоволення, незручності. Неприємна людина, неприємна робота; “Вітри тут неприємні, не дуже холодні, але такі сильні” (Леся Українка).

Слово прикрий передає більші негативні емоції. “Оцю прикру справу, що завдала нам обом стільки гірких почувань і розчарувань, а найбільше — вам і вашій чесній матері, передайте мені” (Ольга Кобилянська). Отож може бути неприємна розмова і прикра, неприємна згадка і прикра — все залежить від того, які емоції ми вкладаємо в ці слова.

Пишуться через дефіс

а) Складні прислівники, утворені від прикметників і займенників за допомогою прийменника по із закінченням -ому або -ки: по-господарському (-ки), по-іншому, по-козацькому (-ки), по-християнському (-ки), по-своєму, по-сусідському (-ки); також по-латині;

б) складні прислівники, утворені з двох однакових синонімічних чи антонімічних (протилежних за змістом) прислівників: далеко-далеко, ледь-ледь, ледве-ледве, один-однісінький, ось-ось, давним-давно, врешті-решт, геть-чисто, гидко-бридко, повік-віків, зроду-віку, тишком-нишком, рано-вранці, часто-густо, вряди-годи, десь-інде, сяк-так, більш-менш, видимо-невидимо (але: одним одна, один одним, все одно, кінець кінцем, сама самотою); в) неозначені складні прислівники з частками будь-,-небудь, казна-, хтозна-: будь-де, будь-коли, будь-куди, як-небудь, де-небудь, куди-небудь, коли-небудь, казна-що, казна-куди, казна-де, казна-скільки, хтозна-коли, хтозна-де, хтозна-навіщо, хтозна-як тощо. Якщо при відмінюванні з’являється прийменник, то всі слова пишуться окремо: будь з ким, хтозна в кого, казна на кому;

г) частки -бо, -но, -от, -то, -таки, якщо вони стосуються лише певного слова й стоять після нього, підсилюючи значення: скажіть-бо, слухай-бо, мовчіть-бо, який-бо (ти), дай-но, ходи-но, стій-но, тільки-но, стривай-но, як-от, так-от, отакий-то, аби-то, тому-то, якийсь-то, чим-то, якби-то, стільки-то, так-таки, все-таки, сів-таки. Але: скільки ж то (зроблено), як би то (сказати), все ж таки (спізнився), пішов би таки (ліг). Якщо частка таки стоїть перед означуваним словом, то пишеться окремо: таки треба (відпочити), таки встиг (на поїзд), таки моя (правда), але моя-таки (правда).

Підготував Борис РОГОЗА, ”Хрещатик”