Микола Журавель (із достовірних джерел відомо, що він – “великий оратор” і може говорити один тост 15 хвилин і більше):
“Шановні пані та панове, дуже приємно, що Ви прийшли подивитися на наше мистецтво та довкілля.
(Тут публіка посміхнулася... адже так незвично: до галереї привезли довкілля. – Авт.)
Знаєте, це вже не традиція сьогодення, вона – з давніх часів. Людина давно почала замислюватися над навколишнім світом: де вона існує і навіщо вона з’явилася тут. Художник – це жрець, який задав це перше питання і якось почав працювати на цю тему із землею, повітрям, глиною, рослинами.

Переглядаючи закордонні каталоги, можу сказати, що ленд-арт - це сучасний модний напрямок у мистецтві, і дуже приємно, що в Україні ми над цим працюємо, і не вперше, цим захоплюються художники і на гарному високому рівні. Кожен художник має свій особливий підхід, незалежно від того, що роблять у Європі, Франції, Німеччині, тобто роблять своє, українське.

Чому така назва “Простір Покордоння” – бо сім кілометрів і це вже Росія. Ми хотіли підкреслити цей кордон, саме культурний кордон, цими творами, які ми робили, і які Ви зараз бачите на фотографіях. А річка Псел поєднує нас...

Щодо моїх проектів: у 2000-му році я зробив консервування сфер, тобто “законсервував” невеличкі кульки такі разом із рослинами та крейдою і відправив за течією річки Псел. Не знаю, може, в Туреччині чи Чорному морі хтось піймав цю банку... Потім я робив консервацію туману, ось Ви тут можете ці банки побачити на власні очі, туман там є у вигляді крапельок. Цікаво, що туман звідти нікуди не зникає, його я просто перевожу із одного місця у друге. Справа у тому, що туман я сприймаю не як фізичне явище, а саме як культурне... в етносі кожного народу. Я був у Японії, так там до туману – особливе ставлення, та й у нас теж: “Туман яром...”. Отже, я спіймав його в першу чергу як художник. Мені, наприклад, дуже приємно, коли я працюю взимку у майстерні, він є у мене у тих банках. Щодо об’єктів у просторі... то, напевно, їх треба розглядати не на фотографіях, а в природному середовищі. Наступний ленд-арт я хочу пов’язати із бджолами, бо бджільництво на Україні – окрема тема, мій дід і прадід, батько були пасічниками. Тобто для мене це – актуальна тема... А бджоли є: і українка, і кавказка, і американка, і росіянка. Тобто це така соціальна сфера... ( і т. д. і т. п. – Авт. ) Дуже важливий момент – спілкування, я би дуже хотів, щоб молоді (та старі) художники зі Львова приїжджали до нас, до речі, там також будуть художники з Польщі, із Німеччини. Запрошуємо всіх до нас”. До речі, на другу половину березня, як сказала по секрету Леся, вже заплановано виставку Миколи Журавля у “Дзизі” його робіт, “витончених, іронічно шкодних, які носять дитяче відчуття світу”.

Леся Антонович, директор галереї “Дзиґа”:
“Знаєте, я точно знаю, що є загальний принцип людей, які працюють в ленд-арті: цікаво створити об’єкт, це дуже цікаво, але ще цікавіше спостерігати, що з ним робить час або обставини... Там (Леся вказала на полицю із законсервованим туманом. – Авт.) є скільки баночок? Якщо ми зробимо дірочку в одній, то...” “То він залишиться у вашій галереї, - продовжив Микола Журавель, не дуже, зауважу, задоволений з того”. Далі Леся запросила до слова Наталію Кохан, яку представила так: “Ви знаєте, немає на світі нічого цікавішого за людину, мені надзвичайно приємно із ними спілкуватися, так-от, найбільш небагатослівна – Наталя. Але вона найбільш емоційна в своїй небагатослівності. Мені запам’яталося, як вона розказувала про “консервацію” туману: “Уявляєш, вода - така тепла-тепла, а земля – така холодна-холодна”. Вона вміє відтворити ті запахи та звуки, які були там”.

Наталія Кохан:
“Я би хотіла розповісти про ще один цікавий момент нашої роботи: коли приходять місцеві жителі, селяни, і дивляться, що ж ми таке робимо. Може, вони і не розуміють цього, але їм це цікаво. Вони підходять, розпитують, для них – це виставка, яка приїхала туди. Вони переходять від одного об’єкту до іншого, приєднуються до святкування, яке ми там влаштовуємо. Це, власне, і є тим, заради чого живе художник, працює. На мою думку, це і є найціннішим, що там відбувається”.

Частина ІІ. Людина як шелест трави.

Виставка – це постфактум. Завжди. Ленд-арт – це пост-постфактум, бо перша виставка – це саме місце дії. Бо ж майстернею митця стає природа, довкілля. Майстерня стає галереєю, тому немає жодної скидки на чорнетки... А привезені звідти глина, пісок, вітер, туман – наче використані, стерті пензлики чи стеки...

Микола Журавель:
“Можна би було привезти глину, крейду, це би було ефектніше, але я привіз трохи легші та ніжніші речі – туман. Він має більш духовну ініціацію, аніж матеріальну. Чесно кажучи, я сам у це не вірю, то був експеримент. Чому у Львові? Це для мене – улюблене місто. Я його бачив лише на світлинах і дуже соромився, що не був у Львові. Нікого звідси не знав, навчаючись у Кримському училищі та Київській академії мистецтв, а потім познайомився із Сергієм Савченко, із Демцьом, Романишином, так вже сталося, що я почав часто сюди їздити і це місто дуже полюбив. Відчувається, справді, що Львів – це культурний осередок нашої держави і в мистецькому, і в людському, і в різних планах. Це для мене - певний показник. Здебільшого, львів’яни – дуже виховані та інтелігентні люди, які люблять мистецтво і мають високий пілотаж у цьому. Це патріоти, що дуже важливо у наш час. Карпати? Ніколи не був у Карпатах. Савченко зараз там на лижах, на жаль, до нього наразі не можу приєднатися”.

Наталія Кохан:
“Галерея – неймовірна! Нам просто дихання перехопило, ми не сподівалися, що цей дзиґівський інтер’єр настільки нам пасуватиме! І ці стіни, ці камені, ця неймовірна стеля! Галерея нам сподобалася одразу: вона така природна! Львів? Я вперше у Львові, я ходила і цілий день фотографувала. Я розумію, що можна було фотографувати на кожному кроці... Найбільше мене вразило те, що збереглося багато старовинних будівель. Це говорить про те, що і раніше люди були високої культури, і те, що це збереглося, що це намагаються реставрувати, тобто це не втрачено. Приємно, що це цінують. Ленд-арт? Це не те, щоб увірватися, зруйнувати природу, ні, а використати, доповнити, підкреслити... якесь образне вирішення місця. Дуже шкода ці місця залишати... Карпати? - Моя мрія, я там ще не була.”.

Ганна Гідора:
“Це вже наша друга виставка, перша була в Києві, навесні буде в Сумах. Чим вирізняється сприйняття виставки у Києві та тут? Не знаю, це таке космополітичне явище, ленд-арт. Просто в Києві про це знають давно. Із яким явищем природи я би себе асоціювала? Мабуть, із шелестом трав. Я не те щоб проникаю в природу... це просто моя територія... коли мені було п’ять років, дідусь брав мене із собою косити траву. Ці асоціації відтоді мене не відпускають: кожен схил, кожна заплава річки...”

Кожна людина протягом життя творить свій ленд-арт, хоче вона того чи ні. Ти пройшовся по піску і залишив сліди, ти зірвав важке яблуко і вирівняв гілку... Хтось афішує таке “вирівнювання”, бо воно варте уваги... окрім того, воно “вирівнює” якусь певну спотвореність душі самого митця. Творити, аби звільнитися. Звільнитися, щоб далі творити. І для цього не обов’язково претендувати бути Богом.

Марія ТИТАРЕНКО.