Розкіш і злидні Харківської глибинки.

Старий Мерчик Валківського району на Харківщині. Чомусь я думала, це буде село. А це було цілком собі містечко. Не дивно: тут, здається, видобувають газ. Приклад Долини, Надвірної чи Нетішина підказував: де потрібні, дійсно ПОТРІБНІ корисні копалини — там ряди багатоповерхівок, непогана інфраструктура і... ну і взагалі.

П’ятиповерхові будиночки і справді згрупувалися кількома недовгими шеренгами в чистому полі. Жодних ознак палацового комплексу (читай – парку) помітити на перший погляд не вдається. Людей в таких випадках питати марна справа, але ми знаємо слов-пароль: «бувший технікум». Ось куди нам треба. Дорогу показують жваво і охоче, всі викликаються навіть провести. Не треба проводити. В нас свій темп – надшвидкий, з рюкзаками на плечах і забігами в усі крамнички за живчиками та пляшками соків.

Так як пішки ми йшли від станції Мерчик (це добрих три кілометри, на щастя, частково лісом, інакше спека б мене вбила), то на обіцяну жіночкою-провожатою номер 1 маршрутку чекали з нетерпінням, як іудеї на манну кашу з неба. Вона з’явилася вже в самому Старому Мерчику. Ми ввалилися туди з втомленим задоволенням, проїхали метрів зо 200 – і вийшли. Бо вже приїхали. :).

	Що очікувалося побачити.

Поруч справді був спечений серпневим сонцем парк. Жухла трава не бачила дощу вже майже два місяці. Дерева старанно намагалися створити прохолодний затишок. Виходило не дуже переконливо.

Трохи далі, за новозбудованою церквою, починався власне палацовий комплекс, в деяких статтях сміливо названий «унікальним». Один з найдавніших на Лівобережній Україні — походить з XVIII століття, для цих країв це досить давня штука. На Харківщині палацовий комплекс в Старому Мерчику і взагалі самий старий, аксакал. 1776-1778 рік. Час, коли замість бароко в моду почав входити класицизм. До ампіру ще кілька десятиліть.

Тут все було, як і годиться в палацово-паркових ансамблях — як і замовляли власники садиби Шидловські (відома на той час родина, що поставляла в губернію предводителей дворянства та віце-губернаторів). Головний палац, король всього комплексу. Кілька флігелів. Парк. Альтанки. Клумби. Статуї.

Відомо, що вже в 1724 р. в Старому Мерчику був палац полковника Лавретнія Івановича Шидловського з невеликим садом та виноградником. Онук полковника, Григорій Романович, повністю перебудував садибу, замість старого палацу збудувавши новий. Вирубив плодовий сад, розширив межі маєтку, спланував парк.

	Майже детективна історія з авторством.

Зберігся опис садиби з «Харківських губернських відомостей», датований 1850 роком:

 «Садиба розташована на схилах двох протилежних гір, біля підніжжя яких протікає річка Мерчик і зі своїх вод утворює обширне озеро. На одній з цих гір знаходиться розкішний панський дім.а  аткож на просторі 120 десятин розкинувся при ньому англійський пейжазний сад. Природа й мистецтво, здавалося, сперечалися за свою вищість при створенні мерчинського саду, такий він на диво красивий і різноманітний. У ньому ви зустрінете й широкі долини, вкриті вічнозеленим газоном, і круті гори. Ічарівні клумби зрізноманітними квітниками, і розкішні гіркокаштанові алеї,і  великі гаї із сторічних струнких дубів, берестів, кленів, беріз, сосен. Топольі  ялин, які дихають прохолодою.

Ви зустрінете в різних місцях саду витонченої архітектури пишні альтанки, павільони, ротонди, намети. З обширного озера проведено в сад ставки чичтої води, які оживляють зграї лебедів. У цьому саду особливо вражає усіх величний вигляд тераси, яку вдаштували на схилі гори. Ви бачите внизу, в саженях сорока, майже круглу, встелену зеленим килимом широку долину. На цій долині зі звивистими і всипаними різнокольоровим піском доріжками посаджено квіткові клумби. Вся долина оточена лісом з гігантських тополь. Ялин та інших дерев. На лівому боці під покровом ялин влаштована красива ротонда над колодязем, далі бачите великий ліс, який поступово сходить на гору, вінцем якої є велика кам’яна ротонда, вона, як страж бойовий, стоїтьв кінці самого саду, у версті від тераси. Хоч би скільки равіз ви приходили милуватися терасою і видом з неї на сад — подив танасолода ваші будуть зростати більше й більше. Так все тут чудово, витончено й велично.

(...) Про красу та витонченість будинку ми говорити не будемо, скажемо лише, що архітектором його був славнозвісний Растрєллі».

«Харківські губернські відомомсті» трохи прибріхували: Растреллі в Мерчику нічого не будував. З цим палацовим комплексом взагалі справжній детектив з масою версій. Парком займався Олександр Паліцин — зовсім не «ландшафтний архітектор», а поет та будівничий. Це відомо точно і хоч це втішає. А от флігелі та головний корпус...

Припускають, що зодчим був губернський архітектор з Харкова Петро Ярославський, учень В. Баженова. При цьому є прямі вказівки у спогадах В.І. Ярославського (племінника Петра Ярославського, алярма!), що палац в Старому Мерчику будував О. Паліцин (правильно згадали. Автор парку).  Відомий знаток українського мистецтва Е.Грабарь вважав, що автором мерчикського проекту був сам В. Баженов, а П. Ярославський при Майстрі був лише виконацвем-ремісником. Є ще версія. О. Паліцин збудував тут геть чисто все, крім головного палацу.

Як все заплутано...

	Історія і сучасність

Після смерті Григорія Шидловського (1830-ті роки) садибу у його вдови купив граф Василь Васильович Орлов-Денисов, герой військової кампанії 1812 року.

Наступним власником Старого Мерчика став в 1871 році інженер-залізничник Євген Михайлович Духовський. Він же був і останнім власником маєтку – аж до 1918 р.

Нова мітла самі знаєте як мете: нувориш зносить могили Шидловських, на сімейному цвинтарі влаштовує сміттярку, а палац перебудовує на свій смак.

Мав Духовський шестеро дітей: три сини загинули в російсько-японській війні, три дочки були батьковою втіхою. Для Тамари і Ольги було облаштовано окремі будиночки в садибі. А ще Духовський влаштував в палаці кімнату-музей, де зібрав речі свого молодшого брата Сергія, відомого влєначальника

Після революції, в 1920 році, в комплексі розмістилася агрошкола, пізніше — ветеринарний технікум. Олесь Зінченко в статті «Веселі здалеку палати» («ПіК», № 18, 2001 р.) пише, що в той час майно Духовських розікрали, а черепами Шидловських учні грали в футбол. Він же писав, що церква поблизу палацу збереглася з часів Шидловських. Хоча доводилося читати зовсім інші дані.

Він також писав, що після того. як в кінці дев'яностих ветеринарний технікум закрили, в палаці оселилися бомжі. Кілька разів тут спалахувала пожежа, яку, на щастя, все-таки вдавалося загасити. Вхід до палацу на той час був через вікно. Але був.

Харківський інформатор Олег Коцарев повідомив, що закладені цеглою вікна - якраз добрий знак. Палац поки що законсервували. І то добре.

	Хто-хто в палаці живе? Знаєте, не принц. Бомж.

Що маємо сьогодні? Ворота, що ведуть до садиби. Обіцяють багато чого. Вони так-сяк збереглися. А за воротами? Якщо порівняти мої фотографії (19 серпня 2006 року) не тільки з світлинами в чотиритомнику, зробленими в 1980-х, а й з  ілюстраціями до статті О.Зінченка (2001 рік), стає моторошно. Найстаріша (НАЙСТАРІША) садиба Харківщини вмирає на очах. І це при тому, що чотиритомник бадьоро повідомляє:

«Ядро садиби та парк гарно збереглися, з численних господарських приміщень цікавим буде шпихлер (амбар), в парку погріб».

Вікна, через які потрапив до овальної бальної зали палацу О. Зінченко, закладені цеглою — наглухо. В одному флігелі живуть — про це нас попереджали жителі містечка. Інший стоїть пусткою. Заходжу всередину: обдерті стіни, сміття. Йду в наступну кімнату — щоб вилетіти звідти зі страшними зойками: посеред купи поліетиленового дрантя, папірців і пустих пляшок лежить хлопець у білій футболці. Здається, я налякала його не менше, аніж він мене. Але я полетіла до Міка і спасіння з такою швидкістю, що... Ух!

	Палац

Сухо, лише факти: Палац двоповерховий, зведений з цегли, поштукатурений. Багато прикрашений ліпниною. У плані – витягнутий прямокутник з криволінійними торцями. Має підвал. Перекриття плоскі. Планування кімнат анфіладне вздовж паркового фасаду. В інших місцях вільне. В західному торці великий світлий (був. Поки вікна не позакладали) овальний зал. Зараз його розділили на два яруси, колись він був значно вищим.

Головний північний фасад палацу акцентований портиком, пілони якого з трьох боків декоровані канелірованими пілястрами з капітелями іонічного ордеру, прикрашені гірляндами. Поміж пілонами – арочні пройоми головного входу. Фасади прикрашені рустами та скульптурними вазами на п’єдесталах в напівциркульних нішах, барельєфними композиціями над нішами та вікнами першого поверху, ліпними гірляндами під вікнами другого поверху торцових стін. Чотиритомник «Памятники градостроительства и архитектуры УССР» (том 4, ст. 108) навіть стверджує, що «в інтер’єрах частково збереглися декоративні оформлення парадного другого поверху у вигляді ліпних прикрас». Ех.

Ще цитата звідти ж:

«Архітектурна композиція пам’ятки своєоідна і підкреслено індивідуальна. Лаконічність форм, вишуканість планувального рішення і пропорції фасадів ставлять палац серед шедеврів садибної архітектури України».

	Інші споруди і парк.

Крім палацу, в комлекс входять прямокутний службовий корпус зі склепінчастими підвалами, західний та східний (в цьому точно хтось мешкає) флігелі, шпихлір.

Парк. Не бачила я там ані альтанок, ані павільонів, ані навіть ставків. О.Зінченко писав, вони позаростали. Охоче вірю.

А колись же вибирали під парк гарну місцину в такій небагатій на приємні краєвиди Слобожанщині: понад річкою Мерчик. До речі, парк значно старший за палац: його заснували ще в 1724 році. Вже після того, як всі будівлі комплексу були готові, його облаштовували по-новому. Зробили ландшафтного типу з партером перед парковим фасадом палацу. Територія – 50 га. При його створенні були використані вільні прийоми планування доріжок та розміщення рослин. В парку росли вікові дуби, ясен, клен, липа, канадська ялина – всього близько 30 видів дерев.

Вони, ці тридцять видів, може й сьогодні ростуть... Але прогулюватися парком не надто приємно.

Правда, недоречно кивати виключно на наші часи, раніше теж було непереливки. Ост вам ще один опис, вже від 1913 р., залишений Г. Лукомським:

«Минули роки високого підйому художньої культури нашої вітчизни і тільки рештками від великих колишніх часів прикрашають зараз найбільш культурні поміщики свої кімнати. Але чи багато таких? На жаль, ми не тільки не можемо вже створити щось рівне, але навіть не завжди зберігаємо старі маєтки. Таке ставлення до своєї власності, яка є історичним надбанням Росії, не може пройти безслідно, гідно кари... і малює нам сумну картину майбутнього».

Парк вже не той. Зруйновано альтанки, грот, колодязь, ротонду. Змінився склад дерев: хвойних тут все менше. Всохла одна з найбільших ялин Слобожанщини, та є ще старі дуби (в найбільшого з них стовбур має 480 см в обхваті). Весною, кажуть, парк вкриває білий килим конвалій.

Старі маєтки породжують легенди. Стандартні. Про заховані в підвалах скарби. Тут ситуація однакова що на Харківщині, що на Львівщині: мисливці за віртуальним золотом цілком реально розбивають стіни в пошуках захованих багатств. Як правило, роблять це дарма. Хоча, хто їх знає?

Чи не вперше кажу на сайті жахливу річ: Зібралися в Старий Мерчик? Краще не треба. Важкі враження і повне нерозуміння ситуації - ось і все, що залишиться у вас після поїздки. Краще, чесне слово, не треба...

	Ще фотографії:

Так всередині одного з флігелів. В сусідній кімнаті лежав наркоман. Ще флігель. Ще палац.

	Власники палацу:

В. Боровиковський. Портрет Катерини Олексіївни Долгорукої, уродженої Васильєвої, 1798. Джолдж Доу. Портрет героя війни 1812 р. В. В. Орлова-Денисова. В. Боровиковський. Портрет Варвари Олексіївни Щидловської, уродженої Мартинової. 1798. Роботи Боровиковського з Старого Мерчика в 1920 р. потрапили в Третьяковську галерею (Москва), де і зберігаються дотепер.