Виходячи з положень статті 3 Конституції України щодо визнання в нашій державі найвищою соціальною цінністю людини, її життя і здоров`я, честі і гідності, недоторканності і безпеки, на державу та державні органи України покладається забезпечення реалізації викладених принципів.

Розвиток суспільних відносин та становлення міжнародних зв`язків обумовлюють для кожної держави необхідність створення бази міжнародних договорів, спрямованих на захист та забезпечення прав людини, а також безумовне дотримання в подальшому взятих за такими договорами зобов`язань. Серед таких договорів слід, в першу чергу, відзначити договори про правову допомогу.

Метою укладення договорів про правову допомогу є прагнення Договірних Сторін забезпечити на своїй території захист прав та основних свобод громадян іншої Договірної Сторони.

Виходячи з повноважень, покладених на Міністерство юстиції України, при якому розпорядженням Президента України з 1992 року створено експертну групу з питань підготовки міжнародних договорів про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах, нині забезпечено плановану, скоординовану та високо фахову підготовку двосторонніх договорів про правову допомогу, а також опрацювання багатосторонніх міжнародних договорів з цих питань. Створення єдиного механізму розробки договірної бази з правової допомоги, коли цим питанням опікується виключно Міністерство юстиції України разом із експертною групою, дозволило уникнути різнобічного підходу до врегулювання міжнародних відносин України в сфері міжнародної правової допомоги.

В результаті проведеної роботи Міністерством юстиції разом з експертною групою договірно-правова база України про правову допомогу за часи незалежності України становить 45 двосторонніх міжнародних договорів, крім того, в порядку Закону України "Про правонаступництво" застосовуються положення 14 двосторонніх договорів про правову допомогу колишнього СРСР та 20 багатосторонніх міжнародних договорів.

Робота по розширенню бази міжнародних договорів України про забезпечення прав громадян шляхом укладення договорів про міжнародну правову допомогу постійно триває.

Одним із видів міжнародних договорів про міжнародну правову допомогу, що слугують захисту інтересів та прав громадян України, є міжнародні договори України про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання.

Частина 2 статті 10 Кримінального кодексу України встановлює для іноземців, які вчинили злочини на території України і засуджених за них на підставі цього Кодексу, можливість бути переданими для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України. Зазначені міжнародні договори є правовою підставою для вирішення питання про передачу осіб, засуджених на території іноземної держави до позбавлення волі, для відбування покарання у державі свого громадянства.

Враховуючи те, що відбування покарання засудженими у державі, громадянами якої вони є, сприяє більш ефективному досягненню мети виконання покарання, поверненню правопорушників до нормального життя у суспільстві, держави домовляються передавати на запит одна одній засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі за вчинення злочинів на території держави винесення вироку (тобто держава, яка засудила особу за злочин та проголосила вирок) та мають громадянство іншої держави, для відбування покарання у державі виконання вироку (тобто державі, якій передається засуджена особа для подальшого відбування покарання і громадянство якої вона має).

На сьогодні Україною укладено 8 двосторонніх міжнародних договорів про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання: з Республікою Узбекистан, Азербайджанською Республікою, Республікою Казахстан, Вірменією, Грузією, Таджикистаном, Китайською Народною Республікою та Корейською Народно-Демократичною Республікою.

Крім того, діє Конвенція про передачу засуджених осіб, 1983 р., яканабула чинності для України 1 січня 1996 року. На сьогодні її учасниками є 42 європейські держави - члени Ради Європи та 14 держав - не членів Ради Європи (Австралія, Багами, Болівія, Канада, Чилі, Коста-Ріка, Ізраїль, Японія, Маврикій, Панама, Тонга, Трінідад і Тобаго, США, Венесуела).

Центральними органами, компетентними розглядати такі питання відповідно до статті 5 Конвенції про передачу засуджених осіб та відповідних статей двосторонніх договорів, є Міністерства юстиції, якщо державами не визначено інше.

Таким чином, в Україні центральним органом виступає Міністерство юстиції України.

Основними умовами передачі засудженої особи відповідно до статті 3 Конвенції та положень інших міжнародних договорів є:

1) підтвердження громадянства держави виконання вироку у засудженої особи;

2) судове рішення (вирок) має бути остаточним і набути законної сили;

3) на момент отримання запиту про передачу засудженій особі залишилось відбувати покарання строком не менш як шість місяців або якщо їй призначено довічне позбавлення волі;

4) якщо на передачу згодна засуджена особа або, з врахуванням її віку або фізичного чи психічного стану, законний представник засудженої особи;

5) якщо діяння, за яке було винесено вирок, є злочином у державі виконання рішення;

6) держава винесення вироку і держава виконання вироку мають бути згодні на передачу засудженої особи.

Крім того, положеннями двосторонніх міжнародних договорів також вимагається відшкодування засудженим матеріальних збитків, заподіяних злочином.

Із запитом про передачу засудженої особи може звернутися як держава винесення вироку, так і держава виконання вироку. Ініціатором вирішення питання може бути і сама засуджена особа (прохання засудженого має бути викладено письмово та завірено належним чином в установі, в якій відбуває покарання ця особа), а відповідно до положень двосторонніх договорів – також родичі засудженого.

Передача здійснюється за згодою обох держав, та засудженої особи, або, у разі необхідності, - законного представника цієї особи.

Держава винесення вироку зобов’язана інформувати будь-яку засуджену особу про можливість застосування до неї положень цієї Конвенції або відповідних міжнародних договорів.

Здійснення передачі можливе лише при висловленні засудженою особою свого бажання бути переданою. При цьому обов’язково враховується добровільність згоди з повним розумінням особою правових наслідків при здійсненні передачі. Держава виконання вироку має право перевірити за допомогою консула або іншої офіційної особи добровільність такої згоди.

В разі отримання запиту/клопотання Мін’юст України розпочинає розгляд питання про передачу та звертається до держави винесення вироку направити пакет завірених належним чином документів, передбачений п.2 ст. 6 Конвенції.

Міністерство юстиції України проводить відповідну перевірку отриманих матеріалів на дотримання обов’язкових умов передачі та приймає рішення щодо передачі/прийому засудженої особи з/на територію України для подальшого відбування покарання. Відповідне доручення дається Міністерству внутрішніх справ України та Державному департаменту України з питань виконання покарань, які здійснюють передачу засудженої особи на кордоні України та її етапування по території України в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок приймання-передавання осіб, які перебувають під вартою, на кордоні України та за її межами, затвердженою спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України та Державного комітету у справах охорони державного кордону України у 1998, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України у 1999 році. Про дату передачі засудженої особи повідомляється Міністерство юстиції України.

У разі прийняття рішення про відмову в передачі засудженої особи для подальшого відбування покарання наводяться обґрунтовані підстави прийняття такого рішення.

Засуджена особа обов’язково інформується про заходи, вжиті в зв’язку з розглядом питання про її передачу.

Після передачі засудженого громадянина в Україну вирішується питання про приведення вироку іноземного суду відносно засудженого у відповідність до українського законодавства.

Передумовою виконання вироку іноземного суду згідно з вимогами законодавства України є його визнання. Україна при вирішенні питань про виконання вироку дотримується процедури, передбаченої підпунктом "б" пункту 1 ст. 9 Конвенції, тобто визнає вирок іноземної держави з використанням судової процедури нашої держави і, таким чином, замінює міру покарання, передбачену в державі винесення вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством України за такий самий злочин. Але у будь-якому випадку покарання у державі виконання вироку не може бути більш тривалим або суворим, ніж покарання, призначене у державі винесення вироку.

Таким чином, після здійснення передачі засудженої особи на територію України Міністерство юстиції звертається до Верховного Суду України з проханням розглянути питання виконання на території України вироку іноземної держави стосовно засудженої особи та приведення вироку цієї ж іноземної держави відносно вищезгаданої засудженої особи у відповідність з законодавством України.

Верховний Суд України надсилає матеріали до відповідного суду України за місцем перебування засудженої особи під вартою, за результатом розгляду якого виноситься судове рішення і подальше відбування покарання здійснюється відповідно до українського законодавства.

Слід зазначити, що як державою винесення вироку, так і державою виконання вироку відповідно до їх національних законодавств може бути застосовано право п омилування, амністії або пом’якшення вироку відносно засудженої особи (ст.12 Конвенції).

Необхідно враховувати також виключне право держави винесення вироку переглядати справу відносно засудженого (ст.13 Конвенції).

Відповідно до статті 15 Конвенції держава виконання вироку інформує іншу державу про виконання вироку стосовно засудженої особи у випадках, коли вирок виконано, якщо засуджена особа втекла з-під варти до закінчення виконання вироку, або коли про таке повідомлення просить держава винесення вироку.

Механізм вирішення питань щодо здійснення передачі відповідно до двосторонніх міжнародних договорів про передачу засуджених подібний до механізму виконання Конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 р.

Разом з тим слід зазначити, що 1 листопада 2003 року для України набув чинності Додатковий протокол до Конвенції про передачу засуджених осіб, 1997 р., який полегшує застосування самої Конвенції 1983 року та доповнює її в певних аспектах, зокрема, коли держава-учасниця не може здійснювати видачу своїх власних громадян, щодо яких в іншій державі призначено покарання у вигляді позбавлення волі.

Додатковим протоколом встановлені правила, що можуть застосовуватися при передачі виконання вироку у випадках, неврегульованих Конвенцією про передачу засуджених осіб 1983 року, а саме:

- коли особа, відносно якої винесено вирок, втекла з Держави винесення вироку до Держави свого громадянства, тим самим або повністю унеможливлюючи у більшості випадків виконання вироку Державою винесення вироку, або намагаючись уникнути повного відбування покарання (стаття 2 Протоколу);

- коли особа, відносно якої винесено вирок, підлягає висланню чи депортації після відбування покарання (стаття 3 Протоколу).

Конвенція про передачу засуджених осіб значною мірою ґрунтується на принципах гуманності, тому згода засудженого є невід’ємною частиною такого процесу передачі. Але коли особа свідомо намагається уникнути покарання, то відповідно до пункту 3 статті 2 Додаткового протоколу до Конвенції про передачу засуджених осіб згода засудженої особи за цих обставин не вимагається.

Підсумовуючи вищевикладене, хотілося б ще раз відзначити роль міжнародних договорів про передачу засуджених осіб, виходячи з міркування гуманності, оскільки труднощі спілкування внаслідок мовних бар’єрів і відсутність контактів з родиною можуть мати негативні наслідки для особи, позбавленої волі в іноземній країні. Тому наявність міжнародних договорів України про передачу засуджених осіб є тим правовим інструментом, за допомогою якого держави мають можливість вирішити це питання. Разом з тим виникають труднощі у разі відсутності таких міжнародних договорів. Оскільки відповідно до частини 2 статті 10 Кримінального кодексу України іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами.

Тому укладення двосторонніх міжнародних договорів про передачу засуджених осіб з тими державами, з якими на сьогодні не врегульовано правові відносини у цій царині правових відносин, є актуальним питанням для Міністерства юстиції України. У зв’язку з цим на даний час триває робота по укладенню Україною міжнародних договорів про передачу засуджених осіб з Російською Федерацією, Білорусією, а також деякими іншими держави.

Начальник відділу
Департаменту міжнародного
співробітництва
Міністерства юстиції України Т.Шорстка