У зв’язку з набранням чинності з 1 січня 2004р. Цивільним та Господарським кодексами України до Департаменту надходять численні звернення громадян та підприємств стосовно роз’яснень положень окремих статей зазначених кодексів, запитання з приводу того, як регулюються деякі питання в сфері здійснення господарської діяльності та цивільних відносин згідно з новими кодексами.

Щодо надання роз’яснення статей 114 та 141 Цивільного кодексу України в частині максимальної кількості учасників товариства з обмеженою відповідальністю.

Статтями 114 та 141 Цивільного кодексу України встановлено, що учасником господарського товариства може бути фізична або юридична особа.

Обмеження щодо участі у господарських товариствах може бути встановлено законом.

Господарське товариство, крім повного і командитного товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником.

Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється законом. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі спливом цього строку - ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі.

Товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа.

Особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника.

Закон України "Про господарські товариства" не встановлює максимальну кількість учасників товариства.

У зв’язку з цим, зазначаємо, що Міністерством юстиції України розроблено проект Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України", який знаходиться у Верховній Раді України (реєстраційний номер 4224). Підпунктом 14 пункту 5 проекту Закону України вносяться зміни до статті 50 Закону України "Про господарські товариства", якими передбачається, що "максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю може досягати 10 осіб".

Крім цього, визнаючи можливість створення товариства однією особою, Цивільний кодекс України все ж таки формулює певні обмеження щодо цих суб’єктів, встановлюючи, що товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа. Так, особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника.

Частиною другою статті 70 Господарського кодексу України встановлено, що об’єднання підприємств можуть утворюватися за рішенням Кабінету Міністрів України або органів, до повноважень яких належить управління державними або комунальними підприємствами на умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

Так, статтями 118 – 120 Господарського кодексу України встановлено, що об’єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Об’єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають право утворювати об’єднання підприємств. В об’єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об’єднання підприємств, утворені на території інших держав.

Залежно від порядку заснування об’єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об’єднання або як державні чи комунальні господарські об’єднання.

Господарське об’єднання - об’єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об’єднали свою господарську діяльність.

Господарські об’єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об’єднання підприємств, передбачені законом.

Крім того, слід враховувати положення Декретів Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 року № 24-92 "Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" та від 15 грудня 1992 року № 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності". Так, статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України "Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" встановлено, що державні підприємства (за винятком будівельних організацій, підприємств будівельної індустрії та будівельних матеріалів, які є засновниками господарських товариств, що здійснюватимуть проектування та перспективне будівництво за кордоном) не можуть бути засновниками підприємств будь-яких організаційних форм та видів, господарських товариств, кооперативів.

Також, статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" здійснення функцій щодо управління майном, що є у загальнодержавній власності, крім майнових комплексів підприємств, установ, організацій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України згідно з законодавчими актами України покладено на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи виконавчої влади.

Зокрема, згідно із статтею 2 вказаного Декрету Кабінету Міністрів України міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи виконавчої влади відповідно до покладених на них повноважень здійснюють контроль за ефективністю використання і збереженням закріпленого за підприємствами державного майна.

Стосовно роз’яснення статті 207 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що "правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою".

Частина друга статті 207 Цивільного кодексу України встановлює, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Згідно з частиною першою статті 95 Цивільного кодексу України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Частини третя, четверта вказаної статті Кодексу встановлюють, що філії не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

Разом з тим, статтею 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" встановлено, що банк - юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб; філія банку - відокремлений структурний підрозділ банку, що не має статусу юридичної особи і здійснює банківську діяльність від імені банку;

Відповідно до частини першої статті 237 Цивільного кодексу України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Стаття 244 Цивільного кодексу України встановлює, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватись за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Згідно із статтею 205 Цивільного кодексу України, правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Крім того, виходячи зі змісту статті 209 Цивільного кодексу, правочин у випадках, встановлених законом чи домовленістю сторін, підлягає нотаріальному посвідченню.

При посвідченні правочинів за участю юридичних осіб нотаріус зобов’язаний перевірити обсяг їх цивільної правоздатності та дієздатності. Обсяг цивільної правоздатності юридичної особи визначається її установчими документами.

Крім того, слід зазначити, що згідно з статтею 54 Закону України "Про нотаріат", нотаріусами при посвідченні договорів перевіряється, чи відповідає їх зміст вимогам закону та дійсним намірам сторін. При цьому, згідно статей 21 та 27 Закону, шкода, заподіяна особі внаслідок незаконних дій або недбалості нотаріуса, підлягає відшкодуванню.

Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Відповідно до частини другої статті 207 Цивільного кодексу України, правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами. уповноваженими на це їх установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. При цьому, законодавцем не виключена можливість скріплення таких правочинів підписами уповноважених осіб та печатками філій та представництв юридичних осіб, які представляють інтереси цих юридичних осіб при укладанні правочинів (статті 92, 95 Цивільного кодексу України).

Враховуючи наведене, нотаріусами можуть прийматися для врахування при вчиненні нотаріальних дій правочини, вчинені від імені юридичних осіб їх філіями чи представництвами та скріплені відповідно печатками цих філій чи представництв.

Також значна кількість громадян звертається до Мін’юсту з приводу роз’яснень деяких положень нового Сімейного кодексу України, який набрав чинності з 1 січня 2004р.

Найбільш болючою є проблема утримання батьками повнолітніх непрацездатних дітей. З цього приводу хотілося б зазначити наступне.

Відповідно до статті 198 Сімейного кодексу України батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати. Згідно із статтею 200 Кодексу суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів.

При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином, а також відповідно до статті 182 Кодексу враховує: стан здоров’я та матеріальне становище дитини; стан здоров’я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.

Розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Також, слід зазначити, що відповідно до статті 191 Кодексу аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред’явлення позову.

Аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки. Крім того, зазначаємо, що згідно із статтею 194 Кодексу аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за три роки, що передували пред’явленню виконавчого листа до виконання.

Якщо за виконавчим листом, пред’явленим до виконання, аліменти не стягувалися у зв’язку з розшуком платника аліментів або у зв’язку з його перебуванням за кордоном, вони мають бути сплачені за весь минулий час.

Заборгованість за аліментами стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття.

Розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров’я когось із них (стаття 192 Кодексу).

Статтею 196 кодексу визначено, що при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.

Щодо права на навчання дитини- інваліда та працевлаштування інвалідів.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону України "Про охорону дитинства" виховання в сім’ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов’язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Згідно зі статтею 19 цього Закону кожна дитина має право на освіту.

Держава гарантує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; надання державних стипендій та пільг учням і студентам цих закладів у порядку, встановленому законодавством України.

Держава забезпечує пільгові умови для вступу до державних та комунальних професійно-технічних, вищих навчальних закладів дітям-інвалідам, дітям-сиротам, дітям, позбавленим батьківського піклування, та іншим категоріям дітей, які потребують соціального захисту, за умови наявності у них достатнього рівня підготовки.

Відповідно до частин другої та третьої статті 26 цього Закону держава сприяє створенню дітям-інвалідам та дітям з вадами розумового або фізичного розвитку необхідних умов, рівних з іншими громадянами можливостей для повноцінного життя та розвитку з урахуванням індивідуальних здібностей та інтересів, гарантує надання їм відповідної матеріальної допомоги, встановлення одному з батьків дитини-інваліда чи особі, яка його замінює, на підприємстві, в установі чи організації незалежно від форм власності, за його згодою, скороченого робочого дня, надання додаткової оплачуваної відпустки на строк до 5 днів, відпустки без збереження заробітної плати та інших пільг, передбачених законодавством України.

Дітям-інвалідам та дітям з вадами розумового або фізичного розвитку надається безоплатна спеціалізована медична, дефектологічна і психологічна допомога та здійснюється безоплатне протезування у відповідних державних і комунальних закладах охорони здоров’я, надається можливість отримати базову, професійно-технічну та вищу освіту, в тому числі в домашніх умовах. Таким дітям гарантується безоплатне забезпечення засобами індивідуальної корекції.

Частиною першою статті 27 цього Закону встановлено, що для дітей-інвалідів та дітей з вадами розумового або фізичного розвитку, які не можуть навчатися в загальних навчальних закладах, створюються спеціальні загальноосвітні школи (школи-інтернати), загальноосвітні санаторні школи (школи-інтернати), будинки-інтернати для дітей-інвалідів, дошкільні та інші заклади, в яких вони утримуються за рахунок держави. При направленні дітей до таких закладів останні мають обиратися з урахуванням принципу їх максимальної територіальної наближеності до місця проживання батьків або осіб, що їх замінюють.

Крім цього, Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами.

Так, згідно зі статтею 4 цього Закону соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв’язку до особливостей інвалідів.

Розділом IV регулюються питання працевлаштування, освіти і професійної підготовки інвалідів.

Держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям.

Дошкільне виховання, навчання інвалідів здійснюється в загальних або спеціальних дошкільних та навчальних закладах.

Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для наступної трудової діяльності. Вибір форм і методів професійної підготовки провадиться згідно з висновками медико-соціальної експертизи.

При навчанні, професійній підготовці або перепідготовці інвалідів поряд із загальними допускається застосування альтернативних форм навчання.

Обдаровані діти-інваліди мають право на безплатне навчання музики, образотворчого, художньо-прикладного мистецтва у загальних навчальних закладах або спеціальних позашкільних навчальних закладах.

Після закінчення навчального закладу інвалідам надається право вибору місця роботи з наявних варіантів або надається за їх бажанням право вільного працевлаштування.

При відмові у прийнятті на роботу, ненаданні роботи за спеціальністю інваліду, направленому за розподілом після закінчення навчального закладу, або при недодержанні інших умов трудового договору і законодавства про працю адміністрація підприємства (об’єднання), установи і організації відшкодовує витрати на його проїзд до місця роботи і назад до місця постійного проживання, а також витрати на проїзд супровідника, якщо він є необхідним.

Директор департаменту
цивільного законодавства
та підприємництва І.І. Завальна