Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року національні суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Стаття 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) гарантує право кожного на свободу та особисту недоторканність, частина 1 (пункт с) цієї статті дозволяє законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.

Європейський суд у своїй практиці наголошує, що у справі, в якій йдеться про позбавлення свободи, особливо важливим аспектом є дотримання принципу юридичної визначеності. Отже, неодмінною вимогою є наявність у національному законі чітко сформульованих умов, за яких здійснюється позбавлення свободи, та забезпечення передбачуваності застосування самого цього закону, тобто відповідності його до встановленої Конвенцією вимоги «законності» (справа «Стіл та інші проти Сполученого Королівства»).

У своїй позиції, викладеній у рішенні у справі “Барановський проти Польщі”, Європейський суд зауважує, що національна практика тримання особи під вартою після передачі справи до суду не була передбачена окремим законодавчим положенням, а виникла внаслідок того, що у кримінально-процесуальному законодавстві Польщі на той час були відсутні чіткі норми, які б регулювали ситуацію, в якій опинявся затриманий на стадії судового провадження після закінчення строку його тримання під вартою, встановленого постановою, виданою ще на стадії досудового провадження.

Також у справі “Худойоров проти Росії” Європейський суд дійшов висновку, що хоча, кримінально-процесуальне законодавство Росії містило норми, які встановлювали обмеження строку тримання особи під вартою після передачі справи до суду, наявність такого обмеження в російському законодавстві не відрізняє цю справу від справи “Барановський проти Польщі”, оскільки сам факт передачі справи до суду не є «законною» підставою для безперервного тримання особи під вартою в сенсі пункту 1 статті 5 Конвенції.

Таким чином, у зазначених справах Європейський суд констатував порушення статті 5 Конвенції, оскільки кримінально-процесуальне законодавство Польщі та Росії, з огляду на відсутність чітких норм, які б передбачали можливість у належному порядку на стадії судового провадження продовжувати строк тримання особи під вартою, не задовольняє критерій «передбачуваності закону», як цього вимагає пункт 1 статті 5 Конвенції.

У цьому контексті Європейський суд також наголошує, що для цілей пункту 1 статті 5 Конвенції, тримання під вартою, яке здійснюється без відповідного розпорядження з боку суду чи судді або будь-якої іншої особи, «якій закон надає право здійснювати судову владу», не може вважатися «законним» у розумінні цього положення. Це також випливає з пункту 3 статті 5 Конвенції, де зазначено, що кожен, кого заарештовано або затримано, має негайно постати перед суддею, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Крім того, положення пункту 4 статті 5 є додатковим підтвердженням того, що тримання під вартою, строк якого продовжується поза початкові межі, передбачені пунктом 3, потребує судового втручання як гарантії проти свавілля.

Аналізуючи чинне кримінально-процесуальне законодавство України можна пересвідчитись, що його норми не відповідають вимогам статті 5 Конвенції.

Так, відповідно до частини 5 статті 156 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПКУ) строки тримання під вартою під час досудового слідства закінчуються в день надходження справи до суду. При цьому відповідно до статті 237 КПКУ питання зміни, скасування або обрання запобіжного заходу вирішується суддею при попередньому розгляді справи, а згідно статті 241 КПКУ справа повинна бути призначена до попереднього розгляду не пізніше десяти діб, а у разі складності справи - не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду.

Таким чином, виникає необхідність встановлення контролю з боку суду за законністю тримання особи під вартою після проведення досудового слідства. А також – необхідність розмежування обчислення строків тримання під вартою на стадії досудового слідства та після надходження справи до суду, і таким чином, встановлення чіткої законної підстави для тримання особи під вартою після надходження справи до суду.

Отже, існує нагальна потреба внесення відповідних змін до чинного законодавства України, зокрема, у Кримінально-процесуальний кодекс, і приведення його у відповідність до положень Конвенції з урахуванням їх тлумачення Європейським судом з прав людини.

Метою таких змін є посилення законодавчих гарантій захисту прав людини та уникнення констатації порушень Україною статті 5 Конвенції.

З цією метою Міністерством юстиції розробляється проект Закону України, яким передбачається внести відповідні зміни до Кримінально-процесуального кодексу України.

Головний спеціаліст
відділу представництва держави
у цивільних справах
Секретаріату Урядового
уповноваженого у справах
Європейського суду з прав людини
Льошенко Олена Юріївна