| Право вільного доступу до інформації про стан довкілля в Україні та його законодавче регулювання |
| Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21 Конституції України). Одним із прав, що гарантовані у статті 50 Конституції України, є "право на безпечне для життя і здоров\’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена". Для України, як ні для будь-якої іншої країни у світі, існування такої норми в Основному Законі є глибоко усвідомленим, оскільки, насамперед, пов\’язано зі страшною трагедією планетарного масштабу - Чорнобильською катастрофою, подолання наслідків якої визнано конституційним обов\’язком держави Україна. Законодавче регулювання суспільних відносин, а також формування нової екологічної політики у постчорнобильський період для України розпочаті з прийняттям Верховною Радою Української РСР Закону Української РСР "Про охорону навколишнього природного середовища" від 26 червня 1991 року, який на сьогодні по праву вважається "Екологічною Конституцією" України. Одним з основних принципів, проголошених у цьому Законі, що його має забезпечити держава через відповідні інститути влади, є "гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду". Отже, як бачимо, за 5 років до прийняття нової Конституції України і за 8 років до ратифікації Верховною Радою України Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля в Україні, законодавчо закріплено курс на "екологізацію" суспільних відносин через гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких може мати негативні наслідки на стан довкілля і здоров\’я людей. Одним з перших законів, прийнятих вже у незалежній Україні, який закріпив право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, доступ до інформації, а також захист особи та суспільства від неправдивої інформації, став Закон України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 року. Відповідно до статті 1 Закону України "Про інформацію" під загальним визначенням поняття "інформація" розуміються "документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі". А згідно зі статтею 17 Закону "Про інформацію" однією із основних галузей інформації визначено "екологічну інформацію". Важливо зазначити, що на момент прийняття Закону України "Про інформацію" основні законодавчі акти, які сьогодні становлять систему екологічного законодавства, знаходились на стадії розробки, тому єдність у визначенні критеріїв, за якими ті чи інші відомості належать до екологічної інформації, сформувалась з прийняттям таких законів, як "Про природно-заповідний фонд", "Про охорону атмосферного повітря", "Про екологічну експертизу", "Про відходи" та інших. Відповідно до статті 2 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища в Україні регулюються цим Законом, а також розроблюваними відповідно до нього земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством. До 1998 року в Україні тривав інтенсивний законотворчий процес напрацювання та прийняття основного природоохоронного законодавства, яке дало можливість створення системи екологічного законодавства. Цей рік є визначальним ще й тому, що Верховна Рада України Постановою від 5 березня 1998 року №188/98-ВР затвердила Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Цей політичний документ є своєрідним дороговказом у подальшому формуванні новітньої екологічної політики та ефективних механізмів її реалізації. Очевидним є той факт, що без прийняття спеціального законодавства в галузі охорони навколишнього природного середовища дуже складними виявлялися процес спостереження за станом навколишнього природного середовища і відповідне ефективне функціонування державної системи моніторингу навколишнього природного середовища. Ключовим моментом для створення повноцінної бази екологічної інформації стало запровадження відповідно до статті 22 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" державної системи моніторингу навколишнього природного середовища. Метою створення такої системи є збір, обробка, збереження та аналіз інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розробка науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень. Спостереження за станом навколишнього природного середовища, рівнем його забруднення законом покладається на суб\’єктів державної системи моніторингу навколишнього природного середовища - спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, інші спеціально уповноважені державні органи, а також на підприємства, установи та організації, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища. Очевидним є той факт, що лише з прийняттям необхідного спеціального законодавства в галузі охорони навколишнього природного середовища з\’явилась можливість для ефективної реалізації відповідних функцій усіма суб\’єктами державної системи моніторингу навколишнього природного середовища. Слід зазначити, що необхідне упорядкування діяльності всіх суб\’єктів державної системи моніторингу навколишнього природного середовища відбулося з затвердженням постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 року №391 Положення про Державну систему моніторингу довкілля. Варто лише зазначити, що основні принципи, на яких мають ґрунтуватись створення і функціонування системи моніторингу, полягають у: · своєчасності отримання, комплексності оброблення та використання екологічної інформації, що надходить і зберігається в системі моніторингу; · об\’єктивності первинної, аналітичної і прогнозної екологічної інформації та оперативності її доведення до органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, засобів масової інформації, населення України, заінтересованих міжнародних установ та світового співтовариства. Отже, можна констатувати, що на момент підписання від імені України у місті Оргусі (Данія) 25 червня 1998 року Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, законодавство України в основному потребувало лише удосконалення деяких механізмів для повної адаптації окремих положень Конвенції в разі її ратифікації. 6 липня 1999 року Верховною Радою України прийнято Закон України "Про ратифікацію Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля". Зазначена Конвенція стала частиною національного законодавства, що вимагало її застосування через відповідні механізми, яких бракувало, перш за все, у сфері діяльності виконавчої влади та місцевого самоврядування. І лише прийняття Верховною Радою України Закону України від 28 листопада 2002 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв\’язку з ратифікацією Україною Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля" забезпечило відповідне законодавче регулювання. Такі зміни було внесено до чотирьох законів України, а саме: "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про екологічну експертизу", "Про місцеве самоврядування в Україні" та Кодексу України про адміністративні правопорушення. Директор департаменту |
| На попередню сторінку |