| Право особи на власне ім’я в сенсі статті 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини |
| Положення статті 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини передбачають, що кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя. Прецедентна практика Європейського суду з прав людини свідчить, що сфера дії статті 8 Конвенції розповсюджується також і на питання, пов’язані з реєстрацією та зміною імені та прізвища. Зокрема, у своїх рішеннях Суд зазначав, що "…стаття 8 не містить ніяких явних положень щодо імен. Однак, імена, як і прізвища, є способом ідентифікації осіб у їх сім’ях і суспільстві, (див. Burghartz проти Швейцарії рішення від 22 лютого 1994, № 280-B, § 24, і Stjerna проти Фінляндії, рішення від 25 листопада 1994, № 299-B, § 37), тому стосуються особистого і сімейного життя..." (див. Guillot проти Франції, рішення від 24 жовтня 1996, § 21). У той же час практика Суду свідчить, що „основна мета статті 8 полягає у захисті окремої особи від свавільного втручання державної влади; вона встановлює певні позитивні обов’язки, які покликані забезпечити „повагу" до сімейного життя. Однак межі між позитивними та негативними зобов’язаннями, що випливають з цієї статті, складно визначити. В обох випадках - і в цьому вони подібні – необхідно дотримуватись справедливого балансу між конкуруючими інтересами окремої особи, з одного боку, та суспільства – з іншого, і в обох контекстах Держава користується певною свободою розсуду." (див. Ahmut проти Нідерландів, рішення від 28 листопада 1996 року, §63). Слід зазначити, що практика Європейського суду з прав людини розвивалась таким чином, що встановлення Державою - учасницею Конвенції певного внутрішнього порядку викладення імен та прізвищ не розцінювалось Судом як порушення прав осіб на повагу до приватного і сімейного життя. Більше того, Суд допускає досить широкі межі розсуду для національних органів Договірної сторони щодо встановлення внутрішнім законодавством обмежень щодо вільного вибору імені особою чи його зміни. При вирішенні питання щодо наявності втручання у право особи на приватне життя відповідно до статті 8 Конвенції, Суд, перш за все, звертав увагу на незручності, яких зазнавала особа у повсякденному житті, у випадку відмови національними органами зареєструвати чи змінити ім’я та прізвище. Також Суд брав до уваги той факт, чи становила така відмова надмірний тягар для особи. Свою позицію щодо цього питання Суд відобразив у рішеннях „Stjerna проти Фінляндії" та „Guillot проти Франції". Так, у справі „Stjerna проти Фінляндії" заявник скаржився на те, що законодавство Фінляндії не дозволяє йому змінити прізвище, а це є порушенням статті 8 Конвенції. Заявник стверджував, що його шведське прізвище створює для нього певні труднощі, оскільки його не можуть вимовити люди, які розмовляють фінською мовою. Також він наголошував на тому, що це призводить до затримок у надходженні кореспонденції та виникнення прізвиськ. Суд, розглянувши обставини справи, дійшов висновку, що немає підстав вважати, що специфічні незручності були пов’язані саме з використанням прізвища заявника. Суд зазначив, що існує багато прізвищ, які викликають труднощі та породжують прізвиська. У справі „Guillot проти Франції" Суд дійшов висновку, що відсутнє порушення статті 8 Конвенції, оскільки відмова національними органами у реєстрації імені для дитини "Fleur de Marie" не забороняє називати дитину таким ім’ям у приватному, повсякденному житті, а тільки виключає можливість його використання в офіційних документах (для офіційних документів батькам було запропоновано використовувати ім’я "Fleur-Marie"). У своєму рішенні Суд зазначав, що незручності, які можуть виникнути при використанні одного імені для офіційних цілей, іншого – у приватному житті, не є достатніми для того, щоб піднімати питання про нездатність поважати приватне життя відповідно 8 § 1 Конвенції. Відмінну від попередніх позицію Суд зайняв у справі „Знаменська проти Росії", де заявниця не мала можливості отримати офіційні документи, у яких батьком дитини було б вказано її біологічного батька, а не чоловіка заявниці. Дослідивши докази, надані сторонами, Суд дійшов висновку, що, відмовляючи заявниці у задоволенні позову, національний суд не надав на жодного правового обґрунтування своїм діям. Окрім того, Урядом-відповідачем було визнано, що національні суди невірно оцінили обставини справи, оскільки не приділили уваги праву матері назвати свою дитину ім’ям по батькові її біологічного батька. Суд визнав неприпустимою та такою, що порушує права людини, ситуацію, коли існуюча у національному праві презумпція, що батьком дитини є чоловік матері, переважає над біологічною та соціальною дійсністю та суперечить інтересам і бажанням зацікавлених сторін, навіть якщо і припускати певний ступінь свободи розсуду держави у цій сфері („Znamenskaya проти Росії", рішення від 2 червня 2005 року). У справах „Менцен проти Латвії" та „Кухарец проти Латвії" Європейським судом було відхилено скарги заявниць, як такі, що не відповідають вимогам прийнятності до розгляду щодо суті (заявниці скаржились на втручання з боку державних органів у їх право на приватне життя, у зв’язку з викладенням їх прізвищ в офіційних документах згідно з вимогами латвійської мови). Представляючи свою позицію у Суді, Уряд – відповідач наголошував на тому, що національні органи, користуючись широкими межами розсуду щодо написання імен та прізвищ, не порушували права людини в сенсі статті 8 Конвенції. Суд погодився з позицією Уряду та зазначив, що не компетентний вирішувати питання про систему написання імен латвійською мовою. Суд наголосив, що державна мова є однією з основних конституційних цінностей, як і територія, прапор та конституційний лад держави. Таким чином держава бере на себе зобов’язання гарантувати своїм громадянам застосування мови не тільки у приватному житті, а й у відносинах з державними органами. Це означає, що кожна держава має право самостійно встановлювати правила використання своєї офіційної мови у документах, що посвідчують особу. Також Суд дійшов висновку, що таке викладення імен заявниць не перешкоджало їм користуватись усіма політичними, економічними та соціальними правами („Mentzen alias Mencena проти Латвії" та „Lidija Kuharec alias Kuhareca проти Латвії", ухвали від 7 грудня 2004 року). Що стосується практики Європейського суду щодо України у справах про застосування статті 8 Конвенції у частині порушення права на власне ім’я, то ці питання були розглянуті судом у справі „Булгаков проти України", яку 22 березня 2005 року Європейським судом було визнано прийнятною для подальшого розгляду. У згаданій заяві заявник, росіянин за походженням, скаржився на те, що записавши його ім’я у паспорті громадянина України як Дмитро, а не як Дмітрій, а по батькові Володимирович замість Владіміровіч, українські державні органи порушили його право на власне ім’я. На його думку, вимога „записувати його ім’я українською мовою", передбачена чинним законодавством, означає лише можливість його транслітерації буквами українського алфавіту, так як жодна норма не вимагає від національних органів замінювати ім’я або по батькові російського походження українськими еквівалентами. Заявник вважав, що таке втручання є незаконним навіть з позиції національного права („Bulgakov проти України", ухвала від 22 березня 2005 року). Необхідно звернути увагу на той факт, що наявність прогалин у чинному законодавстві, яке регулювало порядок викладення імен представників національних меншин до прийняття нового Цивільного Кодексу, створювала підстави для неоднозначного його тлумачення. Так Положенням про паспорт громадянина України, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 р. № 2503-XII, усі записи в паспорті і відомості про його власника, що вносяться до нього, повинні виконуватись українською і російською мовами. При цьому записи імен та прізвищ українською мовою здійснюються згідно з українським правописом та відповідно до усталеної практики щодо написання особових імен людей. З іншого боку, статтею 12 Закону України „Про національні меншини в Україні" від 25 червня 1992 року було передбачено, що кожний громадянин України має право на національні прізвище, ім’я та по батькові, а також має право у встановленому порядку їх відновлювати. У той же час порядку відновлення національних імен не існувало. З прийняттям нового Цивільного кодексу на законодавчому рівні було чітко закріплено право фізичної особи на транскрибований запис свого імені та прізвища відповідно до своєї національної традиції. Також, у разі перекручення імені фізичної особи в офіційних документах воно має бути виправлене, а документ замінений (стаття 294 ЦКУ). Відповідно, нові положення реалізовують право особи на власне ім’я в сенсі статті 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Європейський суд у своїй прецедентній практиці неодноразово відзначав, що у випадку, коли заявники мають можливість у встановленому законодавством порядку змінити ім’я та прізвище, дії держави-відповідача не можна вважати такими, що порушують право на повагу до приватного та сімейного життя відповідно до статті 8 § 1 Конвенції. Однак, слід зазначити, що питання зміни імені не достатньо врегульовані національним законодавством. В Україні на сьогоднішній день порядок зміни імені регламентується Указом Президента України від 31.12.1991 року № 23 "Про порядок переміни громадянами України прізвищ, імен, по батькові" та Положенням про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27.03.1993 року № 233. У зв’язку з цим для приведення законодавства у відповідність до норм нового Цивільного Кодексу в частині регулювання порядку зміни фізичною особою свого імені та прізвища Міністерством юстиції було розроблено та подано на розгляд Верховної Ради проект Закону України "Про зміну імені фізичної особи", який 6 вересня 2005 року було прийнято за основу. Таким чином, можна сподіватись, що такі позитивні зміни усунуть проблеми при практичному застосуванні положень чинного законодавства та дозволять у майбутньому уникати констатації Європейським судом з прав людини порушення Україною положень статті 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Начальник відділу імплементації Конвенції |
| На попередню сторінку |