Становлення та розвиток кожної держави призводить до розширення її зовнішніх зв`язків, що, в свою чергу, підвищує роль міжнародного права і викликає необхідність належного правового забезпечення таких зв`язків.

На Мін`юст, відповідно до Положення про Міністерство юстиції України, покладено функцію здійснення правової експертизи проектів міжнародних договорів та підготовки висновків щодо здійснення внутрішньодержавних процедур, необхідних для набуття чинності міжнародних договорів України.

Основоположними документами у цій сфері є Закон України від 22.12.1993 р. № 3767-ХІІ "Про міжнародні договори України" та, безумовно, Віденська Конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., яка є частиною національного законодавства України, оскільки Указом Президії Верховної Ради УРСР від 14 квітня 1986 р. № 2077-ХІ " Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Віденської конвенції про право міжнародних договорів" було надано згоду на її обов`язковість.

Конституція України також містить ряд норм, пов\’язаних із міжнародними договорами України.

Так, відповідно до статті 9 Конституції передбачено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

У зв\’язку з цим слід зазначити, що наведена норма викликає досить багато спорів і інтерпретацій, і це є зрозумілим. Тому що, відносячи до національного законодавства України лише ті міжнародні договори України, згоду на обов\’язковість яких надано Верховною Радою України, у Конституції в той же час не визначено статусу інших міжнародних договорів в системі національного законодавства України. А саме тих міжнародних договорів, які набули чинності в інший спосіб, ніж шляхом надання згоди на їх обов\’язковість Верховною Радою України, а це більшість з міжурядових договорів та міжвідомчі міжнародні договори України.

Проте не слід забувати положення статті 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, яке закріплює принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожний чинний міжнародний договір є обов\’язковим для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватись.

Послідовне проведення у життя цього принципу означає, що Україна повинна дотримуватися взятих зобов\’язань не лише за тими міжнародними договорами, згода на обов\’язковість яких надана Верховною Радою України, але й виконувати всі інші чинні міжнародні договори, в тому числі міжурядові та міжвідомчі.

Практика доводить також, що неоднозначно сприймається застосоване статтею 9 Конституції положення про надання згоди на обов\’язковість міжнародного договору.

Вбачається, що надання згоди на обов\’язковість міжнародного договору є волевиявленням суверенної держави, її відповідною дією, яка може виявлятися у різних формах та способах, що обумовлені як Віденською конвенцією про право міжнародних договорів, так і Законом про міжнародні договори України.

Так, згідно зі статтею 11 Віденської конвенції згоду держави на обов\’язковість для неї міжнародного договору може бути виражено: підписанням договору, обміном документами, що становлять договір, ратифікацією договору, його прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або у будь-який інший спосіб, про який сторони домовились.

Положення Віденської конвенції визначають правила щодо застосування кожного з вищезазначених способів:

- стаття 12 - згода на обов\’язковість договору, виражена підписанням;

- стаття 13 - згода на обов\’язковість договору, виражена шляхом обміну документами, які становлять договір;

- стаття 14 - згода на обов\’язковість договору, виражена ратифікацією, прийняттям або затвердженням;

- стаття 15 - згода на обов\’язковість договору, виражена приєднанням.

У відповідності до положень Віденської конвенції 1969 року норми Закону України "Про міжнародні договори України" визначають внутрішні правила процедури надання згоди на обов\’язковість міжнародних договорів України. Так,

- стаття 7 закріплює перелік міжнародних договорів, які потребують ратифікації, а також процедуру ратифікації - шляхом прийняття відповідного закону;

- стаття 9 визначає порядок затвердження міжнародного договору, який не потребує ратифікації, шляхом видання Указу Президента України (підпункт (а) пункту 1) або постанови Кабінету Міністрів України (підпункт (б) пункту 1);

- стаття 10 передбачає приєднання до міжнародних договорів або їх прийняття шляхом прийняття відповідного Закону України (підпункт (а) пункту 1), видання Указу Президента України (підпункт (б) пункту 1) або постанови Кабінету Міністрів України (підпункт (а) пункту 1);

- стаття 11 визначає умови, за яких згода на обов\’язковість міжнародного договору України виражається шляхом його підписання.

Щодо міжнародних договорів міжвідомчого характеру, то порядок набуття ними чинності визначається Положенням про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 1994 р. N 422.

Цим положенням передбачено, що згода на обов\’язковий характер договору виражається шляхом його підписання уповноваженою на те особою (пункт 5), затвердження міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, від імені яких були підписані такі договори (стаття 6), приєднання або прийняття (пункт 7).

Пункт 14 статті 85 Конституції України застосовує, крім того, такий термін, як затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням. Хоча в Законі "Про міжнародні договори України" висловлення згоди на обов\’язковість міжнародного договору шляхом його затвердження розглядається лише у статті 9 і стосується тих міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації, і сама стаття виключає можливість затвердження міжнародного договору Верховною Радою України, оскільки визначає, що міжнародні договори України, які укладалися від імені України, затверджуються Президентом, а міжнародні договори, які укладалися від імені Уряду України, - Урядом.

Що стосується питання набуття чинності тими міжнародними договорами України, які не потребують згоди Верховної Ради України на їх обов\’язковість, то воно має вирішуватися з огляду на правовідносини, які покликаний регулювати конкретний договір; коло питань, які він вирішує; як ці питання врегульовано у національному законодавстві України; які повноваження мають органи, що укладають відповідний договір, тощо.

Отже, аналіз законодавства, що регулює укладання міжнародних договорів, та практика його застосування підтверджують необхідність удосконалення цього законодавства. Перш за все це стосується Закону України "Про міжнародні договори України" який, як зазначалося вище, був прийнятий ще 22 грудня 1993 року, тобто майже на початку становлення України як незалежної держави та розвитку її зовнішньоекономічних зв`язків та законодавства у цій сфері.

У зв\’язку з цим слід також зазначити, що у проекті Закону України про внесення змін до Конституції України, запропонованого Президентом України, розглядаються зміни до статті 85 чинної Конституції саме в частині визначення нормативно-правового акту, яким Верховна Рада України має надавати згоду на обов\’язковість міжнародних договорів України, це - закон.

Вбачається, що відповідні зміни мають бути внесені і до статті 9 Конституції, а саме, норма відповідно до якої частиною національного законодавства України є лише ті міжнародні договори України, згода на обов\’язковість яких надана Верховною Радою України, має бути змінена і викладена таким чином, що всі міжнародні договори, які набули чинності у встановленому порядку, є частиною національного законодавства України.

Новий же закон про міжнародні договори України має, в свою чергу, врегулювати всі інші питання, пов\’язані з місцем міжнародних договорів в системі та ієрархії законодавства України.

Автор - Лада Анатоліївна Павліковська
заступник Державного секретаря
Міністерства юстиції України