Дев\’яності роки двадцятого сторіччя стали переломними в житті першої в світі соціалістичної держави - Союзу Радянських Соціалістичних Республік. 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР, висловлюючи волю народу України, проголосила державний суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

"Відносини Української РСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи."

Розширення та інтенсифікація контактів України з іншими державами приводять до виникнення різноманітних правовідносин, в які вступають громадяни ( юридичні особи) країни з громадянами (юридичними особами) інших держав і навпаки. Зрозуміло, що в усіх випадках права та інтереси громадян і юридичних осіб повинні належним чином захищатись.

Найчастіше правовідносини виникають у наступних сферах:

а) майнові, які виникають у зв\’язку з договорами або у випадках спричинення шкоди;

б) сімейні, переважно в результаті змішаних шлюбів;

в) виконання рішень українських судів за кордоном та рішень іноземних судів на території України;

г) правовідносин, які витікають з активності осіб, що паразитують на розширенні міжнародних зв\’язків держави.

В усіх випадках національні правові системи не співпадають або навіть вступають в протиріччя одна з одною. Отже, для врегулювання вказаних питань на міжнародному рівні необхідно підписання договорів та угод про взаємну правову допомогу.

У відповідності зі статтями 6 та 7 Закону України " Про правонаступництво України" : "Україна підтверджує свої зобов\’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України. Україна є правонаступником прав і обов\’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції Україні та інтересам Республіки."

Розпад Союзу Радянських Соціалістичних Республік - це насамперед результат політичних, соціальних та інших об\’єктивних причин, що склалися в нашому суспільстві. У зв\’язку з цим необхідно було вирішити велику кількість проблем, пов\’язаних з державним кордоном, економічними та політичними зв\’язками між утвореними державами та багато інших. Одне з найголовніших питань, що потребували вирішення, - правові відносини між державами.

Результатом напруженої роботи правознавців по врегулюванню правових відносин між країнами - членами Співдружності Незалежних Держав стало підписання у місті Мінську 22 січня 1993 року Конвенції про правову допомогу та правові відносини по цивільних, сімейних та кримінальних справах.

На рівні з Україною конвенцію підписали десять держав-учасниць: Республіка Вірменія, Республіка Бєларусь, Республіка Казахстан, Республіка Киргизстан, Республіка Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Республіка Узбекистан, Грузія.

Депозитарієм є Республіка Бєларусь.

Мета підписання конвенції - забезпечення громадянам Договірних Сторін правового захисту по відношенню до особистих майнових прав, право звертання за захистом своїх порушених прав до суду, прокуратури та інших установ, до компетенції яких віднесено цивільні, сімейні та кримінальні справи, право виступу в них, право подавати клопотання, позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що і громадяни сторони, яка домовляється. Положення конвенції застосовуються також до юридичних осіб, які утворені за законодавством сторони, яка домовилась (стаття 1 Конвенції).

Україна - як суб\’єкт міжнародних відносин, веде інтенсивну політику по приєднанню до багатьох європейських конвенцій з вказаних питань, але на рівні з цим ведеться напружена робота по заключенню двосторонніх договорів про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах з іноземними державами.

У зв\’язку з розширенням договірної бази суди України, як загальної юрисдикції, так і спеціальні отримують можливість звернення за правовою допомогою до установ юстиції багатьох іноземних держав.

Дуже часто перед суддею постає питання: Хто може надати роз\’яснення, як провести певні процесуальні дії на території іноземної держави і в якому порядку це здійснюється?

На ці питання можуть відповісти тільки фахівці Міністерства юстиції України, оскільки відповідно до підпункту 2 пункту 2 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України № 1396/97 від 30 грудня 1997 року, міністерство у встановленому порядку в межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права та міжнародних договорів України, згода на обов\’язковість яких надана Верховною Радою України.

Метою цієї статті є роз\’яснення загальних принципів оформлення прохання до органів юстиції іноземних держав про надання правової допомоги шляхом проведення окремих процесуальних дій відносно своїх громадян (допит сторін, обвинувачених і підсудних, потерпілих, свідків, експертів, проведення обшуку, експертиз, судового огляду, вилучення та передача речових доказів, порушення кримінального переслідування та видача осіб, які скоїли злочини, визнання і виконання судових рішень у цивільних справах, вручення і пересилка документів, надання за клопотанням іншої Сторони відомостей про судимість обвинувачених).

В кожному міжнародному договорі передбачається порядок відносин при наданні правової допомоги, як правило, Договірні Сторони зносяться одна з іншою через свої центральні органи, з боку України це Міністерство юстиції та Генеральна Прокуратура.

Клопотання про надання правової допомоги і додатки до них складаються українською мовою і мають бути засвідчені гербовою печаткою, до них додаються завірені копії перекладу на мову запитуваної Договірної Сторони або російську мову. Переклад засвідчується відповідно до законодавства України.

В дорученні про надання правової допомоги зазначається:

- повне найменування запитуючої установи України (повна назва суду);

- найменування запитуваної установи (компетентний орган держави призначення документів);

- назва справи , з якої запитується правова допомога;

- імена, прізвища сторін, обвинувачених, підсудних або засуджених, потерпілих, їх громадянство, заняття та постійне місце проживання або місцеперебування;

- прізвища і адреси їх уповноважених;

- зміст доручення, а з кримінальних справ також опис фактичних обставин скоєного злочину та його юридична кваліфікація.

При виконанні доручення про надання правової допомоги установа юстиції іноземної держави, до якої звернене доручення, застосовує законодавство своєї держави, однак за клопотанням запитуючої установи України вона може застосувати процесуальні норми України, оскільки вони не суперечать законодавству її держави.

У разі, коли запитуючий орган України в клопотанні про надання правової допомоги виявить бажання взяти участь або бути присутнім при виконанні певних процесуальних дій, компетентний орган іноземної держави сповіщає про час і місце виконання доручення.

Після виконання доручення компетентна установа іноземної держави надсилає документи компетентній установі України, в тому випадку, коли правова допомога не могла бути надана, компетентна установа іноземної держави сповіщає про обставини, які перешкоджали її наданню.

Запитувана установа іноземної держави здійснює вручення документів відповідно до правил, які діють в її державі, якщо документи належним чином оформлені. Якщо документи неналежним чином оформлені, вони вручаються одержувачу, якщо він погоджується добровільно їх прийняти.

У клопотанні про вручення повинні бути зазначені точна адреса одержувача і назва документа, який вручається. Якщо зазначена у клопотанні про вручення адреса виявилася неповною або неточною, запитувана установа відповідно до свого законодавства вживає заходів для встановлення точної адреси.

Компетентний орган іноземної держави складає підтвердження про вручення документів, де зазначаються час і місце вручення, а також особа, якій було вручено документ.

При необхідності вручити документи і допитати громадян України, що перебувають на території іноземної держави, компетентний орган України має право доручити проведення зазначених дій дипломатичним представництвам або консульським установам України на території відповідної іноземної держави. При цьому не можуть вживатися заходи примусового характеру.

В ході попереднього слідства або судового розгляду на території України може виникнути необхідність в особистій явці свідків, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їхніх представників або експертів, що знаходяться на території іноземної держави. В таких випадках необхідно звернутись до компетентного органу іноземної держави з дорученням про вручення повістки. Слід зазначити, що повістка не повинна містити санкцій на випадок неявки викликаного.

Особи, що добровільно з\’явились на виклик до відповідного органу України, не можуть бути притягнуті до кримінальної чи адміністративної відповідальності, взяті під варту або бути покарані у зв\’язку з будь-якими діяннями, скоєними до перетинання державного кордону України. Такі особи також не можуть бути притягнені до кримінальної чи адміністративної відповідальності, взяті під варту або бути покарані у зв\’язку із свідченнями або висновками їх як експертів або у зв\’язку з діянням, яке є предметом розгляду.

Зазначеним привілеєм не користуються викликані особи, якщо вони протягом 15 днів з моменту повідомлення їх про те, що їх присутність не є обов\’язковою, не залишать територію України. Однак в цей строк не зараховується час, протягом якого особи не мали можливості залишити територію України з незалежних від них обставин.

Викликані компетентним органом України особи мають право на відшкодування витрат, пов\’язаних із переїздом та перебуванням на території України, а також на відшкодування отриманої заробітної плати за дні відриву від роботи, а експерти мають право на винагороду за проведення експертизи. У виклику компетентний орган України повинен зазначити, на які види оплати мають право особи, що запрошуються. За клопотанням таких осіб компетентний орган України сплачує аванс на покриття відповідних витрат.

Установа юстиції іноземної держави на своїй території несе всі витрати, що виникають при виконанні доручення компетентного органу України, однак повідомляє про суму витрат. Якщо компетентний орган України стягне ці витрати з особи, яка повинна їх відшкодувати, то стягнені суми надходять до бюджету України.

Компетентні установи юстиції іноземної держави відмовляють у наданні правової допомоги, якщо її надання може спричинити шкоду суверенітету чи безпеці або суперечить основним принципам законодавства цієї іноземної держави.

В.о.директора
Департаменту державної
виконавчої служби О.Р.Кузь

Головний спеціаліст І.Ф.Обідіна