3 грудня 2003 року Україна набула членства в Гаазькій конференції з міжнародного приватного права.

Цей день не був особливим і ніяким чином не відзначався.

Разом з тим за лаштунками цієї події стоїть чимала робота, проведена Міністерством юстиції разом з Міністерством закордонних справ України та Посольством України в Королівстві Нідерландів, а в майбутньому - відкриваються перспективи можливості вирішення значного кола практичних проблем та питань, що виникають у громадян України у сфері міжнародних приватно-правових відносин.

Але звернімося до історії.

Гаазька конференція з міжнародного приватного права розпочала свою діяльність у 1893 році з ініціативи видатного голландського вченого, лауреата Нобелівської премії Тобіаса Ассера.

У період з 1893 по 1945 роки відбулося шість сесій цієї міжнародної організації, за цей період було прийнято декілька конвенцій, зокрема, про угоди щодо колізійних норм стосовно шлюбу (1902р.), про угоди щодо колізійних норм і юрисдикції стосовно розлучення і роздільного проживання подружжя (1902р.), про угоди щодо опіки над неповнолітніми (1902р.), про цивільний процес (1905р.), про колізійні норми щодо правових наслідків шлюбу на права і обов’язки подружжя в їхніх особистих відносинах та стосовно їхнього нерухомого майна (1905р.), щодо позбавлення цивільних прав та подібних заходів захисту (1905р.).

Проте якісно новий рівень розвитку і діяльності ця міжнародна організація отримала у післявоєнний період зі встановленням більш тісних приватно-правових зв’язків між державами та прийняттям Статуту Гаазької конференції з міжнародного приватного права, який набув чинності 15 липня 1955р.

З того часу Гаазька конференція набула статусу міжнародної організації та почала працювати на постійній основі.

Відповідно до статті 1 Статуту, Гаазька конференція з міжнародного приватного права є міжурядовою організацією, метою діяльності якої є робота над прогресивною уніфікацією норм міжнародного приватного права.

На сьогодні основна робота Конференції полягає в організації переговорів з метою розробки багатосторонніх договорів (конвенцій) у різних сферах міжнародного приватного права, зокрема міжнародного співробітництва судових та інших компетентних органів, колізійного права щодо договорів, зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, зобов’язань з утримання, правового статусу та захисту дітей, правовідносин між подружжям, заповітів та нерухомості або довірчої власності; юрисдикції і визнання та виконання іноземних судових рішень.

Після 1955 року в рамках Гаазької конференції розроблено 36 конвенцій, учасницями яких є 121 держава світу.

На сьогоднішній день ця міжнародна організація об’єднує 64 держав-членів. Крім того, ще 57 держав, які не є членами Гаазької конференції, приєднуються до деяких її конвенцій.

Таким чином, набуття членства в цій міжнародній організації відкриває широкі можливості не лише для приєднання до існуючих конвенцій, а й для прийняття безпосередньої участі у розробці нових міжнародних інструментів у цій сфері. Не менш важливим є також можливість встановлення безпосередніх контактів з представниками інших держав, які відповідають за виконання положень Гаазьких конвенцій за кордоном. На практиці це сприяє більш швидкому та оперативному вирішенню питань, що виникають при виконанні цих конвенцій.

Отже, що дає громадянам України участь у Гаазьких конвенціях?

До недавнього часу основним інструментом врегулювання міжнародних відносин у сфері приватного права були двосторонні договори, які містили норми щодо правових відносин і міжнародної правової допомоги у цивільних справах.

За часів Радянського Союзу було укладено близько 20 таких договорів. При цьому вони регулювали відносини переважно з країнами соціалістичного табору.

На сьогодні незалежною Україною укладено більше 20 договорів, що регулюють питання надання правової допомоги та правових відносин у цивільних справах.

Проте положення таких договорів урегульовують відповідні відносини лише з певною країною, тоді як багатосторонні міжнародні документи надають змогу вирішити ці ж питання відразу з численною кількістю іноземних держав шляхом застосування одноманітного механізму.

Починаючи з 2000 року Україна стала учасницею трьох Гаазьких конвенцій:

- Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, 1965р.;

- Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах, 1970р.;

- Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, 1961р.

Гаазька Конвенція з питань цивільного процесу, 1954р., діє для України в порядку правонаступництва.

Потреба у застосуванні положень Гаазької Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, 1965р., виникає у разі необхідності вручити судові документи, наприклад, виклик до суду у цивільній справі особі, яка проживає за кордоном. Адже, відповідно до нашого законодавства, у разі відсутності підтвердження про виклик до суду розгляд судової справи може неодноразово відкладатися.

Слід звернути увагу на те, що прохання про вручення таких документів може складатися лише судовим органом, що розглядає справу, який направляє його Центральному органу України по виконанню цієї Конвенції – Міністерству юстиції, яке, в свою чергу, пересилає прохання до Центрального органу держави, де необхідно здійснити вручення.

На сьогодні учасниками цієї конвенції є Аргентина, Білорусія, Бельгія, Болгарія, Канада, Китай, Кіпр, Чехія, Данія, Єгипет, Естонія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Угорщина, Ірландія, Ізраїль, Італія, Японія, Латвія, Литва, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Корея, Румунія, Росія, Словаччина, Словенія, Іспанія, Шрі-Ланка, Швеція, Швейцарія, Туреччина, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, США, Венесуела, Антигуа і Барбуда, Багами, Барбадос, Ботсвана, Кувейт, Малаві, Пакистан, Сан-Марино і Сейшели.

Якщо при розгляді цивільної справи виникає необхідність отримати свідчення особи, яка проживає або перебуває за кордоном, або витребувати якісь докази, що можуть знаходитися за кордоном, це можна зробити на підставі Гаазької конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах, 1970р.

Вказана Конвенція застосовується у відносинах України з Данією, Мексикою, Люксембургом, Болгарією, Ізраїлем, Італією, Словенією, Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії, Німеччиною, Фінляндією, Австралією, Швейцарією, США, Іспанією, Швецією, Норвегією, Аргентиною, Польщею, Словаччиною, Сінгапуром та Латвією.

Механізм направлення прохання про отримання доказів на підставі цієї Конвенції та її виконання аналогічний до механізму, передбаченою Конвенцією про вручення судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, 1965р.

Однією з найбільш важливих та актуальних конвенцій Гаазької конференції є Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, 1961р .

Основною метою цієї Конвенції є полегшення обігу офіційних документів, створених в одній Договірній Державі, які мають бути представлені в іншій Державі - учасниці Конвенції. Конвенція відповідно заміняє обтяжливі і часто тривалі формальності процесу легалізації офіційного документа простим проставленням апостилю компетентними органами держави, в якій цей документ був створений.

Крім цього, документ, засвідчений апостилем, може бути пред’явлений у будь-якій державі - учасниці Конвенції.

Ця Конвенція набула чинності для України 22 грудня 2003 року. Починаючи з цієї дати, документи, які мають бути представлені на території однієї з Договірних держав, у відносинах з якими застосовується вказана Конвенція, звільняються від консульської легалізації як формальної процедури, що вимагала обов’язкового посвідчення документів компетентними органами України з подальшим засвідченням в консульській установі держави, на території якої документ має бути представлений.

Єдиною формальною вимогою, яка має місце при застосуванні Конвенції, є проставлення апостиля компетентним органом України для представлення на території держав - учасниць Конвенції. В свою чергу, офіційні документи таких держав, що представляються на території України, мають бути засвідчені апостилем, що проставляє компетентний орган відповідної держави.

Апостиль – це спеціальний штамп, який проставляється на офіційних документах, що надходять від держав - учасниць Конвенції. Він засвідчує справжність підпису особи під документом і автентичність відбитку печатки або штампа, яким скріплено відповідний документ. При цьому дійсністьАпостиля не поширюється на зміст офіційного документу, до якого він прикріплений.

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 року № 61 визначено органи, уповноважені проставляти апостиль на документах, виданих на території України:

- Міністерство освіти і науки – на офіційних документах, виданих навчальними закладами, державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що стосуються сфери освіти і науки;

- Міністерство юстиції – на документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України;

- Міністерство закордонних справ – на всіх інших видах документів.

Правила проставлення апостиля на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, затверджено спільним Наказом Міністерства закордонних справ України, Міністерства юстиції України і Міністерства освіти і науки України від 05.12.2003р. № 237/803/151/5.

На сьогодні Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, застосовується у відносинах між Україною та Албанією, Австралією, Австрією, Андоррою, Антигуа і Барбудою, Аргентиною, Багамами, Барбадосом, Белізом, Бельгією, Білорусією, Болгарією, Боснією і Герцеговиною, Ботсваною, Брунеєм Даруссалам, Великобританією, Венесуелою, Вірменією, Гренадою, Грецією, Домінікою, Естонією, Ізраїлем, Ірландією, Іспанією, Італією, Казахстаном, Китаєм, Кіпром, Колумбією, Латвією, Лесото, Ліберією, Ліхтенштейном, Литвою, Люксембургом, Маврікієм, Македонією, Малаві, Мальтою, Маршаловими островами, Мексикою, Монако, Намібією, Нідерландами, Ніуе, Новою Зеландією, Норвегією, Панамою, Перу, ПАР, Португалією, Росією, Румунією, Сальвадором, Самоа, Сан Маріно, Свазілендом, Сейшелами, Сент Вінсент і Гренадінами, Сент Кітс енд Невіс, Сербією і Чорногорією, Словаччиною, Словенією, Ст.Лусією, Суринамом, США, Тонго, Тринідадом і Тобаго, Туреччиною, Угорщиною, Фіджі, Фінляндією, Францією, Хорватією, Чехією, Швейцарією, Швецією, Японією.

Необхідно зазначити, що Конвенція не застосовується у відносинах з Німеччиною, яка висловила відповідні заперечення.

Слід також зауважити, що деякі міжнародні договори України відміняють потребу будь-якого додаткового засвідчення офіційних документів, що подаються в установи держав - учасниць такого Договору в зв’язку з розглядом цивільних або кримінальних справ.

Відповідно до частини другої статті 3 Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, проставлення апостиля не може вимагатися державами - учасницями Конвенції, якщо існують угоди між двома або декількома державами, які відміняють або спрощують дану формальну процедуру або звільняють сам документ від легалізації.

У зв’язку з цим необхідно звернути увагу на те, що навіть з набуттям чинності Конвенцією для України проставлення апостиля не може вимагатися державами у відповідних випадках, передбачених міжнародними договорами України.

Так, це стаття 13 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, від 22 січня 1993 р. (Конвенція застосовується у відносинах з державами: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан), стаття 29 Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах від 31.10.1992р., стаття 13 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 07.07.1993р., стаття 13 Договору між Україною і Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 15.02.1995р., стаття 13 Договору між Україною і Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 23.05.1995р., стаття 18 Договору між Україною і Чеською Республікою про правову допомогу і правові відносини у цивільних справах від 28.05.2001 р., стаття 22 Договору між Україною та Угорською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 02.08.2001 р., стаття 15 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24.05.1993р., стаття 15 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13.12.1993 р., стаття 45 Договору між Україною і Монголією про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах від 27.06.1995р., стаття 13 Договору між Україною і Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 09.01.1995р., стаття 13 Договору між Україною і Республікою Узбекистан про правову допомогу і правові відносини у цивільних і сімейних справах від 19.02.1998р., стаття 13 Угоди між Україною і Турецькою Республікою про правову допомогу у цивільних справах, стаття 12 Договору між Україною та Соціалістичною Республікою В`єтнам про правову допомогу і правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 06.04.2000 р., стаття 12 Договору між СРСР та Народною Республікою Болгарія про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах (1958 р.), стаття 12 Договору між СРСР та Румунською Народною Республікою про надання правової допомоги у цивільних, сімейних та кримінальних справах (1975р.), стаття 41 Договору між СРСР і Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне надання правової допомоги (1982р.).

При цьому слід звернути увагу, що положення ряду вказаних договорів звільняють від будь-якого засвідчення всі документи, що стосуються цивільних, сімейних та трудових справ, в той час, як деякі договори передбачають можливість такого звільнення лише для документів, що надаються у процесі застосування відповідного договору.

Яку користь ми матимемо в майбутньому?

16 липня 2004 року Указом Президента України Міністерство юстиції було призначено Національним органом України для сприяння контактам з Постійним бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права.

Призначення Міністерства юстиції органом, відповідальним за співпрацю з цією міжнародною організацією, дозволяє професійно та оперативно координувати таку роботу, залучати фахівців різних установ до підготовки пропозицій України при розробці нових міжнародних документів, надавати інформацію щодо практичного застосування конвенцій Гаазької конференції іншими державами, цілеспрямовано опрацьовувати питання приєднання України до чинних конвенцій тощо.

В майбутньому Україна готується до приєднання ще до ряду Конвенцій Гаазької конференції з міжнародного приватного права, які мають найбільш актуальне значення для нас на сьогодні.

Так, на сьогодні Міністерством юстиції підготовлено пропозиції про приєднання до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, 1980р.

Цілями цієї Конвенції є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав, а також забезпечення ефективного дотримання прав на опіку і доступ, передбачених законодавством однієї Договірної держави, в інших Договірних державах.

З метою вирішення найбільш актуальних питань щодо сплати аліментів особами, які знаходяться за кордоном і щодо яких в Україні винесено рішення про стягнення аліментів, розпочинається робота по приєднанню до Конвенції про визнання і виконання рішень щодо аліментних зобов’язань, 1973р., і Конвенції про право, що застосовується до аліментних зобов’язань, 1973р.

Крім того, на сьогодні на розгляді у Верховній Раді України знаходиться проект Закону України "Про приєднання України до Конвенції про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення".

Сьогодні Україна активно бере участь у розробці нових конвенцій в рамках Гаазької конференції з міжнародного приватного права – щодо міжнародного стягнення утримання на дітей та інших членів сім ’ ї та стосовно угод про виключний вибір суду.

Попереду ще чимало роботи і у напрямку приєднання до вже чинних конвенцій, і у напрямку участі у підготовці нових міжнародних інструментів. Основним орієнтиром при цьому є і буде першочергове забезпечення прав громадян України. Участь саме у цій міжнародній організації сприяє врегулюванню широкого кола питань міжнародного приватно-правового характеру на багатосторонньому рівні, уникаючи необхідності укладення з кожною з іноземних держав окремих договорів.

Заступник начальника управління
міжнародно-правової допомоги
Департаменту міжнародного
співробітництва
Міністерства юстиції України Л.Р.Руда