| Порушення статті 6 § 1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини: тривалість виконання рішення суду в процедурі банкрутства |
Ратифікувавши Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, Україна визнала її частиною національного законодавства. Разом з тим відповідно до частини 3 пункту (b) статті 31 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів від 1969 р., ратифікованої Україною 14.05.1986 р., поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення. Відповідно до статті 32 Конвенції питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду з прав людини, який діє відповідно до Конвенції. Таким чином, рішення Європейського суду з прав людини є невід’ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення. Статтею 6 § 1 Конвенції передбачається, що кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов’язків має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. Як відзначив Європейський суд з прав людини, з огляду на "визначне місце", яке посідає право на справедливий судовий розгляд у демократичних суспільствах, його обмежене тлумачення не відповідатиме об’єктові та цілям статті 6. Щодо сфери дії статті, то вона не обмежується лише судовими слуханнями, адже відповідно до Конвенції, весь процес взагалі повинен відповідати критеріям справедливості. Стаття 6 розповсюджує свою дію і на стадію виконання судового рішення. У своїй прецедентній практиці Європейський суд з прав людини нагадує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов’язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї із сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинно розглядатися як невід’ємна частина "процесу" в розумінні статті 6 Конвенції. ("Іммобільяре Саффі" проти Італії" , 22774/93, 28.07.1999, § 63; рішення Горнсбі проти Греції від 19.03.1997, § 40.) Європейський суд з прав людини зазначав, що адміністративні органи є складовою держави, яка керується принципом верховенства права, а відтак інтереси цих органів збігаються з необхідністю належного здійснення правосуддя. Якщо адміністративні органи відмовляються або неспроможні виконати рішення суду, чи навіть зволікають з його виконанням, то гарантії, надані статтею 6 стороні на судовому етапі, втрачають сенс. (Рішення Горнсбі проти Греції від 19.03.1997.) Також Європейський суд нагадував, що статті 6 § 1 Конвенції вимагає, щоб усі стадії судового розгляду, які мають на меті вирішити спір щодо прав і обов’язків цивільного характеру, закінчувались у розумний строк та щоб не можна було виключити стадії, які слідують за винесенням рішення щодо суті. Так, виконання рішення чи ухвала будь–якого суду має розглядатись як складова частина "процесу" в сенсі статті 6. На жаль, Україна опинилась сьогодні в ситуації, коли виконання судових рішень унеможливлюється через прогалини в законодавчому регулюванні, і, враховуючи велику кількість звернень громадян України до Європейського суду з прав людини, ця проблема потребує якнайшвидшого вирішення. На сьогодні переважна більшість справ, що надходять з Європейського суду з прав людини на комунікацію з Урядом України, стосується питань дотримання державними органами статей 6, 13 Конвенції та статті 1 Протоколу 1 до Конвенції в частині тривалості виконання судових рішень національних судів, винесених на користь заявників, наявності ефективних засобів правового захисту при тривалому невиконанні судового рішення та втручанні держави у право заявників на мирне володіння своїм майном. Практика свідчить, що у більшості справ на тривалість виконання рішень національних судів впливає порушення провадження у справі про банкрутство підприємства-боржника. Викликає занепокоєння той факт, що державна виконавча служба практично позбавлена можливості виконати рішення суду, оскільки після порушення провадження в справі про банкрутство забезпечити виконання рішення суду поза межами процедури банкрутства фактично неможливо. Зокрема, за чинним законодавством тривалість процедури банкрутства, враховуючи попередній розгляд справи, процедуру санації та ліквідації, може сягати 4 роки, а на практиці цей термін може перевищувати 5-7 і більше років. Протягом цього строку діє мораторій на задоволення вимог кредиторів, а саме забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства. Тобто рішення судів України щодо стягнення заборгованості з підприємств-боржників не виконуються, що, у свою чергу, призводить до порушення конституційних прав громадян. Прикладом надмірної тривалості провадження у справі про банкрутство може слугувати ситуація, що склалась на державному підприємстві у Херсонській області, де 05.06.2000 р. арбітражним судом була порушена справа про банкрутство та 25.06.2000 р. було введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. Відповідно до статті 34 Закону України "Про виконавче провадження" 20.06.2000 р. зведене виконавче провадження щодо підприємства-боржника було зупинене з огляду на провадження в справі про банкрутство. 15.02.2001 р. арбітражним судом відкрито процедуру санації та призначено керуючого санацією. 12.11.2001 р. було затверджено план санації боржника. 30.01.2002 р. керуючий санацією подав заяву про його звільнення від виконання обов’язків. 28.03.2002 р. господарський суд призначив нового керуючого санацією та продовжив строк санації до 17.08.2002 р. У подальшому судом строк санації продовжувався 12.08.2002 р., 07.02.2003 р. та 21.08.2003 р. Процедура санації триває до теперішнього часу. Тобто вже більше ніж чотири роки триває провадження в справі про банкрутство, і до того ж невідомо, чи буде в процедурі санації відновлено платоспроможність боржника, чи його буде ліквідовано. Отже, можна дійти висновку, що в межах чинного законодавства провадження у справі про банкрутство може тривати невиправдано довгий період часу, протягом якого рішення національних судів щодо стягнення заробітної плати та інших виплат з підприємства-боржника, винесені на користь працівників цього підприємства, залишаються невиконаними. До того ж слід враховувати той факт, що на виконанні у відділі ДВС знаходиться близько 4 500 виконавчих документів про стягнення заборгованостей з цього підприємства на загальну суму понад 5 000 000 грн., і працівники підприємства-боржника вже звернулись із заявами до Європейського суду з прав людини. Необхідно відзначити, що подібні ситуації непоодинокі, і з огляду на відповідні обставини виникає необхідність удосконалення положень законодавства України, які стосуються строків тривалості процедур санації та ліквідації у справах про банкрутство. Слід зауважити, що судові рішення, на невиконання яких заявники скаржаться до Європейського суду з прав людини, були винесені національними судами в період з 1999 р. до 2003р., тобто в певний період часу, до введення процедур банкрутства, на їх виконання впливав Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна". Європейським судом неодноразово порушувались питання впливу вказаного Закону на тривалість виконання рішень національних судів України щодо стягнення заборгованості з підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 %. Як свідчить практика, процедури, передбачені положеннями Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", перешкоджають виконанню таких судових рішень, що, в свою чергу, є порушенням статті 6 § 1 Конвенції. Вказаним Законом передбачено, що мораторій встановлюється на період до вдосконалення механізму примусової реалізації майна, який регулюється Законами України "Про виконавче провадження", "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами". Але зміни, які були внесені до зазначених законів, суттєво ситуацію не змінили, а мораторій і досі не скасовано. Відповідно, державна виконавча служба більше трьох років не має змоги виконувати рішення національних судів, винесених на користь громадян, щодо стягнення з державних підприємств-боржників заборгованостей із заробітної плати та інших виплат, шляхом реалізації майна цих підприємств. З огляду на це необхідно приділити увагу вдосконаленню положень законодавства України, які стосуються заборони реалізації майна державних підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 %. Рішення у подібних справах виносились щодо Росії, Португалії та Польщі, і практика Європейського суду з прав людини у подібних справах є однозначною: констатація порушення та стягнення з держави на користь заявника моральної та матеріальної шкоди. Необхідно зазначити, що рішення, винесені Європейським судом з прав людини щодо України, також свідчать про жорстку позицію Суду щодо тривалості виконання судових рішень в Україні. Європейський суд з прав людини приділяє особливу увагу тривалості виконання рішення в світлі заходів, вжитих державою для прискорення вирішення внутрішніх систематичних проблем (остаточна ухвала щодо прийнятності у справі "Сокур проти України"; рішення у справах "Півень проти України", "Жовнір проти України", "Войтенко проти України", "Шмалько проти України", "Ромашов проти України"). У своїх рішеннях Суд зазначає, що, не виконуючи рішення суду, державні органи позбавили положення статті 6 § 1 будь-якого сенсу. Необхідно брати до уваги той факт, що порушення були констатовані через тривалість виконання рішень національних судів, у згаданих справах рішення виконувались протягом чотирьох - шести років, за що Суд присудив заявникам до сплати від 2 000 до 3 200 ЄВРО компенсації моральної шкоди. При цьому розмір компенсації значно перевищував суму заборгованості ( від 50 до 420 ЄВРО). Тобто практика Суду свідчить, що розмір присудженої заявнику компенсації залежить від строку невиконання рішення суду. Справи щодо невиконання судових рішень, як правило, розглядаються Судом за спрощеною процедурою, оскільки не містять складних питань права. Тобто визначивши, що заява є прийнятною до подальшого розгляду та такою, що може бути розглянута щодо суті, Суд одразу виносить рішення у справі. З огляду на те, що питання невиконання судових рішень в Україні знаходиться під пильною увагою Європейського суду та у зв’язку з постійним збільшенням кількості таких справ, на сьогодні виникає нагальна потреба в посиленні законодавчих гарантій захисту прав людини, зокрема у сфері забезпечення права громадян на отримання належних їм за рішенням суду коштів в розумний строк. Таким чином, з метою приведення законодавчих актів України у відповідність до вимог Конвенції та уникнення констатації порушень з боку України статті 6 § 1 та статті 1 Протоколу 1 до Конвенції у випадку звернення до Європейського суду з прав людини громадян зі скаргами на тривалість виконання рішень національних судів необхідно внести відповідні зміни до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та скасувати Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна". Крім того, такі зміни дозволять уникнути значних витрат з державного бюджету на виплати сум справедливої сатисфакції та судових витрат за рішенням Європейського суду з прав людини у разі констатації порушень. Головний спеціаліст відділу експертизи |
| На попередню сторінку |