Останнім часом спостерігачі за юридичним науковим життям могли побачити значну активність як юристів – теоретиків, так і юристів – практиків в галузі застосування вимог Конвенції про захист прав і основних свобод людини в здійсненні правосуддя українськими судами.

Значною мірою така активність є виправданою з точки зору декількох аспектів. Безперечно, Конвенція, яка ратифікована Україною та набула чинності ще в 1997 році, мала б вже на сьогоднішній день, через сім років, зайняти значне місце в українському праві. Враховуючи унікальний характер цього документу і постійне оновлення рішень Європейського суду з прав людини, Конвенція може виправити певні недоліки, які є в українському законодавстві.

Без сумніву, оскільки Конвенція ратифікована Верховною Радою України, вона може застосовуватись українськими суддями так само, як використовується українське законодавство.

Крім того, з огляду на досвід інших країн можна прогнозувати, що при доцільному використанні Конвенції в практиці здійснення судочинства зменшиться і кількість звернень проти нашої держави до Європейського суду з прав людини із скаргами про порушення в Україні тих прав, що гарантуються Конвенцією.

Однак з цієї точки зору цікаво проаналізувати два рішення Європейського суду з прав людини. Перше – в справі „Таммер проти Естонії" – стосувалось заявленого порушення статті 10 Конвенції – права на справедливий судовий розгляд. В ході розгляду справи журналіста пана Таммера в національних судових органах Верховний Суд Естонії розглянув справу під кутом зору, який пропонує Конвенція, проаналізував практику Європейського суду з прав людини і дійшов висновку, що в цьому випадку журналіст вийшов за межі права на свободу вираження поглядів і втрутився в приватне життя іншої особи. Пан Таммер, не дивлячись на таке рішення національного судового органу, звернувся до Європейського суду з прав людини, який при розгляді справи погодився з аналізом, що був проведений Верховним Судом Естонії, і констатував, що в цій справі відсутнє порушення статті 10 Конвенції.

Такий підхід Європейського суду до аналізу і використання його ж практики давав би державам – сторонам Конвенції можливість уникати багатьох проблем шляхом простого використання Конвенції, якби не інший приклад – рішення у справі „Фучер проти Франції". В цій справі і суд першої інстанції, і касаційний суд посилались на Конвенцію, вирішуючи питання доступу заявника до матеріалів справи щодо його кримінального обвинувачення, однак суд першої інстанції вирішив закрити кримінальну справу, оскільки ситуація, коли заявник не може ознайомитись із матеріалами кримінальної справи, позбавляє його права доступу до суду, гарантованого статтею 6 Конвенції. Суд касаційної інстанції не погодився із таким підходом і зазначив, що „Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини не вимагає, щоб матеріали кримінальної справи були доступні самому обвинуваченому... ". Європейський суд з прав людини не погодився із підходом національних судових органів і дійшов висновку про порушення в цій справі вимог Конвенції, зокрема статті 6.

Наведені вище приклади дають змогу зробити два основних висновки: по-перше, саме тільки використання Конвенції не позбавляє особу права звернутись до Європейського суду з прав людини зі скаргою про порушення в державі – стороні Конвенції прав, гарантованих цим міжнародним документом. По-друге, саме тільки використання норм Конвенції при винесенні рішення національним судом не є гарантією того, що Європейський суд автоматично погодиться із позицією національного суду і не констатуватиме порушення прав, гарантованих Конвенцією.

Наступні висновки, які випливають з перших, полягають в тому, що, по-перше, використання як норм Конвенції, так і рішень Європейського суду в практиці національних судових органів має бути розумним, тобто із розумінням не тільки „букви", але й „духу" Конвенції. По-друге, використання норм Конвенції має бути доцільним. У випадку, коли в національному законодавстві питання повністю врегульовано і це законодавство відповідає міжнародним стандартам в галузі прав людини, використання Конвенції може тільки переобтяжити рішення суду.

Закономірно постає питання: коли суддя обов’язково повинен використати Конвенцію, виходячи із норм національного законодавства? По-перше, у випадку, коли в національному законодавстві не врегульовано питання щодо права, яке гарантується Конвенцією. По-друге, коли національне законодавство не в повній мірі відповідає тому „духу" Конвенції, про який йшлося вище. Спробуємо проілюструвати ці випадки прикладами і візьмемо для аналізу статтю 6 Конвенції – найбільш ґрунтовну та складну статтю, яка має пряме відношення до процесу винесення рішення національними судами.

Прикладом першого випадку використання Конвенції може стати рішення Європейського суду з прав людини у справі „Сем Меріт проти України" від 30 березня 2004 року. Коротко суть цієї справи можна викласти таким чином. Пан Меріт, громадянин Ізраїлю, займався в Україні комерційною діяльністю. У зв’язку із підозрою у вчиненні декількох посадових злочинів щодо нього було порушено кримінальну справу, його було затримано і обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Це сталось в 1998 році. Хоча після того щодо заявника було обрано інші запобіжні заходи – спочатку підписка про невиїзд, а потім зобов’язання з’являтись на виклик органів слідства, і заявник мав можливість залишити територію України, кримінальна справа щодо нього все ще продовжує розслідуватись, хоча минуло вже шість років. Не торкаючись питання, що змусило органи слідства так довго розслідувати кримінальну справу, звернемо увагу на іншій аспект рішення Європейського суду – на аспект тривалості кримінального обвинувачення стосовно заявника. З точки зору Європейського суду з прав людини судовий розгляд справи стосовно кримінального обвинувачення має розглядатись в розумні строки. Це поняття є достатньо широким, а тому за роки своєї діяльності Європейський суд неодноразово вказував, що встановлені три критерії, згідно з якими визначається „розумність" строку розгляду справи: складність справи, поведінка заявника, поведінка органів влади. Зрозуміло, виходячи із фактів цієї справи, що тривалість розслідування кримінальної справи протягом шести років не могла бути визнана Європейським судом такою, що відповідає принципу „розумності" строків розгляду справи. Але визначивши, що строк був нерозумним, Європейський суд зробив ще одне зауваження Україні – в рішенні зазначено, що в українському законодавстві відсутні засіб захисту особи від порушення строків розгляду справ або можливість отримання компенсації у випадку, коли строки все ж порушені. Таким чином, якби сьогодні особа звернулась до суду із заявою про нерозумні строки розгляду її справи судом, то при винесенні рішення національний суд може застосовувати Конвенцію напряму, оскільки національне законодавство не врегульовує вказане питання.

Тут необхідно додати, що ще до винесення рішення Європейським судом в справі „Сем Меріт проти України" деякі українські судді вже стикались із проблемою захисту особи у випадку порушення строків розгляду справ. Так, виносились непоодинокі окремі ухвали з цього питання, які були направлені до відома і головам апеляційних судів, і головам кваліфікаційних комісій. При тому, що на той момент це був сам по собі дуже позитивний крок, оскільки не було такої практики по оскарженню не процесуальної діяльності судді, а діяльності адміністративної – призначення справи до розгляду, наприклад, все ж хотілось би зауважити, що окрема ухвала не має достатніх механізмів для контролю за її виконанням, а тому не є ефективним засобом захисту в сенсі статті 13 Конвенції.

У зв’язку із цим у випадку, коли б особа звернулась до суду зі скаргою на порушення її права на судовий розгляд протягом розумного строку, при вирішенні цього питання суд мав би керуватись нормами Конвенції про захист прав і основних свобод людини та практикою Європейського суду з прав людини.

Прикладом другого випадку застосування норм Конвенції в українському судочинстві може бути правова ситуація, яка виникає згідно зі статтею 147 Кримінально-процесуального кодексу України. Відповідно до положень цієї статті в разі притягнення посадової особи до кримінальної відповідальності за посадовий злочин, а так само якщо ця особа притягається до відповідальності за інший злочин і може негативно впливати на хід досудового чи судового слідства, слідчий зобов’язаний відсторонити її від посади, про що виносить мотивовану постанову. Частина друга цієї статті передбачає, що відсторонення від посади провадиться з санкції прокурора чи його заступника. Таким чином, вказана норма закону наділяє правом скасування постанови про відсторонення особи від посади лише слідчого, прокурора чи його заступника. Відповідно, особа не може скористатись своїм правом доступу до суду, якщо вона відсторонена від посади, але не згодна із цим рішенням. При цьому право доступу до суду встановлено в параграфі 1 статті 6 Конвенції. Враховуючи це, суддя може в такому випадку застосувати відповідне положення статті 6 Конвенції і розглянути клопотання про скасування постанови слідчого. Рішення із таким посиланням на статтю Конвенції та на практику Європейського суду стосовно того, що держава не може обмежити або скасувати судовий контроль в певних сферах, було прийнято в 2002 році військовим місцевим судом Вінницького гарнізону.

Інша правова ситуація була розглянута апеляційним судом м. Києва. Позивачі звернулись до суду з позовом про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, оскільки п’ять місяців до того скінчився термін утримання їх під вартою, але їх не було звільнено з-під варти, чим порушено їх права. Ухвалою суду першої інстанції в задоволенні позову було відмовлено, оскільки кримінальна справа стосовно позивачів не закінчена, а тому вони не мають права порушувати питання стосовно відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Апеляційним судом при розгляді апеляційної скарги було проаналізовано українське законодавство стосовно тримання особи під вартою та підстав для такого тримання, крім того, було визначено, що питання стосовно відшкодування моральної (немайнової) шкоди мало б бути розглянуто після того, як буде закрито кримінальну справу стосовно позивачів шляхом винесення судового вироку. Але при цьому суд зазначив, що відмова суду першої інстанції розглянути позов порушує статтю 6 Конвенції, згідно з якою гарантується доступ до суду. Пославшись на згадану статтю Конвенції, апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції.

Тут необхідно також зауважити, що національне законодавство України передбачає відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями правоохоронних органів, органів слідства та суду тільки у випадку, коли особа визнана судом невинною у вчиненні інкримінованих їй злочинів. Однак Конвенція передбачає право на відшкодування не в залежності від того, винна особа чи ні у вчиненні злочину, а в залежності від того, чи відбулось порушення її права. Так, пункт 5 статті 5 Конвенції гарантує кожному (а не тільки особі, що визнана судом невинуватою) право на компенсацію, якщо було порушено його право на свободу та особисту недоторканність. У вищенаведеній справі „Сем Меріт проти України" мова також йшла про компенсацію у випадку порушення розумних строків розгляду справи, але знову ж такі не тільки тій особі, що виправдана судом, а й тій, яка є жертвою нерозумно довгого терміну кримінального обвинувачення.

Таким чином, у випадку, коли суд стикається із правовою ситуацією, вирішення якої в національному законодавстві не відповідає гарантіям, встановленим Конвенцією про захист прав і основних свобод людини, суд може (а в певних випадках повинен для збереження самого сенсу правосуддя) застосувати більш демократичний і гуманний підхід Конвенції і Європейського суду з прав людини.

Однак необхідно зазначити, що посилання тільки на статтю Конвенції, або навіть на конкретний параграф статті не є переконливим, що видно і з наведених вище прикладів. Безперечно, для „розумного" застосування унікального міжнародного документу, яким є Конвенція, необхідно знання практики Європейського суду з прав людини, який не тільки дає зразок застосування тієї чи іншої статті, але й тлумачить кожне поняття.

У зв’язку із цим виникають дві значні проблеми: по-перше, Європейський суд з прав людини може модернізувати свої власні підходи до певної правової проблеми із врахуванням правової ситуації в Європі, нових тенденцій і понять в людському житті тощо. Відповідно, суддя, який хоче застосовувати рішення Європейського суду в своїй практиці, буде змушений постійно слідкувати за рішеннями Суду. Подивимось тільки на один приклад. Українське національне законодавство містить норму, згідно з якою листи засуджених до позбавлення волі можуть переглядатись адміністрацією установ, в яких вони утримуються, тільки листи прокурору та Уповноваженому Верховної Ради з прав людини відправляються без перегляду. Ця норма довгий час не викликала значних проблем з точки зору її відповідності Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Однак в грудні 2003 року Європейський суд розглянув заяву проти Словаччини, в якій стверджувалось, що держава перешкоджає праву на звернення до Європейського суду, оскільки адміністрація установи переглядає листи, які надсилаються до Європейського суду з прав людини. Європейський суд констатував порушення державою відповідної статті Конвенції. Для України це означає, що в цій частині наше законодавство вже не відповідає вимогам Конвенції. Але такий постійний моніторинг за рішеннями Європейського суду вимагає значних зусиль навіть для фахівців в цій галузі.

Крім того, застосування суддями Конвенції та рішень Європейського суду можливе тільки після того, як будуть встановлені певні критерії такого застосування, що повинен зробити Верховний Суд України, прийнявши постанову Пленуму Верховного Суду України.

Але, тим не менше, навіть при тому, що вказані проблеми можуть стати перешкодою, застосування Конвенції на сьогоднішній день є демократичним виходом із тих проблем, які ще існують в законодавстві України, а також в практиці його застосування. Тому, навіть якщо застосування норм Конвенції автоматично і не вплине на кількість звернень проти України до Європейського суду з прав людини, це буде вплив опосередкований, шляхом виправлення помилок і недоліків українського законодавства.

Лутковська В.В.
заступник Міністра юстиції України