| Зміни в законодавстві щодо організаційно-правових форм юридичних осіб |
| ПОГОДЖЕНО: Коли мова йде про зміни у законодавстві, на увазі, звичайно, маються ті зміни, які містять у собі нові Цивільний і Господарський кодекси України. Насамперед Цивільний кодекс, який містить концептуально інші підходи до відомих раніше юридичній науці понять, зокрема, це стосується поділу юридичних осіб на види, їх організаційно-правових форм тощо. Почнемо з визначення дефініції „юридична особа". Згідно із статтею 23 Цивільного кодексу УРСР поняття юридичної особи розкривалося через сукупність певних ознак, до яких належать організаційна єдність; наявність відокремленого майна; участь у цивільному обороті від свого імені; здатність нести відповідальність; здатність бути позивачем або відповідачем у суді. На відміну від Цивільного кодексу УРСР 1963 року, новий Кодекс не дає розгорнутого визначення юридичної особи. Відповідно до статті 80 Цивільного кодексу юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа може бути позивачем та відповідачем у суді. І хоча може виникнути запитання стосовно того, а що таке "організація" і чому Кодекс не містить визначення цього поняття, проте навряд чи законодавець вкладав у визначення поняття юридичної особи принципово інший підхід. Тому цілком виправданим буде розгляд поняття юридичної особи через сукупність вже зазначених вище ознак, які давно відомі юридичній науці. Здійснюючи функції суб’єкта цивільних правовідносин, юридична особа повинна мати такі властивості, як правоздатність і дієздатність, якими згідно із статтею 80 Цивільного кодексу вона наділяється. Конкретніше ці поняття розкриваються у статтях 91 і 92 Цивільного кодексу. Слід зауважити, що до прийняття нового Цивільного кодексу юридичні особи мали спеціальну правоздатність: стаття 26 Цивільного кодексу УРСР визначала, що юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності. Тобто кожна юридична особа мала права і обов’язки, визначені її статутом. Натомість стаття 91 нового Цивільного кодексу встановила, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Така правоздатність називається загальною або універсальною. Надання універсальної правоздатності можна вважати позитивним явищем, зумовленим розвитком ринкових відносин, оскільки відпадає необхідність відтворювати в установчих документах всі можливі види діяльності, щоб у подальшому, наприклад, укладені договори юридичної особи не виходили за межі передбаченої установчими документами правоздатності. Проте положення статті 91 вже зараз тлумачаться по-різному. Зокрема, є точка зору, що якщо у засновницьких документах комерційної організації не міститься вичерпного переліку видів діяльності, котру вони здійснюють, то вона може займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. У даному випадку, реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які угоди. Якщо ж установчими документами юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів діяльності, то можна вважати, що вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої неприпустимо. Укладені такою юридичною особою за межами правоздатності угоди є недійсними. На нашу думку, запропоноване тлумачення зазначеної норми статті є спірним, оскільки вона не містить диспозитивності у визначенні цивільної правоздатності юридичної особи. Оптимальніше було б визначити у статті 91, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, за винятком випадків, установлених законом. Адже певні обмеження мають бути обов’язково встановлені по відношенню до державних підприємств, які діють в публічних інтересах і які мають бути обмежені, наприклад, в частині розпорядження своїм майном. Дієздатність юридичної особи відповідно до статті 92 Цивільного кодексу полягає в тому, що юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків, здійснювати їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Склад і перелік органів юридичної особи, порядок їх утворення, компетенція визначаються для різних видів юридичних осіб і регулюються Цивільним кодексом, відповідними законами про цих юридичних осіб та засновницькими документами юридичної особи. Саме органи юридичної особи формують і виражають її волю, їхніми діями юридична особа здобуває цивільні права і бере цивільні обов’язки. Особливо слід звернути увагу на положення частини третьої статті 92, якою встановлено, що у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Тобто, якщо уповноваженою особою, наприклад директором, укладено договір від імені юридичної особи, то остання не може оспорювати його дійсність з огляду на те, що директор вийшов за межі наданих йому статутом повноважень, наприклад, потрібна була згода загальних зборів тощо. Лише у випадку, якщо інша сторона знала, що директор не має відповідних повноважень і юридична особа це доведе, дійсність договору можна заперечувати. На нашу думку, така новела (зміна) є позитивною, оскільки, з одного боку, це додаткова гарантія дотримання прав осіб, які вступають у договірні відносини з юридичною особою, з іншого – це має запобігти можливим зловживанням з боку представників юридичних осіб. Ще однією суттєвою зміною, що стосується загальних положень про юридичних осіб, є передбачена частиною третьою статті 90 Цивільного кодексу обов’язковість юридичної особи у разі зміни свого найменування помістити оголошення про це в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, та повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у договірних відносинах. Відбулися зміни у створенні та припиненні юридичних осіб. Зокрема, статтею 87 Цивільного кодексу визначено, що для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Тобто установчий договір не вважається більше установчим документом для товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю та акціонерного товариства, на відміну від положень, що встановлені Законом України "Про господарські товариства". Єдиним установчим документом для зазначених видів господарських товариств є тільки статут, що, безперечно, є позитивною зміною, адже у разі зміни учасників товариства відпадає необхідність внесення змін до установчого договору, метою якого є врегулювання діяльності по створенню господарського товариства. Статтею 104 Цивільного кодексу встановлено: юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. Так, порівняно з Цивільним кодексом 1963 року, який передбачав такі форми припинення юридичних осіб, як реорганізація і ліквідація, новий Цивільний кодекс не використовує терміну "реорганізація". Про примусову реорганізацію юридичної особи йдеться лише у статті 129 Цивільного кодексу. Крім того, стаття 37 Цивільного кодексу 1963 року передбачала, що юридична особа припиняється у разі реорганізації шляхом злиття, поділу або припинення. Тоді як новий Цивільний кодекс доповнив цей перелік перетворенням. У зв’язку з цим зазначимо лише, що питання про те, чи є перетворення припиненням юридичної особи, чи ні, - є дискусійним. Стаття 105 Цивільного кодексу зобов’язує учасників юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Зміни, запропоновані вказаною статтею, також є прогресивними, оскільки мають на меті, в першу чергу, захист прав інших осіб, які матимуть змогу дізнатися про припинення, скажімо, контрагента по договору, адже відомості єдиного державного реєстру згідно із статтею 89 Цивільного кодексу є відкритими для загального ознайомлення. Новий підхід застосував законодавець порівняно з положеннями старого Цивільного кодексу (стаття 24) до поділу юридичних осіб на види. Так, традиційно юридичні особи класифікувалися залежно від форми власності, на базі якої вони створювалися. За такими ознаками юридичні особи поділялися на державні, приватні, колективні, змішані. У якості критерію розмежування юридичних осіб на види застосовується також мета діяльності юридичної особи. Так, юридичні особи, головною метою діяльності яких є одержання прибутку, вважаються комерційними. Це господарські товариства, виробничі кооперативи, підприємства незалежно від форм власності. Некомерційними юридичними особами визнаються ті, що не мають на меті одержання прибутку і створюються для інших цілей. До некомерційних юридичних осіб належать політичні партії, релігійні організації, споживчі кооперативи, фонди та інші. Однак розробники Цивільного кодексу відмовилися від такої класифікації. Натомість застосували поділ на юридичних осіб публічного права і юридичних осіб приватного права. Так, відповідно до частини другої статті 81 Цивільного кодексу юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Для поділу юридичних осіб на публічні і приватні юридична наука використовує різні критерії. Відповідно до статті 81 таким критерієм виступає порядок створення. А саме в основі виникнення юридичної особи публічного права лежить розпорядчий спосіб, тоді як юридична особа приватного права створюється шляхом вільного волевиявлення фізичних чи юридичних осіб. Зокрема, різна юридична природа актів, на підставі яких створюються зазначені юридичні особи. Статтею 81 визначено, що юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 Цивільного кодексу (для товариства установчими документами є статут або засновницький договір, для установи – індивідуальний або спільний установчий акт). Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Відповідно різним є і законодавство, яким регулюється порядок створення таких юридичних осіб: цим Кодексом регулюється порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права, порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом. Тобто юридичні особи публічного права створюються незалежно від волі приватних осіб, як правило, для здійснення спеціальних функцій (наприклад, міністерства, установи соціальної сфери, культурно-освітянські заклади). Тоді як юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних осіб на договірних засадах з метою участі у цивільному обігу. Щодо регулювання цивільно-правових відносин за участю юридичних осіб публічного права (наприклад, коли у міністерства виникає потреба укласти цивільно-правовий договір оренди, купівлі-продажу), то діє загальний принцип: публічні юридичні особи, вступаючи у цивільно-правові відносини, діють на рівних засадах з іншими учасниками. Новим є не лише закріплений на законодавчому рівні поділ юридичних осіб на юридичних осіб публічного і приватного права. Принципово відмінними є і запропоновані Цивільним кодексом організаційно-правові форми юридичних осіб. Згідно із ст. 83 ЦК України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Таким чином, перелік організаційно-правових форм юридичних осіб не є вичерпним. Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі в цьому товаристві. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Статтею 84 визначено, які товариства слід вважати підприємницькими. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи. Визначення непідприємницьких товариств містить стаття 85 Цивільного кодексу: непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом. Причому непідприємницьким товариствам дозволяється поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. Таким чином, і підприємницькі товариства, і непідприємницькі товариства можуть здійснювати підприємницьку діяльність з метою отримання прибутку. Основна різниця (головний критерій їх розмежування) - це можливість розподілу отриманого прибутку між учасниками товариства. Підприємницькі товариства створюються з метою отримання і розподілу такого прибутку між його учасниками, тоді як учасники непідприємницького товариства такого права не мають і зобов’язані використовувати отриманий прибуток для забезпечення основної діяльності товариства. Відмінними є також організаційно-правові форми, у яких можуть створюватися зазначені види товариств. Так, підприємницькі товариства можуть створюватися лише у формі господарських товариств (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничих кооперативів, правовий статус яких врегульовано, зокрема, крім Цивільного кодексу, також Законами України "Про господарські товариства" та "Про кооперацію". Відносно організаційно-правових форм непідприємницьких товариств Цивільний кодекс не дає вичерпного їх переліку, вказуючи лише, що особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом (частина друга статті 85). Зокрема, правовий статус непідприємницьких товариств на сьогодні визначається Законами України "Про об’єднання громадян", "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про благодійництво та благодійні організації", "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", "Про торгово-промислові палати в Україні". Статтею 81 Цивільного кодексу визначено, що юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна. Тобто поряд з класифікацією юридичних осіб на публічні і приватні, встановлюється також поділ юридичних осіб залежно від поєднання елементів майнового і особистого характеру. Саме в основі поділу юридичних осіб на товариства й установи лежить можливість управляти діяльністю створюваної юридичної особи. Установою згідно з Кодексом є організація, створена одним або кількома засновниками, які не беруть участі в її управлінні, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Особливості правового статусу окремих видів установ також встановлюються законом. Крім того, слід зазначити, що установам, як і непідприємницьким товариствам, надається поряд із своєю основною діяльністю право здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. Розглянувши основні положення Цивільного кодексу, що стосуються в цілому організаційно-правових форм юридичних осіб, пропонується зупинитися на тих змінах, що вніс кодекс у порядок створення і діяльності підприємницьких юридичних осіб, адже саме ці норми викликають на практиці найбільший інтерес. Так, новелою Цивільного кодексу (стаття 114) є можливість створення господарського товариства, крім повного і командитного, однією особою, яка стає його єдиним учасником. Тоді як відповідно до чинного законодавства для створення господарського товариства необхідна наявність двох засновників. Виключенням є акціонерні товариства, засновником яких виступає держава. Тобто товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, а також акціонерне товариство можуть бути створені однією особою, яка стає його єдиним учасником. Встановлюється лише обмеження (141 Цивільного кодексу), що товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа. Особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника (відповідно до статті 151 Цивільного кодексу до товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення цього Кодексу про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом). Подібну норму містить також стаття 153, яка встановлює, що акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа. Така конструкція називається "компанія однієї особи". Виділяють два способи створення господарських товариств з одним учасником (акціонером): прямий і непрямий. У першому випадку законодавець прямо дозволяє одній особі засновувати господарське товариство. Так, створення господарського товариства однією особою дозволяється за законодавством Росії, Німеччини, Франції, США. Непряме визнання компаній однієї особи полягає в тому, що існує заборона утворення господарського товариства одним засновником, але допускається його функціонування, якщо з тих чи інших причин залишився один учасник. Зазначене стосується таких країн, як Норвегія, Швеція, Швейцарія, Данія, Великобританія. Таким чином, в Україні можливе створення компаній однієї особи. Проте як компанії однієї особи не можна створювати повні і командитні товариства, що пояснюється договірною природою їх створення. Адже вони створюються і діють на підставі засновницького договору (ст. 120, 134 Цивільного кодексу), який може бути укладено лише кількома особами. Слід зазначити, що можливість створення господарських товариств однією особою сприймається неоднозначно: хто підтримує, а хто заперечує. На нашу думку, така зміна має багато позитивних моментів. Зокрема, підприємці матимуть право вибору ще однієї форми організації своєї діяльності, яка забезпечуватиме відокремленість майна засновника і господарського товариства, що ним створюється, тим самим обмежуючи ризик втрати власного майна. Крім того, полегшується вступ чи вихід учасників товариства, наприклад, у порівнянні з унітарним підприємством, в якому для цього необхідно провести його реорганізацію. Крім дозволу створювати господарське товариство однією особою, законодавець передбачає встановлення для товариства з обмеженою відповідальністю максимальної кількості учасників. А саме відповідно до статті 141 Цивільного кодексу максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється законом. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі спливом цього строку — ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі. Слід зазначити, що в інших державах ця кількість коливається від 30 до 50 членів. Зупинимося ще на деяких суттєвих змінах у правовому положенні таких підприємницьких юридичних осіб, як господарські товариства. Зокрема, змінюється порядок формування статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерного товариства. Причому аналіз відповідних положень кодексу приводить до висновку, що всі зміни перш за все мають на меті захист інтересів кредиторів. Так, до сьогодні відсутня була заборона звільнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обов’язку внесення вкладу до статутного капіталу товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства. Статтею 52 Закону України "Про господарські товариства" встановлюється вимога: кожний з учасників зобов’язаний до моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю внести до статутного фонду товариства не менше 30 відсотків вказаного в установчих документах вкладу. Причому учасник зобов’язаний повністю внести свій вклад не пізніше року після реєстрації товариства. У разі невиконання цього зобов’язання у визначений строк учасник, якщо інше не передбачено установчими документами, має сплачувати за час прострочки 10 відсотків річних з недовнесеної суми. Тоді як відповідно до вимог, які встановила стаття 144 Цивільного кодексу, до моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж п’ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства. Якщо учасники протягом першого року діяльності товариства не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство повинно оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства. Очевидно, що така зміна має на меті забезпечення інтересів інших учасників цивільного обігу, які вступають у різні цивільні відносини з таким товариством, оскільки останнє не зможе діяти протягом тривалого строку з несформованим статутним фондом, однією з основних функцій якого є саме гарантійна. З такою метою законодавцем встановлене ще одне обмеження, передбачене частиною четвертою статті 144, яке раніше було відсутнє. А саме, якщо після закінчення другого чи кожного наступного фінансового року вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю виявиться меншою від статутного капіталу, товариство зобов’язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому порядку, якщо учасники не прийняли рішення про внесення додаткових вкладів. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації. Подібне обмеження встановлено і для акціонерних товариств (частина третя статті 155). Суттєва зміна у порядку формування акціонерних товариств стосується процедури розміщення акцій. Зокрема, відповідно до статті 30 Закону України "Про господарські товариства" при здійсненні відкритої підписки на акції при створенні акціонерного товариства засновники в будь-якому випадку зобов’язані бути держателями акцій на суму не менше 25 відсотків статутного фонду і строком не менше двох років. Тоді як згідно з частиною другою статті 155 Цивільного кодексу при заснуванні акціонерного товариства усі його акції мають бути розподілені між засновниками. Відкрита підписка на акції акціонерного товариства не провадиться до повної сплати статутного капіталу. У Цивільному кодексі з’явилося нове поняття – залежне господарське товариство. А саме відповідно до статті 118 Цивільного кодексу господарське товариство (товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) є залежним, якщо іншому (головному) господарському товариству належать двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства. Причому встановлюється обов’язок господарського товариства, яке придбало або іншим чином набуло двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства, оприлюднити цю інформацію в порядку, встановленому законом. Як бачимо, залежними можуть бути не всі види господарських товариств, а лише товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю та акціонерні товариства. У законодавстві України поняття "залежне господарське товариство" не застосовувалося. Проте подібні визначення мають місце, але у значенні "дочірнє підприємство". Наприклад, відповідно до Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затвердженого Указом Президента України від 11 травня 1994 року № 224/94, дочірнім підприємством є суб’єкт господарювання, контрольним пакетом акцій якого володіє холдингова компанія. У ньому наведено визначення контрольного пакета акцій – це кількість акцій (пай, частка у статутному фонді), яка дає право холдинговій компанії здійснювати фактичний контроль господарюючим суб’єктом. Слід зазначити, що відносини залежності існують також між дочірнім підприємством і материнським у "традиційному" розумінні дочірнього підприємства як підприємства, єдиним засновником якого виступає інше підприємство. Проте визначення дочірнього підприємства у такому розумінні ні Цивільний кодекс, ні Господарський кодекс не містять, але і не встановлюють вичерпного переліку організаційно-правових форм суб’єктів господарювання. Тому на сьогодні можна говорити про паралельне існування двох форм існування відносин залежності – "залежне господарське товариство" і "дочірнє підприємство" у традиційному розумінні. В цілому слід зазначити, що Цивільний кодекс відмовився від специфічних видів юридичних осіб, таких як державні підприємства, казенні підприємства, майно яким належить на праві господарського відання або оперативного управління. Це зумовлено відмовою розробників Кодексу від конструкцій права повного господарського відання і права оперативного управління, оскільки цивілістичний підхід полягає в тому, що у цивільному обігу мають діяти лише юридичні особи – власники. На відміну від Цивільного Господарський кодекс фактично залишив існуючу систему організаційних форм господарювання. Так, основною формою господарювання залишається підприємство. Підприємство відповідно до статті 62 Господарського кодексу – це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Як бачимо з визначення, Господарський кодекс залишив за підприємством права суб’єкта господарювання – юридичної особи. Тоді як Цивільний кодекс відніс підприємство до об’єктів цивільних прав. Термін "підприємство" у ньому вживається у якості особливого виду нерухомості. А саме згідно із статтею 191 підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Підприємство або його частина можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. Традиційно однією з ознак підприємства була мета отримання прибутку (стаття 1 Закону України "Про підприємства в Україні", який втратив чинність). Господарський кодекс змінив існуючі критерії визначення підприємства. Відповідно до статті 62 Господарського кодексу підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва (тобто господарської діяльності, спрямованої на отримання прибутку), так і для некомерційної господарської діяльності (тобто господарської діяльності без мети отримання прибутку). На відміну від класифікації підприємств залежно від форм власності, яку містила стаття 2 вказаного Закону, Господарський кодекс повторив її, а також запропонував додаткові критерії поділу підприємств на види, точніше було б сказати - організаційні форми. В цілому Кодекс містить детальну класифікацію суб’єктів господарювання. Загальні положення про види та організаційні форми підприємств містить стаття 63 Господарського кодексу. Так, залежно від форм власності, передбачених законом, Кодекс передбачає поділ підприємств на такі види: приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи); підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності); комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади; державне підприємство, що діє на основі державної власності; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності). Докладніше про кожен з видів підприємств йдеться у подальших статтях Кодексу. Вважаємо за необхідне звернути увагу на визначення приватного підприємства, яке відрізняється від того поняття, яке містив уже згаданий нами вище Закон. Так, приватним називалося підприємство, засноване на власності однієї фізичної особи. Згідно із статтею 113 Господарського кодексу приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та їх праці або з використанням найманої праці, а також на основі приватної власності суб’єкта господарювання - юридичної особи. Не досить вдалим, на наш погляд, є виділення таких підприємств, як підприємства колективної власності та підприємства, засновані на змішаній формі власності, оскільки ні Конституція України, ні Цивільний кодекс (до речі, і сам Господарський кодекс) не передбачають існування "колективної" або "змішаної" власності. Кодекс зазначає, що в Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом. Тобто, вичерпного переліку підприємств він, як зазначалося вище, не містить. Цікаво, що стосовно інших визначень підприємств, запропонованих статтею 62, не вживається термін "види", що дає нам підстави говорити про те, що інші визначення стосуються вже організаційних форм, що випливає також із назви зазначеної статті. Зокрема, Кодекс визначає, що у разі якщо в статутному фонді підприємства є іноземна інвестиція і вона становить не менш як десять відсотків, то підприємство визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством. Залежно від способу утворення та формування статутного фонду Кодекс виділяє підприємства унітарні та корпоративні. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства: державні; комунальні; підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними підприємствами є кооперативні підприємства; підприємства, що створюються у формі господарського товариства; інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. Господарський кодекс запропонував поділ підприємств на малі, середні та великі, що є прогресивним моментом порівняно із Законом України "Про підприємства в Україні", який виділяв лише категорію "малі підприємства". Так, підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств. Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п’яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Усі інші підприємства визнаються середніми. Кодекс також окреслює поняття дочірнього підприємства. А саме, відповідно до Кодексу підприємство визнається дочірнім у випадках існування залежності від іншого підприємства. Випадки такої залежності встановлюються статтею 126 Господарського кодексу, у якій визначено, що група суб’єктів господарювання - юридичних осіб, пов’язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному фонді та/або управлінні, є асоційованими підприємствами. Наприклад, асоційованими підприємствами можна вважати господарське товариство, яке виступило співзасновником іншого господарського товариства і володіє певною часткою у його статутному фонді . Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною. Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі, якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством. Наприклад, така залежність виникає у разі володіння одним господарським товариством часткою у статутному фонді іншого господарського товариства, яка становить 25 відсотків акцій. Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі, якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді іншого (дочірнього) підприємства (наприклад, у випадку володіння контрольним пакетом акцій). Контрольним пакетом акцій, як правило, визнається 51 відсоток акцій у статутному фонді. Як бачимо, поняття дочірнього підприємства згідно з Господарським кодексом є близьким за своїм значенням до визначення залежного господарського товариства, яке містить Цивільний кодекс. Підсумовуючи викладене, зазначимо: зміни у законодавстві щодо організаційно-правових форм юридичних осіб, звичайно, не обмежуються викладеними у цій статті. Проте ми намагалися зупинитися на тих змінах, що, на наш погляд, є найбільш суттєвими на шляху вдосконалення правових засад регулювання відносин ринкової економіки. Заступник директора Департаменту Заступник начальника управління |
| На попередню сторінку |