(Європейська модель права справедливого судочинства)

10 липня 1998 року в Лісабоні учасники всебічного семінару за законом про статус суддів, організованого Радою Європи, прийняли Європейську хартію про закон про статус суддів, в якій врахували:

1) положення статті 6 Конвенції про захист прав й основних свобод людини, що у відповідній частині передбачає: "кожна людина …має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону";

2) основні принципи Організації Об’єднаних Націй про незалежність суддів, схвалені Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй у листопаді 1985 року;

3) рекомендації N R (94) 12 Комітету міністрів державам-членам щодо незалежності, ефективності і ролі суддів.

Прийняття даної Хартії було зумовлено необхідністю мати офіційний документ, призначений для всіх європейських держав, в якому були б викладені положення, спрямовані на забезпечення найбільших гарантій компетентності, незалежності і неупередженості суддів.

Дана Хартія покликана сприяти більш ефективному розвитку незалежності суддів, зміцненню верховенства права, захисту свободи особи в демократичних державах.

Положення Європейської хартії про закон "Про статус суддів" носять рекомендаційний характер і мають враховуватися європейськими країнами в законодавстві про статус суддів з метою забезпечення найвищого рівня гарантій у конкретних формулюваннях. У національні закони не можуть вноситися зміни, спрямовані на зниження рівня гарантій, уже досягнутих у відповідних країнах.

Метою закону про статус суддів є забезпечення компетентності, незалежності і неупередженості, на які законно розраховує кожна людина при зверненні до суду за захистом своїх прав та інтересів. У ньому не повинно бути положень і процедур, здатних підірвати впевненість у такій компетентності, незалежності і неупередженості.

У кожній європейській державі основні принципи закону про статус суддів викладаються у внутрішніх нормах вищого рівня, а його правила - у нормах не нижче законодавчого рівня.

В українському законодавстві гарантії компетентності, незалежності і неупередженості суддів встановлюються Конституцією України, Законом України "Про статус суддів" та Законом України "Про судоустрій України".

Відповідно до статей 124, 126, 129 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Відповідно до частин других статей 6, 19 Основного Закону України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зазначені положення Конституції реалізуються, зокрема, в Законі України "Про судоустрій України", який визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлює загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою. Цей Закон був прийнятий Верховною Радою України 7 лютого 2002 р. та набув чинності і введений в дію з 1 червня 2002 р.

Так, відповідно до положень цього Закону, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно на підставах, у межах та порядку, передбачених Конституцією України та законами. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність. Усім суб’єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.

Суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону. Органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об’єднання, а також юридичні особи зобов’язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняються і тягнуть кримінальну відповідальність.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 19 травня 1999 року N 4-рп/99 народний депутат України не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, до голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ.

Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону.

Гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються:

особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів;

незмінюваністю суддів та їх недоторканністю;

порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею постановлення судового рішення;

забороною втручання у здійснення правосуддя;

відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою законом;

особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановленим законом;

належним матеріальним та соціальним забезпеченням суддів;

функціонуванням органів суддівського самоврядування;

визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу передбачених законом гарантій самостійності судів, незалежності та правової захищеності суддів.

Крім того, слід зазначити, що Кримінальним кодексом України передбачена кримінальна відповідальність, зокрема, за втручання в діяльність судових органів (стаття 376), погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного (стаття 377), умисне знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного (стаття 378), посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (стаття 379).

Так, відповідно до частини першої статті 376 Кримінального кодексу України кримінальна відповідальність передбачена за втручання в будь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків або добитися винесення неправосудного рішення. Більш суворе покарання передбачено за ті самі дії, якщо вони перешкодили запобіганню злочину чи затриманню особи, яка його вчинила, або вчинені особою з використанням свого службового становища.

Також більш суворі покарання передбачають санкції статей 377, 378, 379 Кримінального кодексу України, якими встановлено відповідальність за погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо судді, народного засідателя чи присяжного, а також щодо їх близьких родичів у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя; за умисне заподіяння побоїв, легких, середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень, вбивство або замах на вбивство судді, народного засідателя чи присяжного або їх близьких родичів у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя; умисне знищення або пошкодження майна, що належить судді, народному засідателю чи присяжному або їх близьким родичам, у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя.

Такі положення українського законодавства, що передбачають гарантії незалежності суддів, відповідають вимогам §1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, яка у відповідній частині передбачає: "кожна людина …має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону".

Разом з тим в законодавстві існує ряд недоліків, що заважають неухильному дотриманню вищевказаних нормативно-правових актів, що передбачають гарантії незалежності суддів. Так, з метою недопущення корупції серед працівників суддівського корпусу, зміцнення незалежності та неупередженості правосуддя необхідно переглянути оплату праці суддів, підготувавши проект Закону України „Про оплату праці суддів та працівників апарату судів".

Згідно з положеннями статті 6 Європейської хартії про закон "Про статус суддів" "судді мають право на винагороду, рівень якої повинен бути таким, щоб вони були захищені від тиску при прийнятті ними рішень і в роботі взагалі...

…судді, що досягли встановленого законом віку для виходу в відставку із суддівської посади, повинні одержувати пенсію по виходу у відставку, рівень якої повинен бути якнайближче до рівня їхньої останньої заробітної плати як судді".

У Законі України „Про державний бюджет України на 2004 рік" та на наступні роки необхідно передбачати належний процес формування бюджету в частині фінансування судів з тим, щоб виділених коштів було достатньо для здійснення незалежного судочинства. Видатки на утримання судів повинні передбачатись у цьому Законі окремим рядком для кожного суду.

В обов’язковому порядку необхідно забезпечити суддів відповідними засобами особистої безпеки.

Потребує вдосконалення механізм підбору, підготовки та підвищення кваліфікації суддів, у зв’язку із чим слід переглянути повноваження та формування складу органів суддівського самоврядування і Вищої ради юстиції.

З метою вдосконалення механізму стосовно недопущення необґрунтованого притягнення суддів до дисциплінарної і кримінальної відповідальності, зміцнення незалежності та недоторканності суддів необхідно внести відповідні зміни до Закону України „Про статус суддів".

Судова влада повинна бути незалежною не тільки від "формальних" гілок влади, але й від реальних, таких як економічна та соціальна влада. Тому вважаю за доцільне у п.1 статті 1 Закону України "Про статус суддів" посилатись на незалежність без будь-якого уточнення від кого, а також згадати принцип розподілу влади.

Щодо статті 3 Закону України "Про статус суддів", яка проголошує:

1. Судді у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежними, підкоряються тільки законові і нікому не підзвітні.

3. Держава гарантує фінансове та матеріально-технічне забезпечення суддів і судів.

Незалежність суддів має сенс, коли йдеться про здійснення правосуддя, а не про будь-яку діяльність щодо здійснення правосуддя. При здійсненні правосуддя можуть виникати організаційні питання, яких принцип незалежності не стосується. Наприклад, використання систем автоматизованої обробки судових справ з метою забезпечення належної статистичної інформації і т. ін. не має нічого спільного із незалежністю.

Вираз „нікому не підзвітні" також видається надмірним. Незалежність не передбачає відсутності підзвітності. Незалежність означає можливість вирішувати питання без чийогось наказу чи тиску та бути вільним від шкоди чи винагороди за ухвалення того чи іншого рішення. Але вона не означає відсутності відповідальності за несвоєчасне прийняття рішення, образливе ставлення до сторін процесу тощо. Таким чином, дисциплінарні заходи можуть вживатися (стаття 31 і далі).

Гарантії незалежності є правовими та реальними (фінансові, матеріально-технічні тощо - наступна частина). Правові гарантії повинні бути застереженими в Конституції та законах, які стосуються судової влади: Законі про судоустрій, Законі про господарські суди тощо.

Статтею 12 Закону України "Про статус суддів" передбачено:

1. Будь-яке не передбачене законом втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

2. Суддя не зобов’язаний давати будь-які пояснення щодо суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в його провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайомлення, інакше як у випадках і порядку, передбачених законом.

На мою думку, передбаченого законом втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя бути взагалі не може.

У другій частині статті 12 важко зрозуміти вираз "у випадках". Він, очевидно, означає "в судових рішеннях, вироках, ухвалах, які винесені, постановлені чи ухвалені усно або письмово".

У статті 13 Закону України "Про статус суддів" зазначено:

1. Судді - недоторканні. Недоторканність судді поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв’язку, кореспонденцію, належне йому майно і документи.

6. Підсудність справи визначається Головою Верховного Суду України або його заступником. При цьому справа не може розглядатись тим судом, у якому обвинувачений працював суддею.

Щодо п. 1 статті 13, то, на мій погляд, для забезпечення незалежності "недоторканність" повинна обмежуватися процедурними пільгами, передбаченими у цій статті. Недоторканність не має нічого спільного із безвідповідальністю.

П.4 ст.13 "… за вмотивованим рішенням суду, а також за згодою судді" слід читати як "за вмотивованим рішенням суду ЧИ за згодою судді". Інакше це формулювання не має сенсу.

П.6 статті 13 порушує принцип природного права, застережений законом. Голова Верховного Суду чи будь-який інший судовий орган не може визначати підсудність справи суду ex post. Для цього повинні існувати наперед визначені об’єктивні правила.

Також необхідно внести зміни до Конституції України та Закону України „Про Вищу раду юстиції" з метою зміни порядку формування складу Вищої ради юстиції з тим, щоб більше половини її складу були судді.

З метою недопущення будь-якого впливу на суди необхідно змінити порядок призначення суддів на адміністративні посади з тим, щоб вони обирались самими суддями або призначались Радою суддів України.

Окрім проблеми недосконалості законодавства України, проблемою в сфері забезпечення незалежності суддів при здійсненні ними правосуддя на цей час є недотримання положень чинного законодавства. На цю проблему вказав Європейський суд з прав людини в своєму рішенні від 25 липня 2002 року у справі „Совтрансавто-Холдинг проти України". У цій справі Європейський суд звернув увагу на „численні випадки втручання в судове провадження українських органів державної влади на найвищому рівні. Якими б не були мотиви, представлені Урядом на виправдання такого втручання, Суд вважає, що воно, з огляду на його зміст та спосіб здійснення, є таким, що суперечить поняттю "безсторонній і незалежний суд" в сенсі §1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Ці випадки втручання з боку органів державної виконавчої влади відображають, крім того, брак поваги до самого функціонування судової гілки влади".

Застосування статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини як в цивільній, так і в кримінальній галузі права передбачає право на "розгляд… незалежним і безстороннім судом, встановленим законом" . Це положення закріплює "право на суд". Воно включає три елементи, в першу чергу – це наявність "суду", створеного на підставі закону, причому такого, що відповідає критеріям незалежності і безсторонності. По-друге, суд повинен мати достатньо широкі повноваження для того, щоб приймати рішення по всім аспектам спору чи звинувачення. Крім того, особа повинна мати право доступу до суду.

Європейський суд з прав людини, розглядаючи питання про право на незалежний суд, зазначив у справі Беліоса (А 132 параграф 64), що "…суд (…) повинен відповідати ряду (…) вимог – незалежності, особливо від виконавчої влади, безсторонності…"

Поняття "незалежний суд" охоплює два основні аспекти: незалежність від виконавчої влади і від сторін (справа Рінгайсена, А 13 параграф 95). При оцінці незалежності до уваги необхідно взяти такі міркування: "… при визначенні того, чи може орган вважатись незалежним, суд повинен розглянути спосіб призначення членів суду, тривалість їх перебування на посаді, існування гарантій проти тиску на них ззовні, і питання про те, чи орган являє собою вияв незалежності" (справа Фіндлей, Reports 1997 – I, с.198 параграф 73).

Щодо безсторонності суду існує дві вимоги: суд повинен бути суб’єктивно вільний від упередження чи зацікавленості в результаті справи, по-друге, він також має бути безсторонній з об’єктивної точки зору, тобто має запропонувати досить гарантій для виключення будь-якого обгрунтованого сумніву стосовно його безсторонності (справа Фіндлей, ор. сіt). Щоб задовольнити ці вимоги, суд повинен відповідати суб’єктивному і об’єктивному тесту: "Існування безсторонності для цілей статті 6 параграф 1 повинно визначатись згідно суб’єктивного тесту, тобто на підставі особистого переконання окремого судді в даній справі, і також згідно об’єктивного тесту, тобто встановлення, чи суддя має гарантії, достатні для виключення будь-якого законного сумніву стосовно безсторонності" (справа П’єрсак, А 53 параграф 30).

Як зауважував Суд, суддя є безсторонній, поки зворотне не буде доведено (справа ле Компта, ван Лейвена і де Мейра, А 43 параграф 58). До того ж необхідно зазначити, що, крім всього, суди зобов’язані заслуговувати на довіру учасників процесу, особливо обвинувачених.

Європейський суд стверджує в справах Делкурта (А 11 параграф 31), П’єрсака (А 53 параграф 30 ) і де Куб бера (А 86 параграф 26): "… будь-який суддя, стосовно неупередженості якого є обгрунтований сумнів, повинен заявити самовідвід".

"Держави – учасниці мають більшу свободу при розгляді цивільних справ, ніж при розгляді кримінальних справ" (справа Домбо Бехеера А 274 параграф 32). Тому гарантії, які, можливо, будуть необхідні для "справедливого слухання" в кримінальних справах, не можуть застосовуватись з такою самою суворістю до розгляду цивільних чи господарських справ.

Одним з головних складових елементів у системі справедливого судочинства є доступ до процедури з усіма атрибутами судової форми контролю: держава не може обмежити або скасувати судовий контроль у певних галузях (Голдер проти Сполученого Королівства, 1975). Зацікавлена особа повинна мати можливість розгляду своєї справи в суді, і їй не повинні заважати надмірні та практичні перепони.

Відмова в правосудді заборонена.

Розгляду спору не повинні заважати надмірні правові чи практичні перепони: ускладнені чи формалізовані процедури прийняття та розгляду позовних заяв; високі ставки судового мита; недоступність адвокатської допомоги; відсутність спрощених процедур для розгляду нескладних справ, а також справ про права, що вимагають оперативного (термінового) захисту.

При цьому Європейський суд допускає у виняткових випадках можливість обмеженого доступу до суду приватних осіб, наприклад, для психічно хворих під час лікування; для осіб, схильних до сутяжництва. При цьому будь-яке обмеження права доступу до суду повинно переслідувати певну мету, а також розумно відповідати цій меті.

Право кожного на "справедливий" розгляд його справи - дуже важливий чинник складової елементів ст.6 Конвенції. Вимога "справедливості" застосовується до всього розгляду і не обмежується лише розглядом справи за участю "сторін" (Monnel and Morris від 02.03.1987 р. Series № 115, рр. 21-25, §55-57 ).

Пункт 1 ст.6 Конвенції перелічує елементи, що складають систему справедливого судочинства відповідно до європейської моделі права. Аналіз прецедентної бази дозволяє зробити чіткі висновки стосовно процедурних вимог у забезпечення справедливого судового розгляду.

Судовий розгляд визнається справедливим при умові забезпечення рівного процесуального положення сторін, що приймають участь у спорі.

Для підтвердження необхідності дотримання цього принципу Європейський суд, встановлюючи відсутність процесуальних і фактичних привілеїв у сторін, перевіряє: фактичну змагальність сторін в процесі; незалежність і законність призначення експертів і експертиз; законність методів отримання доказів; вмотивованість рішень, порядок і фактичну можливість оскарження судових рішень сторонами, а також неможливість втручання в порядок оскарження судових рішень осіб, що не приймають участь у спорі і чиїх прав не торкнулися судові акти; фактичну можливість участі сторін на всіх стадіях розгляду справи.

Особа, що захищає свої приватні права, повинна: бути фактично повідомлена зрозумілою їй мовою про час і місце судового засідання; мати можливість захищати свої права особисто чи через своїх представників, а також отримати допомогу перекладачів; вільно надавати докази, що підтверджують її права.

Ст. 6 Конвенції встановлює право на відкритість судового розгляду та публічне проголошення судового рішення, які забезпечують можливість проведення розгляду в присутності всіх осіб, що захищають свої права, а також зацікавлених осіб.

Суд відмітив, що публічність судового розгляду направлена на захист сторін від тайного правосуддя, яке не підпадає під контроль громадськості, і що вона також є одним із засобів збереження довіри в судах всіх рівнів (Axen від 8 грудня 1983 року Series A # 72, p.12, §25).

При цьому Європейський суд наполягає на позиції, яка стверджує, що питання фактичних обставин справи спору повинні розглядатись тільки в присутності сторін справи та інших зацікавлених осіб. В той же час з позиції Європейського суду обговорення судом питань права можливе і при відсутності сторін справи.

Представники громадськості і засобів масової інформації не допускаються в судове засідання при розгляді фактичних обставин лише з мотивуванням такої заборони моральними підставами та нормами, що захищають державну таємницю.

Також суд зазначив, що немає необхідності проводити відкритий дисциплінарний розгляд у в’язниці з огляду на громадський спокій і безпеку (Campbell and Fill від 28 червня 1984 р., Series A # 80, p.42, §86-88). Іноді міркування збереження професійної таємниці чи захисту приватного життя клієнтів або пацієнтів можуть виправдати закритий розгляд з професійної дисципліни, але це залежить від обставин конкретної справи, і загальна заборона публічного розгляду була б невиправданою.

Незалежно від цієї обставини дотримання вимоги публічності обов’язкове в стадії винесення мотивувального судового рішення. Це не потрібно сприймати, як вимогу публічно проголошувати рішення в усіх випадках, тим не менше необхідно дотримуватися відповідній випадку формі відкритості. Зокрема, може бути достатнім передача до канцелярії рішення суду, де зацікавлена особа може з ним ознайомитись (Pretto and Others від 8 грудня 1983 року Series A # 71, p.12, §27; Sutter від 22 лютого 1984 року Series A # 74, p.14, §31-34).

Вимога слухання справи протягом "розумного сроку" передбачає виникнення двох основних питань: який термін (строк) необхідно брати до уваги і чи можна вважати його розумним.

До строку розгляду справи входить весь строк розгляду претензії особи, що захищає свої права як в адміністративних, так і в судових органах держави, – члена Ради Європи, а також термін фактичного виконання рішення.

Розумність строку в судовому розгляді визначається в залежності від конкретних обставин страви, складності спору, поведінки сторін в процесі, добросовісності судових структур, що розглядають спір, а також видають виконавчі документи.

При цьому Європейський суд, як правило, виключає з цього строку періоди, коли затягування розгляду ініціювалося приватною особою (вивчаються клопотання, внесені приватною особою, підстави зміни її адвоката, причини немотивованої відсутності сторін в судовому процесі та інше).

Невиправдані дії державних органів (по затягуванню розгляду скарг), а також судів (відмова в прийнятті позовних заяв, необ’єктивний розгляд справ, невиправдане об’єднання справ, зміна суддів, зупинення та призупинення розгляду та інше) розцінюються як факти, що свідчать про порушення принципу розумності строку розгляду.

Отже, проаналізувавши законодавство України стосовно забезпечення гарантій незалежності суддів, можна прийти до висновку, що чинним законодавством України чітко передбачений необхідний обсяг гарантій, що забезпечують незалежність суддів при здійсненні ними судочинства, однак, практичне забезпечення цих гарантій залежить від чіткого і неухильного дотримання відповідного законодавства посадовими особами всіх гілок влади.

Рум’янцева Вікторія Власівна,
спеціаліст I категорії Національного бюро
у справах дотримання Конвенції про захист прав
і основних свобод людини Міністерства юстиції України
Тел.: 564-30-73; 243-92-18 (дом.)
244-15-25 (служб.)
E-mail: vika_ru@ ukr.net