Розвиток двосторонніх міждержавних відносин з іншими країнами, приєднання України до багатосторонніх міжнародних договорів сприяє як успішному вирішенню на практиці колізійних питань, так і покращанню співпраці правоохоронних органів різних країн у розслідуванні, переслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ, підвищенню світового статусу України як європейської держави.

З 1992 року в Україні ведеться робота по врегулюванню співробітництва з іншими державами у кримінальних справах. Протягом цих років було укладено 30 двосторонніх договорів у цій галузі.

В 1995 році набула чинності Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, 1993р., яка встановила єдиний механізм співпраці в межах СНД.

З метою забезпечення виконання зобов’язань, взятих під час вступу до Ради Європи Україна набрала членства у ряді європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, а саме: Європейській конвенції про видачу правопорушників з двома додатковими протоколами до неї, Європейській конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах з додатковим протоколом до неї, Європейській конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, Конвенції про передачу засуджених осіб, Європейській конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими особами, Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом.

Законодавством в Україні визначено два центральних органи по виконанню зазначених конвенцій: Міністерство юстиції України - на етапі судового розгляду кримінальної справи, Генеральна прокуратура України - на етапі досудового слідства.

На сьогоднішній день обсяг повноважень Міністерства юстиції України значно збільшився у зв’язку з приєднанням та набуттям чинності для України ряду інших європейських конвенцій у цій сфері, таких як Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків, 1970р. (набула чинності 12.06.2003) та Додатковий протокол до Конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 р. (набув чинності 01.11.2003).

Важливим з огляду на подальшу імплементацію у національне законодавство положень міжнародних договорів про правову допомогу було створення внутрішнього механізму застосування таких договорів. Так, вперше за час виконання Україною міжнародних договорів з питань кримінального судочинства, в 1999 році Міністерством юстиції було розроблено та затверджено спільно з Генеральною прокуратурою України, Службою безпеки України, Міністерством внутрішніх справ України, Верховним Судом України, Державною податковою адміністрацією України, Державним департаментом України з питань виконання покарань Інструкцію про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства. Ця Інструкція була зареєстрована у Міністерстві юстиції України 7.07.99 р. за №446/3739.

Зазначена Інструкція на той час створила новий механізм виконання таких міжнародних договорів і надала змогу врегулювати на внутрішньодержавному рівні повноваження кожного органу, задіяного у цьому процесі.

Однак після внесення суттєвих змін до національного законодавства України у червні 2001 року ("мала судова реформа"), а також у зв’язку з накопиченням певного досвіду роботи в сучасних умовах постала потреба у суттєвому перегляді існуючої редакції Інструкції з метою приведення її положень до вимог сьогодення. У світлі перспективи прийняття нового КПК України вбачається за доцільне саме у ньому закріпити процесуальні норми, створивши тим самим єдиний законодавчий механізм міжнародних правових відносин у кримінальних справах, в тому числі реалізації положень відповідних міжнародних договорів.

Хотілося б зупинитися на деяких важливих моментах, пов"язаних з застосуванням європейських конвенцій з питань кримінального судочинства.

Європейська конвенція про видачу правопорушників, 1957р.

Відповідно до статті 1 цієї Конвенції Договірні Сторони зобов’язуються видавати одна одній з урахуванням положень та умов, викладених в цій Конвенції, всіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої Сторони за вчинення злочинів або які розшукуються зазначеними органами з метою виконання вироку.

Тобто ведучи розмову про екстрадицію (видачу), необхідно зазначити, що це видача фізичної особи, яка скоїла кримінальний злочин, однією державою (запитуваною), на території якої вона переховується з метою уникнення від відбування покарання, іншій державі (запитуючій), на території якої було скоєно злочин, з метою притягнення до кримінальної відповідальності або для приведення до виконання вироку суду стосовно даної особи, який вступив у законну силу.

У практиці видачі склався принцип, згідно з яким держава може звернутися з проханням про видачу не за будь-який злочин, передбачений її кримінальним законодавством. Обмеження кола злочинів, що зумовлюють видачу, було викликано неоднаковістю правових систем, різною оцінкою однакових злочинних дій, відмінністю систем покарань, передбачених національними кримінальними законами.

За загальним правилом, видача злочинців можлива на умовах "принципу подвійної злочинності", тобто коли скоєне діяння є злочином за законами обох держав. Своє юридичне закріплення цей принцип знаходить як в міжнародних договорах, так і в національному законодавстві, судовій практиці.

Так, згідно з частиною першою статті 2 Європейської конвенції про видачу правопорушників видача проводиться за дії, які відповідно до законодавства обох держав є злочинами, таким чином, видача не може бути здійснена, якщо встановлено, що діяння не є злочином за законами держави, до якої звернулися з клопотанням про видачу. Якщо одне й те саме кримінальне діяння в різних державах іменується по-різному, необхідне співпадання складу злочину, а не термінології у законодавстві.

Крім того, необхідно звертати увагу на те, що видача правопорушників здійснюється у зв’язку із правопорушеннями, за скоєння яких передбачаються покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менше одного року або більш тяжке покарання. Видача з метою приведення вироку суду до виконання проводиться, як правило, якщо особу засуджено до позбавлення волі на строк не менше шести місяців або більш тяжкого покарання. Однак нижня межа призначеного покарання відповідно до пункту 1 статті 2 Європейської конвенції про видачу правопорушників становить чотири місяці.

Одним із важливих моментів у праві видачі є також встановлення обсягу кримінального переслідування виданої особи. Іноді видана особа скоює декілька злочинів, але згідно з вимогою вона видається тільки за один з них, оскільки інший злочин став відомий вже після видачі. Крім того, видана особа, може скоїти злочин на території держави, якій її видали, після видачі. У зв’язку з цим постає питання, чи може держава, якій видали злочинця, засудити і покарати останнього за злочини, за які його не видавали, чи необхідна для цього згода держави, до якої була звернена вимога про видачу, і самої виданої особи. Загальновизнано, що видана особа може піддаватися покаранню тільки за злочин, з приводу якого відбулася видача.

Інституту видачі злочинців відомі умови, які дозволяють державам відмовляти у видачі осіб навіть за наявності договорів про видачу. Принцип невидачі своїх громадян став застосовуватися в договірній практиці багатьох держав.

Наша держава також дотримується цього принципу, оскільки він закріплений статтею 25 Конституції України. Відповідно, стаття 10 Кримінального Кодексу України також забороняє видачу громадян України іноземній державі.

Невидача власних громадян не означає, що вони залишаються безкарними. Кожна сторона міжнародного договору на прохання іншої сторони договору зобов’язується порушити або перейняти відповідно до свого законодавства кримінальне переслідування щодо свого громадянина, підозрюваного у скоєнні злочину на території іншої сторони, якщо вона відмовляється у його видачі.

Слід зазначити, що деякі категорії злочинів не охоплюються забов"язаннями видачі особи. Так, у видачі може бути відмовлено, якщо особа, про видачу якої направлено клопотання, скоїла злочин політичного характеру, або військовий злочин, які не є злочинами за звичайним кримінальним правом.

Також, відповідно до статті 8 Конвенції запитувана сторона може відмовити у видачі відповідної особи, якщо компетентні органи цієї Сторони переслідують її у зв’язку із злочином, за яке вимагається видача.

Дуже важливо, що в ході міжнародного співробітництва держави дотримуються основних принципів права. В даному випадку йдеться про відсутність декількох покарань за одне діяння. З метою забезпечення цього видача не може бути здійснена, якщо особа, видача якої вимагається, вже була притягнута до кримінальної відповідальності за той самий злочин або компетентними органами було прийнято рішення не порушувати або припинити переслідування у зв’язку із таким самим діянням (стаття 9 Європейської конвенції).

Необхідно зазначити також, що відповідно до статті 10 Конвенції видача не здійснюється, якщо відповідна особа, згідно із законодавством запитуючої або запитуваної Сторони, не підлягає переслідуванню чи покаранню у зв’язку із закінченням строку давності.

Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників направлений на посилення захисту окремих осіб і людства в цілому. Відповідно, із категорії політичних правопорушень, що не тягнуть видачу, виключені воєнні злочини та злочини проти людяності. У Протоколі також визначаються деякі випадки, коли у видачі правопорушника може бути відмовлено на підставі того, що звинуваченій у вчиненні злочину особі вже було винесено вирок.

Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників має на меті сприяти застосуванню Конвенції у деяких напрямках, зокрема, додавши фінансові правопорушення до категорії правопорушень, за вчинення яких особа може бути видана іншій державі згідно з Конвенцією. Цей протокол містить також положення, які стосуються амністії та судових рішень, проголошених у відсутність обвинуваченого (підсудного).

Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959р., набула чинності для України 09.06.1998 р.

Проведення процесуальних дій – найбільш поширений вид правової допомоги, оскільки під час розслідування і судового розгляду кримінальних справ часто виникає потреба у збиранні за кордоном доказів шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експертів, проведення обшуку, експертиз, судового огляду, вилучення та передачі предметів, вручення та пересилання документів тощо.

При виконанні доручення про проведення процесуальних дій запитувана сторона застосовує законодавство своєї держави. Однак, на прохання установи, від якої виходить доручення, вона може застосовувати процесуальні норми запитуючої сторони, якщо вони не суперечать законодавству запитуваної держави.

Конвенція також визначає вимоги щодо виконання прохання про надання взаємної правової допомоги та судових доручень (органи, які надають інформацію, мови, відмова у наданні взаємної допомоги).

Так, правова допомога не надається, якщо її надання може спричинити шкоду суверенітету чи безпеці або суперечить основним принципам законодавства запитуваної сторони. У випадку відмови у виконанні прохання про надання правової допомоги запитуюча сторона негайно повідомляється про причини відмови. Крім того, відповідно до статті 2 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах у наданні правової допомоги може бути відмовлено, якщо заява стосується злочинів, які вважаються стороною, до якої звернено запит, як політичні або податкові правопорушення.

Міжнародні договори не називають ті документи, які можуть вручатися у порядку надання правової допомоги. Очевидно, що до числа документів, що вручаються, повинні бути віднесені: повістки, постанови про визнання учасником процесу, вироки, ухвали судів та інші процесуальні документи, які складаються при розслідуванні і розгляді кримінальних справ.

У випадках, коли документи, що підлягають врученню, складені не мовою запитуючої сторони або не забезпечені перекладом, вони вручаються одержувачу, якщо від згоден добровільно їх прийняти.

Факт вручення документів повинен бути підтверджений письмово. Вважається, що його форма може бути довільною. Проте у підтвердженні повинні знайти своє відображення: місце, час, спосіб вручення документа, посилання на посадову особу, яка здійснила вручення документів, а також докладні відомості про одержувача документа, а у випадку не вручення документів - причини, з яких документи не були вручені.

В Україні вручення документа, якій надійшов від іноземної держави, проводиться під розписку, яка вилучається у особи, що отримала документ. У розписці обов’язково вказується час і місце його вручення. Міністерство юстиції України направляє цю розписку відповідній установі іноземної держави.

Україна виконує клопотання іншої договірної держави про вручення повістки про виклик до суду обвинуваченої особи, яка знаходиться на її території, за умови якщо така повістка буде передаватися не пізніш ніж за 40 діб до дати, вказаної в повістці.

Договорами про надання правової допомоги також передбачена передача предметів, що є знаряддям злочину, мають сліди злочину або набуті злочинним шляхом, та предметів, що можуть бути визнані у кримінальній справі речовими доказами.

Конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959р., не застосовується до арешту, виконання вироків або правопорушень, які передбачені військовим правом.

Конвенція про передачу засуджених осіб, 1983 р., набула чинності для України 1 січня 1996 року. Крім того, Україна має 6 двосторонніх міжнародних договорів про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання, а саме: з Республікою Узбекистан, Азербайджанською Республікою, Республікою Казахстан, Вірменією, Грузією та Китайською Народною Республікою.

Вищезазначені договори про передачу засуджених насамперед мають на меті захист прав власних громадян, сприяння соціальній реабілітації позбавлених волі осіб шляхом надання іноземним громадянам, засудженим за вчинення кримінального правопорушення, можливості відбувати призначене їм покарання у їх країнах. Ці договори ґрунтуються на принципі гуманності, оскільки труднощі в спілкуванні внаслідок мовних бар’єрів і відсутність контактів з родиною можуть мати негативні наслідки для особи, позбавленої волі в іноземній країні, і в особливості це стосується неповнолітніх правопорушників.

Враховуючи те, що відбування покарання засудженими у державі, громадянами якої вони є, сприяє більш ефективному досягненню мети виконання покарання, поверненню правопорушників до нормального життя у суспільстві, Договірні Сторони домовляються передавати на запит одна одній засуджених, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі за вчинення злочинів на території держави винесення вироку та мають громадянство іншої Договірної Сторони, для відбування покарання у державі виконання вироку. При цьому Договірні Сторони беруть на себе зобов’язання письмово інформувати одна одну про засудження до позбавлення волі громадян іншої Договірної Сторони, а також про їх місцезнаходження, роз’ясняти і реально забезпечувати засудженим, їх законним представникам або близьким родичам можливість звертатися до компетентних органів будь-якої з Договірних Сторін із заявою про передачу засуджених у державу, громадянами якої вони є, для подальшого відбування покарання.

Із запитом про передачу засудженої особи може звернутися як держава, в якій було проголошено вирок (держава винесення вироку), так і держава, громадянином якої є засуджена особа (держава виконання вироку). Передача може здійснюватися за згодою цих обох держав, а також засудженої особи, або, у разі необхідності, законного представника цієї особи. При цьому обов’язково враховується добровільність згоди з повним розумінням особою правових наслідків при здійсненні передачі. Держава виконання вироку має право перевірити за допомогою консула або іншої офіційної особи добровільність такої згоди.

Центральним органом України, компетентним вирішувати та розглядати питання щодо виконання положень Конвенції про передачу засуджених осіб та двосторонніх договорів, є Міністерство юстиції України.

На підставі отриманого пакету документів Міністерство юстиції України проводить відповідну перевірку цих документів та здійснює переклад необхідних документів кримінальної справи для вирішення питання щодо передачі засудженої особи на територію України для подальшого відбування покарання.

Після підтвердження наявності громадянства України та відсутності інших перешкод Міністерством юстиції України приймається рішення щодо прийому засудженої особи на територію України для подальшого відбування покарання.

Здійснення етапування засудженої особи по території України та сама передача цієї особи на кордоні України здійснюються Державним департаментом України з питань виконання покарань разом з Міністерством внутрішніх справ України в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок приймання-передавання осіб, які перебувають під вартою, на кордоні України та за її межами, затвердженою спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України та Державного комітету у справах охорони державного кордону України у 1998, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України у 1999 році.

Конвенція також визначає процедуру виконання вироку після передачі засудженої особи. Статтею 9 Конвенції встановлено дві альтернативні процедури підходу до виконання вироку. Передумовою виконання вироку іноземного суду згідно з вимогами законодавства України є його визнання. Україна при вирішенні питань про виконання вироку дотримується процедури, передбаченої підпунктом "б" пункту 1 ст. 9 Конвенції, тобто визнає вирок іноземної держави з використанням судової процедури нашої держави і, таким чином, замінює міру покарання, передбачену в державі винесення вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством України за такий самий злочин.

Механізм вирішення питань щодо здійснення передачі відповідно до двосторонніх міжнародних договорів про передачу засуджених подібний до механізму виконання Конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 р.

З 1 листопада 2003 року для України набув чинності Додатковий протокол до Конвенції про передачу засуджених осіб, 1997 р., який полегшує застосування самої Конвенції та доповнює її в певних аспектах, зокрема, коли держава-учасниця не може здійснювати видачу своїх власних громадян, щодо яких в іншій державі призначено покарання у вигляді позбавлення волі.

Додатковим протоколом встановлені правила, що можуть застосовуватися при передачі виконання вироку у випадках, не врегульованих Конвенцією про передачу засуджених осіб 1983 року, а саме:

- коли особа, відносно якої винесено вирок, втекла з Держави винесення вироку до Держави свого громадянства, тим самим або повністю унеможливлюючи у більшості випадків виконання вироку Державою винесення вироку, або намагаючись уникнути повного відбування покарання (стаття 2 Протоколу);

- коли особа, відносно якої винесено вирок, підлягає висланню чи депортації внаслідок винесення вироку (стаття 3 Протоколу).

Конвенція про передачу засуджених осіб значною мірою ґрунтується на принципах гуманності, тому згода засудженого є невід’ємною частиною такого процесу передачі. Але, коли особа свідомо намагається уникнути покарання шляхом втечі від нього, то відповідно до пункту 3 статті 2 Додаткового протоколу до Конвенції про передачу засуджених осіб згода засудженої особи за цих обставин не вимагається.

Слід зазначити, що відповідно до частини 2 статті 10 КК України іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами.

Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом.

Ця Конвенція має на меті сприяти міжнародному співробітництву та взаємній допомозі у розслідуванні злочинів та виявленні, арешті і конфіскації доходів, отриманих від них. Сторони, зокрема, зобов’язуються розглядати відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом, як кримінальне діяння; конфіскувати засоби та доходи (або майно, вартість якого відповідає вартості доходів).

Для цих цілей Конвенція передбачає різні форми допомоги у проведенні розслідування (наприклад, допомога в отриманні доказів, надання інформації іншій державі без попереднього прохання, визначення спільних процедур проведення розслідування, скасування банківської таємниці, тощо); прелімінарні заходи: заморожування банківських рахунків, накладення арешту на власність з метою запобігання її приховування; конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом: виконання запитуваною державою постанови про конфіскацію, ухваленої в іншій державі, порушення кримінального переслідування з метою конфіскації засобів або доходів на клопотання іншої держави.

Безумовно, якісне та оперативне виконання доручень правоохоронних та судових органів України та іноземних держав є важливим фактором стабільності та ефективності міжнародного співробітництва у кримінальній сфері, підтвердженням сумлінного та належного дотримання зобов"язань, взятих Україною за міжнародними договорами, відповідно до норм міжнародного права та законодавства України.

Начальник відділу виконання
міжнародних договорів з питань
кримінального судочинства Т. Шорстка