Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) у своєму тексті прямо не гарантує право особи на пенсію, однак про наявність такого права свідчить практика Європейського суду з прав людини (далі – Суд).

Зокрема, поняття “майно”, яке міститься в першій частині статті 1 Першого протоколу, має автономне значення, яке не залежить від формальних класифікацій у внутрішньому праві (див. рішення у справі “Beyeler v. Italy” від 5.01.2000 р.). Поняття власності чи “майна” тлумачиться дуже широко і може включати як рухоме і нерухоме майно, так і майнові та немайнові інтереси.

У справі „Müller v. Austria”, яку Європейська комісія з прав людини розглянула ще у 1975 році, було сформульовано позицію щодо права власності на пенсію. Зокрема, Європейська комісія з прав людини зазначила, що внаслідок сплати обов’язкових внесків до пенсійного фонду може виникати право власності щодо частки на цей фонд.

Тобто, призначена особі пенсія вважається майном відповідно до практики Суду, та підпадає під захист статті 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає, що

"кожна особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції, по суті, гарантує право на власність. У своєму рішенні від 23 вересня 1982 року в справі „Sporrong and Lönnroth v. United Kingdom” Суд, проаналізувавши зміст цієї статті, визнав, що вона містить "три окремі норми": перша норма, викладена в першому реченні частини першої, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, яка міститься в другому реченні частини першої, стосується позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам; третя норма, зазначена в частині другій, визнає, що Договірні держави мають право, зокрема, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів. Суд, наголошував на тому, що хоча ці три норми і є "окремими", вони пов’язані між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном і, отже, мають тлумачитися у світлі загального принципу, проголошеного в першій нормі.

У контексті практики Суду слід зосередити увагу на нормах чинного законодавства України у галузі пенсійного забезпечення, щоб з’ясувати, чи відповідають вони статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Зокрема, норми Закону України “Про пенсійне забезпечення” та Закону України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, передбачають, що виплати пенсії особам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон припиняються. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Однак слід наголосити на тому, що на сьогоднішній день такі договори не укладені з країнами, де проживає більшість громадян України, що виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Таким чином, держава на підставі закону фактично позбавляє осіб права на пенсію за віком, яка є їх „майном” у світлі практики Суду.

Суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що позбавлення майна становить крайню міру втручання у право власності.

Стаття 1 Першого протоколу передбачає, що будь-яке втручання публічної влади у право власності має бути законним, позбавлення майна можливе лише на умовах, “визначених законом” і, що держава має право здійснювати контроль за використанням майна лише шляхом “виконання законів” (див. рішення у справі “Ex-Roi de Grece et Autres c. Grece” від 23.11.2000 р.).

У своїй практиці Суд зазначив, що „встановлюючи контроль, держава має передбачити “справедливу рівновагу” між вимогами загальних інтересів суспільства та необхідними умовами захисту основних прав особи, а також гарантувати наявність розумної співмірності між засобами, що використовуються, і метою, що переслідується” (див. рішення у справі “Air Canada v. the United Kingdom” від 26.04.1995 р.).

Аналізуючи пенсійне законодавство можна зробити висновок, що у даному випадку не може йти мова про правомірне втручання у право власності громадян України, що виїжджають на постійне місце проживання за кордон, оскільки держава не може обґрунтувати таке втручання захистом загальних інтересів суспільства, який би переважав над захистом основних прав особи. Тобто це втручання є свавільним та не гарантує наявність розумної співмірності між засобами, що використовуються, і метою, що переслідується, відповідно до практики Суду.

Окрім того необхідно зазначити, що згадані норми пенсійного законодавства є дискримінаційними у сенсі статті 1 Протоколу №12 до Конвенції, яка передбачає, що

„1. Здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

2. Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті 1.”.

Отже чинне законодавство ставить у нерівні умови громадян України, які проживають на її території та громадян України, які виїжджають на постійне місце проживання за межі України. Відповідно, наявна дискримінація за місцем проживанням особи.

Наприкінці хотілось би зазначити, що Суд покладає на учасників Конвенції позитивні обов’язки. Тобто Суд може вважати, що держава не виконує положення Конвенції не лише через втручання у права, а й через відсутність (недостатність) втручання з її боку щодо захисту прав громадян, зокрема, в плані нормативного регулювання.

У зв’язку з цим питання виплат пенсій громадянам, що виїжджають на постійне місце проживання за кордон набуває неабиякої актуальності та потребує якнайшвидшого правового врегулювання, з огляду на те, що до Європейського суду з прав людини вже подано декілька скарг громадян України, які скаржаться на порушення їх прав, гарантованих Конвенцією, через позбавлення права на пенсію у зв’язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон.

Начальник експертно-методичного відділу
Секретаріату Урядового уповноваженого
у справах Європейського суду з прав людини
Ірена Коваль