Альманах «Егупец» № 15

Януш Корчак

ЩОДЕННИК

«Щоденник» — останній, незавершений твір Януша Корчака. Він і не міг бути завершеним — за визначенням. Крапка після останнього запису в «Щоденнику» — не кінець твору, а кінець життя. Далі починається безсмертя. Після цієї крапки, лишалося тільки йти до фашистської газовні разом з дітьми, підтримуючи їх своєю присутністю і словом.
«Щоденник» Януша Корчака — документ трагічної і неосяжної людяності. Не тільки зміст, а й саме його існування — високий зліт гуманістичної відповідальності. Серед окупаційного страхіття, переселень з міста до гетто, потім до іншого гетто, серед повсякденних турбот про їжу, ліки і мило, боротьби за життя кожної дитини, нічних піклувань про хворих, роздумів про практичні і теоретичні засади виховання, серед нестерпного життя і чекання більш ніж вірогідної загибелі — Корчак продовжував вести свій щоденник.

Понура, гнітюча щоденникова література. Митець або вчений, політик або вождь входять у життя, сповнені амбітних замірів, сильних, агресивних і плавних рухів — живої мобільності діяння. Спинаються вгору, переборюють перешкоди, збільшують сферу впливів, озброюються досвідом і численними друзями, дедалі продуктивніше і легше, етап за етапом наближаються до своїх цілей. Це триває десять, часом два, три десятиліття. А потім...
Потім уже втома, потім уже крок за кроком, уперто, у раз обраному напрямку, уже зручнішим шляхом, з меншим запалом і з болісним відчуттям того, що не так, що замало, що набагато важче самотньому, що додається тільки сивина і дедалі більше зморшок на колись гладкому і зухвалому чолі, що око бачить уже слабше, кров кружляє повільніше, а ноги ледве носять.
Що ж? — старість.
Один опирається і чинить, прагне по-давньому, навіть швидше і сильніше, щоби встигнути. Тішить себе надією, захищається, бунтує і метається. Другий у смутному зреченні починає не тільки відступатися від себе, але навіть повертає назад.
— Більше не можу.
— Більше не хочу навіть пробувати.
— Не варто.
— Більше не розумію.
— Якби повернули мені урну спопелілих літ, енергію, розтрачену у блуканнях, марнотратний розмах колишніх сил...
Нові люди, нове покоління, нові потреби. Уже його дратують і він дратує — спочатку непорозуміння, а потім непорозуміння вже постійне, їхні жести, їхні кроки, їхні очі, білі зуби і гладке чоло, хоча вуста мовчать...
Всі і все довкола, і земля, і ти сам, і зорі твої говорять:
— Досить... Твій захід... Тепер ми... Твоя межа... Твердиш, що й ми так... Не сперечаємося з тобою — ти знаєш краще, ти досвідчений, але дозволь нам спробувати самостійно.
Такий порядок життя.
Так людина і тварини, так, мабуть, дерева, і хто знає, може, навіть каміння, їхня воля, сила і час.
Сьогодні твоя старість, а позавтра дряхлість.
І дедалі швидше кружляють стрілки на циферблаті годинника.
Кам’яний погляд сфінкса ставить одвічне питання:
— Хто вранці на чотирьох ногах, опівдні бадьоро на двох, а ввечері на трьох?
Ти — опертий на костура, задивлений у згасаюче, холодне проміння призахідного сонця.

У своєму життєписі я спробую інакше. Може, щаслива думка, може, вдасться, може, треба власне так.
Коли копаєш криницю, роботу починаєш не з глибокого дна: спочатку широко розкидаєш поверхневий шар, відкидаєш землю, лопата за лопатою, не знаючи, що там нижче, скільки переплутаного коріння, які перешкоди і нестачі, скільки обтяжливих, закопаних іншими і тобою, забутих каменів та різних твердих предметів.
Рішення зроблено, достатньо сил, щоб розпочати. А взагалі, чи може яка-небудь робота бути закінченою? Поплюй у долоні. Міцно вхопи лопату. Сміло!
Раз, два, раз, два.
— Бог на поміч, дідусю! Що це ти надумав?
— Хіба не бачиш? Шукаю підземних джерел, чистої, холодної стихії води, відгортаю і розгортаю спогади.
— Допомогти тобі?
— О, ні, любе моє, кожен мусить сам. Ніхто не поквапиться на виручку, ніхто не замінить. Все інше — разом, якщо повіриш мені іще і не злегковажиш, але цю, останню мою роботу — я сам,
— Щасти Боже!
Отак воно...

Маю намір відповісти на брехливу книжку фальшивого пророка. Ця книжка спричинила багато шкоди.
Так говорить Заратустра.
І я розмовляв, мав честь розмовляти з Заратустрою. Мудрі його втаємничення, важкі, тверді і гострі. Тебе, бідний філософе, запроторили за похмурі мури і вузькі ґрати шпиталю для божевільних, адже було саме так. Стоїть чорним по білому: «Ніцше помер у розладі з життям — божевільний».
Хочу довести у моїй книжці, що в болісному розладі з істиною.
Той самий Заратустра інакше мене учив. Може, я мав кращий слух, може, слухав уважніше.
Погоджуємося в одному: дорога вчителя і моя, учня — були утяжливими. Набагато частіше поразки, ніж успіхи, багато кривин, тож час і зусилля — намарно, позірно намарно.
Бо в годину розплати не у самотній келії найсумнішого шпиталю
[……………………………………………………………………………………]*
і метелики, і польові коники, і купальські світлячки, і концерт цвіркунів, і соліст у високій блакиті — жайворонок.
Добрий Боже!
Дякую Тобі, добрий Боже, за луки і барвисті заходи сонця, за свіжий вечірній вітерець після жаркого дня спеки і тяжкої праці.
Добрий Боже, котрий вигадав так мудро, що квіти мають запах, світлячки світять на землі, іскри зірок — на небі.
Якою ж радісною є старість.
Яка люба тиша.
Любий відпочинок.
«Людина, яка без міри обсипана Твоїми дарами, яку Ти створив і врятував...» 1
Отже, добре. Починаю.
Раз, два.

Гріються на сонці два діди.
— Розкажи, старий грибе, як це сталося, що ти й досі живеш?
— Ба, життя вів солідне, помірковане, без стресів і раптових поворотів. Не палю, не п’ю, в карти не граю, за дівчатами не бігав. Ніколи не був голодний або надто перевтомлений, ані поспіху, ані ризику. Завжди в пору і в міру. Не терзав серця, не надривав легень, не утруднював голови. Помірність, спокій і розважливість. А колега?
— Я дещо інакше. Завжди там, де легко набити гулі і синці. Цуценям іще був, коли перший бунт і стрілянина. Безсонні ночі і стільки задирливості, скільки треба виявити юнакові, щоби бодай сяк-так урівноважитися. Потім війна. Така собі. Треба було шукати її далеко, за уральськими горами, за морем Байкальським, через татар, киргизів, бурятів, аж до китайців. Оперся на маньчжурське село Таолай-чжоу — і знову революція. Потім короткий нібито спокій. Горілку, звичайно, пив, не раз ставив життя на карту, незім’ятий папірець. Тільки на дівчат не мав часу, але якби не те, що вони метушливі, захланні і на ночі ласі, ну, і дітей народжують... Паскудний звичай. Трапилося раз. Залишилася огида на все життя. Достатньо мені того було. І погроз, і сліз. Цигарки палив без міри. І вдень, і в дискусії пошуків, раз у раз, наче комин. І нема в мені здорового шматка. Зрощення, болі, грижі, шрам, розлажуся, тріщу, порюся, живу. Та ще й як! Дещо знають про це ті, хто вилазить на мою дорогу. Копняки мої наліво й направо. Бува і тепер, що ціла банда скрадається повз мене. Маю, зрештою, прибічників і друзів.
— Я також. Маю дітей і онуків. А ви? А пан, а колега?
— Маю їх дві сотні.
— Ох ви ж і шалапут.

Зараз 1942 рік. Травень. Холодний травень цього року. І ця сьогоднішня ніч, найтихіша з тихих. П’ята година ранку. Дітлахи сплять. Їх справді дві сотні. У правому крилі пані Стефа, я ліворуч, у т. зв. ізоляторі.
Моє ліжко посеред кімнати. Під ліжком пляшка горілки. На нічному столику житній хліб і глечик води.
Поштивий Фелік2 загострив олівці, кожний з обох боків. Я міг би писати вічним пером, одне дала мені Гадаска, друге — певний тато непокірного синка.
Від цього олівця у мене на пальці утворилася борозенка. Щойно тепер пригадалося мені, що можна інакше, можна зручніше, що пером — легше.
Недарма татуньо називав мене у дитинстві роззявою і цимбалом, а в бурхливі моменти навіть ідіотом і ослом. Одна тільки бабця вірила у мою зорю. А так — то лінюх, плаксун, ревун (казав уже), ідіот і нікчема.
Але про це потім.
Мали рацію. Порівну. Пів на пів. Бабуня і тато.
Але про це потім.
Лінюх... слушно... Не люблю писати. Розмірковувати, то так. Це не складає труднощів для мене. Так, немовби казочки собі розповідаю.
Читав десь:
— Є люди, які [не] думають, так само, як інші кажуть: «Не палю».
Я думаю.
Раз, два, раз, два. На кожну незграбну лопату моєї криниці обов’язково витріщуся. Замислюся хвилин на десять. І не те, щоб слабкий був сьогодні, бо старий. Так завжди було.
Бабця давала мені родзинки і мовила:
— Філософ.
Схоже, що вже тоді звірив бабуні в інтимній розмові мій смілий план перебудови світу. Не більше, не менше, як тільки викинути всі гроші. Куди і як викинути, і що потім робити, запевне не знав. Не слід судити надто суворо. Мав на той час п’ять років. А питання стояло приголомшливо складне: що робити, аби не було брудних, обдертих і голодних дітей, з якими мені не можна бавитися на подвір’ї, де під каштаном, у напханій ватою бляшаній коробці з-під льодяників був похований мій перший близький і коханий померлий, наразі тільки канарок. Його смерть висунула таємниче питання віросповідання.
На його могилі я хотів поставити хрест. Служниця сказала, що ні, бо він птах, щось набагато нижче за людину. Навіть плакати гріх. Отак служниця. Але гірше, що син двірника дому вирішив, що канарок був євреєм.
I я.
Я також єврей, а він поляк, католик. Він у раю, а я натомість, якщо не говоритиму бридких слів і буду слухняно приносити йому вкрадений дома цукор — після смерті потраплю до чогось, що, правда, не пекло, але там темно. А я боявся темної кімнати.
Смерть. Єврей. Пекло, Чорний, єврейський рай. Було над чим міркувати.

Лежу в ліжку. Ліжко посеред кімнати. Мої пожильці: Монюсь молодший (маємо чотирьох Монюсів), потім Альберт, Єжик. З другого боку під стіною Фелюня, Ґеня і Ґаночка.
Двері прочинені до хлоп’ячої спальні. Їх там штук шістдесят. Трохи на схід сплять найтихішим сном шістдесят дівчат.
Решта на горішньому поверсі. Хоч там і холодно, але травень. І тож по бідності нашій у горішній залі можуть спати старші хлопці.
Ніч. Маю нотатки про неї і про сплячих дітей. Тридцять чотири зошити нотаток. Власне тому так довго не міг зважитися на писання щоденників.
Маю намір написати:
1. Грубий том про ніч у сиротинці і взагалі про сон дітей.
2. Роман у двох томах. Дія відбувається у Палестині. Шлюбна ніч пари халуців біля підніжжя гори Ґільбоа, на місці, де пробивається джерело; про цю гору і про джерело говорить книга Мойсея.
Глибока буде, якщо подужаю, та моя криниця.
3, 4, 5, 6. Кілька років тому написав для дітей повість про життя Пастера. Тепер продовження серії: Песталоцці3, да Вінчі, Кропоткін 4, Пілсудський ще кілька інших, бо й Фабр3, Мультатулі5, Раскін і Грегор Мендель, Налковський Щепановський Диґасінський, Давид.
Не знаєте, хто такий Налковський?
Не знає світ про багатьох великих поляків.
7. Написав давніше повість про короля Мацюся.
Тепер черга короля-дитини: король Давид Другий.
8. Хіба ж можна змарнувати матеріал майже півтисячі графіків ваги і зросту вихованців і не описати прекрасну, ретельну, радісну працю вирощування людини? За найближчих п’ять тисяч років. Десь там, у бездонному майбутньому — соціалізм, тепер анархія. Війна поетів і музик у найпрекраснішій Олімпіаді — війна за найпрекраснішу молитву — має для світу один на рік гімн до Бога.
Забув зазначити, що й тепер війна.
10. Автобіографія.
Так. Про себе. Про свою малу і важливу особу.
Хтось злостиво написав десь, що світ є крапелькою бруду, завішеною у безмежжі; а людина є твариною, котра зробила кар’єру.
Що ж, може бути і так. Але доповнення: та крапля бруду знає страждання, вміє кохати і плакати, вона сповнена туги.
А кар’єра людини, якщо зважити сумлінно, сумнівна, дуже сумнівна.

*
О пів до сьомої.
Крикнув хтось у спальні:
— Хлопці, купатися, вставайте!
Відкладаю перо. Встати, чи ні? Давно не купався. Вчора зловив на собі і замордував без уточнень, одним спритним натиском нігтя — вошу.
Якщо встигну, напишу апологію воші. Бо наше ставлення до цієї прекрасної комахи — несправедливе і негідне.
Озлоблений російський селянин постановив:
— Воша не людина, всієї крові не вип’є.
Уклав коротку оповідку про горобців, котрих годував років зо двадцять. Поставив собі за мету реабілітувати малих злодюжок. Але хто вникне у знедоленість воші?
Хто, як не я?
Хто виступить, хто відважиться виступити на її захист?

«За цинічну спробу перекласти на плечі суспільства обов’язок опіки над сиротою, за безсоромність оббріхувань, проклять і погроз, випльовуваних у сказі, бо спроба виявилася намарною, пані повинна внести п’ятсот злотих на користь «Допомоги для Сиріт» у п’ятиденний строк.
Беручи до уваги низький рівень середовища, а також дому, у якому перебувала пані, квота кари визначається невисока. Передбачаю брехливе виправдання, що не знали, хто провадить допит; коли ваша наймолодша літоросль, вислана для мого супроводу, побачила моє посвідчення особи, яке я показував поліцаєві, то кинула на прощання вигук: «бидло». Я не наполягав на арешті дівчиська, з огляду на її вік і на те, що була без пов’язки.
На закінчення додам, що то була моя друга сутичка з малиною вишуканого дому на Валіцов, 14, бо під час облоги Варшави мені лайдацьким чином відмовлено допомогти перенести до брами солдата з раною у грудях, щоб він не конав як пес у стічній канаві».
А ось коментарі:
Власницями помешкання, звідки мене прогнали криками: «Геть, старе дрантя, щоб ти поламав руки й ноги», є «приятельки» ні більше, ні менше як Стефанії Семполовської6.
Прагну ширше висловитися на цю тему, позаяк справа має більш загальне значення.
Семполовська була захисницею євреїв як від наклепів, так і від слушних закидів, які робилися нам однаково фанатичними ворогами.
Три єврейки з Валіцова — то ті типи, котрі шляхом гладенької мови, ба навіть хрещення, безсоромно, силою втискалися до польського товариства, до будинків і родин, щоби там репрезентувати євреїв. Я часто і безрезультатно пояснював ентузіастці, пані Стефанії, що не може і не повинно бути контактів між єврейськими каналіями і духовною, моральною елітою поляків.
Протягом тридцяти років нашого знайомства траплялися прикрі сутички і віддалення власне через це.
Войцеховський — Пілсудський — Норвід — Міцкевіч — Костюшко — Зайончек, хто знає, може, і Лукасінський — ба, Креон і Антигона — чи не тому, власне, далекі, що близькі.
Давніше Налковський, Людвік Страшевіч на позір вороги, а сповнені туги один за одним.
Як легко порозумітися двом шельмам для спільної зради, злочину, неподобства, та як важко співпрацювати, коли двоє так само люблять, але інакше розуміють, бо мають відмінний запас досвіду.
Я відчував ненависть і огиду до євреїв — гендлярів ідеєю або фразерів. Я бачив гідність тих євреїв, котрі втікали і ховалися від неприятелів з-поза окопів.
Як же не згадати коханого «Войтека», бойового ендека, котрий за чорною кавою питав майже розпачливо:
— Скажи, що робити? Євреї копають нам могилу.
А Ґодлевський7:
— Ми слабкі. За чарку горілки продаємося в єврейську неволю.
А Мощенська8:
— Ваші чесноти для нас — смертний вирок.
Ріг Залізної і Холодної вулиць. Ковбасня. Розвалившись у кріслі, єврейка, що обросла салом, приміряє пантофлі. Швець укляк перед нею. Сиве волосся, розумні і добрі очі, голос поважний і глибокий, на лиці вираз безнадійної смиренності.
— Адже я попереджав, що ті пантофлі...
— А я пана попереджаю, що нехай він ті пантофлі сховає для своєї жінки. Якщо ви швець, то повинні знати. Як оце виглядає моя нога?
І майтолає товстою ногою перед носом, мало не торкається.
— Чи пан сліпий? Хіба ви не бачите, що тут зморщилося?
Одна з найгірших сцен, свідком яких я був, але не єдина.
— Наші не кращі.
— Знаю.
Отже, що робити?

Радіо має той, хто його купить. І автомобіль. І квиток на прем’єру. І подорожі, і книжки, і картини.
Розповім, може, про польську екскурсію, яку зустрів у Афінах. Не більше і не менше, як фотографувалися на тлі Пантеону. Розщебеталися, розхристані — кожне щеня крутиться за власним хвостом, намагаючись ухопити.
Задля чого, власне, я пишу оце?
Ну, так. Є сатана. Є. Але й серед них трапляються більш і менш злостиві.

Зробив Янушок з Іринкою садок з піску і хатку, і квітки, і паркан. Носили воду у сірниковій коробці. По черзі. Порадилися, добудували другу хатку. Порадилися: комин. Порадилися: криниця. Порадилися: собача буда.
Пролунав дзвінок на обід. Двічі поверталися з дороги до їдальні, щоби поправити, щоби подивитися.
А Мусек спостерігав за ними здалека. А потім штурхонув, ногою потоптав, довго бив палицею.
Коли повернулися з обіду, Ірка сказала:
— Я знаю, то Мусек.
Народжений у Парижі, був повернений вітчизні і три роки отруював життя тридцятьох сиріт-дошкільнят.
Написав про нього статтю до «Спеціальної Педагогіки»9, вказав, що потрібні карні колонії, згадав навіть про смертну кару. Адже він малий! Адже він буде топтатися цілих п’ятдесят років!
Кохана Пані Марія10 зі зніченою усмішкою:
— Пан, либонь, пожартував?
— Анітрохи. Скільки кривди людської, скільки болю, скільки сліз...
— Отже, ви не вірите у виправлення?
— Я не Адлер11, — відповів жорстко.
З пані доктором Ґжегожевською не можна гніватися довго. Компроміс: викреслив смертну кару, обмежився виправним закладом — і то знехотя.
Чи воно чесні люди наперед приречені на Кальварію?
Задля чого я це пишу?

Зрозуміло, ніч. Дванадцята година тридцять.
Тяжкий був у мене день.
Конференція з двома панами, магами суспільної опіки. Потім два опитування — одне, власне, те, з авантюрою. Потім засідання Правління.
Завтра — Дзельна, 39.
Сказав:
— Прошу пана мецената, якщо кожного дня на міліметр краще, то з’являється заохочення до більшого зусилля. Якщо кожного дня гірше, настане катастрофа і якийсь поворот. А ми топчемося на місці.
Слухай уважно. Те, що скажу, може знадобитися.
Є чотири способи знешкодження небажаних прибульців:
1. Підкупити. Занапастити і оциганити.
2. Погоджуватися з усім і, користуючись неуважністю, робити далі те, що хочеш. Бо ж я один, а їх громада. Я думаю про них, рахуючи довго, по три години на день — вони думають, як підійти, цілу добу. Поясню це, говорячи про мислення уві сні. Зрештою, це відомі речі.
3. Почекати, перечекати, причаїтися і у відповідний час скомпрометувати.
— Дивіться! То він так розпорядився.
Можна збрехати: хотіли віддати мені касу.
4. Втомити. Або піде собі, або перестане дивитися. Бо й що?
Закінчилося чорнило.

Старий я, щоразу, коли згадую минуле, збіглі роки і події.
Хочу бути молодим, тож складаю план на майбутнє.
Що робити після війни?
Може, покличуть мене до співпраці у побудові нового ладу у світі або у Польщі? Це дуже сумнівно. І не хочу цього. Мусив би виконувати службові обов’язки, отже, неволя примусових годин праці і контактів з людьми, десь якийсь письмовий стіл, фотель, телефон. Витрата часу на поточні, повсякденні малі справи і боротьба проти малих людей з їхніми малими амбіціями, протекціями, ієрархією, метою.
У підсумку — в’язень.
Волію самостійно.
Під час тифу мав наступне видіння:
Велетенська театральна або концертна зала. Святково одягнуті натовпи.
Розповідь про війну і голод, сирітство і знедоленість.
Промовляю по-польському. Перекладач стисло тлумачить англійською мовою. Це відбувається в Америці. Раптом мій голос зривається. Тиша. Десь у глибині лунає крик. До мене біжить Реґіна12. Затримавшись перед підвищенням, кидає на естраду годинника і кричить: «Віддаю панові все!» І ось рясний дощ банкнотів, золота і коштовностей. Мені кидають перстені, браслети, кольє... На сцену вибігають хлопці з Дому Сиріт: брати Ґельблат, Фалка, Маєр Кулявскі, Ґлузман, Шейвач — і складають усе це до сінників. Розлягаються вигуки, оплески і плач зворушених слухачів.
Не надто довіряю пророцтвам, але попри те ось уже понад двадцять років очікую на здійснення видіння.
Про Реґіну розповім, коли прийде черга оповіді про дивні долі вихованців білого дому на вулиці Крохмальній. У сірій Варшаві.
Отже, матиму необмежені кошти і оголошу конкурс на побудову великого сиротинця у горах Лівану, поблизу Кфар Геладі.
Будуть там великі казармені їдальні і спальні. Будуть малі «хатки пустельників». На терасі плаского даху маю для себе одну невелику кімнату з прозорими стінами, щоби не пропустити ані одного сходу і заходу сонця, щоби, пишучи вночі, мати змогу раз у раз поглядати на зорі.
Молода Палестина тяжко й наполегливо добивається порозуміння з землею. Але прийде черга неба. У противному разі вона була би непорозумінням і помилкою.
Чому не Бір[о]біджан, Уґанда, Каліфорнія, Абіссінія, Тибет, Мадагаскар, Індія, південь Росії або Полісся? Навіть Англія, зичлива і свідома світу, не знає, де зосередити цю невелику, зрештою, жменьку єврейства.
Щороку приїжджаю на кілька тижнів до рідного міста і приятелів, розмови про важливі і вічні справи.
Я не повторюю монотонне марення. За кожним разом якась зміна.
Найбільше турбот у мене про будівництво хат для пустельників. Ті, котрі заслужили на самотність, читають її і мають перекладати на зрозумілу мову — orbi et urbi** — повинні; повинні мати. Але що повинні мати — ось питання.
Мосек знову навалив, замало карбіду. Лампа гасне.
Перериваю.

П’ята година ранку
Поштивий Альберт13 зняв затемнення у кімнаті.
Бо затулили шиби шторами з темного паперу, щоб світло з вікон не перешкоджало військовим властям розмовляти світляним шифром, і, схоже, для того, щоб не полегшувати шлях ворожим літакам. Так, ніби нема десяти інших знарядь і дороговказів. Людці, попри це, вірять.
Тепер знову видно.
Наївні і поштиві є люди. Мабуть, нещасливі. Не дуже знають, у чому полягає щастя. Кожний розуміє його інакше.
Один: смачний чулент або ковбаса з капустою. Другий: спокій, комфорт, зручність. Третій: дівчата, численні і різні. Четвертий: музика або карти, або подорожі.
І кожний інакше захищається від нудьги і туги.
Нудьга — голод духу.
Туга — прагнення, прагнення води і польоту, свободи і людини-повірника, сповідника, порадника — ради, сповіді, зичливого до моєї скарги вуха.
Дух тужить у тісній клітці тіла. Люди чують і розмірковують про смерть під кутом кінця, а вона є лише подальшим триванням життя, іншим життям.
Якщо не віриш у душу, мусиш усе ж визнати, що тіло твоє буде жити як зелена трава, як хмара. Адже ти є водою і пилом.
«Світ є переміною зла, вічно тривалою»14, — каже Тетмаєр.
Цей недовірок, песиміст, іроніст, нігіліст теж говорить про вічність.
Безсмертя — це амеба, людина — колонія шістдесяти триліонів клитин, як подає Метерлінк. А він міг добутися до авторитетів. Бо я кільканадцять років тому безуспішно намагався довідатися, скільки буде, якщо помножити це на два мільярди.
Колега, професор Пашкевіч15 сказав, що астрономічна цифра. Аж випадком знайшов відповідь у «Термітах»16.
Людей на світі два мільярди, а я становлю собою суспільство у багато мільйонів разів численніше, тож маю право, маю обов’язок дбати про свої власні мільярди, щодо яких маю зобов’язання.
Може, небезпечно говорити про це загалові, хоч і так кожен відчуває це, якщо навіть небагато знає. І, зрештою, хіба мій всесвіт життя та його благополуччя не залежать від благополуччя цілого покоління, від островів австралійських людожерів аж до кабінету поета, вченого, аж до задивленого в отвір телескопа на засніженій вершині, на рівнині полюса.
Якщо мала Ґенька кашляє вночі, альтруїстично співчуваю їй, але егоїстично зважую нічну тривогу, турботу про її здоров’я; а може, це заразне? Кошти на краще харчування і скрута, і кошти на відправлення до села.
Спати мені не хочеться. Перш ніж мій вулик почне гудіти, задрімаю на годину.
Я певний, що в майбутньому, розумному суспільстві закінчиться диктатура годинника. Сплю і їм, коли хочеться.
Яке щастя, що лікарі і поліція не можуть приписати, скільки разів на хвилину мені можна дихати і скільки разів має право битися моє серце.
Неохоче сплю вночі, бо потім не можу заснути вдень. Хліб з водою значно краще смакує мені вночі.

Людина майбутнього буде вражена, коли довідається, що зрізані квіти ми вживали як прикрасу для помешкань. І картини на стінах. І шкіру тварин на диванах.
— Скальпи, скальпи квітів і шляхетних наших молодших братів по життю.
І вибите полотно, на яке через певний час перестають дивитися, і на якому осідає пил, а під ним гніздяться хробаки.
— Якою ж бо малою, бідною, дикою була та первісна людина тисячу років тому.
І співчутливо думатимуть про наші примітивні форми навчання.
Неуцтво мертвої мови.
«Увійшовши в народ» — раз по раз виловлював таланти серед дітей.
Десь на Сольці, в хатинці ремісника, показали мені малюнки хлопчика: кінь був конем, дерево деревом, корабель кораблем.
Заніс сувій малюнків, котрі видалися мені найкращими, щоби показати відомому художникові.
Оглянув, скривився:
— Це цілковито позбавлене вартості. Перемальоване. А це з горем пополам годиться.
Сказав дивну річ:
— Кожний повинен уміти втілювати олівцем те, що хоче зберегти у пам’яті. Невіглас той, хто цього не може.
Скільки разів я згадував цю неспростовну істину.
Ось сосна, ось лице, ось дерево, котре за мить зникне для мене назавжди. Який жаль, як шкода!
Туристи справляються з цим по-своєму: фотографія. Уже навіть кінострічка. Ростуть діти і молодь, які зможуть переглядати свої перші недолужні кроки.
Незабутні картини спальні, що прокидається. Погляд, рухи обважнілі або раптове випорскування з ліжок. Той протирає очі, той рукавом сорочки витирав куточки вуст, той гладить вухо, потягається, тримаючи якусь частину одягу, застигає, надовго задивившись.
Жваво, флегматично, зграбно, незграбно, впевнено, боязко, докладно, недбало, свідомо або автоматично.
Це тести: одразу бачиш, хто і чому так завжди або саме сьогодні так.
Викладач коментує фільм:
«Прошу уважно придивитися» (показує указкою, як на карті). Неохочі погляди тих двох праворуч свідчать, що вони недолюблюють один одного, тож їхні ліжка не повинні стояти по сусідству.
Примружені вії отого неспростовно доводять, що він короткозорий.
Не довіряйте витривалості он того малюка: відчувається зусилля, нервовість рухів, змінний темп, перерви у рішучому на позір поспіхові. Може, побився об заклад, пообіцяв, змагається з отим ліворуч, на якого раз у раз поглядає.
А отому передрікаю поганий день. Щось його непокоїть. Під час умивання, під час застеляння ліжка, під час сніданку, за хвилину або за годину посвариться, чи поб’ється, нечемно відповість вихователеві».

Ми вдвох стали у вікні, коли готувалася нова партія «двох вогнів».
Шляхетна, рицарська гра.
Десятирічний спец був моїм викладачем.
«Цього одразу виб’ють, бо втомлений. Той почне старатися аж на середині гри. Того відкинуть. Той має очі на спині: дивиться направо, а б’є наліво. Той зумисно піддається, бо хоче вибити отих двох. Той образиться, посвариться, розплачеться».
Якщо пророцтво підведе, спец знає, чому, і пояснює, чому. Бо в розрахунках і оцінці чогось не взяв до уваги:
«Грає так, бо вчора розбив шибку, тож тепер боїться. Цьому сонце б’є в очі. Той не звик до цього м’яча, затвердий для нього. У того болить нога. Той чудовим кидком завдячує другові: завжди йому допомагає».
Читає гру як партитуру, коментує рухи як у шаховій партії.
Якщо розумію це і те, то завдячую самовідданим моїм професорам. Які вони терпеливі, самовіддані, зичливі, який я невдатний і недолужний учень.
Нічого дивного: мав понад сорок років, коли у нас народився футбол, а вони вже рачкували з м’ячем під пахвою.
П’ять грубих томів:
1. М’яч звичайний.
2. Копаний м’яч (футбол).
3. Два вогні.
4. Психологія і філософія гри в м’яча.
5. Життєписи, інтерв’ю. Опис славетних кидків, партій, спортивних майданчиків.
І сто кілометрів стрічки.
Не дратує, не нетерпеливить, не гніває, не обурює, коли я наперед передбачив реакцію.
«Сьогодні клас буде неспокійний, бо перше квітня, бо спека, бо через три дні екскурсія, бо за тиждень свята, бо в мене болить голова».
Пам’ятаю вже досвідчену роками праці виховательку, котру обурювало те, що у хлопців занадто швидко росте волосся — і пам’ятаю молодесеньку бурсистку, котра розпочинала звіт про вкладання до ліжка дівчаток зауваженням:
«Сьогодні дівчатка були нестерпні. О дев’ятій усе ще був гомін. О десятій усе ще шепотіння і смішки. А все тому, що керівниця дала мені чосу, бо я була зла, бо поспішала, бо завтра маю семінар, бо закинули мої панчохи, бо отримала поганого листа з дому».
Скаже хтось:
«Чого вартий фільм, якщо діти знають, що їх знімають?»
Легко:
Апарат постійно стоїть. У різні пори і в різних напрямках оператор крутить порожній апарат. Дітям обіцяють показати фільм, коли він буде закінчений, але завжди щось не вдається. Часто знімають дітей настирливих, неприємних, непопулярних і нецікаві сцени. Ані разу не оголошують, що вони мають бути природними, що мають дивитися туди, а не деінде, щоби «робили своє». Безладно запалюють і гасять юпітери. Або знову переривають забаву і влаштовують обтяжливу пробу.
Після періоду сенсації період нетерплячки. Нарешті перестають звертати увагу. За тиждень, за місяць. Пишу, зрештою, зайве. Так, запевно, і роблять. Напевно, роблять так — інакше бути не може.
Невігласом є той вихователь, котрий цього не знає, обмеженим, якщо не розуміє.
У майбутньому кожний вихователь буде стенографом і кінооператором.
А парлограф*, а радіо?
А епохальні експерименти Павлова?
А отой садівник, котрий шляхом схрещення або, знову ж таки, виховання рослин отримує троянди без колючок і «груші на вербі»?
Ми вже володіємо контуром людини — може, навіть фотографією? Може, небагато вже бракує? Потрібний тільки здібний і сумлінний ретушер.
Дехто боїться спати вдень, щоби не псувати ночі. Я навпаки. Неохоче сплю вночі — волію вдень.

15 травня, шоста година.
Дівчатка вже до половини.
Було більш-менш так. Говорять:
— Знаєш, Гельцю, ти неспокійна людина.
Вона:
— Я людина?
— Ну, так. Адже ж не песик.
Замислилася. Після довгої паузи здивовано:
— Я є людина. Я є Гельця. Я є дівчинка. Я є полька. Я є донечка мамусі, є варшав’янкою... Як багато я є.
Іншого разу:
— Маю мамусю, татуся, бабцю, дві бабці, дідуся, сукенку, ручки, ляльку, столик, канарка, фартушок. Чи я маю вас?

Сказав мені один націоналіст:
— Єврей, щирий патріот, у найкращому разі може бути добрим варшав’янином або краків’янином, але не поляком.
Мене це заскочило.
Я лояльно погодився, що мене справді не хвилює Львів, Познань, Ґдиня, Авґустівські озера, ані Заліщики, ані Заользе. Я не був у Закопаному (такий потворний), не захоплює мене Полісся, море, Біловезька Пуща. Чужа мені Вісла під Краковом, не знаю і не прагнув би пізнати Ґнезно. Але люблю Віслу варшавську і, відірваний від Варшави, відчуваю пекучу тугу.
Варшава — моя, і я — її. Більше скажу: я є нею.
Разом із нею тішився і журився, її погода була моєю погодою, її дощ і болото — також моїми. Разом з нею зростав. Останнім часом ми віддалилися. Постали нові вулиці і квартали, яких я вже не розумів. Багато років почувався чужоземцем на Жолібожу. Набагато ближчий мені Люблін і навіть Грубешів17 , якого я ніколи не бачив.
Варшава була місцем або робітнею моєї праці, тут місце постою, тут могили.

*

Під час усієї лялькової вистави згадував різдв’яний хлівець із вулиці Медової і яселка з вулиці Фрета.
А було так:
Починаючи від Різдва, заможнішими дворами ходили безробітні на той час мулярі і, закликані до помешкань, давали вистави.
Скриня — сцена, гармошка або катеринка. А на сцені фігурки: король Ірод на троні, диявол з вилами.
Вистава відбувалася на кухні, щоб не наносити бруду до помешкання. Куховарка ховала дрібниці, бо крали — одного разу дві фражетівські ложки з сервізу. Було красиво і страшенно повчально. На закінчення виходив дідок з торбою і просив милостиню.
Батько наказував мені власноручно кидати до дідової торби нові срібні десятигрошівки, а я міняв усю готівку, якою володів, на двояки і, тремтячи від емоцій, сипав до торби. Дідок заглядав до неї, трусив сивою, довгою бородою і казав:
— Малувато, малувато, дай, кавалере, ще.
У той час ми з батьком ходили до яселок.
Довга зала сиротинця, завіса, таємниця, тіснота, очікування.
Якісь дивні істоти у темно-синіх фартухах і білих шапках на голові, з нерухомими крилами.
Я боявся. Мене душили сльози.
— Не відходь, татусю.
— Не бійся.
Таємнича пані посадила мене у першому ряду. Не робіть цього, якщо дитина не хоче. Я волів би десь ізбоку, нехай і затуляли би, нехай би найтісніше і найгірше.
Безпорадно:
— Татусю!
— Сиди. Дурієш!
По дорозі я запитав, чи будуть Ірод і диявол.
— Побачиш.
Розпачлива ця дистанція дорослих. Не робіть дітям несподіванок, якщо вони не хочуть. Повинні знати, бути заздалегідь попереджені, чи стрілятимуть, чи напевно, коли і як. Адже треба приготуватися до довгої, далекої, небезпечної подорожі.
Вони дбають тільки про одне:
— Ходи, зроби пі-пі, бо там не можна.
А я тепер не маю часу, зрештою, не потребую. Не вмію про запас.
Я знав, що то буде якийсь більш важливий, устократ красивіший різдв’яний хлівець без дідка з торбою.
Краще, що без дідка.
Я вже казав. Повчальна година. Так. Той дідок. Не тільки він, але він у першому ряду.
Був ненаситний.
До його торби йшли спочатку байдужі батьківські срібняки, потім власні, тяжко назбирані мідяки. Навчений гірким, гірким і принизливим досвідом, я нагромаджував їх довго, звідки тільки міг. Жертвою часто ставав живий дідусь на вулиці; я думав:
«Не дам, сховаю для отого свого, з мішком у хлівці».
Мій дідок був ненаситний, а його торба — бездонною. Він був маленький, і торбинка його п’ятикратно менша від мого гаманця, а проте, поглинала, пожирала, останнє видушувала.
Я давав, докладав. Спробую ще раз, може, скаже нарешті, що досить.
«Татусю! Бабцю! Катажино, я віддам, позич! На пні продам урожай усього року».
Цікавість. Може, підгляну, як він зникає на хвилину за сценою і далі домагається й намовляє.
І острах. Сумне усвідомлення, що після дідка вже кінець, вже нічого.
Гірше: обтяжливий ритуал умивання перед сном, може, навіть риб’ячий жир?
У виняткові дні не слід обтяжувати дітей і мучити усім тим, що історія, знання, досвід слушно доручили виконувати щодня.
Адже відпустка.
Все зосередження, вся свобода, вся казка заплетена у тьмяність.
Дідок із хлівця на Медовій вулиці — як і розпачлива облога Варшави — навчив мене багато чому. Безнадійність оборони від нав’язливого прохання і нескінченність прагнень, яких не можна заспокоїти.
Зразу даєш охоче, потім без ентузіазму, з почуття обов’язку, потім з тривогою, потім за законами інерції, за звичкою і без участі серця, потім неохоче, гнівно, розпачливо.
А він хоче все твоє і тебе також.
У різдв’яному хлівці хапаюся за того дідка як за останню нитку, що пов’язує з чарівною казкою у житті, у чародійній містерії життя, з магією [...] святкових хвилювань.
Минуле — не повернеться. Сконало — поховане.
[. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . .. . . .]
Гаряче бажання, неміч, численність, нікчемність.
Розповім, може, як годував горобців через сорок років по тому.

Не відмовляй, якщо дитина просить іще раз повторити казку, ще, ще і ще раз — ту саму.
Для деяких дітей, численніших, може, ніж ми собі гадаємо, вистава повинна складатися з одного, тільки багато разів повторюваного номера.
Один слухач — це часто численна і вдячна аудиторія. Не втратиш час.
Старі няні і мулярі — часто кращі педагоги, ніж дипломована психотехнічка.
Адже дорослі також волають «біс».
Біс!
Та сама, без кінця повторювана казка — це як соната, улюблений сонет, як скульптура, без котрої день стає безбарвним.
Знаю цілі галереї образів маніяків одного експоната.
Мій «Святий Іван» Мурільо18 з Віденського музею і дві скульптури Риґєра19: «Ремесло» і «Мистецтво» у Кракові.
Перш ніж людина загрузне остаточно і погодиться з нехлюйством переживань... Захищається... Страждає... Соромиться, що інша і гірша, ніж натовп; а може, тільки болісно відчуває власну самотність і чужість у житті.
Хлівець без дідка. Не хлівець, а яселка,
Було погано, дуже погано.
Мама мала слушність, неохоче довіряючи дітей батьковій опіці; і слушно ми — сестра і я — тремом захвату та поривом радості вітали і згадували навіть найбільш форсовані, болісні, невдалі, з плачевними наслідками «приємності», які з предивною інтуїцією винаходив не надто врівноважений педагог — татусь.
Боляче тягав за вуха, незважаючи на найсуворіший осуд мами і бабці.
«Якщо дитина оглухне, то через тебе».

У залі було жарко до неможливості. Приготування затягнулися нескінченно. Шарудіння за завісою напружувало увагу поза будь-які припустимі для нервів межі. Лампи чаділи. Діти пхалися.
«Посунься! Забери руку! Відсунь ногу. Не лягай на мене».
Дзвінок. Вічність. Дзвінок. Такі почуття звідує льотчик під обстрілом, котрий, захищаючись, вистріляв уже все, але має ще виконати завдання, до того ж, найважливіше. Нема відступу і нема волі, бажання, думки про відступ.
Не думаю, щоб це було недоречне порівняння.
Почалося. Щось неповторне, єдине, остаточне.
Людей не пам’ятаю. Не знаю навіть, чи диявол був червоний, чи чорний. Радше чорний, мав хвоста і роги. Не лялька. Живий. Не перевдягнута дитина.
Перевдягнута дитина?
Подібним дитинним казкам можуть вірити тільки дорослі люди.
Сам король Ірод мовить до нього:
— Сатано!
І такого сміху, і таких стрибків, і такого справжнього хвоста, і такого «ні», і таких вил, і такого «ходи» я не бачив, не чув і сьогодні навіть не передчуваю, якщо навіть правда, що пекло є.
Все було автентичне.
Лампа гасне, цигарки, кашляють — це перешкоджає.

Вулиця Медова і Фрета. І на Фрета була школа Шмурли. Там різки давали. Теж автентичне. Але не до порівняння.

Четверта година.
Відслонив вікно, щоб не будити дітей.
Реґінка має erythema nodozum*.
За немудрою, мабуть, сьогодні методою застосував саліцил 10,0 на 200,0 по ложці через кожних дві години, аж до шуму у вухах і жовтого бачення. Замість цього вона вчора двічі виблювала. Але вузли на ногах уже бліді, малі і неболючі.
Боюся у дітей усього, що споріднене з ревматизмом.
Саліцил — говорили у Парижі — і хто: Гутінель, Марфан, а найдивніше, що і Баґінський у Берліні.
Блювання дрібниці. Але досить, щоби після нього не викликати повторно невезучого лікаря, оскільки, зрозуміло, скаже, що це ускладнення — через ліки.
Після яселок я мав гарячку всього два дні. Власне, тільки одну ніч. Температура, може, не була високою, але треба було продемонструвати гостро, щоби принаймні до весни мати змогу грізним «ні» — о жах — якщо батько принесе морозиво.
Я не впевнений, чи на зворотному шляху ми не заходили на морозиво або содову воду з льоду з ананасовим соком. Тоді ще не знали штучного льоду, а природний серед зими дістати легко. Тож ми могли прохолодитися після тієї пекельної спеки.
Пам’ятаю, що загубив шарф.
І пам’ятаю, що коли ще лежав у ліжку на третій день, батько наблизився до мене, а мама суворо скартала його:
— Маєш холодні руки. Не підходь!
Покірливо виходячи з кімнати, батько зиркнув на мене змовницьким поглядом.
Я відповів шифром шахраюватого підморгування, щось на зразок:
«Добре є».
Гадаю, ми обидва відчували, що, зрештою, правлять не вони — мама, бабця, куховарка, сестра, служниці і панна Марія (гувернантка) — увесь той бабинець, але ми, чоловіки.
— Ми господарі дому. Поступаємося задля святого спокою.
Цікаво. У багаторічній, але не надто численній клієнтурі мене часто кликали батьки. Але завжди тільки раз.
Розповім іще про [...]

Зауваження, радше вказівка, для тих, хто через тридцять років укладатиме радіопрограми:
Дайте годину — по півгодини внукові і дідові (або батькові) на балачку під заголовком «Учорашній день» — «Мій учорашній день». Початок завжди такий самий:
«Вчора прокинувся о... годині. Встав... Одягнувся...»
Ті балачки вчитимуть, як дивитися, як по складах читати поточні події, як оминати і як підкреслювати, як переживати, як цінувати й нехтувати, атакувати і наступати — як жити.
Чому, власне, не жінки, чому не учитель і учень, чому не ремісник і його хлібодавець, службовець і його відвідувачі, адвокат і клієнти?
Це вимагає проб.
Закінчення.
Польська мова не має виразу: rodzina* — вітчизна то надто багато і важко. Чи тільки єврей, бо, може, і поляк також? — Може, не вітчизна, а хатка і садок?
Хіба селянин не любить вітчизни?

Добре, що й перо вже доходить до кінця. Чекає на мене сьогодні сповнений працею день.
Пізніша дописка.
Уґоліно20 — Данте. Вони уникають нещастя. Ляльковий вертеп... Якби жили, пізнали би слушність.
Були роки, коли тримав сублімат і пастилки морфію захованими у далекому куті шухляди. Брав їх тільки тоді, коли йшов на цвинтар до могили матері. Лише від початку війни постійно тримаю їх у кишені і цікаво, що їх залишили мені під час ревізії у в’язниці.
Немає огиднішої події (пригоди), як невдале самогубство. Такий план повинен дозріти цілковито, щоб виконання його дало абсолютну певність успіху.
Якщо мій план, продуманий до кінця, постійно відкладав, то через те, що завжди в останню мить з’являлася якась нова мрія, котрої не міг покинути без опрацювання. Були то немовби теми новел. Дав їм спільну назву «Дивні речі».
Отже:
Винайшов машину (опрацював дуже детальний, складний механізм). Щось на зразок мікроскопа. Шкала — сто. Якщо перекручу мікрометр на [дев’яносто дев’ять] — помирає все, що не має ані одного відсотка людяності. Праці було понад міру. Мусив визначити, скільки людей (живих істот) випадає з обігу за кожним разом, хто заступить їхнє місце і який вигляд матиме це очищення; попереднє, нове життя. Після року роздумів (зрозуміло, вночі) довів дистиляцію до половини. Люди стали вже напів-тваринами, решта вимерла; наскільки детальними були мої передбачення доводить те, що себе я повністю виключив із цього своєрідного організму. Перекручуючи мікрометр мого «мікроскопа», я міг позбавити себе життя. Що тоді?
Визнаю з деяким зніяковінням, що до цієї теми і сьогодні повертаюся у важчі ночі. Ночі у в’язниці дали мені найцікавіші розділи повісті.
Цих мрій у моїй робітні було кільканадцять, на вибір.
Отже...
Знайшов магічне слово. Я — диктатор світу.
Засинав до того заклопотаний, що аж бунт виникав у мені.
«Чому я? Чого ви од мене хочете? Є молоді, розумніші, чистіші, більш відповідні для цієї місії.
Залиште мене дітям. Я не соціолог. Спартачу, скомпрометую і спробу, і себе».
Для відпочинку і відпруження перенісся до дитячого шпиталю. «Місцинка». Місто викидає мені дітей, наче мушельки, а я нічого — тільки добрий до них. Не питаю у них, звідки, ані як надовго, ані куди, з користю чи зі шкодою для людей.
«Старий доктор» дає цукерки, оповідає казки, відповідає на питання. Тихі, любі роки віддалік від ярмарку світу.
Часом книжка або відвідини колеги, і завжди якийсь один пацієнт протягом кількох років найбільше вимагає опіки.
Діти одужують, помирають — як і бува у шпиталі.
Не мудрував. Не старався поглибити тему, котра була відома мені аж до дна. Тож перших сім років був власне таким скромним місцевим лікарем у шпиталі. Протягом усієї решти років супроводжує мене прикре почуття, що я дезертир. Зрадив хвору дитину, медицину і шпиталь. Занесла мене фальшива амбіція: лікар і скульптор дитячої душі. Душі. Ні більше, ні менше.
(Ех, старий дурню, спаскудив собі життя і справу! Заслужена кара спіткала тебе. Пані Б [... ...] , істерична шльондра, ледащиця з ментальністю шпитальної посудниці, репрезентує цю важливу частину життя, а maitre d’hotel? П [...] халтурить у гігієні).
Задля цього з порожнім шлунком швендяв клініками трьох столиць Європи! Краще про це не говорити.

Не знаю, скільки вже нашкрябав цієї своєї автобіографії. Не маю відваги перечитати, що там за багаж. А загрожує мені те, що дедалі частіше траплятимуться повторення. А гірше те, що факти і переживання можуть бути, мусять бути і будуть розказані по-різному — в деталях.
То нічого. То тільки доказ, що були важливі, глибоко пережиті моменти, до яких повертаюся.
І доказ, що спогади залежать від наших актуальних переживань. Згадуючи, ми несвідомо брешемо. Це ясно, і говорю це тільки для найпримітивнішого читача.

Частою мрією і проектом був виїзд до Китаю.
Це могло статися, навіть легко.
Бідна моя чотирирічна Іуо-Я з часів японської війни. Дав їй свій дарчий надпис польською мовою.
Терпеливо вчила нездібного учня по-китайському.
Звичайно, нехай будуть інститути східних мов. Звичайно, професори і лекції.
Але кожний мусить провести рік у такому східному селі і пройти вступний курс у чотирилітка.
По-німецькому мене вчила говорити Ерна — Вальтер і Фріда21 були вже старшими, вже граматичними, книжними, підручниковими, шкільними.

Достоєвський каже, що всі наші мрії збуваються з плином літ, проте у настільки спотвореній формі, що ми їх не впізнаємо. Я впізнаю свою мрію з довоєнних років.
Не я до Китаю, а Китай приїхав до мене. Китайський голод, китайське поневіряння сиріт, китайський мор дітей.
Не хочу затримуватись на цій темі. Той, хто описує чужий біль, немовби обкрадає, жирує на нещасті, немовби йому замало того, що є.
Перші журналісти і службовці з Америки22 не приховували, що звідали розчарування: не було аж так страшно. Шукали трупів, а в сиротинцях — скелетів.
Коли відвідували Дім Сиріт, хлопці бавилися у військо. Паперові кашкети і кийки.
— Як видно, війна їм не надокучила, — сказав несхвально...
Тепер це так. Але і апетити зросли, і нерви притупилися, щось урешті ворушиться — і на цій, і на тій вітрині крамниці, навіть іграшки і стільки цукерок — від десяти грошів до цілого злотого.
Я сам бачив на власні очі: малий вижебрав десять грошів і одразу купив цукерок.
— Не пишіть про це, колего, до вашої газети.
Читав: ні з чим не зживається людина легше, аніж із чужим нещастям.
Коли ми йшли через Остролуку до Східної Прусії, крамарка питала нас:
— Що з нами буде, панове офіцери? Бо ми цивільні — за що маємо страждати?
Ви — щось інше, ви йдете на певну смерть.

Один тільки раз їхав у Харбіні рикшою. Тепер, у Варшаві, довго опирався.
Рикша живе не більше трьох років, сильний — п’ять.
Я не хотів докладати до цього рук.
Тепер кажу:
— Їм треба дати заробити. Це краще, що сяду я, а не двоє тяжких мішечників, з клумаками на додаток.
Прикра мить, коли вибираю здоровіших, сильних (позаяк поспішаю). І даю на п’ятдесят грошів більше, ніж вимагають.
І тоді шляхетний, і тепер.
Коли, лежачи в одній кімнаті зі здоровими дітьми, запалював цигарку, то розумував:
«Дим — відхаркувальний засіб. Приношу їм користь».
Натхнення дають мені п’ять чарок спирту пів на пів з гарячою водою.
Після чого настає розкішне почуття втоми без болю, бо шрам не рахується, і «крутіння» ніг не рахується, і навіть біль очей та те, що пеком пече мошонка — не рахується.
Натхнення дає мені усвідомлення того, що ось лежу в ліжку і так аж до ранку. Отже, дванадцять годин нормальної праці легень, серця і думок.
Після дня праці.
На губах присмак квашеної капусти і часнику, і карамельки, яку для смаку кинув до чарки. Епікуреєць.
Ба! Дві чайні ложки гущі справжньої кави зі штучним медом.
Запахи: аміаку (сеча тепер швидко розкладається, а відро споліскую не кожного дня), запах часнику, карбіду і час від часу — моїх співмешканців.
Добре мені, тихо і безпечно. Цю тишу, либонь, може ще порушити візит пані Стефи з якоюсь новиною або темою для болісного обдумування і відчайдушного рішення.
А може, панна Естерка23, — хтось плаче і не може заснути, бо зуб. Або Фалек по листа на завтра до того чи того сановника.
От, міль пролетіла, і вже гнів, внутрішній фермент. Блошиці, нові, спочатку рідкісні гості — і міль, останній ворог, скажімо, номер п’ять, це вже, до холери, тема на завтра. Хочу у цій нічній тиші (десята година) перебігти думкою сьогоднішній, як уже сказано — сповнений працею день.
А propos, горілка: остання півлітрова пляшка зі старого пайка; не повинен був відкривати її — тримав про чорний день. Але диявол не спить — капуста, часник, потреба заспокоєння і п’ятдесят грамів ліверної.
Так затишно і безпечно. Навіть безпечно — бо не передбачаю нічийого візиту ззовні. Запевне, може трапитись такий візит як пожежа, як наліт, як зривання тиньку над головою. Але саме визначення: почуття безпеки — доводить, що суб’єктивно визнаю себе мешканцем дуже глибокого тилу. Не зрозуміє цього той, хто не знає фронту.
Добре мені і хочеться писати довго, аж до останньої краплі чорнила у самописці. Скажімо, до першої, а потім цілісіньких шість годин відпочинку.
Хочеться навіть пожартувати.
«Супер», — сказав не зовсім тверезий міністр і не зовсім впору, бо тут і там по селах панував голодний тиф, а стовпчик туберкульозних смертей запаморочливо зростав.
Докучали йому потім політичні противники у незалежній пресі (зглянься, Боже).
«Супер», — кажу я, і хочеться мені бути веселим.
Веселий спогад:
Тепер п’ятдесят грамів так званих сардельок коштує вже один злотий і двадцять грошів, а тоді тільки вісімдесят грошів (хліб трохи дорожче).
Я сказав продавчині:
— Моя кохана пані, чи ці сардельки часом не з людського м’яса, бо як на конятину, то щось задешево?
А вона у відповідь:
— Не знаю, я там не була, коли їх робили.
Не захвилювалася, не посміхнулася до дотепного клієнта, не виказала знизуванням плечей, що жарт дещо привидно-упирський. Ні, тільки перестала краяти, очікуючи на моє рішення. Паскудний клієнт, паскудний жарт або підозра — справа, не варта дискусії.

День почався зважуванням. Травень дав великий спад. Минулі місяці поточного року непогані і травень усе ще не тривожний. Але на нас очікують у кращому разі два місяці до нового врожаю. Це напевно. А обмеження у розпорядженнях властей і додаткові інтерпретації, внутрішнє зосередження — мають погіршити ситуацію.
Година суботнього зважування дітей — це година сильних емоцій.
Після сніданку шкільне засідання.
Сам сніданок — то теж праця. Ось, після мого грубого листа до сановника ми отримали відносно непоганий ковбасний заштрик, навіть шинку, навіть сто тістечок.
Ніби добре, бо хоч і небагато випадає «на ніс», але ефект був.
Потім навіть сюрприз у вигляді двохсот кіло картоплі.
Є відгомін листів. Але роздратування. Короткочасна, дипломатична перемога, легко здобута поступка не повинні будити оптимістичних надій і присипляти пильність.
Якось це спробую відбити — як йому запобігти? Звідки надійдуть хмари? Які й коли зберуться невидимі оми, вольти, на майбутній грім або вітер з пустелі?
Терзання: «Добре чи погано я зробив?» — понурий акомпанемент безтурботного снідання дітей.
Після сніданку, про всяк випадок, a la fourchette — клозет (про запас, отже, із зусиллям) і зібрання, а на ньому план школи влітку24, відпустки і заміни.
Було би зручно так, як минулого року. Але заковика в тому, що багато змінилося, інакша спальня, більше дітей прибуло і вибуло, нові аванси, усе — що тут балакати — інакше. А хотілося би ще краще.

Після зборів газетка і судові постанови. Закралися надуживання. Не кожний хоче слухати цілу годину про те, хто добре, хто погано господарював, що додалося, що віднялося, що слід передбачити, що слід зробити. Для нових дітей газетка буде одкровенням.
Але старі знають, що хоч так, хоч сяк, а не довідаються про важливе й найважливіше для них. Його, властиво, не стосується, не слухає, тож якщо можна позбутися клопоту — чом би й ні?
Одразу після газетки, яка мучить мене — хтось розуміє і погоджується, і вміло не бачить того, що зручніше не помічати, коли не хочеться насильством, а не можна умовлянням — одразу після тієї газетки довша розмова з пані, котра сприяє прийняттю дитини — це ціла переправа, вимагає обережності, люб’язності і рішучості — збожеволіти можна. Але про це колись іншим разом. Бо гонг на обід.
Чим відрізняється цей суботній обід від інших — не вмію пояснити докладно, тож хочу також відкласти.
У сьогоднішньому плані маю тільки три адреси і три візити. На позір легко.
1. Відвідати симпатика після його хвороби.
2. Майже у сусідньому будинку — розмови про дріжджі для дітей.
3. Недалечко, привітання реемігрантів зі сходу, людей милих, зичливих, яким бажаю добра.
Ба-ба.
Перший візит — це продовження вранішніх дискусій про школу.
Не застав удома.
— Прошу передати запізнені поздоровлення. Я хотів раніше, але не міг.
Мучать думки — їх так багато.
Бо той старший пан, дивний і нетиповий як на вчителя загальної школи. Що знаю про нього? Ані одної довшої розмови, а може, взагалі жодної розмови протягом усього року.
Не було часу? Брешу. (Очі злипаються. Не можу. Справді не можу, Прокинуся і закінчу.
Хвала тобі, прекрасна тишо ночі).
Не прокинувся, а вранці треба писати листи.

Продовження наступної ночі
Будь благословенний, спокою.
N. B. Минулої ночі розстріляно тільки сімох євреїв, т. зв. єврейських гестапівців. Що це має означати? Доцільніше не цікавитись.

Годинна лекція про дріжджі. Пивні чи пекарські, живі чи вбиті? Як довго мають лежати? Скільки разів на тиждень і скільки?
Вітамін В1. Вітамін В.
Потрібні будуть п’ять літрів на тиждень. Як? Через кого? Від кого?

Лекція про національну кухню під час третього візиту. Як у його дитинстві робили куґель і чолнт*.
Вибух старечих спогадів. Повернулися з пекла [...] до варшавського раю.
І таке буває.
— Ви шмаркач і за своїм віком, і за доробком переживань. Ви нічого не знаєте. Ну, і той чулент.
Я неодноразово згадував у Києві варшавські фляки, котрі їв із плачем — через тугу за вітчизною.
Вислухав — підтакнув.

У брамі зачепив двірник.
— Рятуй, Всемогутній! Нехай не питають, нічого не просять, нехай не говорять.
Лежить на хіднику померлий хлопець. Три хлопці біля нього правлять шнурками, наче віжками. Певної миті поглянули на того, що лежить, відсунулися на кілька кроків, не перервали забави.
Кожний заможніший мусить підтримувати родину. Родина — це брати і сестри його та дружини, їхні брати, сестри, старі родичі, діти. Допомога — від п’яти до п’ятдесяти злотих — і так від світанку до пізнього вечора.
Якщо хтось помирає від голоду і знайде родину, котра визнає спорідненість та забезпечить дворазове харчування на день, він щасливий два-три дні, не більше, ніж тиждень — потім просить сорочку, взуття, людське помешкання, трохи вугілля, потім хоче лікувати — себе, дружину, дітей — врешті не хоче бути жебраком, вимагає роботи, хоче мати посаду.
Інакше й не може бути, але це збуджує такий гнів, знеохочення, страх, огиду, що добрий і вразливий чоловік стає ворогом родини, людей і самого себе.
— Я хотів би більше нічого не мати, щоби побачили, що не маю, щоби все це скінчилося.
Розбитий ущент, повернувся з «обходу». Сім візитів, розмов, сходів, питань. Результати: п’ятдесят злотих і декларації на щомісячний внесок п’яти злотих. Можна утримати двісті людей. [?]
Лягаю одягнений. Перший спекотний день. Не можу заснути, а о дев’ятій вечора т. зв. виховне засідання. Часом хтось вибухне на хвилину і вгамовується (не варто). Часом якесь несміле зауваження (так — тільки для вигляду).
Церемонія триває годину. Формальності дотримано; від дев’ятої до десятої години. Хай йому абищо, згущую барви.

Перед сном маю різні думки. Цього разу: що би я з’їв без примусу, навіть без відрази?
Я, котрий іще півроку тому не знав докладно, що мені смакує (періодами те, з чим пов’язувався якийсь спогад).
Отже, малина (сад тітки Магди), фляки (Київ), гречана каша (батько), нирки (Париж).
У Палестині кожну страву щедро кропив оцтом.
І ось тепер, як заспокійлива тема — щоб заснути:
Що би я з’їв?
Відповідь:
Шампанське вино з бісквітом і морозиво з червоним вином.
Про мій гастрономічний життєвий досвід свідчить те, що років зо двадцять не їв [морозива] , шампанське пив, може, тричі в житті, бісквіти лише в дитинстві під час хвороби.
Пробував:
А може, риба з татарським соусом?
Віденський шніцель?
Паштет — заєць з червоною капустою, малага?
Ні! Категоричне ні.
Чому?
Цікава річ: їда є працею, а я втомлений.
Бува, що прокидаючись уранці, думаю:
«Встати — це сісти у ліжку, потягнутися по кальсони, застібнути, якщо не на всі, то бодай на один ґудзик. Подужати сорочку. При вдяганні шкарпеток треба зігнутися. Підтяжки...»
Розумію Крилова, котрий весь чоловічий вік провів на канапі, маючи під канапою бібліотеку. Сягав рукою і читав, що втрапило до рук.
Розумію ту утриманку колеги, П. Не запалювала лампи, а читала в сутінках при воскових сірниках, які він їй з цією метою купував.
Кашляю. Це тяжка праця. Зійти з хідника на проїжджу частину, піднятися з неї на хідник. Штовхнув мене перехожий; я заточився і обперся об стіну.
І це не ослаблення. Досить легко підняв школяра, тридцять кіло живої ваги: неподатливої ваги. Не бракує сил, волі бракує. Наче кокаїніст. Думав навіть, чи це не через тютюн, сирі овочі або повітря, яким дихаємо. Бо не тільки зі мною так. Лунатики — морфіністи.
Те саме з пам’яттю.
Бува, що йду до когось у важливій справі. Затримуюся на сходах:
«Чого я, власне, до нього йду?» Довгий роздум і сповнене полегшенням: «Ага, вже знаю. (Кобринер25 — допомога від хвороби, Гершафт26 — підгодовування, Крамштик27 — якість вугілля і його стосунок до кількості дерева)».
Те саме буває на засіданнях. Так легко рветься нитка дискусії. Хтось перерве якимсь зауваженням, і надовго змінюється тема.
Про що це ми, власне?
Часом скаже хтось:
— По-перше...
Даремно чекаю на: «По-друге».
Та ще й базікання.
Висновок:
Дитину слід прийняти.
Записано: «прийняти». Ми повинні перейти до наступної заяви. Ні, далі не одна, а три особи обґрунтовують висновок. Подеколи треба не раз переривати.
Дискусія «заносить» як погано керований автомобіль.
Мучить, дратує.
Досить уже!
Отож бо й воно: досить! Цього почуття не знає фронт. Фронт — це накази:
«Вперед десять кілометрів, п’ять у тил — постій — вирушення — нічліг тут». Кіннотник чи мотоцикліст — удень, уночі — на папірці олівцем подеколи короткий наказ. Треба виконати без балачок.
Село налічує п’ять неушкоджених халуп.
«Приготуватися до прийняття двохсот поранених, їх уже везуть». А ти роби, що хочеш.
Тут не так, тут інакше:
«Дуже прошу, буду вдячний. Будьте ласкаві, будьте люб’язні».
Можеш не зробити, зробити інакше, виторгувати.

Не вдався начальник. Бездумно утискає, кривдить, вимагає <без сенсу, у критичний момент зникає і залишає> без наказу. А без цього не можна.
Говорять про нього і думають, і снять. Інакше серед цивільних: можна сперечатися, доводити, сваритися, погрожувати.
Результат той самий.
Нудьга.
Нудьга фронту минуща. Хтось постукав до халупи, кінь заіржав на шосе. Буде новина. Може, до міста, може, сьогодні вночі у палаці, а може, на інший фронт, а може, найстрашніше — полон.
І ми, євреї, не знаємо тут і тепер, що принесе завтра. Але попри це — почуття безпеки. Отже, нудьга.
— Чи не волів би бути у битві під Харковом?
Ось, змахнув зневажливо газетярське дрантя і відповідаю:
— Волів би.
Хай навіть гірше, але інше.
Тому одні втікають у промисловість, інші в спекуляцію, у суспільні справи.
Вже день. Позіхаю. Ще один.
Цей зуб, що калічить язика — розпач. Пиляю його — і нічого. А може, то рак, а може, то вже кінець?

29 травня 1942, шоста година ранку, ліжко
Хочеш проконтролювати свою опірність розлютуванню — спробуй допомогти безпорадній.
Даєш їй у руку папір, вона має вручити — завтра — власноручно — докладна адреса і година. А вона загубила той папір або забула взяти, або не мала часу, або кур’єр порадив інакше. Піде завтра. Все одно. Зрештою, не знає, чи це буде добре. На кого залишить дитину, було прання, тільки дитяча сукенка.
— Не могла пані відкласти те прання на завтра?
— Жарко. Я обіцяла.
Їй прикро. Може, нічого з цього не вийде?
Перед війною усе це залагоджував чоловік.
— Може, я погано зробила, але ви не гнівайтеся.

Перевіряю матеріальний стан родини — принесла заяву про прийняття хлопця.
— Може спати тут. Тут чисто.
— Ви називаєте це чисто? Якби ви перед війною...
— Він міг би цілий день бути у нас.
— А якщо буде дощ?
— Я не вирішую. Я своє написав, а пані ухвалює, що робити.
— Пане докторе! Що то за дитина! Ось ви його запізнаєте. Ви будете шкодувати, що він у вас такий тільки один. Під час пологів мала п’ять лікарів.
Я не кажу: «Пані нерозумна».
Одного разу сказав це матері у шпиталі тридцять років тому28.
Відповіла: «Якби я була багата, то була би розумна».
Іншій кажу:
— Навіть барон Ротшильд годує дитину лише п’ять разів.
— Його дитина все життя матиме достатньо їжі.
Кажу:
— Якби дитині був потрібний чай, Бог дав би пані в одну грудь молоко, а в другу чай.
— Якби Господь Бог давав дітям те, що може дати і що потрібне дітям.
Кажу:
— Якщо пані мені не вірить, нехай сходить до іншого лікаря, котрому пані довіряє.
— Ви не ображайтеся, але як я можу довіряти людям, коли я часом уже й Господові Богу не довіряю.
Такий мовний зворот:
— Коли я вже відлупцювала його по дупі, аж увесь зробився наче вогонь, то мені так жаль його стало, що, за перепрошенням, почала плакати.
Цієї миті Семі приніс мені до ліжка лист: чи це добре?
«До Велебного Ксьондза Плебана29 при Парафії Всіх Святих.
Люб’язно просимо Ш. Кс. Плебана про ласкавий дозвіл кількаразових відвідин саду біля костьолу по суботах у ранкові години, можливо, найраніші (6.30 — 10).
Тужимо за дещицею повітря і зелені. Душно у нас і тісно. Хочемо познайомитися і заприятелювати з природою.
Не будемо нищити посівів.
Палко прохаємо не відмовити нам.
Зиґмундек, Семі, Абрашка, Ханка, Арончик».

Скільки скарбів втрачає людина, яка вже не має терпеливості розмовляти з людьми поза інтересом, просто так, щоби пізнати їх.
Ця заява, котрою почався день, є доброю прикметою. Може, зберу сьогодні більше, ніж п’ятдесят злотих.
В ізоляторі сплять, їх тут семеро. Сеньйор — старий Азрилевіч30 на чолі (angina pectoris)*, Ґеня (схоже, легені), Ханечка (пневмоторакс). На другому боці Монюсь, Реґінка, Мариля.
Ханка до Гені:
— Він все офірував їй. Він би їй віддав життя і все на світі. А та свиня його не кохала.
— Чому свиня? Хіба вона мусить кохати, якщо кохає він?
— Це залежить, як саме кохає. Якщо тільки трохи кохає, ну, то нехай собі. Але якщо хоче віддати життя і все-все?
— А хіба вона його просила?
— Тільки цього бракувало!
— Ну, власне.
— Я теж кажу.
— Ні, ти кажеш, що свиня.
— Ну, бо так.
— Не хочу більше розмовляти з тобою.
Посварилися.

Я радий і нерадий. Гніваюся, тішуся, непокоюсь, обурююся, прагну звідати і уникнути, бажаю добра, благаю про кару божу або людську. Кваліфікую: це добре, це погано.
Але все це теоретично. На замовлення. Пласко, сіро, звичаєво, професійно, наче крізь туман, невиразні почуття без виміру. Вони побіля мене, але в мені їх нема. Можу легко зректися їх, відстрочити, викреслити, відкликати, виміняти.
Гострий зуб калічить мені язика. Я свідок обурливої сцени: чую слова, котрі повинні мене струсонути. Не можу відкашляти мокротиння, давлюся, задихаюся.
Знизую плечима, мені це байдуже.
Млявість. Убогість почуттів, оте сповнене безмежної відмови єврейське: «Ну то й що? І що далі?».
Ну то й що, коли в мене болить язик, ну то й що, коли розстріляли? Вже знає, що мусить померти. І що далі? Адже хіба помирають більше, ніж один раз?
Подеколи щось зворушує мене, і я дивуюся, і немовби усвідомлюю або пригадую, що так, як оце тепер, може статися, було колись. Бачу, що інші так само.
Бува, що зустрічаємо когось, після багатьох років відсутності. У його зміненому лиці читаємо власну відмінність від того, що було і чим були ми.
А попри це час від часу...
Така сцена на вулиці:
Лежить біля хідника підліток, ще живий, а може, вже помер. І тут таки у трьох хлопців, котрі бавилися в коней, позаплутувалися шнурки, віжки. Радяться, пробують, непокояться — штурхають ногами того, хто лежить. Нарешті один з них каже:
— Відсуньмося, він тут заважає.
Відходять на кілька кроків і знову морочаться з віжками.
Або: перевіряю заяву про прийняття хлопця, напівсироти. Смоча, 57, помешкання 57. Дві порядні родини на грані вимирання.
— Не знаю, чи схоче він тепер піти до притулку. Добра дитина. Допоки мама не помре, йому буде шкода покинути її.
Хлопця нема вдома: вийшов «старатися».
Мати, напівлежачи на тапчані:
— Я не можу померти, допоки не влаштую його. Таке добре дитя: вдень каже, щоби не спала, тоді спатиму вночі. А вночі питає: чого стогнеш, що це тобі дасть, краще спи.

Наскільки візники сварливі, крикливі, злостиві, настільки рикші лагідні і тихі. Наче коні, наче воли.
На розі Сольної і Лешна бачу групу, що складається з обуреного рикші, роз’юшеної, перезавитої платинової блондинки, поліцая, нібито здивованого, розчарованого. За кілька кроків до сцени з огидою приглядається вишукана жінка. Чекає, чим закінчиться справа.
Знеохочений, поліцай каже:
— Нехай пані поступиться лайдакові.
Відходить лінивим кроком.
Рикша ставить риторичне питання:
— Якщо пані не хоче мені платити, то я, виявляється, лайдак?
Вона:
— Заплачу вам два злотих, але нехай пан відвезе мене до отієї брами.
— Але ж ви погодилися на три злотих — і до рогу Теплої.
Завертає, від’їжджає, ставить рикшу у чергу.
Питаю у засмученої, вишуканої пані:
— Ви не знаєте, що тут сталося?
— Знаю, я їхала разом із нею.
— Хто з них має рацію?
— Він. Але чому він воліє втратити два злотих, аніж проїхати ще сто кроків?
— Уперся.
— Так, я бачу.
Підходжу до рикші.
— Що тут сталося?
— Нічого. Втратив два злотих. Ну то й що? Біднішим від цього не стану, а лайдаком і так уже є.
Я був у трьох місцях і мусив розповісти про цей випадок трьом групам слухачів.
Не міг інакше. Мусив.
Колега чи двоє колег з Дзєльної, не без участі колежанки не з Дзєльної донесли на мене у Раду або Палату Здоров’я, що я приховую тиф. Нехтування кожним випадком тифу загрожує смертною карою.
Ну то й що?
Я був у Службі Здоров’я, усе якось владналося і усталилося на майбутнє. Написав два листи до двох служб. До однієї служби, що обіцяю і не дотримую обіцянки. До другої служби звернувся з питанням, що заміряються зробити зі мною і з моєю новою посадою на Дзєльній.
Листи не були чемними. Ні , чемними вони не були. Але чи можна з легким серцем назвати мене лайдаком?
Знаю: колежанку звуть Б [... ... ] не Бройгес-Холерова.
Але, якщо вона для мене brojges*, а для медицини чумно-прокажено-холерна, і я тільки те одне, останнє написав, то чому я лайдак?
Чого від мене вимагають?
Крамарка, котрій покупниця висловила претензію, сказала:
— Пані моя, це не товар, ні це не крамниця, ані ви не клієнтка, ані я не крамарка, ані я вам не продаю, ані пані не платить, бо прецінь ці папірці не є грошима. Пані не витрачає, я не заробляю. Хто сьогодні ошукує і навіщо йому це? Просто, треба ж щось робити. Ну, ні?

Якби мені дали служебник, я би з горя відправив месу.
Але не міг би виголосити проповідь до овечок у пов’язках. Ковтав би речення, читаючи в їхніх очах питання:
«Ну то й що? Ну і що далі?»
Язик би мені заплутався на амінь.
Шліська, Панська, Мар’янська, Комітетова. Спогади — спогади — спогади.
Кожний дім, кожне подвір’я. Тут були мої піврубльові візити, переважно нічні.
За денні консультації у багатих на багатих вулицях я казав, щоб платили по три і п’ять рублів. Нахабство — стільки ж, як Андерс31, більше за Крамштика, Бончкевіча32— професорські гонорари. Я, місцевий лікар, попихач, коптюх шпиталю Берсонів.
Такий грубий том спогадів.
Лікарі-євреї не мали християнської практики — тільки найвидатніші, мешканці головних вулиць. І навіть вони — гордо:
«Маю сьогодні візит до ревізора, до ресторатора, кур’єра банку, вчителя передгімназії на Новолипках, поштмейстера».
То було вже щось.
А до мене телефони, мало не щодня:
— Пане докторе, пані графиня Тарновска просить до телефону. Прокурор Судової Палати. Директорша Тиґайло. Меценат Маковський, Шишковський.
На огризку картки нотую адресу. Питаю:
— Чи не можна завтра? Після шпиталю, о першій. Легка температура? Можна дати яєчко.
Раз навіть було:
— Генеральша Ґільченко.
Щодо цього: [капі]тан Гоппер, телефон після кожного випорожнення дитини, часом два рази.
Такі були візити автора «Дитини салону», коли Ґольдшміт серед ночі йшов до підвалу на Шліську, 52, на горище Панської, 17.
Одного разу мене викликали Познанські до свого палацика в Уяздовських Алеях.
Обов’язково сьогодні. Пацієнт не знаходить собі місця.
— Три рублі, — каже доктор Юлєк33, який знає всю Варшаву. — Скупі.
Іду.
— Пане докторе, зачекайте хвилинку. Пошлю по хлопців.
— Вийшли?
— Недалеко. Бавляться у парку. Тим часом поп’ємо чаю.
— Я не маю часу чекати.
— Але доктор Юліан завжди... Що пише пан доктор тепер?
— На жаль, тільки рецепти.
Наступного дня:
— Бійтеся Бога, колего! — обурені. Вороги.
— Байдуже!
— Ну, ну.
Як місцевий, я отримував помешкання з додатками і двісті рублів на рік, чотирма частинами. Господарство провадила поштива Матуля за п’ятнадцять рублів.
За практику — сто рублів на місяць, за писання статей також якісь гроші.
Багато витрачав на візників.
— До Злотої берете візника? Двадцять копійок! Марнотратник!
Безкоштовно лікував дітей соціалістів, учителів, журналістів, молодих адвокатів, навіть лікарів — усе поступовці.
Бувало, що телефонував:
— Буду щойно увечері. Мушу викупатися і перевдягнутися, бо маємо тут багато скарлатини. Щоб не заразити вашого малого.
Малого!
То були світлб. А тіні...
Я оголосив:
— Позаяк старі лікарі неохоче утрудняють себе вночі і аж ніяк не з бідняками, — я, молодий лікар, мушу вночі бігти на допомогу.
Розумієте. Швидка допомога. А як же інакше? Бо що буде, коли дитина не дочекається ранку?
Фельдшери оголосили війну спільно з аптечними складами і двома ворожими аптеками.
Спільна думка, що божевільний. Небезпечний божевільний. Різниця у прогнозах: виліковний чи ні?
Раз приходить серед ночі жінка в хустці. Ллє дощ.
— До матері.
— Я тільки до дітей.
— Вона здитиніла. Я знаю, що ви не допоможете і навіщо мучитись. Але лікарі не хочуть видати свідоцтво про смерть. А до того ж мати. І так без лікаря.
— Іду.
— Я не знала, дуже перепрошую, що ви тільки дітей лікуєте. Мене прислав фельдшер Блюхарський. Єврейчик, але поштива людина. Каже: «Жіночко моя, мені ви мусили би заплатити рубля, бо це нічний візит. А у шпиталі є доктор, він піде задарма, ще й на ліки вам залишить» .
Я вперся і підписував рецепти без де-ер, без доктора.
Казали:
— Не знаємо такого доктора. Мабуть, фельдшер.
— Але... доктор у шпиталі.
Отже:
«Ліки виписав д-р. NN.» — незаконні, нечесного роду ліки.
Я брав по двадцять копійок, бо в талмуді написано, що безкоштовний лікар не допомагає хворому.
Найчастіше розважали мене пацієнти. Потішні люди. Бувало, що вибивали з рівноваги.
Дзвінок серед ночі. Швидка допомога привозить попечену дитину.
— Що ви думаєте?
— Нічого не думаю. Рятунку нема.
— Це не звичайна дитина. Я купець. Маю дім. Можу заплатити.
— Прошу не кричати. Прошу вийти і не будити хворих.
— А що мені до того?
Разом із фельдшером узяли його попід руки — і на сходи. Ліжко з дитиною — на перший поверх, до амбулаторії.
— Ви маєте телефон, тож викликайте собі пів-Варшави професорів.
— Я вас пропишу у газетах, я відберу у вас диплом.
Ніч пропала.
Або так: шоста година ранку. Входжу до спальні.
— До дитини.
Заспаний після важкої ночі.
— Що з ним?
— Запалення після скарлатини.
— Хто його лікував?
— Різні.
— То й кличте різних.
— А якщо я хочу вас?
— А якщо я не хочу?
— Можу заплатити.
— Я вночі не ходжу.
— Шоста ранку — це ніч?
— Ніч.
— То ви не йдете?
— Не йду...
З галасом зачиняючи двері, кидає мені на прощання:
— Граф. Втратив три рублі.
Вона не торгуючись дала би двадцять п’ять копійок і три копійки «для сторожа». Хотіла покарати мене: не засну тепер, пальці гризтиму з досади.
Втратив три рублі.
Це мої рідні сторони. Панська, Шліська.

Покинув шпиталь задля Дому Сиріт. Відчуваю провину.
Раз виїхав примусово — війна.
Вдруге — на рік до Берліна.
Втрете — майже півроку, до Парижа.
По світло, по знання.
Тепер, коли вже знаю, що не знаю і чому не знаю, коли можу згідно з головним постулатом: «не шкодити хворому», випливаю на незнані води.
Шпиталь дав мені так багато, а я йому, невдячний, так мало. Огидне дезертирство.
Життя покарало.
Пішов учора дістати пожертву на Ґжибів, № 1. Останній дім перед муром. Учора тут убили єврейського поліцая — схоже, давав знаки контрабандистам.
— Це не місце для оптового складу, — пояснює сусід.
Крамниця зачинена.
— Люди бояться.
Вчора перед брамою помічник наглядача дому:
— Пан доктор не впізнає мене?
— Почекай... уже знаю. Шульц34!
— Пан упізнав.
— Ба! Занадто добре пам’ятаю тебе. Ходи, розкажеш.
Сідаємо на сходах перед костьолом.
Боже мій, Гжибів: власне тут у 1905 році підстрелили Собутку.
Сплелися два спогади. Була! Має вже сорок років. Нещодавно мав десять.
— Маю дитину. Може, зайдете до мене на капуснячок. Побачите його.
— Я втомився. Йду додому.
Балакаємо чверть, півгодини.
Обурені католики у пов’язках нишком кидають погляди. Знають мене.
Серед білого дня, на сходах костьолу — Корчак з контрабандистом. Мабуть, дітям там дуже погано. Але навіщо ж так явно, демонстративно і, як-не-як, безсоромно.
Провокація. Що подумає німець, коли побачить. Що тут балакати: євреї зухвалі, дражняться.
А Шульц звіряється:
— Вранці випиває чверть літра молока, з’їдає булку і двадцять грамів масла. То коштує.
— Навіщо це?
— Він повинен знати, що має батька.
— Лайдак?
— Не бракує. Мій син.
— А дружина?
— Першокласна жінка.
— Б’єтеся?
— Живемо разом уже п’ять років, то ще жодного разу не крикнув на неї.
— А пам’ятаєш?
Подмух усмішки.
— Часто думаю про Дім Сиріт. Часом бачу вас або пані Стефу уві сні.
— Чому стільки років не показувався?
— Як було мені добре, то не мав часу. А як було погано, то чого мав приходити брудний і обдертий?
— Лейбуся не зустрічаєш?
— Ні.
Допоміг підвестися. Поцілувалися щиро, сердечно.
Занадто чемний як на лайдака. А може, Дім Сиріт щось посіяв у ньому і щось підстриг? Я вважав, що він або багатий, або його вже нема.
— Спільник мій багатий.
— Допомагає тобі трохи?
— Кольку в бока.

*

Як швидко збігають ці години. Щойно була дванадцята, вже третя.
Мав гостя у ліжку.
Менделькові приснилося щось. Приніс його до свого ліжка. Погладив по личку і заснув.
Пищить. Незручно йому.
— Спиш?
— Я думав, що я у спальні.
Дивиться своїми чорними, мавп’ячими намистинками.
— Бо ти й був у спальні. Хочеш піти до свого ліжка?
— Я вам заважаю?
— Ляжеш з другого боку. Принесу тобі подушку.
— Добре.
— Я писатиму.
— Добре.
Теж онук. Наймолодший Надановський.

Якуб написав якусь поему про Мойсея. Якщо сьогодні не прочитаю, може образитись.
З задоволенням і смутком читаю щоденники, його і Монюся. Різні віком, так сильно відмінні інтелектом, тоном життя — почуттями подібні.
Люди однієї площини, спільного щабля.

Учора тут був сильний вітер і курява. Перехожі моргали і затуляли очі.
Зберіг такий момент з подорожі кораблем:
На палубі стоїть мала дівчинка. На тлі сапфірового моря. Раптово війнув сильний вітер. Примружила очі, затулила руками. Але, цікава, подивилася — і, о диво! Уперше в житті чистий вітер. Не засипає очей. Двічі попробувала, перш ніж повірила і взялася руками за поручень.
А вітер колисав і чесав її волосся. Вражена, сміливо відкрила очі. Збентежено усміхнулася.
Є вітер без брудного пилу, але я про це не знав. Не знав, що на світі є чисте повітря. Тепер уже знаю.
Сказав мені хлопець, покидаючи Дім Сиріт:
— Якби не цей дім, я не знав би, <що на світі є чемні люди, котрі не крадуть. Не знав би>, що можна говорити правду. Не знав би, що на світі є справедливі закони.

План на цей тиждень.
Вранці на Дзєльну, 39. По дорозі до Кона35.
Отримав повідомлення про сплату штрафу за мою справу. Кожного місяця по п’ятсот злотих. Лист, надісланий у середині березня, надійшов лише вчора. Отже, включно з сьогоднішнім днем (1, VІ), я мусив би сплатити тисячу п’ятсот зл. У разі прострочення терміну — всю суму одразу, тобто три чи п’ять — не пам’ятаю — тисяч.
Йдеться про те, що книжечку ПКО прийняли на три тисячі. Я пропонував їм під час зізнання в Алеї Шуха. Запропонував це, коли запитали, чи може громада дати за мене викуп, щоб я вийшов із в’язниці.
— Не хочеш, щоб за тебе заплатила громада?
— Ні.
Саме тоді записали, що я маю в ПКО три тисячі злотих.

Спливло кілька тижнів, багатих на події.
Не писав, бо Генек 36 захворів, тож нібито не було кому переписувати мої нічні звіряння на машинці.
Цікаво, що я вірив, ніби так і було, хоча знав, що замість нього це могли робити кілька інших хлопців.
Було б цілком інакше, якби я постановив, що обов’язково щодня. Так, як під час війни «Як любити дитину» — написане на кількагодинних привалах. У Єзьорні навіть Валенти збунтувався.
— Чи варто на півгодини?
А потім у Києві теж обов’язково щодня.
А тепер закінчую зошит. Знову мотив, щоби не писати і сьогодні, хоча я ідеально виспався і випив чотири склянки міцної кави, щоправда, з гущі, але, як підозрюю, доповненої невживаною, меленою кавою37.
Ошукався: не маю паперу. Буду читати «Жака фаталіста» Дідро.
Уперше, либонь, забув, що живу у десятому семилітті життя, 7 ґ 9 = 63.
Найбільш неспокійно очікував на 2 ґ 7. Може, саме тоді почув про це уперше.
Циганська сімка, сім днів у тижні. Чому не переможна десятка того часу — кількість пальців?
Пам’ятаю цікавість, з якою чекав, щоб годинник пробив дванадцяту годину ночі. Мала настати та зміна.
Було щось на кшталт скандалу гермафродитизмом. Не певний, що саме тоді. Не знаю, чи побоювався, що можу прокинутися дівчинкою. Якби це сталося, постановив приховати цей факт за будь-яку ціну.
Ґепнер38 7 ґ 10, я 7 ґ 9. Якщо переглядати життя, то сьомий рік дав почуття власної вартості. Я є. Важу. Означаю. Бачать мене. Можу. Буду.
Чотирнадцять літ. Розглядаюся. Помічаю. Бачу. У мене мали відкритися очі. Відкрилися. Перші думки про виховні реформи. Читаю. Перші тривоги і неспокої. Раз — подорожі і бурхливі пригоди, іншим разом тихе, родинне життя, приязнь-любов зі Стахом. Головна мрія зпоміж багатьох, з-поміж багатьох десятків: він ксьондз, я лікар у тому малому містечку. Думаю про любов, до тих пір тільки відчував, кохав. Від семи до чотирнадцяти років був постійно закоханий, щоразу в іншу дівчинку. Цікаво, що багатьох з них пам’ятаю. Дві сестри з ковзанки, кузинка Стаха, дід італієць, та у жалобі, Зося Кальгорн, Анелька, Іренка з Налечова — Стефця, для якої зривав квіти з клумби коло фонтану у Саському саду. Тут мала акробатка на линві, оплакував її тяжку долю. Кохав тиждень, місяць, часом по дві, по три. Одну хотів би мати за сестру, другу за дружину, за сестру дружини. Любов до Мані від чотирнадцятого року життя, у Ваврі, влітку, була складовою частиною того [...] почуттів, котрі заколисували або — навперемін — потрясали мене. Цікавий світ був уже не поза мною. Тепер він був у мені. Існую не для того, щоб мене кохали і захоплювалися, а для того, щоби я діяв і кохав. Не оточення повинне допомагати мені, а я маю обов’язок піклуватися про світ, про людину.
3 ґ 7. У сім років школа, у чотирнадцять — релігійна зрілість, у двадцять один — військо. Мені вже давно було тісно. Тоді зв’язувала школа. Тепер мені тісно взагалі. Хочу здобувати, завойовувати нові простори.
Може, ці думки навіяло мені 22 червня, коли після найдовшого дня у році починає щодня убувати три хвилини сонця. Неспостережно і непомітно, але неодмінно по три і знову на три хвилини дня менше. Я співчував старості і смерті, тепер уже сам менше впевнений, починаю боятися за себе. Треба багато вибороти і зробити, щоби мати з чого витрачати.
Може, власне тоді дантист вириває мій перший постійний зуб, котрий більше не виросте. Мій бунт проти — не соціальних умов, а проти закону природи — дозрів. Стань на коліно, прицілься, стріляй.
4 ґ 7. Потреба бути справним у своєму ділі, у власній окресленій робітні. Хочу вміти, знати, не помилятися, не блукати. Я повинен бути добрим лікарем. Формую власний зразок. Не хочу наслідувати визнані авторитети.
Було інакше, й сьогодні бувають хвилини, коли відчуваю себе юнаком, маю перед собою шмат життя, і мені варто планувати та розпочинати. У другому, а з певністю у третьому семилітті часом відчував себе таким старим, що все здавалося лише тим самим, що все вже було запізно, не варто. Насправді життя є вогнем: пригасає, хоча повно палива, раптом бурхне снопом іскор і ясним полум’ям, коли вже догорає, і згасає. Осінній день жаркий і свідомість того, що це вже останній морозний липневий ранок, винятковий.
5 ґ 7. На лотереї життя я виграв ставку. Мій номер уже вийшов із кола. Ставка — тільки те, що не програю у цьому розіграші. Оскільки не ризикну наново. Це добре: міг програти. Але втратив шанс головного виграшу, значного виграшу — шкода. Мені справедливо повернули те, що я вклав. Безпечно, але сіро — і жаль.
Самотність не болить. Ціную спогади. Шкільний колега — мила балачка при склянці чорної кави у випадковій затишній цукереньці, де ніхто не перешкодить. Не шукаю приятеля, бо знаю, що не знайду. Не прагну знати більше, ніж можна. Уклав з життям угоду: не будемо перешкоджати одне одному. Негарно впадати в око, зрештою, безрезультатно. Здається, у політиці це називається: ми розмежували сфери впливів. До цього місця і не більше, і не далі, і не вище. Ти і я.
6 ґ 7. А може? Вже чи ще час? Від цього багато залежить. Підсумуємо. Маєш, винен. Якби можна знати, скільки ще років, перш ніж настане край. Смерті у собі ще не відчуваю, але вже розмірковую над нею. Якщо кравець шиє мені нове вбрання, то не кажу: це вже останнє, але цей письмовий стіл і шафа переживуть мене напевно. Я порозумівся з долею і з собою. Знаю свою дрібну вартість і значення. Без вибриків і без несподіванок. Будуть суворіші і лагідніші зими, будуть дощові і спекотні літа. І милі холоди, і бурі, і куряви. Тож скажу: років десять, років п’ятнадцять не було такого граду, такої повені. Пам’ятаю подібну пожежу: був тоді молодий, мав тоді, зараз — уже студент чи ще учень?
7 ґ 7. Чим, властиво, є життя, чим є щастя? Аби не гірше, аби власне так, як тепер. Дві сімки зустрілися, ввічливо привіталися, раді, що власне так, і власне тут, і за таких обставин. Газета — тільки на позір бездумна література. А хоча б навіть. Без газети не можна. Є і передові статті, і уривок з роману, і некрологи, і звіти з театру та суду. Кіно — новий фільм. Новий роман. Дрібні випадки і дрібні оголошення. Все не так цікаве, як широкий вибір. Хтось потрапив під трамвай, хтось щось винайшов, у того вкрали шубу, тому п’ять років ув’язнення. Той хоче купити швейну або друкарську машинку, або продає піаніно, або шукає трьох кімнат з вигодами. Широке русло, сказав би, Вісли, що велично плине, десь так, як під Варшавою.
Моє місто, моя вулиця, моя крамниця, де постійно купую, мій кравець, а найголовніше — моє місце праці.
Аби не гірше. Бо якби можна було сказати сонцю: стань, то, мабуть, тепер. Є такий трактатик «Про найщасливіший період життя» — і хто би повірив, що Карамзіна39? Надокучив він нам у російській школі.
7 ґ 8 = 56. Як збігли ці роки. Власне збігли. Щойно вчора було 7x7. Нічого не додалося, нічого не віднялося. Яка велетенська різниця віку: сім і чотирнадцять, чотирнадцять і двадцять. А для мене той, хто 7 ґ 7 і той, що 7 ґ 8 — цілковиті однолітки.
Прошу мене добре зрозуміти. Адже нема двох однакових листків, ані крапельок, ані піщинок. У того більше лисини, а в того сивини. У того штучні зуби, у того тільки коронки. У того окуляри, той недочуває. Той більш кістлявий, а той товстун. Але я говорю про семиліття.
Знаю: життя можна розчленувати на п’ятиліття — можна було б, щоби це також узгоджувалося. Знаю: обставини. Багатства, бідність. Успіх, турботи. Знаю: війна, війни, катастрофи. Але й це відносно. Повідала мені попадя: «Розкапризувала мене війна, важко було потім призвичаюватися». Навіть сьогодні, ця, остання, розбещує багатьох. І немає, здається, людини, котра би не вважала, що нестача сил, здоров’я, енергії походить не з війни, а з його 7 ґ 8 і 7 ґ 9.

Які нестерпні сни! Вчорашньої ночі німці, я без пов’язки, у заборонений час на Празі. Прокидаюся. Знову сон. У потязі мене переносять до купе, метр на метр, де вже є кілька євреїв. Сьогодні вночі знову померлі. Останки померлих дітей. Одне мертве у ночвах. Друге з обдертою шкірою, на столі у морзі, виразно дихає. Новий сон: я високо на хисткій драбині, а батько раз у раз пхає до вуст бабку, великий шмат, таку з глазур’ю і з родзинками, а те, що не вміщається у вустах, кладе, покришене, до кишені.
Прокидаюся спітнілий у найзагрозливішу мить. Чи не є смерть отаким пробудженням у той момент, [коли] здається, що вже нема виходу?
«Адже кожний може знайти ті п’ять хвилин, щоб померти», — читав десь.

Лютий. Десята особа ганить мене за рішення у справі цукерок і пряничків — впадаю у шал. Нема проблем, окрім пряничків!

Учора повернувся зі шпиталю хлопець після ампутації відмороженої ноги. Сенсація. Кожний вважає за обов’язок поінформувати мене. Докучлива бездумність — я це перетравлю. Але цей хлопець — герой дня?
Замало тут бачимо істерії.

*

Обманули два розумні, врівноважені, об’єктивні інформатори і порадники: вага і термометр.
Перестав їм вірити. І ці тут брешуть.

*
Говорять:
перша група, друга група, місце А, місце В, місце С. Говорять: крило. (Крило ще не отримало сніданку). Говорять: місце U, місце І. На зміну група А хлопців, дівчат...
Випадок, якісь історичні рудименти чи бажання залякати і приголомшити прибульця?
Важко зорієнтуватися.

*

Є тут «чоловіки» — раз візкар, раз гонець, раз портьє або двірник. Є фізичні працівники, прислуга, служниці, виховательки — сьогодні народилася гігієністка. Є завідуючі відділом або поверхом, коридорні, запевне і ключниці. У в’язниці це мало мене обходило, а тут заважає.
Важко зорієнтуватися.

*

Є ранкові, післяобідні, нічні, хворі, після хвороби, з гарячкою, жваві, ланкові, прикріплені, ходячі, звільнені.
Важко знати, хто, що.

*

Дивиться на мене сполоханим поглядом і відповідає: не знаю.
Ніби не працювала тут десять років, ніби вчора прибула. Ніби те, про що питаю, стосується полюса або екватора.
Не знає. Робить своє.
Єдиний рятунок: не втручатися і не знати, що робить стоголовий почет працівників.

*

Діти?
Не тільки діти, бо й тварини, і падло, і гній.
Спіймав себе на зловживанні: даю таким неповні ложки риб’ячого жиру. Вважаю, що на їхніх могилах виросте кропива, лопух, блекота, неїстівні овочі, не квіти, бо звідки.
Маю враження, що надсилають сюди покидьки — і дітей, і персоналу зі споріднених інституцій.
Видалений з Дому Сиріт недорозвинений, злостивий хижак опинився тут. Коли востаннє у його справу втрутився ще й німецький солдат, я сказав поліцаєві, що готовий узяти карабін і стати на варті, а він нехай керує Домом Сиріт, якщо Фуля має повернутися.
Мати помістила його сюди.

*
Персонал:
Сажотрус мусить бути засмальцьований.
Різник мусить бути закривавлений (хірург також).
Асенізатор смердить.
Кельнер мусить бути хитрим. Якщо не хитрий — горе йому.
Відчуваю себе засмальцьованим, закривавленим, смердючим.
Хитрий, позаяк живу — сплю, їм, подеколи навіть жартую.

*

Запросив на наради:
Брокмана40
Геллерову 41
Пшедборського42
Ґантца-Кона43
Ліфшиця44
Майзнера45
Зандову46.
Радьте: вапняна вода — добре. Що ще?

*

Після війни люди довго не зможуть дивитися одне одному в очі, щоб не вичитати питання: «Як це сталося, що ти живеш, уцілів? Що робив?».

*

Кохана Анко47 ...
1. Візитів не роблю. Ходжу жебрати гроші, продукти, відомісті, пораду, вказівку. Якщо це називаєш візитами, то вони є тяжкою і принизливою працею. А треба блазнювати, бо люди не люблять понурих облич.
До Хмеляжа48 ходжу часто. Підгодовують мене. Теж не візити. Я вважаю, що це добродійність, вони — що обмін послугами. Попри зичливий, лагідний і заспокійливий клімат, також мучить часто.
Відпочинок читання починає зраджувати. Загрозливий симптом. Одурів — і це мене вже не тривожить. Не хочу стати ідіотом.
2. П’ятсот зл. переслав. Якщо мені щось загрожує, то найменше з цього боку і в цій справі, її пильнує випробуваний і сильний приятель, досвідчений адвокат. Не роблю нічого без його схвалення.
3. У керівника Персонального Відділу49 буду. Я не злегковажив справи, бо її не було. Що говорила, обіцяла, розпочинала пані Стефа — не знав, бо ніхто мені про це не говорив. Вшанував цю таємницю.
4. В моєму скромному розумінні я сповна виконую свої обов’язки. Не відмовляю, якщо можу. Я не зобов’язувався опікуватися Полікерами50, тож закид неслушний.

26 червня [І9]42

Перечитав. Насилу зрозумів. А читач?
Не диво, коли щоденник незрозумілий для читача. Хіба можна розуміти чужі спогади, стороннє життя?
Здається, ніби я сам без зусиль повинен знати, що пишу.
Ба! Хіба можна розуміти власні спогади?

*

Словацкий залишив листи, писані до матері. Вони дають пластичний образ його переживань протягом кількох літ. Завдяки листам зберігся документ перетворення під впливом Товянського.
Я подумав:
«Може, писати цей щоденник у формі листів до сестри?»
Холодний, відсторонений, зарозумілий мій перший лист до неї. Це відповідь на її лист до мене.
І ось:
Коханий...
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Яке велике і болісне непорозуміння.

*

Пруст розтягнений і дріб’язковий?
О, ні.
Кожна година — це грубий зошит, це година читання.
Ну, так.
Мусиш читати цілий день, щоби сяк-так зрозуміти мій день. Тиждень за тиждень, рік за рік,
А ми хочемо протягом кількох годин, коштом кількох своїх годин пережити ціле довге життя.
Нема такого добра. Пізнаєш у невиразному скороченні, у недбалому ескізі — один епізод з тисячі, зі ста тисяч.
Пишу це в класі, під час уроку гебрейської.
Спадає мені на думку Заменгоф51. Наївний, зухвалий: хотів виправити помилку Бога або кару Бога. Хотів змішані мови знову поєднати в одну.
Дарма!
Ділити, ділити, ділити. Не єднати.
Що би люди робили?
Треба заповнити час, треба дати їм заняття, треба життю надати мету.
«Знає три мови».
«Вивчає мову».
«Знає п’ять мов».
Ось дві численні групи дітей зрікаються забави, легких книжок, розмов з ровесниками. Добровільне вивчення гебрейської мови.
Коли молодша група скінчила свою годину, один голосно здивувався:
— Вже? Вже година?
Так по-російському: «да», по-німецькому: «я», по-французькому: «уі», по-англійському: «йес», по-гебрейському: «кен». Не одне, а три життя заповниш.

Сьогодні понеділок. Від восьмої до дев’ятої бесіда з бурсою52. Зрештою, хто хоче, може бути присутнім. Аби тільки не заважав. Подали мені теми:
1. Емансипація жінок
2. Спадковість
3. Самотність
4. Наполеон
5. Що таке обов’язок
6. Про професію лікаря
7. Щоденник Ам’єля
8. Зі спогадів пана Доктора
9. Про Лондон
10. Про Менделя
11. Леонардо да Вінчі
12. Про Фабра
ІЗ. Почуття і розум
14. Геній і оточення (взаємний вплив)
15. Енциклопедисти
16. Як по-різному творили різні письменники
17. Національність — нація. Космополітизм
18. Симбіоз
19. Зло і злість
20. Свобода. Приділення і вільна воля.
Коли редагував «Малий Огляд»53, тільки дві теми приваблювали молодь: комунізм (політика) і сексуальні питання.
Підлі, ганебні роки — нікчемні роки розкладу. Довоєнні, брехливі, лицемірні. Прокляті.
Не хотілося жити.
Болото. Смердюче болото.
Надійшла буря. Повітря очистилось. Подих став глибший. Кисню побільшало.

© Інститут Юдаїки, 2005 © Дух i Лiтера, 2005