Альманах «Егупец» № 16

-----------------------------------------------------------------

Павло Вінтман

ПОМІЖ УЧОРА І ЗАВТРА

ВІРШІ

Павло Вінтман прожив лише 23 роки. Киянин, поет, учасник Фінської війни, командир стрілкової роти Павло Ілліч Вінтман загинув у бою під Воронежем 21 липня 1942 року. Залишилися його листи з фронту до коханої дружини, його вірші. Любовно зібрані вдовою поета Зінаїдою Сагалович і друзями, кращі з них увійшли до посмертної тоненької книжки поета «Голубые следы», виданої 1999-го року видавництвом «Дніпро» за діяльної участі Леоніда Вишеславського. Видані в оригіналі, російською мовою. До війни вірші поета окремою збіркою не видавалися, були лише журнальні публікації. Пропонуємо вашій увазі невеличку підбірку перекладів українською. Ці вірші, в основному, присвячені найулюбленішому місту поета — нашому Києву.

***
Старезний світе, вже одужати не вільно.
Єдиний поштовх — і розсиплешся у прах,
Жорстокий, як сатрап, і ниций, мов невільник,
Трясе тебе й несе безчассям по роках.
Рік нинішній, — мов крук, що тягне з пляшки корок, —
Масне, бо трупне, — м’ясиво запить.
...Сьогодні 39. Завтра 40.
І марення кінця от-от обірве мить.
1939

ГРОЗА

Гроза несподівана. Хмари — тотальні,
Мов знов напосіли на Київ татари,
І чорні у вітрі метляються гриви,
Шаблі блискавками випорскують криво
Над сивим Дніпром, над Печерськом горбатим.
На сполох! Погрозу зустріньте набатом!
1940

КИЇВ

Вітре юності мандрівничий,
Я люблю тебе, я — люблю!
Ось тому заглядаю в вічі
Майже кожному кораблю.

Я і сам корабель. Відкрило
Море мрійні обійми мені.
В мене й подруга, як вітрило,
Пружно сяє в височині.

Недарма он, пірнувши кілем
У пісенну піняву круч,
Обхопив Дніпро обіруч
Ватажок романтиків — Київ.
1940

ПОДІЛ

Тягне баржу до порту трудяга-буксир,
Ледь незграбний буденний досвід.
І, попри географії докази всі,
Місто це — і не Київ зовсім.

Крану міцно просолений екіпаж,
Срібний міст, вже готовий віддати швартові,
І бузковий дим, і солом’яний пляж,
І засмаглі босячки — дівки портові.
1940

***
Учора бій.
І завтра буде бій.
(Святій меті про засоби не йдеться).
Зотлілий світ прозоро-голубий,
Спокійний мирний дім дитинства — де це?

В атаку рветься серце молоде —
Гнать ворогів, п’яніти від азарту.
Минувся день. Та знову буде день.
Ми — тільки ніч поміж учора й завтра.
1940

***
Рожевіючи в прозорості,
Сад був сном.
Серце, схоплене грозовістю,
Понесло.

Згадуй же моє просте ім’я,
Не лінуйсь.
І живим тоді до тебе я
Повернусь.

В долі впертої не вкрадете
Дивний збіг.
Навіть і зі смертю зрадити
Я б не зміг.
1940

***
Здійнявсь над буденністю вітер космічний.
На лавах ще спокій від спеки розм’як.
А вже у саду починається віче
Моїх щирих друзів, моїх розумак.

Та вітер і чола, і лави остудить,
І подих зірок донесе до ріки.
Встає чоловік у немоднім костюмі —
Буденне приборкує злетом руки.

Оркестр на грозу перетворює будні,
І мідь, ніби грім, провіщає біду.
Невже більш ніколи нам не перебути
Липневою зливою в тому саду?!

І йдуть легіони, немає в них страху.
Замало мені! Долети і згори! —
Щоб знову здійняв свою паличку Рахлін,
І сад би заслухався, бігши з гори.
15 лютого 1942 р.

Переклади з російської Валерії Богуславської

© Інститут Юдаїки, 2005 © Дух i Лiтера, 2006