- Мої вітання тим, хто стежить за життям відомих та знаменитих, на каналі «К-1» в програмі «Позаочі». Цього телевізійного сезону, ми підготували вам зустрічі, з президентами і королями, але наш сьогоднішній гість, без перебільшення легенда української журналістики. Пані та панове, наш гість – Андрій Шевченко. Андрію, добрий вечір, це так важко, коли ти тет-а-тет зі своїм колегою, тому, що ти не маєш право на помилку і нам було дуже важко підготуватися до цієї зустрічі. Андрей Шевченко
Шевченко:
- Я про це пам’ятаю дуже цікаву фразу Жванецького, він сказав, що стыдно когда видно, а на телевидении видно все!
- Точно, так і є, але насправді, коли за справу беруться професіонали, я сподіваюся, що ніяких сюрпризів не буде, і тим більше, що ти знаєш як це – критика. Позаочі кажуть, що ти це, власне, не сприймаєш.
- Критику? Ну, це не заважає дуже багатьом людям мені говорити відверто те, що вони думають про мене.
- Це автоматично виключає їх зі списку друзів?
- Ну, по різному. Є люди з якими ми по різному розходилися.
- Ну, а хто?
- Але, насправді, знаєш, колись я перебрав в своєму житті тих людей, які для мене були найбільш учителями, і я виявив, що вони на сто відсотків це люди які мені в той чи інший момент говорили дуже жорсткі, дуже не приємні речі і це відкриття воно мене змусило зовсім інакше дивитися на тих людей, які говорять різні речі не дуже приємні нам.
- Позаочі кажуть, що ти дуже смілива людина, і це дозволило тобі отримати, чи не першим в Україні премію такої організації яка зветься, Репортер без кордонів, і це була премія за свободу слова, за фільм «Обличчя протесту». Фільм присвячений тоді наймаштабнішій акції – «Україна без Кучми». Так? Це, здається 2003- 2004 рік?
- Ну, премія була в 2004-му, а сама акція протесту була в 2000-2001 році
- Як вдалося зробити цей фільм?
- Ти знаєш, я в загалі думаю, що це настільки професія, настільки сміливість, точніше, скільки професія, тому, що журналістика це особлива професія, я це знаю, що нас вважають інколи циніком, древніша професія до нахаби, подонки у вищій мірі, але моє бачення професії зовсім інше, я знаю, що це справа дуже романтична, дуже жертовна, бо ти платиш дуже великі ціни за це, ти платиш великі жертви за це, до речі, як і політика, і що це точно професія з місією. І тут дуже просто, якщо ти чесно з собою обираєш цю професію, ну це означає, що ти дуже чесно віддаєшся на якісь речі і інколи ризиковані…
- …ну, така жага говорити правду, звідки, це? Позаочі кажуть, що це Америка навчила, тебе говорити правду?
- Я думаю, що це батьки, і насправді я знаю, що ми можемо дати дітям це коріння і крила. Крила для того, щоб вони завжди вірили в себе, а коріння щоб вони знали, що там за ними така велика відповідальність.
- Тобто, роль Америки в твоєму житті це перебільшення?
- Америка, ну, це країна в якій я провів фантастичний рік свого життя, я закінчив школу в Україні і поїхав на рік вчитися туди.
- Це початок 90-х?
- Це був 90-93 рік. Я думаю, що цей рік, який для мене багато що зробив, тому, що це рік далеко від України. Не було жодної україномовної людини в радіусі, ну, мабуть, десь кілометрів кілька сот точно. Це життя в родині американській, ну, я думаю, що це така річ яка мене зробила, самостійною… яка навчила сприймати по-різному дуже різних людей, але тим не менше це, мабуть, той рік, який мене по справжньому змусив оцінити хто я. Українець. Україна. Я зрозумів, що це для мене назавжди і, що я несу відповідальність за неї.
- Ну, і зрештою ми всі вийшли з радянського союзу, ну, це були не бідні родини, ми просто жили так, як всі.
- Так, я навіть встиг побувати піонером і в своїй школі я був тією людиною, яка, власне, знищила піонерську організацію, це 89 - й рік тоді.
- Ну, я це зробила. Я була в «Артеці», це був 10 піонерський зліт і це була така остання зустріч.
- Бачиш, щось схоже є.
- Мені здається, що ти зробив такий внесок в своїй школі, там позаочі згадують, що ти там написав нібито заяву, про те, що ти хочеш вийти, з піонерської організації так?
- Так було діло, я був у 6-му класі, мені було 13 років, і ну, спочатку ми поставили питання на зборах дружини, це був колосальний скандал! Ми розпустили наш піонерський загін, і я пам’ятаю були дуже жорсткі неприємні розмови, то був директор школи і перша учителька моя. І, коли казали: «Ну, Андрій подумай, що ти робиш? Навіщо це все?» Хоча часи мінялися, я думаю, що зараз навіть ті люди, які мене журили, і там пальцем на мене сварили, що вони зараз можливо, на це інакше дивляться.
- То виходить ти такий з дитинства революціонер?
- Ну, це не революціонерство тому, що, ну, в моєму розумінні це, ну, те, що ти маєш робити… і взагалі, думаю, що кожен щось своє приносить в життя, я думаю, що те, що я приношу в життя, це вміння брати на себе відповідальність, за життя навколо.
- Ну, добре, про піонерів ми ще згадаємо сьогодні. І все ж таки Америка, ти потрапляєш в інший світ, зі звичайної радянської родини, що ти бачиш? Що саме?
- Ну, перше, що нас шокувало, це те, що свобода вибору, починаючи з того, що ти приходиш в ресторан і перед тобою меню, яке на 6- 10 сторінок і ти мусиш вибрати, що поїсти. І ну, ми пам’ятаємо, як ми виросли, як росли наші батьки і ну, вибір це точно не та якість, якої було дуже багато в радянському союзі, а цей вибір, він в тебе щодня в усьому. Ти приходиш в школу, ти вибираєш предмет який ти хочеш вивчати, ти приходиш в ресторан і ти обираєш. В тебе є там десятки кінотеатрів, які ти можеш обрати, чи купа фільмів які ти хочеш дивитися. В тебе 50 каналів в пульті телевізора. Зараз це природно і це частина нашого життя, а тоді я в 93-му році, ну, це був шок, це був тотальний шок, про який, я пам’ятаю, писав друзям, і батькам и казав, що слухайте, ну це не просто але це цікаво.
- Ну, ти часто останнім часом згадуєш свою родину, своє дитинство, чи немає такої потреби?
- Ну, звичайно є. Навпаки я думаю, що з кожним роком ми все більше, насправді, вертаємося туди, звідки ми починали, ну, і коли, тим більше, коли ми народили дочку, це змусило знов інакше оцінити той внесок, який нам зробили батьки.
- І зрозуміти краще батьків так?
- Зараз я знаю, що колосально праця… Знаю, що виростити дитину, це колосальна праця, виростити таку дитину – неслухняну, якими ми, інколи буваємо, ну, я думаю, що це взагалі подвиг.
- Ну, добре тоді про героїчну людину. Історія перша.
- Невже не зможемо бути тим, ким був, це дуже складно, тому, що наша професія - ставити питання, важкі, складні, а тепер ти політик, і ти маєш відповідати.
- Ти знаєш, я думаю, що ну, немає такої великої переміни, як здається, тому, що і журналістика, і політика і (у мене мама вчителька) і вчительство це все про одне і саме, бути самим собою, бути дуже чистим…
- …мені здається, що…
- …брати відповідальність і нести її просто до інших.
- Ну, і ти ж розумієш в якому світі ми живимо, і що таке політика? І позаочі кажуть, що ти дуже чесний для політики?
- Я вважаю, що в цьому, я думаю, що це така просто… це стереотип. На мене дуже зручно вішати ярлики, і казати, що ну, звичайно, і інше казати, що політики це бруд, це цинізм, ми те саме, що про професію – про журналістику.
- В цьому кріслі був спікер Литвин, рік тому, який казав, що треба… неможна бути миротворцем так, власне, він це розумів, а то тебе з’їдять. Треба якось займати жорстку позицію, ну, власне він виявився людиною яка не помилилася, так він це відчував, він мав бути людиною, яка якусь позицію обійме і наполягатиме на чомусь. Ти можеш захищатися, ти можеш бути злим, хижим?
- Ну, я можу стояти за себе, і до цього часу, ну, це фактично завжди мені давало перемогу і я не дуже вірю в нейтральність по життю, тому, що як тільки ти береш на себе відповідальність, як тільки ти робиш вибір, ти миттєво наживаєш собі когось, кому це не подобається.
- Тобто, сьогодні в тебе вже є вороги?
- Ну, я думаю, що є люди яким не все подобається що я роблю, з нашою професією так саме. От мама сказала там, про нейтральність професії, чи нейтральність професії, але ж ми пригадаємо, що було за останні три роки, і які в нас війни були в професії, як нас знищували коли ми створювали «5 канал», коли ми створювали цю профспілку журналістів, і скільки там виливалось бруду в газети; і там писали про нас, як про грантоїдів, і про людей, які працюють на замовлення там заходу, про людей, які там обслуговують опозицію, чи що завгодно. Ну, і що? Чи це означало, що це не треба робити, що ми робили? Чи це означало, що треба було жити в тій системі там, виконувати «темники», прикидатися шлангом, залишатися в кадрі і робити вигляд, що тобі по барабану, що насправді про тебе думають. І, те саме з політикою, я просто дуже вірю, що життя ділить людей на дві категорії, на тих людей, які беруть на себе сміливість приймати якісь рішення, наживати собі, можливо опонентів, потім їх завойовувати собі - тих опонентів, навертати в свою віру, якщо хочете. І на інших людей, які вважають що можна життя просидіти дивитися, як повз тебе тече річечка, кидати туди камінчики, і тішитися, що ти нікому не заважаєш.
- Все так, якби ти не знав, що таке розчарування. Ти ж написав заяву про вихід з піонерської організації, і аргументував тим, що піонерська організація не відповідає там сподіванням дітей, так, і є ризик, що політика не виправдає твоїх сподівань?
- Ну, і що? Значить буде щось інше, до тих пір, до останньої секунди, поки я знатиму, що те що я роблю буде в злагоді зі мною, і воно на користь тим, хто навколо мене, на користь країні – буду це робити. Момент, коли відчую, що це не так, піду і не буду чіплятися ні за що.
- Позаочі кажуть, що, насправді, в тебе були інші пропозиції, і тобі пропонувала «Пора», ще до того як з'явилася ПРП ну, і, власне, Кличко, наскільки це правда?
- В «Порі» є мій великий друг – Влад Каськів, і це людина з якою ми багато говорили. Я думаю, що це, мабуть та людина, яка вперше мене змусила взагалі задуматися про політику, тому, що він казав: «Ну, слухай, те чим ти займаєшся, журналістика це добре, треба брати відповідальність за більші речі!»
Ну, просто, щиро кажучи, на той момент, коли ми говорили з Владом, це ще виглядало як досить сира пропозиція, і по-моєму, для нього самого. Ну, і я дуже комфортний зі своїм політичним вибором, була дуже красива компанія, компанія яка згуртувала, яка не давала мені підстав розчаруватися, в тому, що я саме вирішив бути з ціми людьми, йти на ці вибори, я думаю той колосальний результат, який отриманий, ну, він теж відповідь на ті самі відповіді, які могли бути.
- Ну, розумієш, тут це позаочі почали говорити, що так ти в «Порі» мав посісти місце лідера, і згуртувати всіх так, а ти пішов там 5-м номером…
- Ні це не правда, про це, Юля, не йшлося. Я думаю, що Пора це партія, в ній був свій лідер так само як і в ПРП, це не обговорювалося ще, і не питання першого номеру, п’ятого, чи якогось іншого, питання реального внеску і питання який слід ми залишаємо.
- Ну, і, власне, завжди будуть люди, які все одно будуть називатися нашими друзями так, проте вони будуть прагнути змінити нас, чи змінити якісь обставини і вони готові весь час нам радіти, або навпаки, я не знаю, критикувати нас, і в нас є ще одна історія, це навіть не історія, це свого роду послання від людини, яку ну, ти знаєш дуже, дуже довго, не здається хто це, не знаєш хто це?
- Ще ні…
- Ну, давай подивимося разом.
- Мені здається, що спочатку Скрипін був проти того щоб Андрій Шевченко став політиком, і з рештою він погодився, що на добре?
- І знайшов для мене місію.
- Так.
- Насправді, дуже не простий перехід, коли там твої колеги з якими ти пив пиво, або самбуку, ну, до речі, Роман це людина, яка для мене відкрила самбуку, такий дуже цікавий напій, якій був свого часу напоєм «5 каналу», от про це може окремо. І дуже непросто, коли з ціми людьми ти колись пив пиво, там сміявся…
- …був на «ти»…
- …і залишаєшся на «ти», і вони, раптом, починають говорити такі неприємні речі.
- Ну, це ризик. Ніхто не знає, можливо завтра ти скажеш, що ну, вже панове в чергу і на «ви».
- Не буде так. І ти хапаєш цей телефон і думаєш, ну набрати і сказати: «Ну, що ж ти робиш друже?» Потім думаєш ну, стоп, а якби я поставився, якби до мене так подзвонили? Із Романом в мене класична історія, тому, що уявіть – з’їзд в «Палаці Україна», де оголошують десятку Юлії Тимошенко, для мене сюрпризом презентують, в п’ятірці виборчого списку, і в цей день в мене було запрошення, після цього мені дають запрошення на ефір, на включення на «5 канал», от я на включення не міг попасти тому, що була спільна прес-конференція, і весь час я бігаю поза лаштунками цього «Палацу Україна», домовляюся про те щоб «5 канал» отримав сигнал з «Палацу Україна», щоб міг отримати класну картинку, щоб він перший за інші канали, ну розказав про те що відбувається, а мені потім кажуть: «Ти знаєш, що в цей час сидів там Скрипін в студії, він там розказував про те що, Шевченко, це такий дивний вибір, то ми знаємо його чесноти, його там погані стороні, я думаю…»
- Я розумію, Скрипіна, мені здається, що він боїться, що зрештою саме тебе пов’язували з громадським телебаченням, з суцільним телебаченням, і мені здається, що його лякає те, що ти тепер поховаєш цю ідею, ви зробили «5 канал».
- Спільне телебачення відбудеться, так саме, що ми обіцяли, що зробимо канал, чесних новин, він відбувся, так само відбудеться суспільне телебачення, і якщо, в мене буде така можливість, я б із задоволенням цей проект втілив в життя. Поживемо – побачимо, але як депутат я знаю, що це буде моя місія в цій Верховній раді, я ляжу кістьми, буду чіплятися всім чим можна, але цей закон буде ухвалено, тим більше за мною велика сила. Но, а про перехід, на справді. це просто, ти журналіст, ти несеш відповідальність спочатку за свій сюжет, потім за свою програму, за свій канал, далі ти думаєш: «Чорт забирай, ти несеш відповідальність за весь канал, не в якомусь пафосному сенсі, а в тому, що все в професії погано». Ти не можеш це просто пропустити і казати: «Мене не стосується, в мене тут мій городик, і тут все в порядку». І потім може прийде час, коли ти розумієш, що ти насправді несеш відповідальність, насправді мусиш нести відповідальність, і не лише за те, що ти в професії, і за все що відбувається навколо в твоїй країні.
- У Вас є дуже позитивні речі в вашій родині приклад, це твій батько. Власне, людина яка працювала журналістом, яка зробила політичну кар’єру,
- Який для мене ще приклад, як можна дуже достойно себе поводити і в професії, в журналістиці і в політиці.
- І це дуже гідний приклад і, мені здається, що ви являєте собою, ти і твій батько, приклад того, що має з’явитися така династія, така політична і це дуже приємно і це свідчить про те, що, власне, країна набуває Європейського розвитку, Європейських традицій,
- Ну, не знаю наскільки можна передавати свої традиції в спадок, мабуть лише частково, але те, що стосується моїх батьків, я знаю що від мами я взяв любов до людей бо вона вчителька, а від тата – ну, це спочатку справедливості, і ну, вміння брати на себе відповідальність, неможна залишатися з краю, це його кредо по життю.
- Ну, а є зрештою інший приклад, мені здається що російські журналісти, які там в певний час були для нас прикладом, тому, що вони, там був такий приклад журналістської майстерності Любімов, Політковський, ми дивилися там «Погляд» і, власне, ми виросли, дивлячись по телевізору цих людей і вони зробили спробу стати політиками – нічого не вийшло.
- В кожного свій шлях, життя дуже чітко розставляє все на свої місця, якщо це твоя місія, це твоя доля, ну, ти від неї нікуди не подінешся, можна опиратися руками, ногами, ховатися від неї вона прийде.
- Ні, ну мені важко уявити що ти скажеш, ну вибачте, я не зміг, хіба це про Андрія Шевченка?
- Навіть не хочу думати про таке. Це один з принципів з якими я йду по життю, що я не допускаю варіантів, поразки, не успіху. От у Макаревича є одна пісня, яку я дуже люблю, і там є дві сильні фрази, одна з них: «Все миражи минуя на приделе, при этом веря, что придела нет», для мене це дуже красиве кредо життя. Ти все життя можеш йти по краю, але ти ніколи не повинен думати, що там є край, коли ти про це подумаєш – ти в це впадеш. От таке життя по краю, це для мене, і у нього ще одна фраза красива, «Ту пулю что найдет тебя ты не услышишь, а остальные мимо пролетят», що означає, що та куля, яка покладе кінець, в твоїй справі, все одно ти по факту вже не дізнаєшся, і всі інші вони просто висять навколо, на них нема сенсу звертати увагу.
- Батько, це людина яка сказала: «Так, політика це для тебе»?
- Батько робить дуже інакше, це людина, яка дає мені можливість прийняти своє рішення, і робить він це фантастичним чином, одна історія, - у мене була одна доба, чи вирішити залишатися на національній телекомпанії, віце-президентом, без можливості реально впливати на те, що буде з нею далі відбуватися…
- …позаочі кажуть, що тобі Президент таку роль відвів тоді
- Ну, вибір був фактично за Президентом, і Президент, він уявляв, що можна зібрати дуже різних хороших людей, вони там разом якось будуть працювати, щось з них вийде. Я вважав, що треба діяти інакше. Потрібен жорсткий план, персональна відповідальність одного менеджера, якій цей план реалізує, за нього звітує. Тут ми розійшлися, я подзвонив до батька, кажу: «Тато, той випадок, коли дуже потрібна твоя порада, щоби ти радив зробити»? він каже: «Ну, я подумаю». Проходить пів-дня, я дзвоню до нього, кажу: «Ну, що? Я вирішив – я буду йти, - він каже, - Точно вирішив? Точно? – каже, - молодець, дуже правильний вибір. Я кажу: – Ти не міг мені сказати, я так мучився?
Він каже: – Це твій вибір, і молодець, я дуже радий за твій вибір!
- Ой, це був дуже складний важкий для Вас час, я пам’ятаю, Вам в кулуарах, позаочі, казали, що він не може керувати, він такі методи приніс, він це офіціальна установа, і мають офіційні заходи бути, і як це на зборах він дозволяє їсти піцу? Я не знаю, такий американський стиль, те, що ти, ну, свіже повітря, це новий стиль, те, що ти спробував принести на Національну компанію, це не сприйняли?
- Ну, навпаки, я думаю, що там зараз все більше є кількість адекватних людей, які насправді колись країні подарують достойний перший канал.
- Тобто, виходить ти мав піти щоб там щось змінилося?
- Я думаю, що і туди принесли дуже хорошу якісну «заразу», це почуття гідності, свободи. Ну, я дуже гордий, що та команда в якій ми працювали, з Тарасом Стецьким, вона там знищила цензуру, і головне, що люди почали пишатися, нарешті, що вони працюють на державному каналі і їм не було соромно першим підіймати руку на прес-конференції, першими і казати: «Перший канал», - і ставити запитання в повний голос.
- А що позаочі кажуть, про те що все ж так про твою любов до Америки? Це весь час обговорюється і… і кажуть, що насправді ти дуже змінився, коли почав товаришувати з американцями, які на курси так званих лідерів тебе запросили, що це за історія?
- Ні, це дві різні історії, є Америка де я прожив один рік, ось, після чого свідомо повернувся в Україну, і для себе вирішив раз та назавжди, що я хочу в цій країні, жити. І є тренінг особистого росту, який я проходив із задоволенням, як і багато інших тренінгів. Я, взагалі обожнюю вчитися! Я робив спроби тренуватися в ораторському мистецтві, якісь певні речі звідти взяв, із задоволенням зараз ходжу на різні заняття в Києво-Могилянську бізнес-школу. Є можливість слухати людей, які вчать, як бути успішним в бізнесі, я взагалі, думаю, що, насправді, по мірі чим довше ти живеш, як і росте апетит до нових знань.
- Ну, ми знайшли таких свідків того навчального процесу, який весь час відбувається в твоєму житті. Це люди, які дуже давно тебе знають, і давай послухаємо, що вони сказали позаочі. Зрештою, це люди які весь час будуть з тобою на «ти». В нас була журналістка Юлія Мостова, яка сказала, що я з сьогоднішньою владою на «ти», і я не знаю, це добре чи погано, як ти думаєш?
- Я думаю, чим менше дистанція, насправді, тим краще. Я не з тих людей, які вважають, що треба здалеку дивитися.
- Ну, добре, тоді давай подивимося, мені здається, що це буде приємна зустріч.
- Ну, так от, в чоловічій компанії…
- Такі просто речі чіпляти…
- Чоловіча компанія. Ми зібрали і, мені здається, це такі гідні хлопці України. Мені дуже приємно, що це твої друзі, все ж таки колеги, вже – не друзі?
- Друзі і колеги, просто Москаленко, про якого Саша згадав, він сказав, що журналістами стають за 9 місяців до народження. Я від себе додаю, що вони ними не перестають бути ніколи, тому в мене на вимітці журналіста, я думаю, що ця річ там і залишиться.
- Ну, ти мені відверто скажи, про те, що там наврочили тобі бути Президентом? Це дійсно? Ти про це мрієш?
- Ну, про це багато людей говорять навколо, але я завжди відповідаю, що я бачу трошки інший шлях, насправді, і ніколи так на це не дивився. Насправді, я швидше себе уявляю десь там років мабуть ну у 88, ну щасливою людиною, яка має дуже багато друзів, дуже багато авторитету в Україні, але це не шлях там, Президента, чи якогось іншого політичного лідера країни, мабуть щось трошки інше. Хоча, насправді життя підкидає дуже багато сюрпризів. Я скажу чесно, що півроку назад, я не міг уявити, що буду брати участь у виборах, буду народним депутатом і, коли мене десятки людей питали: «Там же вибори скоро, так що, ти там теж, мабуть, з’явишся?» Я казав… в принципі, навіть в планах такого не було, але з’явилося.
- Ну, я пам’ятаю нашу першу зустріч. Я дуже багато про тебе чула, і Наталя Лігачова, презентувала друковану версію своєї телекритики, і я тебе тоді побачила вперше. Що ми кажемо: «Американський план», тобто, мені здається, що весь твій зріст варто показувати. Я розумію тих дівчат, вони тебе побачили раніше, тому я їх розумію, і це був також складний вибір. Ти подобався дівчатам так? Ну, це те, що заважало тобі, чи навпаки допомагало?
- Ну, не знаю, для мене завжди вибір – людини яка з тобою, було дуже важливим дуже відповідальним, це для мене… це дуже важлива річ…
- Твоя дружина – це зірка телеканалу «К-1», Ганна Гомонай, і чи готова вона бути першою леді? Як ти думаєш?
- Да ну, Аня багато говорить про президентство, і я, просто знаючи розмову про президентство… я просто та людина, яка звикла досягати тих цілей, які ставлю. Я знаю, що момент якби я сказав, що хочу якоїсь такої кар’єри, такої долі, я би взяв на себе відповідальність за те щоб це здійснити. Я зараз цього не бачу. І, на цей момент, це не стиль. Ну, а про Аню я, що скажу? Аня, насправді, це жінка, яка на 300 відсотків вірить в мене. Я знаю, що, можливо, найвища цінність, яку може в сім’ю принести, яку чоловіку може дати дружина, це саме віра в нього. Все інше, там побут, діти це звичайно – щастя, це дуже багато.
- Ну, в тебе дуже багато жінок вірить, тут мені здається в чомусь іншому справа?
- Просто, я знаю, що це людина на всі триста завжди є мені підтримкою, навіть в ті моменти, коли я сам сумніваюся, коли я сам себе готовий здати, і десь, в чомусь дати слабинку. Це жінка яка каже: «Слухай, ну це твій шлях, іди – в тебе це вийде, стовідсотково вийде!» І, більш того, вона каже: «Це ні в кого не вийде краще, ніж у тебе!» І ти йдеш окриленим, перемагаєш, і це воно. Ну, насправді я маю щастя жити з тою жінкою, і маю великі привілеї тому, що вона подарувала таку можливість бути в її житті, ця жінка просто з якою, йти по життю дуже достойно, дуже легко і дуже впевнено.
- Ну, давай вже розкриємо всі таємниці, ми покажемо цю жінку, зрештою хто не знає, мені здається, щовечора є така нагода її побачити, проте, в статусі дружини Андрія Шевченко, вона з’явиться – вперше.
- Я знаю, що таке жити з зіркою, і це здорово і ми, насправді, отримуємо дуже велике задоволення коли ми разом на людях.
- Слухай, ну як це важко твоїм новим колегам, депутатам, якщо ти весь час кажеш правду? Ти там не даватимеш їм спуску?
- Депутати депутатами, а життя є життям. І все відбувається з нами, і в журналістиці, і в політиці це все є частина, з Анею дуже цікаво. Я знаю, що Аня давно мріяла стати ведучою, і вона дуже цього хотіла, ну, по різному люди приходять в ведення, ми знаємо, що є люди, які… люди, досить випадково опиняються… я, наприклад став ведучим дуже випадково, ну, не випадково – випадково.
- Ну, ти йшов до цього просто, випадково? Це тобі так здається.
- Але я був хорошим репортером, скромно сказав Андрій, і несподівано став ведучим. Я до речі, я весь час себе сприймав, як якогось такого шпигуна від репортерів, в цьому клані ведучих. Ось Аня, якраз, до цього йшла багато років. Вона дуже цього хотіла, вона дуже в це вірила, їй це не просто давалося, тому, що в неї є в запасі і там є успішні тракти, які треба було пережити, які треба було переступити, і йти далі. Але я був впевнений з самого початку, що в неї це вийде рано, чи пізно. Дуже радий, що так все відбувається. Ну, і, до речі цей канал, це канал де вона по справжньому себе відчула зіркою, відчула людиною, за якою велика відповідальність, велика місія, велика честь працювати, саме так.
- Ну, тому, що ти підтримав її, не з тим, що там дуже багато чоловіків, може там свої м друзям зателефонувати, чи зрештою щось зробити – ти просто був поруч.
- Ну, і в нас був досить непростий досвід роботи. Ми разом працювали на «Новому» каналі, в паралельному режимі, а потім на «5 каналі», де я був шеф-редактором. Я пропонував бути ведучою…
- …вона не захотіла до речі з тобою працювати…
- Ну, вона з початку попрацювала, вона 5 місяців працювала ведучою «5 каналу». Був дуже непростий час – народила Марічку і після народження Марічки, вже на канал не поверталася. Період дуже різний, я знаю різні люди з різними оцінками з цього вийшли, але думаю, що жодна інша людина, ні на своєму каналі, ні з глядачів, вона так не переживала за все, що відбувалося з Анею в кадрі, і вона молодець, вона це заслужила, і це заслужене її місце.
- Вона не хоче працювати під твоїм керівництвом, як думаєш чому?
- Ну, я думаю, що насправді, ну, всьому свій час, був час, коли нам було цікаво разом працювати. Зараз ми займаємося різними речами, у мене відчуття, що ми разом ще попрацюємо.
- Ну, ти мені скажи, будь ласка – Аня звернула увагу на те, що ти приділяєш увагу всіляким знакам, там якась містика існує в твоєму житті, мені так здається – Шевченко – ти відчуваєш, що це певний знак, чи ні?
- Ну, Шевченко, це найпочесніше прізвище в Україні, і це дуже популярне прізвище, в телефонній базі даних. По Києву, таких прізвищ більше за Петренків, але з іншого боку це велика відповідальність, однозначно, бути Андрієм Шевченко, це подвійна відповідальність в цій країні. Ну, насправді, я знаю, що нічого випадково з нами не відбувається.
- Мені здається, навіть твій батько на Тараса Григоровича дуже схожий, тобі про це говорили?
- Більш того, коли він був студентом, коли він був молодшим, то його називали Кобзарем – це його прізвисько в інституті, так що щось є. Ну, і в нас портрет Шевченка, він у мене в Фастові, де я ріс, вдома, він так само в нас в квартирі з Анею, теж висіть портрет Шевченка, він такий нам подарований на весілля. Микола Томенко подарував, такий – з рису, з маку, і, коли я вже цей портрет повісив, я потім якось відмотався, я думаю: «Стоп! Я вже десь таке схоже бачив!» Я зрозумів, що виріс в хаті, де висів портрет Шевченка, хоча, я ніколи цьому не приділяв уваги.
- Як тепер твої нові, теперішні колеги до тебе ставляться? Мені цікаво, що Томенко, Тимошенко, люди які, ну, ви були знайомі через екрани телевізорів, чи на якихось прес-конференціях, як вони сприйняли те, що ти з’явився в їхній команді?
- Ну, мені здається з остатньою повагою. Є одна велика перевага, що за спиною нема негативного шлейфу, а це велика розкіш і в політиці це велика розкіш, я це відчув під час виборчої компанії. Тому, що мені, майже, не ставили неприємних запитань. Ну, в кожного політика, я думаю, кожний скаже, що він обов’язково… куди він не приїжджає, він обов’язково натикатися на якісь речі, коли йому кажуть: «А от ви там, 2 роки тому назад говорили то… або проголосували так-то». Немає негативного шлейфу. З іншого боку, звичайно, що цю повагу в стосунках з цими людьми потрібно заслужити, і потрібно підтверджувати щодня, це не щось таке, що ти можеш один раз увійшовши у список, законсервувати, як баночку з варенням і по ложечці щодня цю повагу звідти брати, ні. Або ти щодня підтверджуєш, що ти тримаєш планку, що ти є важливою частиною команди, що ти є внеском, що ти не ганьбиш команду, а навпаки її підсилюєш, або ти дуже швидко відстаєш і виходиш з гри. Одним словом, це колосальна планка, тому, що люди цього порядку, ну наприклад Юля, як політик і як жінка, як людина ну, це колосальна вимогливість до всіх хто є навколо.
- Ти кажеш «ти», Юлії Володимирівні?
- Ні, я на «ви». З Миколою Томенком на «ти», бо ми з ним дуже давно знайомі з 90… середини 90-х років. Ну, з багатьма на «ти». Хоча «ти», «ви» - дуже умовно.
- Ми говорили сьогодні, про те, що телевізійна камера не передає твого зросту, шляхетного зросту, проте, вона передає головне – твою чесність відвертість і порядність, і я дуже зичу, щоб ти тримався, і дотримувався цих найкращих своїх якостей. І, я дуже сподіваюсь, що нехай телевізійна журналістика втратила, що політика набуде врешті такого Європейського ґатунку, який ти, власне, принесеш.
- Я думаю від цього виграє і телебачення і політика і країна. Я, єдине, в кінці сказати, що просто ну, особливість тієї справи, яку ти робиш – твоя програма. Просто я думаю, що вона дарує людям приклад успіху, яскравості, відповідальності, це ті речі з якими я в великій гармонії і я, насправді, просто бажаю всім, хто приходить в це крісло, або хто сидить в схожому, чи не схожому кріслі вдома, пам’ятати, що життя це колосальна честь, сам факт того, що ми прийшли в цей світ, він дає нам дуже багато речей. Я бажаю просто всім щодня відчувати себе успішними, яскравими, переможцями – одним словом.
- Ну, ти мені на останок скажи – в тебе взагалі нема недоліків?
- Повно! Один з цих, відомий всім моїм друзям – вміння спізнюватися. І я в цьому, до речі, зараз серйозні зміни роблю, над цим працюю. Ну, недоліків маса, але думаю, що життя, воно лягає під ноги великодушним, тим людям, які вміють навколо помічати негативні риси, хороші речі, але недоліки – не негативи. Так я дивлюся на друзів своїх, і я думаю, що вони на мене теж так дивляться.
- Ну, і мені здається, що нам всім тепер буде приємно, що тепер наша людина в парламенті, і це не так погано, коли ти товарищуєш з владою, ну, принаймні, що там є люди, якім ти можеш довіряти. Дуже тобі дякую, сподіваюсь, що це наша не остання зустріч. Отже, це були «Позаочі» - найвідоміші факти з життя найвідоміших людей. Ну, а в гостях в нас сьогодні був, дуже відомий телевізійний журналіст, без перебільшення, легенда вітчизняної телевізійної майстерності - Андрій Шевченко.
До зустрічі наступного тижня.