Світ "Велесової книги"

 

Григорій КЛОЧЕК

Розділ IV
Аналіз текстів

Прочитавши цей розділ, Ви:

• відкриєте для себе тексти «ВК» як твори літературні;
• вразитесь їх глибоким змістом та художньою силою;
• осмислите їх жанрову природу та особливості поетики.

При дослідженні текстів «Велесової книги» можливі різні підходи, аспекти, кути зору – історичний, лінгвістичний, релігієзнавчий... У даному випадку вдаємося до літературознавчого аналізу текстів «ВК», тобто підходимо до них як до творів літературних. Тут доречно нагадати пораду Валерія Шевчука «розглядати пам'ятку в першу чергу як літературну»1. Проте це не виключає інших підходів. Залучення історичних та релігієзнавчих матеріалів тільки сприятиме глибшому осмисленню змісту текстів дощечок.
Сутнісна якість кожного літературного твору визначається рівнем його художності. Саме тому наш літературознавчий підхід носитиме переважно поетикальний характер, тобто буде спрямований на виявлення суто художнього потенціалу текстів «Велесової книги». Думається, нема потреби аргументувати важливість такого підходу.
Відбір для аналізу текстів «ВК» ґрунтувався на кількох принципах. Перший з них полягав у потребі відібрати такі твори, які найповніше виражали б провідні ідеї та мотиви пам'ятки. Другий принцип враховував художньо-енергетичний потенціал твору, його цілісність та здатність бути зрозумілим для сучасного читача.
Окремі твори «ВК» детально інтерпретувалися в третьому розділі й через те немає потреби піддавати їх окремому дослідженню.
Структура розділу ґрунтується на принципі текст – його інтерпретація. Таким чином реалізується відома своєю ефективністю навчальна технологія паралельного читання.
 

«Молили Велеса, отця нашого...»
Дощечка 3а

Молили Велеса, отця нашого,
хай потягне в небі комонь Суражіїв,
хай зійде на нас сурі віщати, золоті кола вертячи.
То бо сонце наше, яке освітлює домове наші,
І перед його лицем блідне лице вогнищ домашніх.
Цьому богу вргнику Семурглю речемо показатися і
встати на небі
і так бути до блакитного світа.
Наречемо його іменем Вогнебога і йдемо трудитися,
як і всяк день, молитвою зміцнивши тіло, поївши,
йдемо до полів наших трудитися,
як боги веліли кожному чоловікові,
що повинен трудитися на хліб свій.
Дажбожі внуки ви, улюбленці божеські,
і боги мало не десниці тримають на ралах ваших.
Заспіваймо славу Суражію,
і так мислимо до вечора,
і п'ятикратне славимо богів на день.
Пиймо сурицю на знак благості і спільності з богами,
які є в небі, так бо п'ють за щастя наше.
Заспіваймо славу Суражію,
і ось комонь злат Суражіїв скаче в небесах.
Додому йшли, потрудившись.
Там огінь розкладали і їли покорм наш.
Речемо, яка то є ласка божеська до нас,
і одійдемо ко сну.
А день прийде – і тьмі безкормиця.
Так ось давали десятину отцям нашим,
а соту – на власове.
І так пребували славні,
яко же славимо богів наших і молимося про тіла,
омиті водою чистою...

Звичайно ж, це молитви... Або ж молитовний гімн – хай дозволено буде так сказати. І найперше питання, що виникає: про що ця молитва і на честь чого звучить цей гімн?
Рідко який текст «Велесової книги» сприймається без серйозних відтворюючих (репродуктивних) зусиль. І це зрозуміло, бо з надто глибокої давнини прийшли до нас ці тексти і про далекий та про маловідомий нам світ вони розповідають. Окрім того, сприймання текстів «ВК» ускладнене ще й тим, що вони... по-справжньому поетичні. А сприймання та розуміння справжньої поезії ніколи не було справою простою – воно завжди потребувало неабиякої, а часом і граничної інтелектуальної напруги.
То ж до кого звернений і на честь кого звучить цей молитовний гімн?
Велес – бог, близький до людей, можливо, найближчий з-посеред інших, бо він є покровителем скотарів і хліборобів, тобто незримо присутній у щоденних буденних турботах наших предків. Без Велеса, його організуючої та покровительської волі, життя втрачає лад («… і лишилися ми без Велеса як віск», – говориться в дощечці 6в). А ще Велес, за Володимиром Шаяном, «це Бог Розсвітлення. Це той, що приносить Вічне Світло Сварога на нашу Землю. Сонце – це його вияв»2.
Отже, «молим Велеса, отця нашого» про світанок. Хай розвидниться, настане день, нехай «комонь Суражіїв», тобто кінь Бога Світла з'явиться на небі, «золоті кола вертячи». Моляться за появу сонця, тобто за появу тепла, весни. Стає очевидним і відчутним сонцепоклонництво наших предків. І знову звернемося до В. Шаяна: «Дажбог – це Бог Всевічного Вогню. Це живе його горіння. Бог вогню, що є в Сонці. Бог домашнього вогню, що горить у Жертві, Бог народження, Бог Весілля. Бог людської радости і щастя. Він оплодотворює все, що живе Вічним Вогнем і Світлом Сонця»3. У поклонінні Сонцю – особлива мудрість наших далеких предків. Бо ж і справді – від сонця, його колосальної енергетики з'явилось усе живе на цій землі. Сонце, – поштовх до життя.
Ліна Костенко, геніальна поетеса сучасності, теж молиться сонцю:

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеміти
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонне, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

Ліна Костенко дякує сонце за життя, що виявляється в усіх його проявах і в усій його повноті. Є очевидним сонцепоклонництво геніальної поетеси.
Той невідомий нам волхв, автор аналізованого тексту, – теж геніальний поет. Це поза всяким сумнівом. Приглядімось хоча б, як він зображує появу сонця. На тлі темного, ще передсвітанкового неба під впливом Суражія, Бога світла, починають вертітися золоті кола («золоті кола вертячи»). Через тисячу років цю мить вранішньої появи сонця подібними засобами відобразить інший поет-сонцепоклонник Павло Тичина:

Десь клюють та й райські птиці
Вино-зелено.

Автор «Сонячних кларнетів» створив яскраве образне бачення сходу сонця: зорове уявлення гри кольорів на передсвітанковому небі асоціюється з образним уявленням барвистого хвостового оперення «райських» птиць-павичів (або жар-птиць).
В аналізованому тексті про схід сонця не сказано – його показано. Значить, поет-волхв веде розповідь з художньою настановою справити враження на слухача. Перечитаймо ще раз перші сім рядків тексту – і ми відчуємо, як він навіює реципієнту дуже складний власне художній смисл, у якому і радість людини, що зустріла сонячний ранок, і вдячність богам – богу світла Суражію й богу вогню Семурглю (він же в інших текстах «ВК» – Семаргл, Огнебог, Вогнебог) – за дароване продовження життя, і якесь інтимно-ніжне сприймання сонця («сонце наше»), і захоплення його могутністю, що відчувається в тій його здатності вертіти величезні «золоті кола» та в порівнянні його яскравого, засліплюючого світла зі значно слабшим світлом «вогнищ домашніх». Для нас же, людей віддалених від часу створення «ВК» більш як тисячолітньою відстанню, згадка «про ті вогнища є сильним збуджуючим знаком, бо вмент переносить нас у прадавнину, вводить у житло слов'янина, в ту його напівземлянку, в одному з кутків якої у викладеній з каменю печі горить свято шановане вогнище.
Звідти й назва членів племені, що так часто зустрічається у «ВК», – «огнищани».
Композиція проголошуваного молитовного гімну має свою чітко виражену логіку, а саме: текст відображає плин одного дня – від ранку до ночі, від сходу сонця до його заходу. Помолившись на схід сонця, «молитвою зміцнивши тіло, поївши», огнищани йдуть на поля трудитися. Потім, уже ввечері, поверталися додому, розкладали вогонь, вечеряли, «їли покорм» свій та відходили «ко сну». Цей буденний плин зафіксовано чітко, проте це всього-навсього сюжетно-композиційний каркас. Цей прийом сам по собі вже виражає певний смисл: зосередження уваги на плині одного дня як замкнутому часовому циклі дає конкретніше уявлення про життя, яке складається з тисяч таких складових одиниць-днів. Проте не треба думати, що автор-волхв спеціально вдався до метонімічного прийому (показав один день і таким чином немов розповів про все життя) лише з метою якомога повніше показати буття свого племені. Він – волхв, духовний пастир племені. Передусім він турбується про віру своєї пастви. І тому в його словах міститься програма життя з вірою, яку він сугерує у свідомість своєї пастви. Ведений геніальною творчою інтуїцією, він вдається до найбільш ефективних з точки зору сугестивного впливу прийомів. Саме тому він говорить про один день життя племені, тобто говорить про те, що близько знайоме кожному одноплеміннику, що проживалося, прожинається й буде ще проживатися кожним безліч разів. Така наближеність до життя кожного створює ідеальні умови для ефективного донесення до слухана авторської ідеї.

Треба зрозуміти, що завдання, яке в даному випадку стояло перед волхвом, автором тексту, мало по суті мистецький характер і могло бути здійснене лише з допомогою мистецтва слова. Для кращого розуміння цієї тези нагадаємо визначення сутності мистецтва, зроблене Л. Толстим: «Мистецтво – це людська діяльність, яка полягає в тому, що одна людина певними зовнішніми знаками свідомо передає іншим пережиті нею почуття, а інші люди заражаються цими почуттями й переживають їх»4. Справа не міняється від того, що автор-волхв прагне передати пастві не «пережиті почуття», а цілком конкретні смисли, які – в цьому переконаємося нижче – все ж пройняті емоційністю.
Ось це «свідоме передавання» іншим за допомогою «зовнішніх знаків» певних пройнятих емоційністю смислів, потребує застосування відповідних виражальних прийомів, тобто потребує мистецтва слова.
Тож простежимо за засобами, за допомогою яких поет-волхв виконує свою пастирську функцію – переконує свій народ жити у вірі.
Є всі підстави твердити, що ступінь функціональності тексту, сила його впливу характеризується його енергетичною зарядженістю. Євген Маланюк говорив про поезію як про особливу форму енергії: «Поезія – це вірш, наладований енергією, подібною до електричності. Коли тієї наладованості немає, тоді вірш, хоч як технічно досконалий, зі всіма римами й алітераціями, залишається лише віршем»5. Про енергетику твору з класичною виразністю висловилася Емма Андрієвська: «Головне у будь-якому творі – енергія митця, що йде від нього в момент творення і залишається навіки у словах чи у фарбах. Якщо її достатньо, якщо вона світла – то твір починає жити своїм незалежним від автора життям, гріє інших людей. Так було завжди і так буде, незалежно від того, яке тисячоліття за вікном»6.
Чи можна виміряти енергетику тексту? Спроби такі були ще в 1960-х роках. У той короткочасний період, коли в літературознавство спробували ввести математичні методи дослідження. Та швидко прийшло переконання, що художня інформація – це особливий вид інформації, який неможливо виміряти бітами (біт – одиниця виміру інформації)7. Таким чином, багатьом ентузіастам схрещення літературознавства з математикою та теорією інформації довелося відмовитися від своєї мрії оцінювати художність тексту математичними викладками.
Проте енергетика художнього тексту – річ реальна. Так, треба відмовитися від спроб виміряти енергетику художнього тексту математичними засобами. Проте не треба позбуватися надій бодай пояснювати джерела енергетичної (тобто художньої) сили тексту. Що зрозумілішими будуть витоки образності тексту, його здатності збуджувати уяву та емоції реципієнта, то краще нам відкриються джерела, генерування ним художньої енергії. Текст зі слабкою художньою енергією вирізняється примітивізмом виражальних прийомів, їх очевидністю, «незасекреченістю». І навпаки, високохудожній текст фактично зітканий з величезної кількості прийомів, більшість із яких є добре «засекреченими», такими, що відкриваються лише професійно озброєному оку.
Наші напрацювання в царині рецептивної поетики8 (тобто поетики, яка досліджує художній текст з позиції його сприймання (рецепції)), засвідчують, що одна з ознак високої організованості тексту, що зумовлює його підвищену енергетичність, виявляється в тотальній спрямованості (інтенції) усіх засобів та прийомів на вираження головного смислу твору. (Див.: аналіз балади Т. Шевченка «Причинна» в кн. «Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація»). І це зрозуміло, бо йдеться про високу системну організованість поетики літературного твору, яка виявляється в одновекторності всіх його виражальних прийомів. Власне в цій одновекторності, у сфокусованості всіх виражальних сил твору й треба бачити одне із джерел його енергетичної сили. Тут, щоправда, можливе одне серйозне застереження: вельми часто доводиться спостерігати, що й у малохудожньому тексті всі виражальні прийоми спрямовані на вираження якоїсь одної ідеї. Прикладів – безліч. Досить, скажімо, проаналізувати будь-який твір, виконаний у режимі «соцреалістичного» методу. Проте є способи відрізнення істинної художності від псевдохудожності, Тут треба враховувати сам характер виражальних одиниць, їх образно-смислову потужність, своєрідність, природність (на відміну від штучності), міру «засекреченості» і т.д. Надзвичайно важливо виявити багатство й многогранність чи, навпаки, бідність та примітивізм головного смислу, на вираження якого «працюють» усі виражальні компоненти твору.

Зовсім недаремно вдаємося до такого теоретичного відступу. Таким чином визначається методика подальшого аналізу тексту, завдяки якій маємо намір виявити ступінь енергетичності тексту, його здатності за допомогою певних «знаків» передавати рецепієнтові певні смисли, «заряджати» ними. Питання міри художності «Велесової книги», яке нам належить прояснити, є найвищою мірою принципове, бо це є питанням майбутньої долі цієї пам'ятки. Доречно з цього приводу пригадати слова Л. Толстого, сказані художнику Д.Й. Пастернаку: «...пам'ятайте, Леоніде Йосиповичу, що все на світі пройде: і царства, і трони пройдуть; і кості не тільки наші, але й праправнуків наших давно згниють у землі, але коли є в наших творах хоча б крупинка художня, вона одна залишиться вічно жити!..»9.
Твердження про високий рівень художності того чи іншого твору погано сприймаються «на віру». Вони потребують аргументації, потребують доведення.
Розіб'ємо в подальшому текст на фрагменти з метою уважніше придивитися як до способу генерування (породження) смислів, так і до самих смислів. При цьому пам'ятаймо, що породження художнього смислу відбувається за допомогою виражальних прийомів, їх-то й треба виявляти і пояснювати.

...молитвою зміцнивши тіло, поївши,
йдемо до полів наших трудитися,
як боги веліли кожному чоловікові,
що повинен трудитися на хліб свій.

Саме по собі твердження, що молитва зміцнює тіло, є дуже сильним прийомом, який переконує в необхідності триматися віри. При цьому зауважмо: духовна потреба (потреба вранішньої молитви) передує фізичній потребі («поївши»). Смислова інтенція першого рядка добре визначена – він генерує потребу молитви. Головний смисл наступних трьох рядків теж спрямований на виховання віри в богів: це ж боги веліли кожному чоловікові трудитися на хліб свій. Та, окрім цього, вражає інша виховна спрямованість фрагмента – заклик до кожного «трудитися на хліб свій». Одна ця фраза додає суттєвий штрих до розуміння особливостей віри давніх українців. У попередніх розділах уже йшлося про виняткову функціональність віри наших предків, що виявлялася у формуванні засадничих духовних націєтворчих чинників – історичної пам'яті, міцного зв'язку нових поколінь з пройдешніми, високого патріотизму, який зміцнював войовничий дух пращурів, без якого в ті часи неможливо було вижити й самоствердитися. Тепер до цих духовних засад, які плекали у свого народу проповідники, додається ще одна – повага до праці, усвідомлення потреби кожному «трудитися на хліб свій». Це не побажання жерців, це – веління богів.
Релігієзнавці та соціологи вже не раз звертали увагу на зв'язок між пропагандою працелюбства, що домінує в деяких релігіях (протестантстві, конфуціанстві), та конкретним результатом цієї пропаганди, який виявляється в працелюбності громадян. Розумно організоване, традиційне працелюбство є основою економічного процвітання. У цьому плані віра наших предків була винятково конструктивною.
Смисловий мотив працелюбства як веління богів продовжено й значно посилено в наступних двох рядках:

Дажбожі внуки ви, улюбленці божеські,
і боги мало не десниці тримають на ралах ваших.

У плані енергетичної наснаженості ці рядки є особливо значущими. Джерела цієї наснаженості, на нашу думку, полягають у кількох важливих чинниках. Перший з них: фрази виділяється своїм ліризмом; вона – як раптовий емоційний шалах, у якому на повну силу засвітилася любов і повага невідомого нам поета-волхва до свого народу; цей емоційний порив говорить про давнього автора як про гуманну особистість, що випромінює світлу енергію. До речі, гуманістична змістовність завжди була й буде одним із чинників справжньої художності. Другий чинник ґрунтується на високій якості художньо-образного субстрату, кожної з трьох складових смислових одиниць фрази. Назвати своїх одноплемінників «Дажбожими внуками» – це наголосити на їх божественному походженні, підкреслити їх богообраність. Це надзвичайно компліментарне звертання з явно вираженою виховною метою. Таке звертання підносить русича, надає йому самоповаги, впевненості, а від того – й життєвої наснаги. Словосполучення «улюбленці божеські» є другою смисловою одиницею фрази, яка розвиває, доповнює смисл першої, – простежмо за цим плавним, дуже органічним, а в семантично-емоційному плані висхідним переходом. Емоційно-естетична енергія, що міститься у звертанні «Дажбожі внуки ви...», посилюється й у певній мірі інтимізується уточненням «улюбленці божеські». Перша смислова одиниця – «Дажбожі внуки ви», друга смислова одиниця -«улюбленці божеські». Надалі – вражаючий своєю естетичною викінченістю образ: «і боги мало не десниці тримають на ралах ваших». Орати примітивним дерев'яним ралом землю було чи не найважчою роботою для прадавнього хлібороба – вона потребувала величезного фізичного напруження. І тому такою цінною вважається допомога богів, які своїми десницями10 (а слово ж то яке!) ніби допомагають утримувати чепіги дерев'яного плуга; в цьому-то й виявляється велика прихильність богів до «Дажбожих внуків». Третій чинник пояснюється тим, що всі три складові одиниці фрази за спрямованістю своїх смислів є абсолютно одновекторними, а саме: кожна з них переконує русичів у тому, що вони є улюбленцями богів. Ефект збільшувального скла полягає в тому, що воно вловлює сонячні промені та сконцентровує їх в одній точці. І ось те сконцентроване проміння уже настільки наділене енергетичною силою, що здатне підпалити легкозаймистий матеріал. Аналогічна концентрація смислу відбувається і в аналізованій фразі: три смислові вектори сходяться в одній точці, і це є одним з найважливіших чинників енергетичної наснаженості фрази.
Отже, русич відчуває глибоку пошану до себе з боку богів. І має відповідати їм тим самим. Це взаємна пошана. Вона гармонізувала саме існування русича в тому світі. Шанобливі, прихильні емоційні імпульси йдуть до русича з небес, і у відповідь він посилає в небеса, до богів, імпульси пошани й вдячності.
 

Заспіваймо славу Суражію,
і так мислимо до вечора,
і п'ятикратно славимо богів на день.

Це дуже вимогливий режим життя у вірі – з частими молитвами і з постійним думанням про богів.
Мотив шанобливого взаємозв'язку богів та земних людей, що живуть у вірі, повторно зазвучав у наступних рядках:

Пиймо сурицю на знак благості і спільності з богами,
які є в небі, так бо п'ють за щастя наше.

Вислів «на знак благості і спільності з богами» є облагородженим, по-справжньому красивим. Це дуже змістовна словесна формула, саме звучання якої свідчить, що автори «Велес книги» були наділені прекрасним чуттям мови, ошляхетнювали її темпоритм, шанували змістову ємкість і красу вислову. І взагалі в текстах «ВК» нема-нема й раптом діамантово виблисне якась словесна формула, котра вже визріває як крилатий вираз. П'є русич сурію – напівхмільний напій, що був вистояний на утовчених травах, витриманий певний час на сонці, проціджений через овечу вовну, – п'є й відчуває благосний настрій, бо це божий напій, його споживання єднає русича з богами. Та й боги роблять це ж саме – п'ють сурицю «за щастя наше», тобто щастя земних людей. Уже другий раз в аналізованому тексті зазвучав смисловий мотив гармонії між праукраїнцями та богами. Візьмемо цей мотив на карб: про нього треба обов'язково згадати, як прийде час формулювати головний смисл цього молитовного гімну.
Після сповненого працею дня наступає вечір, сонце йде до заходу, «комонь злат Суражіщіїв скаче в небесах». Зауважмо: і вранішнє, й вечірнє сонце порівнюється із золотим конем. Цей образний знак фактично обрамляє молитву, що додає їй композиційної вивершеності.

Додому йшли, потрудившись.
Там огінь розкладали і їли покорм наш.
Речемо, яка то є ласка божеська до нас,
і одійдемо ко сну.

Просто. Буденно. Як у Шевченковому «Садок вишневий коло хати». Але цей мирний день, проведений у нелегкій праці та щирих молитвах, усе-таки був щасливим, бо праця, так само як і молитва, була в тому світі річчю цінною. Молитва ошляхетнювала дух, праця надавала життю цілком визначеного сенсу, бо ж кожен «повинен трудитися на хліб свій», на тому й життя трималося.
«...одійдемо ко сну» – це була б ефектна кінцівка гімну. Проте автор не використав цей шанс. І на те в нього, вочевидь, були свої міркування. Він – жрець. Належить до своєї касти, яка потребує утримання. Тому поряд з повчанням, як жити у вірі, він нагадує, що кожну десяту з набутого треба жертвувати «отцям нашим», «а соту – на власове». Вочевидь, ідеться про спеціальний податок на утримання культового прошарку. Думається, що без такого податку сам процес вірування не зміг би належним чином підтримуватися. Тому й пробачмо поету-волхву допущений ним прозаїзм, який він тут же спробував пом'якшити, знову вдавшися до витонченого стилю:
 

І так пребували славні,
яко же славимо богів наших і молимося про тіла,
омиті водою чистою...

Релігієзнавцям іще належить провести паралелі між вимогою віри наших предків тримати тіло в чистоті, омиваючи його водою, та ритуалами омовіння, що характерні для деяких релігій.
Прийшов час давати підсумкову відповідь на питання, що були поставлені на початку: 1) про що ця молитва і на честь чого звучить цей гімн?; 2) який ступінь енергетичної наснаженості цього тексту (тобто яка міра його художності) і на чому вона ґрунтується?
Зразу ж відзначимо, що аналізований текст належить до тематичного сегмента «ВК», де стверджуються постулати віри та пропагується правильний – з погляду віри – спосіб життя.
Це молитва про гармонію життя у вірі, коли давній українець відчував свій постійний зв'язок з богами. Він молився богам і у відповідь відчував їхню підтримку, Цей взаємозв'язок і породжував гармонію існування, гармонію, яка була джерелом життєвої сили.
Нам, людям уже XXI століття, які ще пам'ятають радянську епоху як епоху войовничого атеїзму, варто звернути серйозну увагу на пристрасне прагнення поета-волхва нав'язати (або ж сугерувати, навіяти) своїй пастві потребу вірування. Немовби знав (а мабуть-таки, знав!), що вірування – це одна з умов виживання, самоствердження в цьому світі, а відсутність віри – од шлях до швидкої духовної деградації, після якої йшло повне фізичне зникнення з лиця землі.
Про вироку енергетичну напругу аналізованого тексту говоримо однозначно. І це не є твердженням, що йде лише від інтуїції: мовляв, відчуваю цю напругу – й тому прошу вірити, що вона дійсно висока. Ні, дослідження, проведене методом «повільного прочитання», привело нас до висновку, що даний твір є високоорганізованим художнім «організмом», усі складові частини якого пройняті напругою вираження смислів, вектори яких сфокусовуються в одній точці. Важливо підкреслити, що всі складові одиниці тексту є розмаїтими в плані образної форми – у них різна зовнішня «обгортки», проте зміст, а точніше, смислова спрямованість тих одиниць, є одновекторною, такою, що концентрує смислову енергію. Поет-волхв творив молитовний гімн, наділений субстратом художності. А такі тексти – пригадаймо наведені вище слова Л. Толстого – є вічними,

 

«Сурожу бо святому бути над нами...»
Дощечки 4г

Сурожу бо святому бути над нами.
А, йдемо куди – знаємо: по землі на гори і в луку моря.
А і то всякий, день звертаємо погляд свій на богів, які є світ,
його ж звемо Перун, Дажбо, Хорс, Яр та іншими іменами.
Так співаємо славу богам і живемо милістю божою,
допоки й життя.
Се лишилися Сурожа – там вороги наші,
які у темній ямі повзають і погрожують нам хворобами,
Маром-Марою і кінцем життя всім.
Явитися богові сильному і бити пітьму мечем-блискавкою.
Хай та здохне, хай сяйво світить на нас і до нас і видно всім.
Перша слава Сурію стлудіду є, той прогонить зло.
Із тієї темені ізійшло, іздибилося зле плем'я дасуво.
А те зле племено на пращурів наших набігло, напало.
І багато людей було забраних і померлих.
А той Ор-старотець казав:
«Ідімо од землі цієї, де хуни братів наших убивають.
Тоті бо криваві хвостаті звірі нашу худобу крадуть
і дітей убивають».
То бо той старотець сказав: «А підемо до іншої землі,
в якій течуть меди і молоко, і та земля є».
І рушали всі і трос синів Орієвих – Кий, Пащек і Горовато,
звідки і три славні племена виникли.
Сини були хоробрі, вожді дружинам
Отак сіли на коней і рушили.
За ними їхали молодші дружини;
йшла худоба – корови, пов'язані бики, вівці;
їхали діти, старотці і матері, жінки, як марні люди.
І так просувалися до півдня, до моря, мечами разячи ворогів,
ішли до Гори великої, до долини травної, багатої злаками.
Там і оселився Кий, що був засновником Києва
Та то був престол руський.
Багато крові коштував той похід слов'янам.
Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував.
Бо кров є свята.
А кров наша про те каже, що ми русичі всі.
Не слухайте ворогів, які кажуть: нема у вас доблесті.
Од отця Орія походимо,
і той час од часу народжується серед нас;
і пов'язано се сяк бо є до самої смерті...
Не забудемо також їльмерців, які нас охороняли.
Були не окремі, а з нами злилися
і кров свою давали і за нас.
Давно були на Русі хозари, зараз варяги;
ми ж русичі, аж ніяк не варяги...

Залишимо на суру молоко наше в травах на ніч,
додамо до нього щавлю й іних трав, як говорили прастаротці,
і даймо се суритися.
І пиймо тричі на славу богам і п'ять разів щодня.
То бо наше старе почитання богам повинні потребити,
і треба та буде пов'язом поміж нами.
Ані Мара, ні Морока не сміємо славити.
Ті бо то диви є нашим нещастям...
Наші діди в небесах...

Треба прийняти як належне, що в текстах «Велесової книги» є багато «темних», непрояснених місць. Інакше й бути не може, з огляду на прадавність цієї пам'ятки та повну чи майже повну відсутність писемного контексту, який би через різні зіставлення та взаємовисвітлення допомагав розшифровувати загадкові місця. Для порівняння відзначимо, що в «Слові о полку Ігоревім», незважаючи на величезну увагу до нього з боку багатьох поколінь учених, тих «темних»! не до кінця розгаданих місць не уменшилося. Проте збільшилося число версій їх імовірних тлумачень.
Осмислення змісту та жанру твору, що був записаний на дощечці 4г, багато в чому визначається тим, як будуть розгадані та проінтерпретовані перші два рядки.
 

Сурожу бо святому бути над нами.
А йдемо куди – знаємо: по землі на гори і в луку моря.

Перші питання – перші «затемнені» місця: чому місто Сурож є святим і чому йому «бути над нами»? Чому це місто, що, згідно з коментарями (див.: Велесова книга. – С. 312), мало ще й другу назву Сурожград (Місто Сонця) і знаходилося в Криму, на місці теперішнього Судака, – у «Велес книзі» вважається слов'янським? Принаймні з подальшого тексту можна зрозуміти, що це місто втрачене русичами – його захопили вороги.
Досі історична наука, за окремими нечисленними винятками, твердить, що головним ареалом, у якому проживали праслов'янські племена, треба вважати середнє Придніпров'я. І якщо русичі з'являлися на північному побережжі Чорного моря чи в Криму, то це подавалося так, немовби вони заходили на чужі території. Зараз, із появою «Велесової книги» та ряду деяких нових історичних праць, настають часи, коли виникає потреба суттєво змінювати деякі усталені стереотипи. Так, у ХІV–ХVІІ століттях таврійські степи й справді були для українців «диким полем», що зумовлювалося постійною та наскрізною експансією кримських татар і військ Османської імперії. Проте раніше, в часи створення «Велесової книги», русичі ставилися до Причорномор'я як до своєї землі, намагалися ствердитися на ній. Вони постійно воювали за ці землі – то з готами, що певний час були розселені на побережжі Азовського моря, то з греками, що колонізовували північне Чорномор'я, то з римлянами, які проривалися в задунайські степові простори з боку Балкан. Для кращого розуміння «Велесової книги», домінуючих у ній «південних мотивів», треба взяти до уваги напрями розселення давніх слов'ян. Про це вельми образно писав Микола Аркас у фундаментальному дослідженні, присвяченому історії північної Чорноморщини. Розселення, пише історик, відбувалося у всіх напрямах – північному, східному, західному, .але найбільш привабливим для слов'ян виявлявся південний напрям: «Асимілюючись по дорозі свого посування на схід з фінськими племенами, слов'янська галузь зайшла в дрімучі бори та дрягви теперішньої Московщини і в степи не мала охоти заглядати, призвичаївшись там, в спокійних обставинах, бити звіря ти порпатися на клаптиках землі, вживаючи трудну й непродуктивну вирубно-виполювальну систему землеоброблення. Слов'яни ж, предки нашого народу, навіть, на первісному ступні свого розвитку, не зрікалися степу і, як показують археологічні дані, мали вже тоді над степовими ріками та над морським побережжям свої селища»11. Проникнення праукраїнців на південь було потужним: «...вони, своїм авангардом, проникли аж до пелопонеської виспи Тайнару, на острови Егейського моря і, навіть, на побережжя Малої Азії. І нічого дивуватись, що Кесар підупадаючої Східньо-Римської Імперії Константин Богрянородний (Порфіроґенет; 905-959 р.р.), – гірко нарікав, що «послов'янилась вся земля наша і стала варварською»12.
«Велесова книга» виразно засвідчує це устремління наших предків до побережжя Чорного моря. Цей рух був маятниковий – похід на південь змінювався, очевидно, під тиском супротивників, відходом на північ, у лісостеп. Про подібний похід у степ з наступним відходом за річку Рось писав той же Микола Аркас: «Слов'янська експансія в степи Правобережжя й Лівобережжя відбулася, мабуть, у першій половині VІ-го ст., в затишний проміжок перед аварською інвазією, що почалася в кінці цього самого століття.
Таким чином, панування слов'ян в степах було дуже недовговічним в цю пору і вони, після завзятої боротьби з наїзниками, приневолені були відступити на північний захід, в їх одвічні лісостепові місцевості за річкою Россю. Частина їх, можна думати, відступила на захід уздовж південного побережжя Сурозького (Озівського) моря й, компактною масою зосередились на Таманському півострові, там, де згодом ми бачимо Тмуторокань.
З цього часу, степи наші знов перетворилися на довгі століття в криваву арену лютої боротьби наших пращурів з номадами за степ, за його чорнозем, за водні й сухопутні шляхи до Чорного моря»13.
Такі свідчення історика й справді дуже важливі для глибшого розуміння «Велес книги», в тому числі й аналізованого тексту дощечки 4г. Це той випадок, коли науково обґрунтована історична концепція знаходиться в абсолютній (!) гармонії зі смислами «Велесової книги». Такий збіг є прикметою «моменту істини» і свідчить, що історикам необхідно переосмислювати своє бачення географічного простору, в. якому жили наші предки.
А тепер про Сурож. Треба визнати, що «Велесова книга» повертає з історичного забуття це місто. У тексті 22-ої дощечки є чудове пояснення, чому праукраїнці вважали Сурож своїм містом:

На півдні в степах усілякі роди житво міняють
і грекам роблять обмін на золоті ланцюжки і кола, і
намисто,
які на шиях своїх носили;
вимінювали за пиво венедське для греків;
і розводили овець своїх і міняли тих.
І ті руси на півдні створили град сильний Суренж,
який не створити грекам;
і греки його розтрощили і русів побити хотіли.
І тому йдемо до них і розтрощимо поселенця грецькі.

Цей фрагмент містить розмаїту й дуже цінну інформацію. По-перше, маємо яскраву образну ілюстрацію торговельних стосунків наших предків з грецькими колоністами. Про ці стосунки не раз згадувано у відповідній історичній літературі – й ось «ВК» по-своєму засвідчує їхній характер. По-друге, про Сурож говориться як про «град сильний», що був заснований і розбудований русичами. По-третє, засвідчується певна змагальність русичів з греками в якості містобудування: руси створили «град сильний Суренж, який не створити грекам». Важливість цього твердження в тому, що воно руйнує існуючі стереотипні уявлення про стосунки слов'янських племен з греками-колоністами як грубих та малокультурних варварів з носіями вишуканої еллінської культури. В усякому разі гордість русичів за те, що вони побудували місто, «яке не створити грекам», свідчить, що почуття меншовартості в порівнянні з еллінами у наших предків не було. І по-четверте, цитований фрагмент засвідчує, що Сурож був об'єктом постійної боротьби між русичами та греками. Русичі не раз втрачали його і не раз відвойовували. Вочевидь, це місто довгий час було форпостом слов'янства в Криму.
В інших текстах «Велесової книги» знаходимо інформацію, що суттєво доповнює наші уявлення про Сурож:
 

Мали многі храми в Нові граді на Волхові-ріці,
мали в Києграді по боголісах.
І се мали на Волині дулібській храми,
і о Суренжі на морі гурськім і синім.
І се велика втрата для нас,
бо храми суренські побиті ворогами,
і боги наші, зневажені, в поросі валяються,
Мають (храми) русичі, та не мають сили здобути над
ворогами перемогу (д. 21).

Новий і дуже важливий для нас інформаційний набуток у тому, що, виявляється, Сурож був одним з найбільш шанованих центрів тогочасного слов'янського язичництва. На півночі таким центром був Новгород, у центральній частині – Київ та якесь невідоме нам місто на Волині, де були розмішені «дулібські храми», на півдні, в Криму, на побережжі «синього» моря – Суренж. А ще із цього тексту відчувається, що для русичів чергова втрата Сурожа є дуже болючою саме через те, що зачіпає їх релігійні почуття, їм нестерпно знати, що «храми суредські» зруйновані й боги їхні «зневажені, в поросі валяються». Звідси й моральний біль від того, що «не мають сили здобути над ворогами перемогу». Вочевидь, похід на Сурож і звільнення його від ворогів – це те завдання, що завжди було актуальним та хвилюючим для русичів
Але на цьому інформація про Сурож, яку можна «здобути» з текстів «Велесової книги», не вичерпується. Виявляється, автори пам'ятки спеціально, обґрунтовують належність цього міста до землі, що була під контролем Києва:

...і пішли (русичі. – Г.К.) по морських берегах до Сурожа
і там уторили Сурож;
край той був сонячний і підлягав Києву (д. 6е).

А ось іще одне, значно переконливіше та настійніше твердження, що Сурож заснований на землі, яка здавен належала антам – предкам русичів. Для підтвердження своїх переконань, один з авторів пам'ятки, що раптом заговорив не від імені якогось загалу, а від себе (від «я»), вдається до історичного екскурсу, згадує часи «союзу антів», тобто занурюєтеся аж до IV–V століття нової ери:

Ішов од тих верхів і до синього моря і Сурожа до вас
і казав вам, як відали самі, про ту зі старих часів землю
нашу союзу антів,
яка через кров, щедро пролиту на ній, русою зветься...
І буде та земля наша, славних племен і родів (д. 24г).

І, нарешті, ще одне відкриття – на даний момент, останнє. Виявляється, що існувала Сурозька русь як одна з гілок прадавнього слов'янства:

Дві гілки роду звалися велика і мала борусь,
а сурожці звалися Сурозькою руссю (д. 6в).

Вочевидь, ідеться про певне племінне утворення давніх українців, що існувало на території сучасної Таврії. Подібно до Тмуторокані, воно було дещо віддалене від основної середньо-наддніпрянської Русі.
Правомірно виникає питання: чи підтверджують сучасні наукові дані всю цю інформацію, що надійшла до нас у текстах «Велесової книги»? В історичних довідниках про місто Судак (колишній Сурож, Сурата), що в Криму, знаходимо дані, що, починаючи з V ст., це місто неодноразово завойовувалося слов'янами. Останній за часом напад слов'ян на Сурож стався в другій половині IX ст.14
Отже, підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що Сурож був важливим для давніх українців містом, їх форпостом на Причорноморії і одночасно центром племінного об'єднання, що мало назву Сурозька русь. Про Сурож можна говорити як про один із центрів віри наших предків. За Сурож ішла постійна боротьба між русичами та греками. Не раз це місто втрачалося русичами і не раз воно відвойовувалося. Кожна його втрата сприймалася русичами дуже болюче, бо це була втрата святого для них міста. Окрім цього, кожна така втрата загрожувала їм витісненням із жаданого Півдня. Ось чому вони знову збиралися а силами і йшли звільняти від ворогів своє Місто Сонця.
Тепер краще розуміється початок аналізованого твору. «Сурожу бо святому бути над нами» – це вираження впевненості у звільненні святого міста від ворогів. Другий рядок свідчить, що русичі вже в поході, вони добре знають мету свого руху: йдуть «по землі на гори і в луку моря», тобто рухаються до Сурожа, шлях до якого лежав через Кримські гори й виходив на морську затоку («луку моря»): відомо, що Судак (колись – Сурож) розміщений на березі затоки.
Думається, що поштовхом для створення цього тексту була якась серйозна поразка русичів, пов'язана із залишенням Сурожа. До цієї думки схиляє вельми прозора в смисловому плані фраза «Се лишилися Сурожа – там вороги наші».
Уже йшлося про те, що втрата цього священного міста сприймалася русичами дуже емоційно. Цей емоційний імпульс, як побачимо далі, фактично детермінував усе подальше розгортання тексту.
Жанр твору пропонуємо розуміти як проповідь волхва перед воїнами-русичами, що йдуть походом визволяти Сурож.
Мета проповіді – підтримати войовничий дух русичів, надати їм рішучості, впевненості в собі.
Можливо, ця проповідь повторювалася багато разів перед окремими частинами кількатисячного війська. Уявляється, що вона проголошувалася в години вечірніх та вранішніх молитов. Недарма, як переконаємося нижче, в ній наявні типові молитовні тексти. Завдяки досить частій повторюваності та високим мистецьким якостям цей текст був записаний і включений до складу «Велесової книги».
Пропонована версія узгоджується з позицією Володимира Шаяна. «А де ж було їм (людям, що отримали освіту, де ґрунтовно вивчалась антична міфологія і зовсім замовчувалась усяка інформація про дохристиянське вірування наших предків. – Г.К.) знати, що грецькі колонії над берегами Руського моря, на півдні нашої споконвічної Землі, не існували отак собі мирно для торгівлі з народами, як «нас ще не було на світі», але що греки завоювали таки від нас город Сурож, тепер Судак у Криму, і «огречують» його. І ось наші віщуни у «Книзі Велеса» у полум'яних словах кличуть наших молодців, щоб відвоювати старинний город Сурож – а це значить «Город Сонця» у нашій старинній мові – та щоб не жаліли проливати свою кров, – «аби Земля була жирна і родюча», як каже «Книга Велеса»15 (Виділення моє. – Г.К.).

Перед подальшим аналізом тексту є необхідність удатися до теоретичного екскурсу. Річ у тім, що, аналізуючи текст дощечки 4г, зустрінемося з характерним для поетики «Велесової книги» явищем, яке можна кваліфікувати як композиційну калейдоскопічність. Дуже часто створюється враження, що поет-волхв веде свою розповідь непослідовно, перескакуючи з теми на тему. Таким чином, окремі частини, на перший погляд, просто не стикуються – між ними нема логічних смислових зв'язків. Подібна калейдоскопічно-фрагментарна композиція характерна і для «Слова о полку Ігоревім», що змушувало деяких дослідників шляхом перестановки окремих частин, їх перетасовування, домагатися більш послідовного викладу фабули. Та виявлялося, що таке втручання в композиційну структуру «Слова...» тільки шкодило йому.
Традиційно вважається, що калейдоскопічно-фрагментарна композиція є набутком новітньої стадії в розвитку літератури, її появу пов'язують з впливом поетики кіно (монтаж). Проте тексти «ВК», як і «Слова...», засвідчують, що давні автори вдавалися до фрагментарно-рваної композиції як до ефективного прийому, який посилював виражальні можливості тексту. Правдивість такого твердження можна підтвердити чи, навпаки, заперечити лише конкретним аналізом тексту. Який виражальний ефект дає принцип «перескакування» я теми на тему? Яким чином окремі різнотематичні фрагменти пов'язуються (зчеплюються) один з одним? Чи можна про розбитий на ріднотематичні фрагменти текст говорити як про цілісний? Відповіді на всі ці та інші, поки що не згадані тут, запитання й належить нам здобути шляхом аналізу тексту.

Величезна повага до Сурожа як Міста Сонця, поклоніння перед ним («Сурожу бо святому бути над нами...») ще і ще раз підтверджує сонцепоклонство як визначальну ознаку віри наших предків. Вороги праукраїнців – це темні сили, які не знають благодаті сонячного світла. Поет-волхв створив їх алегоричний, украй відразливий образ: це якісь потвори, що погрожують людям хворобами та Маром-Марою (смертю). Текст зазвучав як заклинання, як прокляття, послане на ці темні сили:

Явитися богові сильному і бити пітьму мечем-блискавкою.
Хай та здохне, хай сяйво світить на нас і до нас і видно всім.

Цими словами завершується перша, експозиційна частина тексту. Треба відзначити її здатність емоційно збудити реципієнта. Це досягається контрактним зіставленням світла і темряви як добра і зла, життя і смерті. Він, реципієнт, немовби включений у це протистояння на боці Світла і Добра. Він почуває себе праведним, у нього чітка моральна позиція як у людини, що в протистоянні Світла і Темряви, Добра і Зла стоїть на боці Світлого й Доброго.
Виникає питання: як пояснити подальшу зміну однієї теми, основними моментами якої є втрата Сурожа, прокляття «ворогів наших», які відібрали це Місто Сонця, на іншу, в якій ідеться про Ісход праслов'ян, їх шлях до благословенної землі, де «течуть меди і молоко»?
Один з методичних принципів аналізу художнього твору, який складається з текстових одиниць, що в сюжетно-тематичному плані слабко, а то й зовсім не пов'язані між собою, полягає в тому; щоб визначити головний смисл, який породжується сфокусованою смисловою енергією сіх тематично розрізнених фрагментів. Якщо вдається виявити зв'язки між кожною окремою тематичною одиницею тексту та головним його смислом, то це, в принципі, розв'язує дослідницьке завдання, бо, по-перше, підтверджує попередньо сформульований головний смисл твору, тобто дає відповідь на питання, «що хотів сказати автор», і, по-друге, засвідчує певний рівень системно-цілісної організованості твору, коли всі компоненти його «організму» спрямовані на досягнення кінцевого «корисного результату». Ідеться, зрозуміло, про ту сфокусованість смислової енергії, яка впливає на реципієнта тексту.
Чи є зв'язок між першою тематичною частиною твору, де йдеться про завойований ворогами Сурож та посилаються прокляття завойовникам, з другою частиною, в якій розповідається про Ісход праслов'ян під проводом Ора-старотця? Так, є. Це асоціативний зв'язок, говорячи про Мара-Мару як про темні сили смерті, автор за асоціацією згадує іншу злу силу, через яку праслов'яни змушені були покинути прабатьківщину. Ідеться про загадкове «зле плем'я Дасуво». Якщо темні сили, через які було залишено Сурож, подані з вражаючою відразливістю (вони «у темній ямі повзають і погрожують нам хворобами і Маром-Марою», тобто смертю), то «зле плем'я Дасуво» є не менш страхітливе й жорстоке. Треба було володіти величезним мистецьким талантом, щоб створити образ такої жорстокої та відштовхуючої сили: «...криваві хвостаті звірі нашу худобу крадуть і дітей убивають». Це явно міфічний образ.
Русичі залишили святе для них місто Сурож. їхні предки-орії залишили прабатьківщину. І тоді, й зараз – поразка від темних та відразливих, із печаттю смерті, сил. І це теж асоціації за подібністю. Та; гадаємо, є ще одна причина, яка дала поштовх давньому автору до переказу сюжету про Ісход. Саме зараз і виходимо на формулювання головного смислу твору, до розуміння того, «що хотів сказати автор», створюючи цей текст. Нагадаємо, що, на нашу думку, цей текст був створений і проголошений після однієї з поразок, що її зазнали русичі у своєму прагненні утвердитися в північному Причорномор'ї й навіть у Криму. Мотив сонячного Півдня, Степу, Моря є наскрізним у «Велесовій книзі». Причорноморський та приазовський степовий ареал давні українці вважали безумовно своїм і рішуче включали його у свої володіння.

Мусимо битися і життя покласти за землю нашу.
А та простяглася бо од нас до полян і дреговичів;
і руси сягають аж до моря і до гір, до степу південного,
і се руси.

Таким чином визначається географічний простір проживання праукраїнців у тексті 19-ої дощечки. Про приазовські степи, де розселилися готи (конкретніше – остготи) праукраїнці заявляли твердо: «Се бо Готська земля є наша» (д. 23). Отож, мова йде про відвоювання своїх земель, і особливо про відвоювання оскверненого греками Сурожграда як Міста Сонця, Текст дощечки 4г якраз і спрямований на піднесення воїнського духу русичів, на переконання їх у потребі зібратися із силами та відвоювати втрачене. Але цей головний смисл не проголошений відкрито, «прямим текстом». Ні, аналізований твір є чудовим прикладом тексту, який тримає в собі головний смисл у завуальованому, немовби засекреченому вигляді. Та все ж цей смисл доходить до реципієнта.- доходить переважно через підсвідомість. Таке мистецтво сугерувалня смислу є винятково високим, у новітню епоху воно було підвладне лише першорядним літературно-мистецьким талантам.
Автор-волхв, як про це щойно йшлося, звернувся до теми Ісходу через асоціацію. І це був момент зчеплення двох тематичних одиниць. Проте звертання до теми Ісходу було викликане ще одним важливим чинником, а саме: автор переказує міф про прихід праслов'ян на свою нову батьківщину з метою нагадати сучасникам про їхню належність до великого та славного роду Ора-старотця, який вивів свої племена на прекрасну землю, що була славна високими, «тучними» травами і пахла молоком та медами.
Автор не просто говорить про похід Орія та його синів Кия, Пащека та Горовато (Кия, Щека та Хорив»), а показує його. Робить це лаконічно, просто, але навдивовижу образно. Маємо справу з геніальною простотою:
 

Отак сіли на коней і рушили,
За ними їхали молодші дружини;
йшла худоба-корови, пов'язані бики, вівці;
їхали діти, старотці і матері, жінки, як марні люди.

Час, про який ідеться, – це епоха «великого переселення народів». І дане писемне свідчення є, можливо, єдиною образною картиною, Що дозволяє нам побачити реальну; а не сфантазовану картину того масового переселення народів на нові землі.
У тексті дощечки 38а йдеться про інший маршрут Ісходу: вийшли «з краю Індського світ за очі», «пройшли по землі Перській і пішли далі», «пройшли горами» (очевидно, через Кавказ), вийшли на приазовські степи, переправилися через Каялу-річку, яку пізніше буде згадано в «Слові о полку Ігоревім», і прийшли до Дніпра. Напрямок же Ісходу, про який іде мова в аналізованому тексті, зовсім інший – не зі сходу на захід, а з півночі на південь. Думається, що автор, керуючись своїми інтересами, які полягали у зміцнені бойового духу русичів, що йшли визволяти святе для них місто Сурож, цілком свідомо відступає від «історичної правди» і створює свою версію Ісходу. Суть цієї версії в тому, щоб показати Ісход як рух з півночі на південь. Саме такий напрям переселення оріїв збігається з напрямом теперішнього військового походу русичів. Поет-волхв, думається, цілком свідомо коригує існуючу версію Ісходу заради того, щоб навіяти воїнам-русичам думку, що вони йдуть дорогою, якою колись уже пройшли їхні предки. Для воїнів-русичів, що виховані в атмосфері культу предків, таке переконання було сильним засобом зміцнення їх войовничої рішучості.
Предки-орії йшли на південь з боями: «І так просувалися до півдня, до моря, мечами разячи ворогів», «Багато крові коштував той похід слов'янам». Проте, наголошує поет-волхв, «анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував». І в цьому наголошенні відчутне бажання автора бачити своїх одноплемінників такими ж мужніми та героїчними, як і їх попередники. Це – виховання історією, тобто виховання на прикладах предків.
Далі мова волхва, стає емоційнішою, більш уривчастою. Аргументи, які мають посилити воїнський дух, стають коротшими, проте енергетичнішими. Це типовий засіб поступової градації смислу – до нього часто вдаються талановиті промовці з метою максимально посилити емоційну тональність свого слова. Волхв нагадує одноплемінникам, що вони русичі, що не; треба слухати ворогів, «які кажуть: нема у вас доблесті». Він ще раз звертається до історії з метою давні часи зблизити із сьогоднішніми. Говорить про дружне плем'я ільмерців, яке було й залишається вірним союзником русичів. Смисл цього нагадування полягає в прагненні переконати одноплемінників, що вони не одинокі в цьому ворожому світі, у них є бойові соратники, які вже не раз стояли з ними пліч-о-пліч у різних битвах. Потім знову патріотичний мотив: «ми ж русичі, аж ніяк не варяги...»
Більшість цих аргументів є вже усталеними словесними формулами. Проте усталеність не є банальністю. Окремі формули навдивовижу винахідливі, вони потребують розкодування, після якого розкриваються свіжими смисловими гранями:
 

Од отця Орія походимо,
і той час од часу народжується серед нас...

Маємо блискуче подану формулу вічно живої, генетично потужної історичної пам'яті!
Яким чином «працює» на головний смисл твору остання його частина, в якій ідеться, в основному, про священний напій суру? Ця частина є також органічною складовою тексту, який увесь спрямований на піднесення войовничого духу воїнів, що вирушили в похід з метою відвоювати у ворогів своє Місто Сонця. Приготування сури, споживання цього напою – це релігійний обряд, за дотриманням якого ревно стежили жерці. І їх можна зрозуміти, бо за своїм «виховним» змістом цей обряд був дуже ефективним, тому що пов'язував русичів з богами, зі своїми предками.

* * *
Не наполягаємо, що пропонована версія осмислення цього твору є остаточною й не підлягає сумніву. Проте бачимо, що вона є внутрішньо узгодженою. За цією версією аналізований текст постає як високоорганізована цілісність, що надає тексту високої енергетичної потужності. Фрагментарність композиції, різнотематичність складових частий тексту не стоїть на заваді його цілісності. Натомість ця особливість поетики немовби осучаснює текст, бо відповідає модерним пошукам у галузі мистецтва слова.
 

«Слава богом нашим!»
Дощечка 7а

Слава богам нашим!
Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви.
А тая се діє у варягів, які завжди приносили її,
іменуючи Перуна Паркуною,
і тому приносили жертву.
Ми ж польову жертву даємо і від трудів наших -
просо, молоко, а також тук.
То бо покропимо ягням на коляди і на русалії
в день весняний і на честь Красної Гори.
Ту бо даємо на спомин про гори Карпатські;
в той час називався рід наш карпини.
А стали жити в лісах, то мали назву древичі,
а в полі були, то й звалися полянами.
Ото греки всяке наговорюють на нас,
що приносимо в жертву людей.
А то брехлива річ, бо не відповідає істині;
у нас інший звичай.
І той, хто хоче іншого вразити, рече зле,
а нерозумний не бореться проти цього;
а й так є, що інший говорить так само.
Довго се правили родами.
А старі отці венедського роду йшли судити родичів
біля Перунового дерева.
В той день мали також ігрища перед лицем старотців і
силу юну показували.
Юнаки бігали, співали, танцювали на їхню честь.
В той день огнищани ходили на полювання
і приносили дичину старотцям,
які ділили тую решті людей.
І волхви жертву приносили богам, хвалу і славу.
Говорили про часи, коли готи і новоявлені варяги
вибирали наших отців князями,
і ті вели юнаків до січі лютої.
А римляни поглядали на нас і задумали зле на нас.
І прийшли з возами своїми і залізною зброєю
і посунули на нас.
І тому довго билися з ними і відігнали їх від землі своєї.

Дощечка 7б

І римляни, знаючи, які ми відважні,
коли боремося за життя, полишили нас.
Так і греки хотіли підкорити нас біля Хорсуна,
і билися ми проти рабства нашого.
І була та боротьба і битва велика тридцять літ;
і ті лишили нас у спокої.
І тоді греки пішли на торги наші
і казали нам обміняти корови наші на масть і срібло,
бо ті потрібні жонам і дітям.
Отож і торгуємо так до цього часу,
хоч і пізніше греки шукали в нас слабинку,
шукали можливості в неволю взяти.
А тому не послабляймося і не дамо землі нашої,
як і землі Трояні не дали римлянам.
І хай не встане Обідоносиця Дажбожим внукам,
які в яругах про ворогів дбали,
та й ми зараз не по хулі, як і отці наші.
Це ж у синє море скинули з берега готів тих
і проспівали над ними переможну пісню хвали.
І Мати співала, тая красная птиця,
яка несла пращурам нашим огінь для домівок їхніх.
І ягницю надивимось ми до того, і одержали ми сили;
і мали ми ворогів порубати і залишити їм ганьбу псину.
То глянь, народе мій, який ти захищений і численний.
і не збочив через втрати свої, і не спустився до ряду.
Аби ми ворогами нагонили, щоб біди позбавитись і
життя інакше мати.
Бо ми стали гордими і не уникали ворогів.
І ще тяжчою буде їхня поразка.
І так усі тисячу п'ятсот літ, як ведемо численні війни
і битви,
і живі-таки завдяки жертві юнацькій і дівочій.

Текст, записаний на обох дощечках, є цілісним і має жанрові ознаки проповіді. Перша фраза звучить одночасно і як привітання, і як традиційний зачин проповіді:

Слава богам нашим!

Згадаймо хоча б поширене в християнському світі привітання «Слава Ісусу Христу», яке, до того ж, чисто слугувало й досі іноді слугує початком у публічних виступах.
А далі – теза, що буде ненав'язливе розгортатися протягом усієї проповіді:

Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви!

Усі чи майже всі тексти «Велес книги» по-різному і, сказати б, винахідливо пропагують віру. В цьому плані волхви уникали шаблону, вдаючися до все нових способів виховання в пастви глибокої відданості своїй релігії. Звертає на себе увагу те, що вони вважають свою віру істинною, тобто єдино Правильною, такою, що мав вагомі переваги над усіма іншими. Питання щодо істинності якоїсь віри, її переваг над іншими постає в умовах загострення міжрелігійних стосунків. Вочевидь, аналізована проповідь проголошувалася саме в такий час. У даному випадку проповідник критично ставиться як до віри, яку приносять варяги на руську землю, так і до греко-римської, християнської, що підступала до давньоукраїнських земель, в основному, а Півдня, через Крим та Придунайщину.
Протистояння віри наших предків і віри християнської має свою багатовікову історію Проф. В. Шаян переконаний, що апогей цієї боротьби припадає на добу князя Святослава. Вона, ця доба, «була підготовлена і була вислідом довгого, назрівання своєї історичної свідомості, В наших студіях зрозуміємо, пише В. Шаян, – чому так відносно легко вдалося Святославові змобілізувати 120000 лицарства, саме народного лицарства. Це був клич довгих століть боротьби з Грецією за Причорномор'я. Саме у Книзі Велеса цей процес виявлений найяскравіше. Воїни Святослава відповідали на історичний зов цілих поколінь і сотень років. Звідсіль численні державнотворчі походи, які можна порівняти хіба з походами Олександра Македонського»16.
Зіставлення віросповідань набувало актуальності, коли визрівали умови для переходу від політеїстичної до монотеїстичної релігії. Із формуванням Київської Русі як держави все настійніше перед її княжою верхівкою поставало питання про зміну релігійної орієнтації. Згадаймо дуже виразний момент порівняння всіх провідних на той час релігій, що відтворений у «Повісті временних літ». Під 986 роком у цій хроніці йдеться про «вибір (випробування) вірувань». Київ відвідали болгари «віри магометанської», «німці з Риму» та іудеї. Усі вони намагалися якомога привабливіше показати князю Володимиру та його оточенню свої вірування й обряди. Князь не поспішав з вибором. Додатково спорядив 10 «мужів», які вирушили в далекі світи з метою більше дізнатися про різні релігії. Повернувшися назад, вони рекомендували князю Володимиру вибрати християнство в його візантійському варіанті.
Отже, в X ст. тема істинності віри наших предків, її переваг над іншими релігійними системами була особливо актуальною для волхвів. У тексті дощечки 6є, що передує аналізованій проповіді, очевидним є момент зіставлення віри, сповідуваної русичами, з вірою, яку, з одного боку, приносять варяги в особі Аскольда, та, з другого, греки-християни:

Той Аскольд приносить жертви богам чужим, а не нашим.
Такими були наші отці, і нам не бути іншими.
А греки хотіли нас хрестити, щоб ми забули богів наших
і так обернулися (в їхню віру) І стали їм служити.
Постережемося того, як пастухи, що оберігають своє стадо,
і не дають вовкам хижачити на ягнят,
які бо е дітьми Сонця,

Це характерний для «Велес книги» високоінформативний текст. Його аналіз конкретизує наші уявлення про вірування предків. Глибше розуміємо їх прагнення захистити свою віру. Зміну віри вони прямо пов'язували (і робили це небезпідставно) з втратою незалежності, свободи. Вражає сповнений емоційності момент: волхви порівнюють себе з пастухами, які оберігають стадо ягнят (тобто паству) від зазіхань вовків (у даному випадку греків – носіїв християнської віри). Русичі ж бо – «діти Сонця»!
Шукаючи можливість продемонструвати привабливість свого вірування, проповідник-волхв наголошує на красі обряду принесення жертв. Це не криваві жертви, пов'язані з вбивством живих істот, вони – «польові», що йдуть від «трудів наших», – просо, молоко.
Той, хто добре знайомий з православною церквою в її українському, національно забарвленому варіанті, обов'язково відзначить її схильність до освячення плодів землі – хліба, фруктів, квітів. Думається, що в цьому виявляється, одна з рис менталітету народу, що споконвіку тримався землі, вирощував на ній усе, що необхідне було йому для життя. Звідси й поетизація рослинного світу – вирощені плоди землі, як особливу цінність, жертвують богам:

Се боги русі не беруть жертви людської, ані тваринної,
лиш плоди, овочі, квіти, зерно, молоко, суру питну,
на травах настояну, і меди,
ніколи не живу птицю, ані рибу, –

читаємо в тексті дощечки 24б. (До речі, така поетизація рослинного світу рідної землі повною мірою проявилася в полотнах геніальної народної художниці Катерини Білокур).
Русичі горді за цей свій звичай, він засвідчує їх доброту, незлостивість. Тут проявляється менталітет нації, яка у своєму гімні, складеному вже в XIX столітті, навіть ворогів називатиме незлобиво – «вороженьки». Давні українці дуже структуровані, що

...греки всяке наговорюють на нас,
що приносимо в жертву людей.
А то брехлива річ, бо не відповідає істині...

Поет-волхв прославляв спосіб життя свого народу. Якщо зараз ми вважаємо найцікавішими, найприємнішими днями свого життя святкові різдвяні чи пасхальні дні, то в наших предків теж були свої свята, які особливо шанувалися ними. На них чекали, до них готувалися. З появою та поширенням християнства ті свята почали називати «бісовськими ігрищами» («Повість временних літ»). Православні священики їх засуджували, проте вони були такими привабливими й буяли такою життєвою енергією, що крізь століття дійшли до наших днів. Тут чи не найяскравіший приклад – свято Івана Купали.
Дощечка 7б донесла до нас із сивої давнини опис одного із свят, Валерій Шевчук назвав його «чудовим». Спробуємо, йдучи за ним, відтворити головні події того далекого святкового дня.
Зранку найповажніші за віком старотці збиралися чинити суд. Люди племені дотримувалися суворих законів, які унормовували життя, а значить, робили його впорядкованим. Збиралися на капищі – «біля Перунового дерева», яким був старезний і розлогий дуб. Тут палало вогнище. Старотці молилися до нього, до Сонця. Потім, помолившися, чинили суд. Він мав величезне значення для життя общини, тому що гасив суперечки, які виникали між окремими людьми, карав тих, хто порушував установлені віками звичаї. Одне слово, існування такого суду робило життя общини внормованим, організованим, а від того й конкурентоспроможним у тогочасному соціумі.
Після суворого, але справедливого суду починалося святкове дійство;

В той день мали також ігрища перед лицем старотців і
силу юну показували.
Юнаки бігали, співали, танцювали на їхню честь.

Для нас, чесно кажучи, це абсолютно нова інформація. До цього часу ті «бісові ігрища» нам уявлялися як веселі, розкуті, позначені навіть еротикою (як на свято Купала) розваги молодих людей. Насправді ж, на цьому святі молоді люди немовби демонстрували шановним старотцям свою молоду силу, спритність. А ще вони співали й танцювали «на їхню честь», тобто виявляли свою повагу до старійшин роду.
Шанобливе ставлення до старощів виявляли й інші члени громади:

В той день огнищами ходили на полювання
і приносили дичину старотцям,
які ділили тую решті людей.

Таким був ще один звичай наших предків, про який дізнаємося завдяки «Велесовій книзі».
Свято завершувалося вечірнім богослужінням, коли «волхви жертву приносили богам, хвалу і славу». А після цієї урочистої частини вони проголошували промови, в яких ішлося про історичне минуле. У даному випадку дізнаємося не лише про тематику тих промов на історичну тему, а й про їх конспективно поданий зміст.
Уявляється: палає вогнище на капищі біля святого дуба, висвітлює у вечірній темряві засмаглі обличчя людей, що зібралися біля вогнища. Серед них багато юнаків, які на сьогоднішньому святі демонстрували старотцям свою силу, швидкість та витривалість, – то були молоді воїни, яким іще належало брати участь у багатьох військових походах та битвах. Були й дівчата, які під час свята співали й танцювали на честь старійшин племені. Зараз усі вони уважно слухають волхва, що розповідає про минулі часи, «коли готи і новоявлені варяги вибирали наших отців князями, і ті вели юнаків до січі лютої». І тут у нас зразу ж виникає питання; коли ж це «готи та новоявлені варяги» вибирали своїми князями лідерів слов'янських племен? Наша історична свідомість противиться цій інформації. Навпаки, ми звикли думати, що слов'яни, постійно ворогували з готами, а варяги нібито були запрошені на руську землю «княжити», і тому в них зовсім не було потреби вибирати князів зі слов'янського середовища. Та в тому-то й привабливість «Велесової книги», що вона руйнує вже устояні стереотипи науково-історичного мислення, вимагає на кожному кроці по-новому дивитися на проблеми, які вже давно вважалися вирішеними та загальноприйнятими. Допускаємо, що ця «руйнівна» здатність «Велесової книги» далеко не всім до вподоби, бо не так уже й приємно спостерігати, як побудовані багатьма поколіннями вчених історичні концепції починають на очах розвалюватися, – в їх конструювання та будівництво вкладено стільки праці! Припускаємо також, що багато істориків відчуває певний острах перед «Велесовою книгою» саме через цю її «руйнівну» здатність. Створюється навіть враження, що на «Велес книгу» як на першоджерело наукової інформації істориками-професіоналами поки що накладено негласне «табу», – вже надто багато знаків питання вона ставить. Історики поки що приглядаються до неї здалеку, вичікують, продумують, як саме її можна залучити до «активного поля» своєї науки.
А втім, не чекаючи їхніх пояснень, спробуємо самі розібратися в деяких загадкових моментах, що зустрічаються в текстах «Велесової книги». Не треба, вочевидь, дивитися на готів як на постійних ворогів слов'янських племен. Той же Микола Аркас, розмірковуючи про прихід та перебування готів на східнослов’янських теренах, неодноразово наголошував, що до них часто приєднувалися місцеві ватаги, і взагалі готи часто вступали в тісні союзні стосунки з місцевим людом, а то й розчинялися в ньому; приходили на Русь як наймані війська, залишалися тут і доволі швидко ставали органічною складовою частиною тогочасного, переважно міського, соціуму.17 Тож цілком імовірним є твердження промовця, що «готи і новоявлені варяги вибирали наших отців князями».
Промовець явно прагне збудити в слухачів почуття поваги до своєї віри, до релігійного обряду і взагалі до способу життя русичів. Таким чином промова сповнюється пафосом самоствердження. Звернення до історичного минулого викликане прагненням піднести ще вище цей пафос, наповнити його новим змістом. Наше минуле теж славне, стверджує волхв; ми не гірші за готів та «новоявлених» варягів, продовжує він. Навпаки, вони «вибирали наших отців князями», тобто були нашими підлеглими.
Цей спогад про минуле немовби дає поштовх для розвитку історичної теми. Так, були «січі люті». Приходили римляни з метою завоювати нас, проте ми вистояли й «відігнали їх від землі своєї». Греки «хотіли підкорити нас біля Хорсуна». І тут русичі вистояли, не зламалися, не пішли в рабство. Навпаки, самі примусили греків іти до нас із миром, торгувати з нами. Проте, наголошує промовець, не треба довіряти грекам, які постійно «шукали в нас слабинку, шукали можливості в неволю взяти». А тому й не треба послаблятися, треба завжди бути готовим захистити себе.
Є в «Слові о полку Ігоревім» образ Діви-Обиди, яка, на думку багатьох дослідників цього твору, уособлює нещастя, горе, скорботу, що супроводжують кожну поразку від ворогів:

Встала обида в силах Даждьбожого онука,
вступила бідою на землю Трояню,
заплескала лебединими крильми на синім морі біля Дону, –
плещучи, збудила привільні для себе часи.18

Думається, цей образ належав до усталених персоніфікованих образів-символів, входив до образного арсеналу волхвів-проповідників, і звідти був узятий автором «Слова...»:

І хай не встане Обідоносиця Дажбожим внукам,
які в яругах про ворогів дбали...

Ці слова треба розуміти так: хай ніколи поразка з її нещастям, горем та скорботою не прийде до русичів – Дажбожих внуків, які доблесно билися з ворогами («про ворогів дбали» – метафоричний вислів з дещо іронічним сенсом).
Промовець продовжує: ми не гірші за наших предків, бо так само, як і вони, здобуваємо, перемоги: «...у сине море скинули з берега готів тих і проспівали над ними переможну пісню хвали». Важко сказати, про яку саме перемогу йдеться. Далеко не всі походи й не всі перемоги наших предків були зафіксовані в анналах історії. Але достеменним є те, що такі переможні походи були. Цілком можливо, що в даному випадку згадана визначна перемога слов'ян у Криму, про яку йдеться у В. Ключевського: «велике руське військо із сильним князем Бравліном на чолі, полонило країну від Корсуня до Керчі, після десятиденної битви взяло Сурож (Судак у Криму)»19. Подія ця відбулася в першій половині IX століття. Готи ж, як відомо, проживали в Криму. Про них, до речі, є ще згадка в «Слові о полку Ігоревім». А якщо взяти до уваги, що в проповіді йдеться про варягів, як про «новоявлених», тобто таких, що лише недавно, з'явилися на Русі, то прив'язка аналізованого тексту до першої половини IX століття є цілком обґрунтованою (саме в цей період на східнослов'янські землі почали прибиватися варяги).
Відзначимо одну з важливих особливостей проаналізованих фрагментів, а саме: волхв-проповідник дуже вправно володіє риторичними прийомами, серед яких чи не найбільш вражаючим є його вміння опредмечувати вислів, надавати йому зорової образності. Він не говорить: прийшли римляни завойовувати нас – такий вислів був би позбавленим образного сенсу, а тому й малоефективним у плані впливовості на слухача. Він говорить: «І прийшли з возами своїми і залізною зброєю і посунули на нас». Сприймаючи цей вислів, слухач, звичайно ж, побачить внутрішнім зором прихід римського війська з його бойовими колісницями та «залізними» фалангами.
Подібних образних вставок не так і багато, проте вони вельми функціональні в плані образного оживлення тексту.
Але риторичне вміння волхва-проповідника найвиразніше виявилося в композиційній побудові проповіді. Вона й справді побудована блискуче. Це стане зрозумілим, коли простежити за поступовим піднесенням головного пафосу проповіді, його градації у фінальній частині. Тема краси вірування, краси обряду, так само як і тема славного історичного минулого, вже вичерпана, її подальша експлуатація в даній промові не має сенсу. Тому оратор удається до нових засобів. Один із них – звертання до образу Матері-птиці, як до захисниці племені:

І Мати співала, тая красная птиця,
яка несла пращурам нашим огінь для домівок їхніх.

Мати-слава, Матір-Сонце, Мати-птиця Божа, а іноді й просто Мати наша – часто згадуваний у «Велес книзі» міфічний образ тотемного птаха, який був покровителем народу. До Матері-птиці зверталися у хвилини небезпеки – вона завжди прилітала на допомогу. Ось один із таких випадків:
 

Отож розбиті ми були римлянами і настигнуті готами
і (лишились) між двома огнищами тліти і згорати.
А тут настала велика біда: жнива наші спалені,
і нічого не лишилося, крім диму і попелищ.
Тут бо прилетіла до нас птиця божеська і сказала:
«Відійдіть на північ і нападете на ворогів, коли вони
підуть на села наші».
Опісля так і було. Зробили вигляд, що йдемо на північ,
а (потім) напали на них і розбили їх (д. 6а).

Мати-птиця не лише захищала народ від поразок, а й, коли треба, закликала його до боротьби:
 

Що візьмемо від греків, те й будемо їсти;
а не візьмемо – не будемо їсти.
Бо Мати наша співає над нами, (виділення моє. – Г.К.)
І мусимо стяги наші дати вітрам тріпати.
І кіннота, степами скачучи,
нехай порох підіймає воєнь за нами,
і ворогам дамо дихати ним (д. 7г).

Праукраїнці свято вірили в Мати-птицю, були глибоко переконані, що до її голосу треба прислухатися, бо в тому, що вона співає, було їхнє спасіння:

Ідемо, бо Мати наша співає пісню ратну,
і мусимо стати послухати її,
аби самим не їсти трави і худобу грекам не давати.

Наведених уривків цілком достатньо для розуміння того, наскільки значущою для наших пращурів була віра в Мати-Птицю.
Борис Яценко вважає, що Мати-«красная птиця» – це журавель, лелека. До цієї думки його підштовхнула вказівки, що «красная птиця» «несла пращурам нашим огінь до домівок їхніх...». «В українському народі, – говорить він із цього приводу, – живе повір'я, що птах, який приносить вогник нового життя у сім'ю, а в гніві може навіть спалити оселю, – це лелека. Жоден птах на Поліссі не користується такою популярністю і повагою, як лелека (чорногуз, бусол та ін,)... Цілком очевидно, що лелека зіграв винятково важливу роль у формуванні світобачення українського народу»20.
Таким чином, згадка про Мати-красную птицю є сильним знаковим образом, що допомагає промовцю емоційно вплинути на слухачів. Вони відчувають себе членами обраного племені, які захищені тотемом – захищені верхніми божеськими силами. Саме з цього образу починається фінальна градація пафосу. Його апогей припадає на слова:

 

То глянь, народе мій. який ти захищений і численний,
і не збочив через втрати свої, і не спустився до ряду.

Це, можна сказати, вибухові рядки. Емоції все піднімалися, допоки не прорвалися високим емоційним сплеском. Цьому суттєво посприяло звертання, в якому відчувається такий не характерний для авторів «Велес книги» ліризм, – «народе мій»! Цей ліричний порив породжений усією попередньою схвильованою розповіддю. Зараз, на кульмінаційній точці свого піднесення, цей пафос самоствердження набув найвищого вияву.
...Вогнище палає, висвітлює людей, що напівколом сидять і слухають мудрого волхва. Він хвилюється й відчуває відповідне хвилювання своїх слухачів. Вони вірять цьому найавторитетнішому старотцю. Він відчуває їхнє довір'я, відчуває, як кожне сказане ним слово доходить до них. «Народе мій» вирвалося не випадково. Це був один з моментів духовної близькості вождя та його народу.
Промовець завершує своє слово. Зараз він проголосить узагальнюючу думку: треба поважати самих себе, бути гордими й не уникати боротьби з ворогами, народ завжди сильний упевненістю в собі.
Не випадково, завершуючи промову, волхв наголосив, що , всі перемоги його народу були здобуті «завдяки жертві юнацькій і дівочій», Звертає на себе увагу те, що в аналізованому тексті тричі згадується юнацтво. Треба думати, що проповідь була дійсно зорієнтована на молоду аудиторію. І це відповідає нашим фантазуванням про якийсь святковий день, коли відбувалися ігрища, де юнаки демонстрували старотцям свою готовність бути воїнами, захисниками своєї землі. Проповідь проголошувалася або ж проспівувалася речитативом – хто зна! – при завершенні свята. Тож слухачами були переважно молоді люди.
Результати проведеного аналізу збігаються з попередніми. Висновок такий! маємо справу з високоорганізованими творами словесного мистецтва. Це вже істина, яку треба прийняти й осмислювати. Її усвідомлення змушує нас радикально змінювати свій погляд на культуру праукраїнців дохристиянської епохи. І йдеться не ліній про культуру слова. Рівень культури слова адекватний рівневі духовності. Чим пояснити, наприклад, постійне прагнення авторів «Велесової книги» підкреслити свою рівність із греками та римлянами? У порівнянні з ними в них немале комплексу неповноцінності, навпаки, вони шукають найменшу причину наголосити на своїх військових перемогах над ними. Іноді йдуть далі – висловлюють задоволення від своїх досягнень у будівництві храмів, які, на їх думку, переважають за своєю красою храмові споруди греків: На превеликий жаль, у нас фактично немає підтверджень архітектурно-будівничих досягнень наших пращурів у дохристиянський період. З тогочасного культурного простору до нас дійшло Лише слово «Велесової книги», що здатне багато розповісти про духовний світ праукраїнців і насамперед про їх дужий інтелект, завдяки якому вони достойно почувалися в тогочасному світі. Як бачимо зі щойно проаналізованого тексту, волхв-проповідник дуже тонко, із застосуванням витончених прийомів словесного впливу, навчав свою паству поважати себе, свої звичаї та свою історію. Вочевидь, добре розумів, що в цій самоповазі криється один із чинників самоствердження його народу в цьому світі.
Про проекцію цього моменту на нас, сьогоднішніх, говорити не будемо. Бо надто вже вона є очевидною й актуальною.

«А відтак почалися межи русами незгоди і відособлення...»
Дощечка 8

А відтак почалися межи русами незгоди і відособлення,
і жаль став між ними.
І почали плакати і вирікати їм:
не йдемо за ними, бо там буде погибель наша;
і допечемося до тієї пори, коли не збуде од нас нічого.
Згадаймо про отця Ора і єдиний рід слов'янський;
а по отцю Ору сини його розділилися на трійцю, і так стало;
про руськолань і венедів, що розділилися надвоє;
та про борусів, які були розторгнуті на дві частини.
І тоді скоро мали і десять (частин).
А нащо гради городити і гряди влаштовувати, коли
маємо боярина Оглендю?
А той боярин Оглендя каже: «Як ото маємо ділитися до
нескінченності?
Та борусь єдина може бути, а не десять».
А родці і родичі ділилися і розходилися.
І багато разів ворог нападав на нас.
Маємо битися за своє, а не говорити, які у нас батьки.
Якщо маєш десяток корів і згинеш од ворога,
то мала од того учта.
А пребудеш у роді до кінця свого,
то з десятка може утворитися тисяча,
як тоді, коли той Оглендя водив корів по степах.
І ті, що говорять слова многі про родичів своїх
і самі себе возносять вище пращурів і Ора-отця,
то шкоду творять.
Не будемо їм наслідувати бо по шляху своєму не підемо.
По Гараріху пішли готи на північ і там зникли.
І Детеріх повів їх, і опісля не знаємо про них нічого.
А берендеї прийшли до нас і сказали нам,
що вельми великі утиски терпіли од ягів,
що стали на слід гунів.
А тако Болояр сказав їм: почекайте.
І ходив до них, і прийшов до них з п'ятьма тьмами
несподівано,
і побив ягів, розтрощив по всій країні.
Як волів, гнав їх і взяв корів їхніх, і худобу, і дочок, і
юнаків, а старших зовсім побив.
Ми – русичі і маємо гордитися походом нашим
і триматися один одного, битися до смерті правої.
На те ще згадаємо Дарія Перського, який на нас прийшов
і побив нас через наші роз'єднаність і усобиці.
А ось і варяги Рюрик і Аскольд усілися на межі нашій, і
паскудять нам на кордоні.
А ми нащадки роду Славуни, що прийшов до Ільми-ріки
і оселився з готами і тут був тисячу літ.
Пішли на нас колтове із залізом своїм
і, зустрівши нас, повернули до заходу Сонця.
І всі, чия тверда рука тримала нас,
змушені були відірватись од ріллі і взятися за мечі.
То страхи їм найшли на чресла їхні й одірвали од
землі нашої.
А ільмерці, дивлячись на те, не билися зовсім і загинули.
І нічого ми не могли зробити іншого,
бо Ільми не хотіли брати заліза до рук своїх і
боронитися од ворогів.
Такі роди краще ізсохнути мають,
аніж будуть їм інші наслідувати.
Грім гримить у небі синьому.
І маємо летіти на ворогів,
як ластівки швидкі і легкі.
А та швидкість – це ознака нова, руська.
І мету зараз маємо іншу, аби степ скіфський був за нами,
і всі бродяги в ньому щезли.
І тільки наші корови там ходитимуть
і наші родичі житимуть.
Бо колтове вчорашні – це сьогоднішні варяги і греки
(так звані елани);
І ті, хто не домислює до того,
суть їхні майбутні раби і піддані.
Борися, земле Руська, і борони себе,
щоб не була на тому корчі,
щоб ворогами не була захомутана і до вола прив'язана,
аби тягла його туди, куди захоче володар чужий,
а не ти хочеш іти сама.
Жаль великий із плачем тому, хто не дорозуміє слів цих,
і грім йому небесний,
аби повергся додолу і не піднявся вище.
Володарі наші єдино є Хорс і Перун, Яр, Купало,
Лад і Дажбо.
А коли Купало прийде у вінку,
що покладений на голові його,
сплетений із віття зеленого, і квітів, і плодів,
той же час маємо далеко до Дніпра і до Русі скакати.
Про смерть нашу не думаймо,
і життя наше на полі (бою) прекрасне.
Б'є крилами Мати наша Слава і велить нам іти до січі,
і маємо йти.
І нам ні до банкету, ні до їства борошняного, ні до
м'яса смачного,
і маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену,
доки не буде Русь вільна і сильна...
За той час, коли готи йшли на нас із півночі,
Германаріх домовився про союз із гунами і підтримав їх.
Отож маємо двох ворогів на два кінці землі нашої.
А той Болорев, хоч і мав досвід великий, завагався.
І тут Мати прилетіла і сказала йому,
щоб перш за все йшов на гунів і розтрощив їх, а тоді б
повернувся на готів.
І той так і зробив: розбив гунів, а се повернув на готів.
Там і вразив сина Германаріха і вбив його.

Читаючи цю пам'ятку, не раз зупиняєшся, щоб відзначити для себе красу того чи того вислову. Окремі з них вражають своєю мистецькою викінченістю й глибиною думки. Нема сумніву в тому, що за умови більш умілої пропаганди «Велесової книги», її глибшого вивчення в школі окремі з цих висловів набули б знаковості – тобто стали б широко вживаними словесними формулами-афоризмами. Саме тому, інтерпретуючи текст 8-ї дощечки, маємо намір приділяти окремим моментам, які виділяються красою вислову та згущеністю смислу, особливу увагу.
Наявна в тексті згадка про варягів Рюрика та Аскольда засвідчує, що текст було створено в IX столітті. Проте кілька фрагментів тексту, в яких ідеться про історичне минуле (ті фрагменти мають характер своєрідних екскурсів в історію), сягають IV-V століть н.е. Вочевидь, вони були введені в текст як давно сформовані історичні кліше, що передавалися від покоління до покоління у формі усних переказів. Зразу ж скажемо, що коментувати ті історичні екскурси дуже складно через їх довільність, набуту в багатовіковий період усного існування.
Головний пафос аналізованого тексту – заклик до єдності руських племен. Він довгий час варіюється, переходить з високої в низьку тональність, щоб знову набути піднесення. І так кілька равів – то спад, то стрімкий злет емоційної напруги. У другій половині тексту заклик до єдності цілком умотивовано переходить у вже знайомий нам з інших текстів «Велес книги» пафос самоствердження.
Перша фраза вводить читача в суть проблеми, що буде активно розкриватися в подальшому тексті:

А відтак почалися межи русаки незгоди і відособлення,
і жаль став між ними.

Краса цього вислову в його максимально можливій простоті, яка робить зміст прозорим та емоційно наснаженим, Інакше кажучи, маємо справу з геніальною простотою. Ця стислість, точність та емоційність вислову є ще більш очевидною й відчутною в оригіналі: «А тако ста мерзе русы распре а русобіціа а жале ста межи оны».
Перша частина фрази («А відтак почалися межи русами незгоди і відособлення...») – це прямо й точно подана інформація, що міститься в опорних словах «незгода і відособлення» («распре а оусобіціа»). Самі ж опорні два слова та їх поєднання створюють високоінформативний момент: руські племена та їх провідники між, собою часто не згоджуються, сперечаються, не знаходять спільної мови, а тому й відособлюються. Ідеться не про набуття сили через об'єднання різних родів і племен, а про її втрату через роз'єднання.
Думається, що тема єдності русичів, їх земель та племен, була актуальною задовго до того, як її виразив з могутньою художньою силою наприкінці XII століття автор «Слова о полку Ігоревім». Більше того, її актуальність не раз загострювалася в періоди, що були віддалені від «Слова...» на кілька століть. Думається, що заклик до єдності звучав з різних приводів безліч разів. Про це свідчить певна сформульованість і навіть ідіоматична сталість багатьох словесних висловів на цю тему. Зрозуміло, що ці властивості формуються в залежності від двох взаємопов'язаних моментів – 1) ступеня актуальності смислу, що потребує вираження, і 2) частоти його вираження.
Витонченою є певна сформульованість тих текстових моментів «Слова о полку Ігоревім», де засуджуються уособиці та звучить заклик до єдності. Наводимо їх у ритмічному перекладі Бориса Яценка:
 

Тоді, за Олега Гориславича, сіялось
і проростало особицями,
гинуло добро Даждьбожого онука,
в княжих крамолах вік людям вкоротився.
Тоді по Руській землі рідко ратаєве гукали,
та часто ворони грали,
трупи собі ділячи,
А галки свою річ говорили,
збираючись полетіти на поживу.
[...]
Усобиця князів на поганів погибла,
сказав-бо брат братові:
«Се моє, а те – моє теж».
І почали князі про малеє «се великеє» мовити,
а самі на себе крамолу кувати.
А погани з усіх сторін приходили з перемогами
на землю Руськую21.

Але повернемося до першої фрази тексту 8-ї дощечки. Її друга частина – «і жаль став між ними» – генерує глибокий художній смисл незгоди й відособлення обертаються бідою, що має сумно-тужливу емоційну забарвленість. «Жаль став між ними» – це зміна характеру стосунків між окремими людьми, родами, общинами, племенами. Мова йде про загальне емоційне забарвлення життя суспільства, яке перебуває в стадії болючого розпаду.
Надалі автор тексту немовби простежує за процесом утрати єдності, яка, за його твердженням, була притаманна «єдиному роду слов'янському». Сталося так, продовжує автор «Велесової книги», що «по отцю Ору сини його розділилися на трійцю» – на русколанів, венедів та борусів. Усі вони, у свою чергу, ще раз «розділилися надвоє». Незгоди та відособлення продовжувалися, – говориться в цьому екскурсі в історію. Усобиці тривали безконечно. В результаті – й тут подаються ті схеми та формулювання, що через два століття будуть повторені в «Слові о полку Ігоревім», – «родці і родичі ділилися і розходилися. І багато разів ворог нападав на нас».
А далі йде така повчальна сентенція:

Якщо маєш десяток корів і згинеш од ворога,
то мала од того учта.
А пребудеш у роді до кінця свого,
то з десятка може утворитися тисяча...

Це один із потужних аргументів на користь єдності. Його сила в наочності, за якою – простота й дохідливість.
Суть цієї повчальної сентенції в тому, щоб переконати слухачів в одній важливій істині: якщо ти сам відособлений, у тебе небагато змоги тримати навалу ворогів і твоя невеличка маєтність (десять корів) пропаде; в такому житті «мало учти» – тобто мало радості, мало сенсу, тому що ти одинокий, а від того й слабкий. І навпаки, якщо ти живеш не відокремлено від свого роду, то виживеш – «пробудеш у роді до кінця свого». І достаток твій набагато збільшіться – «з десятка (корів. – Г.К.) може утворитися тисяча»22. Свою думку автор твору пояснює на побутових, зрозумілих простому люду прикладах. Проте це не говорить, що в сентенції спрощений зміст. Вдумливий сучасний читач побачить у ній глибинний, гостро актуальний для нашого часу й нашої нації філософський смисл. Ідеться про проблему малоросійства, як проблему відсторонення від свого народу. Малоросійство, що є результатом багатовікового колоніального минулого та бездержавності, є головним чинником роз'єднаності українського народу, а від того – й головним чинником наших проблем. Цю проблему можна розуміти на різних рівнях. Скажімо, можна спостерігати, як через свою роз'єднаність народ ось уже кілька разів вибирає в парламент досить значну групу людей антиукраїнського, а значить, і антидержавницького спрямування. Зрозуміло, що в такому складі Верховна Рада як вищий законодавчий орган ніколи не буде працювати ефективно, забезпечуючи оптимальним законотворенням економічний та культурний розвиток молодої країни. Можна порівняти Україну з іншими країнами, зі значно консолідованішими народами (прибалтійські країни, Польща, Чехія, Словаччина тощо) і побачити, що вони розвиваються значно інтенсивніше.
Але є вищий, сказати б, філософський рівень осмислення цієї проблеми, коли розуміємо, що перебування «у роді», тобто міцна прив'язаність до нації, глибоке занурення в неї, є великим благом для людини, тому що в таких умовах вона формується як високодуховна особистість. Механізм такого формування визначається міцною «кореневою системою», завдяки якій людина відчуває глибшу прив'язаність до свого народу, а значить, і більшу відповідальність перед ним. Ось цей момент відповідальності є потужним чинником формування духовно багатого громадянина. Треба бачити й інше; глибока та розгалужена «коренева система» дає змогу активніше сприймати благодатний вплив національної культури й, відповідно, повніше самовиражатися.
Далі – новий екскурс в історичне минуле. Смислова інтенція цього екскурсу – показати численність та розмаїтість ворогів, з якими доводилося боротися русичам. Згадуються готи (князі Гараріх та Детеріх), яги, гуни. Це дуже характерний для авторів «Велесової книги» прийом звертання до історичного минулого з метою підкреслити свою військову силу та непереможність. Це не що інше як виховання історією.
Розповідь про блискучу перемогу русича Болояра, який «побив ягів, розтрощив по всій країні. Як волів, гнав їх і взяв корів їхніх, і худобу, і дочок, і юнаків, а старших зовсім побив», є прикладом воїнської звитяги, яку треба наслідувати новим поколінням русичів.
 

Ми – русичі і маємо гордитися походом нашим
і триматися один одного, битися до смерті правої.

Якось непомітно мотив єдності народу як важливого чинника його матеріального благополуччя та непереможності переходить у мотив самоствердження. У щойно процитованій фразі ці два мотиви перебувають в органічній єдності. Звертає на себе увагу лозунгова пафосність цих слів, їх певна ідіоматичність, готовність стати крилатим виразом.
А далі – знову виховання історією, смисл якого в прагненні переконати слухачів у потребі бути сильними й войовничими, завжди готовими залишити чепіги плуга і взятися за меч.
Згадується Дарій Перський, який «прийшов і побив нас через наші роз'єднаність і усобиці». Ще далі – різкий перехід від прадавньої історії (прихід Дарія Перського) до історії новітньої. Мовляв, то було давно, коли ще Дарій Перський скористався нашою роз'єднаністю й розбив нас, тепер інші часи, до нас прийшли нові вороги – «варяги Рюрик і Аскольд усілися на межі нашій, і паскудять нам на кордоні». Тут відчувається певна опозиційність авторів «Велесової книги» до київських князів, опозиційність, про яку писав Валерій Шевчук, маючи на увазі, що пам'ятка творилася переважно в Деревлянському князівстві, яке існувало не одне століття, і довгий період, аж до часів князя Ігоря та княгині Ольги, відстоювало свою незалежність від Києва.
Великим бажанням підтримати бойовий дух народу викликана різко критична згадка про дружне до русичів плем'я ільмерців, що не виявляло особливого прагнення до самозахисту:
 

А Ільмерці, дивлячись на те,
не билися зовсім і загинули.
і нічого ми не могли зробити іншого,
бо Ільми не хотіли брати заліза до рук своїх і
боронитися од ворогів.
Такі роди краще ізсохнути мають,
аніж будуть їм інші наслідувати.

Чудово висловлена сентенція! Чітко сформульований закон виживання. Той, хто висловив його, добре розумів, що невміння чи небажання захищатися завжди призводить до поразок, після яких «ізсихання», відхід у небуття.
І знову простежимо за розвитком чи ж переливом смислів, що допоможе мам зрозуміти добре вмотивовану композицію даного твору. Спочатку – засудження незгоди й відособлення, що роздирали русичів. Пряме формулювання смислу посилюється екскурсами в історію, що виконують функцію прикладів-ілюстрацій. Далі – обґрунтування думки про необхідність захищатися, виборювати своє право на гідне та незалежне життя.
Вище процитований уривок – це негативний приклад того, якими не повинні бути русичі. А якими ж вони повинні бути? Автор дає таку відповідь на це:

Грім гримить у небі синьому.
І маємо летіти на ворогів, як ластівки швидкі і легкі.
А та швидкість – це ознака нова, руська.

Ще і ще раз перечитаймо ці рядки, вдумуючись у них. І в один момент зрозуміємо, який величезний позитивний заряд міститься в них. Їх автор володів прекрасною уявою, що відтворювала світ за законами краси. При цьому він залишався логічним, не відірваним від реалій.
Поява воїнів-русичів повинна бути раптовою, несподіваною і грізною – як грім у небі синьому. Вони повинні бути легкі, мобільні, швидкі – і все це, звернімо увагу (!), є «ознака нова, руська». Проповідник немовби сформулював програму для руського воїнства, визначив його стратегію й тактику. Швидкість та несподіваність нападу, легкість у маневруванні – це ази переможної військової тактики. Усі ці риси особливо важливі у відкритому степовому просторі, – а саме туди, як це стане очевидним з наступного фрагмента, будуть спрямовані загони русичів.
Ні, нам треба все-таки зрозуміти художню потенцію щойно проаналізованого фрагмента! Звичайно ж, самі по собі порівняння раптового нападу військового загону з громом у чистому блакитному небі, а його швидкого пересування по степових просторах – зі стрімким та легким летом листівок, є прекрасними в суто художньому сенсі. Але джерелами художньої енергії є не лише такі, хай навіть довершені, образні ефекти. Дуже важливим джерелом художньої енергії є сама особистість автора, його моральна позиція, темперамент, глибина розуму й сила чуття. У даному ж випадку за цими військовими настановами, що виражені в такій яскравій образній формі, треба бачити мудрого вождя, мислителя й поета, який для свого племені є не тільки духовним провідником, а й політичним та військовим лідером. Образ автора цього тексту надзвичайно привабливий своїм активним, мужнім патріотизмом. Він не «ллє сльози» за нелегку долю свого народу, не впадає у стан розпачу й безвольної розчуленості (о, скільки такого безвольного, розчулено-сльозливого патріотизму було в нашій українській історії!). Він не благає єдності, а вимагає її, спираючись при цьому на переконливі аргументи. Він навчає воїнів переможної стратегії. Він одночасно є людиною чину (дії) і блискучим проповідником, слово якого завдяки своїй логіці та емоційній наснаженості є для племені русичів могутньою організуючою силою. Погляньмо тільки, яке ясне, зрозуміле та принадливе завдання він ставить перед своїм племенем:

І мету зараз маємо іншу, аби степ скіфський був за нами,
і всі бродяги в ньому щезли.
І тільки наші корови там ходитимуть
і наші родичі житимуть.
Бо колтове вчорашні – це сьогоднішні варяги і греки
(так звані елани);
І ті, хто не домислює до того,
суть їхні майбутні раби і піддані.

Знайомство з наступними рядками переконує в художній геніальності автора цього тексту:
 

Борися, земле Руська, і борони себе,
щоб не була на тому корчі,
щоб ворогами не була захомутана і до воза прив'язана,
аби тягла його туди, куди захоче володар чужий,
а не ти хочеш іти сама.

Тих, хто ставить під сумнів думку про виняткову художню силу цих рядків, просимо дати відповідь на таке питання: чи можна знайти в нашій і не тільки в нашій художній літературі слова, які з такою ж вражаючою силою висловили б смисл цінності для народу волі? Виняткове, чудово виражене волелюбство! Проповідник прагне, щоб висловлена ним думка про необхідність будь-що зберегти свою волю дійшла до кожного одноплемінника. Автор так глибоко усвідомлює цінність волі для свого народу й перебуває від того на такій моральній висоті, що йому шкода людей, які так і не спромоглися зрозуміти всю значущість вільного життя. Той, хто не пройнятий прагненням до Волі, є, на думку проповідника, людиною нікчемною, ницою, навіть не вартою життя:

Жаль, великий із плачем тому, хто не дорозуміє слів цих,
І грім йому небесний,
аби повергся додолу і не піднявся вище.

Аналізуючи текст цієї дощечки, все частіше приходимо до думки, що його, автор як проповідник виконував одне завдання, а саме: морально готував свій народ до військового походу на південь. Наступні слова нам чітко вказують, що похід мав розпочатися десь після свята Купала – тобто в середині літа:

А коли Купало прийде у вінку,
що покладений на голові його,
сплетений із віття зеленого, і квітів, і плодів,
той же час маємо далеко до Дніпра і до Русі скакати.

А далі – психологічна підготовка до майбутніх жорстоких битв:

Про смерть нашу не думаймо,
і життя наше на полі (бою) прекрасне.
Б’є крилами Мати наша Слава і велить нам іти до січі,
і маємо йти.

Це своєрідна психотерапія, завдання якої полягає в переборенні природного страху, перед смертю («про смерть нашу не думаймо»), у «ствердженні краси боротьби за рідну землю («...і життя (наше на полі бою прекрасне»), у переконуванні, що необхідність військової боротьби освячена верхніми, божественними силами й насамперед Матір’ю Славою, яка є захисницею племені. Трохи нижче, в завершальній частині твору, йдеться про провідницьку місію Матері, що підказала русичу Болореву правильне тактичне рішення («І тут Мати прилетіла і сказала йому, щоб перш за все йшов на гунів і розтрощив їх, а тоді б повернувся на готів. І той так і зробив...»).
Заклик до самопожертви в ім'я вільної та сильної Русі – гідний акорд у звучанні цього високо патріотичного твору:

І нам ні до банкету, ні до їства борошняного, ні до
м'яса смачного,
і маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену,
доки не буде Русь вільна і сильна...

Останній історичний екскурс, у якому йдеться про боротьбу з гунами та готами в композиційному плані видається зайвим, бо твір, уже «вичерпав тему» й остання, завершальна крапка вже фактично була поставлена. І хто зна, може й справді цей фрагмент належить до іншого твору іншої дощечки, і сюди потрапив випадково. Твори «Велесової книги» через специфічність запису не так просто відмежовуються один від одного.

«Се бо видів сон...»
Дощечка 19

Се бо видів сон у Наві.
І тут огненного блиску вийшов з неї змій дивний і
охопив землю.
І тече кров з неї, і той лизав її.
І се прийшов муж сильний і розтрощив змія надвоє – стало два змії.
І розтрощив ще – і стало чотири.
І тоді заволав муж до богів за поміччю.
І ті прийшли на конях з неба і того змія вбили.
Се бо та сила не людська, бо чорна є,
і сей змій – то вороги, що йдуть з півдня, себто
Боспору.
Збиті й відкинуті ратями дідів наших,
хочуть греки оточити землю нашу.
Але не дамо, бо пожнив'я ті наші, і не попустимо.
А створіння те, змій, є погибель на нас.
Мусимо битися і життя покласти за землю нашу.
А та простяглася бо од нас до полян і дреговичів;
і руси сягають аж до моря і до гір, до степу південного,
і се руси.
І тільки од русі маємо допомогу, бо ми Дажбожі внуки.
Молимо патаре Дяіс, що той ізведе огінь,
який Мати-Слава принесла на крилах своїх праотцям
нашим.
І тут пісні співаємо біля вогнищ вечірніх.
І повідаємо старі слова слави нашої про святе
Семиріччя наше,
де наші отці гради мали були,
і віддали ту землю, до землі іншої одійшли.
І мали в часи ті державу,
і в давнину мали Голунь нашу,
і гради, і села, і вогнища, що утворювали землю.
Тож умиємо тіла і душі наші,
бо мали уділ русів Голунь,
яка була сильна і на ворогів страх уміла наводити.
Се бо з часів Кисеня ходили вівці там,
і та земля по днях тих була украдена од нас...
Вони ж (греки) творять інше, аби нас од стародавностей
одвернути.
І те бачимо і руку тримаємо на вас,
аби знали, що лютий день іде і крові хоче
І ту проллємо на землю свою русу...
Се Руса града каміння волають до нас
І се ми маємо йти і дивитись у вічі смерті...
Піде син мій і умре за них...

Для глибшого сприйманий цього тексту необхідно увиразнити кілька опорних моментів. По-перше, всі попередні здійснені ними інтерпретації однозначно переконують, що на кожний текст треба дивитись як на проповідь. Виходить, маємо справу з ораторськими текстами. Але при цьому – і це вже другий опорний момент – необхідне одне важливе уточнення: тексти «Велесової книги» так густо пройняті образно-чуттєвим субстратом, що вони фактично є художніми творами. Саме тому чи не головною поетикальною особливістю текстів цієї пам'ятки є органічне поєднання ораторських (риторичних) прийомів із суто художньо-образними засобами.
Третій опорний момент стосується ідейно-тематичного спрямування пам'ятки. Вище проаналізовані тексти засвідчують прагнення русичів оволодіти Причорномор'ям. Пояснити це можна тяжінням наших предків до причорноморських степів як до краю з благодатними природно-кліматичними умовами. І дійсно, в текстах «Велесової книги» зустрічається чимало місць, позначених нехіттю до північних країв, з їх холодними зимами та «безкормицею». І навпаки, в багатьох текстах буквально поетизуються причорноморські степи з їх сонячністю та «жирними» травами.
Проте була й інша причина постійної боротьби наших предків з греками, які колонізовували північне побережжя Чорного моря. То було зіткнення двох релігій – релігії наших предків та християнської, яка поширювалася з Візантії й активними носіями якої були грецькі колоністи.
Узявши до відома всі ці три опорних моменти, ми й справді глибше сприймемо текст.
Так, це проповідь. Темпераментна й талановита, її талановитість у стислості, в тій енергетичній силі, яка дійшла до нас крізь ріки, не втративши при цьому своєї першопочаткової напруги. Джерела цієї сили – в могутньому темпераменті волхва-проповідника, в його високому патріотичному чутті та яскравій образній уяві. Усе це «ввійшло», закодувалося в текст, а тепер при його сприйманні відновлюється в первинній свіжості – розкодовується.
Свою проповідь волхв почав з розповіді про сон, який він побачив «у Наві» – гадаємо, що наші предки прирівнювали сон до Нави, тобто світу нереального, потойбічного, яким є світ померлих.
Сон символічний. Змій вийшов з огню й повзе по землі, лиже кров, що виступає з неї. Прийшов муж – розтрощив його, і стало два змії. Розтрощив і їх – стало чотири. Муж відчув свою нездатність перемогти змія і звернувся за допомогою до богів, і ті допомогли – примчали на конях з неба і вбили змія.
Така ось-картина, такий сюжет.
Далі йде коротке, але вичерпне роз'яснення символічного змісту цієї картини: «...і сей змій – то вороги, що йдуть з півдня, себто Боспору». У фольклорі багатьох народів знайдемо чимало «страшних» зображень змія та єдиноборств із ним. Тож може здатися, що нічого особливо нового і талановитого не варто вбачати в цій картині. Так ні ж. Художня сила зображеної картини у випромінюваному емоційно-смисловому враженні розповсюдження ворожої загрози: змія вбивають, а він від того тільки розмножується, стає все небезпечнішим. І тільки втручання верхніх сил допомагає якось захиститися від його страшного наступу. Загроза, переконує проповідник, дуже серйозна. Звідси й висновок: «Мусимо битися і життя покласти за землю нашу».
Бойовий дух буде міцнішим, якщо народ усвідомлює силу та велич своєї землі-батьківщини. Тому волхв і вдається до такого величного просторового зображення землі, яку заселяють давньоукраїнські племена:

А та простяглася бо од нас до полян і дреговичів;
і руси сягають аж до моря і до гір, до степу південного,
і се руси.

І тут же проповідник створює відчуття єдності всіх племен, що населяють цей величезний простір. Ця єдність ґрунтується як на етнічній близькості («і тільки од русі маймо допомогу»), так і на єдності віри («...бо ми Дажбожі внуки»).
Пафос самоствердження наростає. Іде традиційна згадка про Мати-Славу як про надійну захисницю русичів, про ритуальне співання пісень «біля вогнищ вечірніх» – думається, що це було поетичне, радісне, об'єднуюче дійство. Застосовується й такий поширений в авторів «Велесової книги» прийом, як звертання до славних сторінок історії. У даному Випадку історичний екскурс сягає дуже далеко – аж до Семиріччя, тобто до часів Ісходу праслов'янських племен (на думку деяких учених, Семиріччя знаходилося в Середній Азії). Особливо важливою видається згадка про Голунь як про центр великої праслов'янської держави. Зараз учені все більше схиляються до думки, що укріплення Голунь було розміщене дві з половиною тисячі років тому в районі всесвітньо відомого Більського городища, що на теренах сучасної Полтавщини й Сумщини. На думку археологів, Голунь була великим, можливо, найбільшим у тогочасній Європі містом, укріпленим восьмиметровим земляним валом, частоколом і глибоким ровом. Щоб побудувати таку споруду, свідчать фахівці, необхідно було не менше 50 тисяч чоловік. В аналізованому тексті відчувається захоплене ставлення до Голуні, «яка була сильна і на ворогів страх уміла наводити». Треба обов'язково звернути увагу на слова, які засвідчують релігійний характер експансії греків: «Вони ж (греки) творять інше, аби нас од стародавностей одвернути».
Текст завершується кількома короткими фразами. Вони звучить як заклики, що завершують промову. Це вже суто ораторський прийом, спрямований на створення сильного прикінцевого враження:

Се Руса града каміння волають до нас.
І се ми маємо йти і дивитись у вічі смерті...
Піде син мій і умре за них...

Думається, у фінальній частині промови волхва прорвався такий лірично-особистісний мотив: мовляв, я не тільки вас закликаю до смертельної боротьби з ворогами нашої віри, а й сина свого посилаю на битву, хоч і знаю, що там його чекає загибель.
Таке ось емоційно вражаюче завершення проповіді...
 

«Рушайте, браття наші...»
Дощечка 37б

Рушайте, браття наші, племено за племеном, рід за родом
і бийтеся за себе на землі нашій,
яка належить нам і ніколи іншим.
Се бо ми, русичі, славимо богів наших співами нашими,
і танцями, й ігрищами, і видовищами на славу їм.
Се бо сядьмо на землю
і візьмемо її до рани своєї,
і натовчем (землю) до неї.
А як по смерті своїй станемо перед Мар-Морією,
та щоб сказала (та): «Не можу винити того,
яко наповнений землею,
і не можу його одділити од неї».
І боги, що там є, скажуть тоді:
«Се русич і залишиться ним,
бо взяв землю до рани своєї
і несе її до Нави».
В ті часи, після Кия, князями обирали багатьох отців,
а князі окремі і всякі після князювання ставали на вічі
простими мужами.
І так ставала земля розквітлою,
і вибрані князі дбали про людей і хляби,
одержували і їжу, і всякий пожиток од людей своїх.
Нині маємо інше: і князі полюддя беруть,
і синам владу передають –
од отця до сина і аж до правнука.

Текст цієї дощечки складається з двох різнотематичних частин, між якими немає ні логічного, ні бодай якогось асоціативного зв'язку. За своїм змістом ці два фрагменти є абсолютно різними текстами, кожний з яких є фактично окремим твором. Перший твір складають 16 рядків, другий – 8.
Свій аналіз першого твору проф. Володимир Шаян назвав «Таїнство грудки землі».
Початкові слова твору є традиційними для «Велесової книги». Вони звучать як заклик до військового походу з метою захисту своїх земель:

Рушайте, браття наші, племено за племенем, рід за родом
і бийтеся за себе на землі нашій,
яка належить нам і ніколи іншим.

Заклик і справді традиційний для текстів «Велесової книги», проте його виконання має, сказати б, свою родзинку. Який простір, яка широчінь рідної землі, яка могутність збратаних родів і племен відчувається в заклику «Рушайте, браття наші, племено за племеном, рід за родом...»! Якою рішучістю будь-що захистити свою землю пройняті слова, що вона «належить нам і ніколи іншим»!
Наступні слова цікаві в тому плані, що дають нам важливу інформацію про характер вірування наших предків. Вони чітко вказують на широкий спектр релігійної обрядовості. Її не можна зводити тільки до гуртових молитов на капищі. Усі, чи майже всі, гуртові дії (співи, танці, ігрища та різного роду видовища) були позначені релігійною обрядовістю, тобто виконувалися на честь богів. Згадка про обряди є не випадковою, бо таким чином готується поява розповіді про один важливий обряд. Ось він:

Се бо сядьмо на землю
і візьмемо її до рани своєї,
і натовчем (землю) до неї.

У чому сенс цього обряду? Власна рана наповнюється землею, власна кров змішується із землею. У багатьох народів обряд побратимства двох чи більше людей відбувається як змішування їхньої крові. Роблять на своєму тілі невеликі надрізи і кров, що з'явилася від того, змішують. З цього легко провести паралель: прадавні українці, змішуючи кров зі своєю землею, немовби назавжди зріднювалися з нею. Русич, який пройшов цей обряд, заслуговує на особливу прихильність богів. Душа померлого русича стає перед Мар-Моріею – темною силою смерті. Мар-Морія відмовляється судити русича:
 

«Не можу винити того,
яко наповнений землею,
і не можу його одділити од неї».

І тоді боги скажуть:

«Се русич і залишиться ним,
бо взяв землю до рани своєї
і несе її до Нави».

Вочевидь, залишитися русичем там, у Наві, тобто в царстві померлих, – висока честь. Боги, як бачимо, на цьому суді зразу ж пізнають русича в людині, що пройшла обряд споріднення зі своєю землею. Вони дуже прихильні до неї.
Володимир Шаян порівняв цей посмертний суд душі з подібними судами з міфологій інших народів. «Посмертний суд душі, – читаємо в його «Вірі предків наших», – побачимо в різних народів і віруваннях. Найбільш відомий посмертний суд у Єгиптян. Там серце покійного важать на вазі. Коли воно легше від одного пера, тоді душу покійного перепускають у дальшу подорож у країні духів праведних. Коли ж його серце важке, себто переважує вагу пера, то це знак, що душа є важка від злочинів. Його душу не пропускають до дальшого життя, але її проковтує зловіщий звір всезнищення. [...]
Але ніде я не стрічав такого благородного суду, як Суд Перуна.
Грудка Землі, зрошена живою ще кров'ю Героя – це його паспорт до неба. Цей паспорт не можна купити на «відпусті», як у середньовіччі. Його ціна – це кров, пролита за Батьківщину. Іншого свідчення його праведности йому не треба.
І знову зустрічаємо тут найрідніший елемент потрясаючої до глибини душі сили...
Бо ж пам'ятаємо, що ранені Козаки затулювали рану грудкою Землі. Вона затримувала кров... або... Цю грудку землі забирав Козак із собою до небес!
Це є ОСВЯЧЕННЯ КРОВ'Ю»23.
Другу тематичну частину тексту теж варто розглядати як окремий літературний твір, головна ідея якого полягає, говорячи сучасною мовою, в прославленні демократичного державного устрою. Раніше, стверджує автор, князями обирали багатьох отців. Коли ж їх переобирали на віче, то князями ставали інші люди, які намагалися зробити все можливе для покращення життя людей. І від того «ставала земля розквітлою...». Перед нами – стисло викладена концепція ідеального демократичного устрою, який постійно саморегулюється. Автору не до вподоби, що такий справедливий та економічно ефективний устрій відійшов у минуле:

Нині маємо інше: і князі полюддя беруть,
і синам владу передають –
од отця до сина і аж до правнука.

Вражає літературна викінченість обох творів, що складають текст цієї дощечки. При мінімальній витраті словесного матеріалу – максимум змістовності. Є в цьому тексті те, що характерне для найбільш витончених художніх творів, – думка йде в глибину змісту, і тоді приходить відчуття, що він бездонний.
 

 

Приміки

1 Шевчук В. Загадкова "Велесова книга". – С. 71.
2 Шаян В. Наша священна книга // Велесова книга. – К., 1995. – С. 263.
3 Там само.
4 Лев Толстой про мистецтво – К., 1979. – С. 270.
5 Маланюк Є. Книга спостережень. – Торонто, 1962. – Т. 1. – С. 147.
6 Андрієвська Е. Інтерв'ю // Час. – 20-27 листопада 1998 р. – С. 13.
7 Див.: Содружество наук и тайны творчества – М., 1968; Художественное восприятие. – Л., 1971.
8 Див.: Клочек Г. ''Душа моя сонця намріяла..." Поетика "Сонячних кларнетів" Павла Тичини – К., 1986; Клочек Г. Поетика Бориса Олійника. – К., 1989; Клочек Г. Поетика і психологія. – К., 1989; Клочек Г. Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація. – К., 1998.
9 Пастернак Л. Как создавалось "Воскресенье" // Л.Н.Толстой в воспоминаниях современников. – М., 1960. – Т. 2. – С. 114.
10 Десниця – руки (застаріле, книжне).
11 Аркас М. Історія північної Чорноморщини. – Торонто, 1969. – Т. 1: Від найдавніших часів до початків формування Київської держави. – С 310.
12 Там само. – С. 309.
13 Там само.
14 Географическо-статистический словарь Российской империи. – С.-Петербург, 1873. – Т. IV. – С. 779.
15 Шаян В. Віра предків наших. – С. 50.
16 Шаян В. Віра предків наших. – С. 76.
17 Аркас М. Історія північної Чорноморщини. – С. 280-300.
18 Яценко Б. "Слово о полку Ігоревім" І його доба. – К., 2000. – С. 91-92.
19 Ключевський В.О. Сочинения в десяти томах. – М., 1987. – Т.1. – С. 145.
20 Яценко Б. Пам'ятки України-Русі V–ІХ століття // Велесова книга. – К., 1995. – С. 251.
21 Яценко Б. "Слово о полку Ігоревім" і його доба. – К., 2000. – С. 91-92.
22 Кандидат біологічних наук Анатолій Бегена неодноразово підкреслював, що своє багатство русичі вимірювали кількістю належних їм свійських тварин (див.: Бегена А. Природа у "Велесовій книзі" // Рідна школа. – 1998. № 7-8).
23 Шаян В. Віра предків наших. – С. 123-124.