Тарас Компаніченко: «Інколи я думаю, що оригінальність бути українцем скоро зникне» 27 травня 2007

Кобзар, бандурист і лірник Тарас Компаніченко – добре відома постать у колах, небайдужих до традиційної української культури. Причому згадані кола не обмежуються лише представниками старшого покоління. Завдяки яскравій персональній харизмі Тарасові вдається залучити в силове поле кобзарсько-лірницької музики все більше молоді, яка виявляє неудаваний інтерес до автентичних речей. Мабуть, саме тому Компаніченко є бажаним гостем на численних фольклорних та етно-рокових фестивалях, на яких виступає як сольно, так і зі своїми численними проектами – «Гуртоправці», «Карпатіанс», «Рутена Людентес» і «Хореа Козацька». Крім того, Тарас є учасником міжнародного хору «Академія традицій», що об’єднує багатьох митців із країн Центрально-Східної Європи. Своє головне завдання музикант бачить у тому, щоб продемонструвати привабливе, імпозантне обличчя давньої української культури, яка нічим не поступається визнаним світовим зразкам. І кожен сценічний виступ Тараса Компаніченка переконливо це доводить.

– Тарасе, з чого почалося Ваше захоплення музикою? Чи це був власний вибір чи бажання батьків?

– Мені здається, що початки цього були, безперечно, закладені батьками, які сприяли всесторонньому розвитку дітей. У нас у школі була римтіка, прекрасно викладали танці, я ходив на малювання у будинок піонерів, з другого класу викладали музику. Потім батько відправив мене вчитися грати на бандурі. Тобто існував гуманітарний підхід, але те, що ти дитині закладаєш, не обов’язково має спрацювати, бо маса людей ходили на музику. Все залежить від того, наскільки емоційно ти проникаєш у ці мистецькі сфери.

– Як відбувся перехід від захоплення до серйозної праці, що надалі стала основною?

– Це були страждання молодого Вертера, період пошуку самого себе. Хтозна, ким ти будеш: може, філологом або мистецтвознавцем? Я тоді вже закінчив художній технікум, і думав, куди вступати. Може, на фольклористику? Це був момент захоплення старовиною, дотик до певних археологічних пластів і пам’яток, які оточують тебе своєю справжністю. Тому зустріч із старосвітською бандурою в руках Миколи Будника виявилася для мене знаковою точкою на етапі вибору, чим займатися у житті. Я виконував той репертуар, яким найбільше цікавився. Це були пісні патріотичного спрямування, стрілецькі та повстанські.

– Як Вам тоді їх співалося, адже то були ще радянські часи? Ви мали проблеми через те, що виконували зоборонений і небажаний репертуар?

– Проблеми були однозначно, тому що я з 1988 року був у Гельсінській спілці. Молодь, яка прийшла туди, теж була різною. Головним було не те, чим ти займаєшся, а якою є твоя політична позиція. Якщо треба було заграти на з’їзді Руху або на поверненні політв’язнів Левка Лук’яненка, Миколи Матусевича чи Івана Кандиби, то ми це робили. Також виходили на Андріївський узвіз, могилу студентів-крутян чи Замкову гору і грали повстанських пісень, а потім влаштовували марші з прапорами. Це були невід’ємні атрибути. Ми виступали і в офіційних установах. Пригадую кобзарський вечір у Лаврі, який у 1988 році влаштовував Антолій Гришин. Я тоді заспівав «Визволяти братів-українців з московських кайданів» на хроматичній бандурі. Усі українці, які там були, встали, але все одно серед глядачів був якийсь «стукач», ідеологічний куратор цього заходу. Мені не дісталося нічого, як-то кажуть, на горіхи, зате дісталося Гришину, котрий так перелякався, і його можна зрозуміти. Однак це вже були такі часи, що органи не могли стежити за всіма речами. Багато людей уже серйозніше проявляли свої позиції.

Потім були поїздки з Миколою Будником і Михайлом Хаєм по Україні. Ми часто брали участь у політичних акціях, позв’язаних із визвольними змаганнями, грали на могилах січових стрільців. Головним завданням нашого тодішнього руху було повернути бандуру як похідний інструмент, який супроводжував тебе всюди, а не лише десь там, на концерті, коли вдягаєш білу сорочку, чорний костюм, виходиш і виконуєш прекрасні речі із західноєвропейської класики. Тому навіть на одному з інструментів, на якому я грав, Микола Будник написав: «Ця бандура зроблена з либідської вербички в часі руйнування самої річки, і хай ця бандура стане подругою подорожньою братам моїм і хай шашіль неслави не з’їсть її на стіні».

– Коли Ваше покоління прийшло на початку 1990-их, його метою було відродити кобзарське мистецтво і залучити до нього нову аудиторію. Які завдання перед собою ставлять кобзарі сьогодні?

– На жаль, мета та сама: щоб все ж таки цей інструмент не був якимось ексклюзивом. У нас є максималістські завдання, щоб інструмент був тим же, чим є уд в Туреччині, що заміняє гітару. Так, вона існує, її ніхто не забороняє чи витискає, але уд – це національний варіант інструменту. Інші сучасні завдання – через екзотику популяризувати бандуру, адже ті чи інші сучасні гурти використоують її у своїй творчості. З другого боку, для інтелектуалів, які часто не слухають попсу, ми працюємо в сферах акустичного звучання, автентичного відтворення пам’яток давньої музики від XIII до XVIІІ сторіч. Це те, що обертається у моєму маленькому королівстві чи царстві.

У постмутні 1990-ті, коли треба було знаходити собі місце в житті, люди просто перестали робити інструменти. Перед ними постав вибір: чи займатися фахово кобзарством, чи займатися тим, на що ти вивчився? Більшість із них залишили це мистецтво у сфері любительства і відверто сказали собі: «Я не буду цим займатися серйозно». Але все одно вони залишаються певним клубом чи братством, яке може мати добрий критерій оцінки твоєї діяльності або тих людей, які живуть з цього і живуть цим. Я би цих речей не розрізняв. Мені робили якісь закиди, що, мовляв, Будник жив цим, а ти, мовляв, живеш з цього. Пардон, щоб жити з цього, треба мати сміливість. Треба було пережити мутні 1990-ті, коли начебто все усім потрібно, але насправді нікому не потрібно, коли маса концертів просто безкоштовно, такі речі часто трапляються і досі. Це великою мірою служіння. Тому якщо є добре оплачувані гонорарні концерти, я це сприймаю за нормальну компенсацію за служіння.

– Де Ви берете матеріал, який виконуєте: у бібліотеках чи фольклорних експедиціях?

– Я працюю в архівах, увесь час слідкую за букіністичною літературою, за тими книжками, які виходять із давньої музичної культури, дещо перекладаю. Михайло Степаненко видав книжку «Українська фортепьянна музика XVI–XIX сторіч», там є деякі пам’ятки з клавірних табулатур, які зберегли нам давні танці чи дуже цікаві композиції, якщо говорити про давню інструментальну музику. Використовую польські джерела, те, що збереглося в Інституті фольклору та етнографії, тексти стародруків, записи Філарета Колеси, Климента Квітки, Порфирія Демуцького, тобто це безпосередньо кобзарський матеріал. Поруч із цим увесь час іде наукова робота, для якої треба мати певний ступінь підготовки. І це теж продовження тієї думки: хто ми сучасні кобзарі, чи ми справді відповідаємо на запити нації? Я вважаю, що українська нація все ж таки інтелектуальна. І не «все ж таки», а таки інтелектуальна. У нас у радянський період була дозволена історіографія лише через призму Запорізької Січі, але через призму шляхетських родів не допускалася, оскільки поневолена нація не мала навіть гадки, що у неї колись була аристократія. Тому все підряд записувалося у розряд українських народних пісень і десь там, у приміточках, писали, що Михайло Старицький написав «Ніч яка, Господи, зоряна, ясная». Але про те, що Старицький походив із шляхетського роду, який дав нам і Людмилу Старицьку-Черняхівську, і Вероніку Черняхівську, прекрасну поетку, яка була зґвалтована і вбита у застінаках НКВС, не говорили. У нас був не лише Сковорода, який босий і голий ходив із ціпком. Йому ставили пам’ятники і казали, що «світ ловив мене і не впіймав», а що там далі була за риторика не знали. Сковорода був одинокий, як акин в шапці-бирці. Чому дозволяли казати, що він босий? Це робилося через призму вульгарного лівого сприйняття, бо покзувати те, що тоді поруч відбувався цілий культурний процес, було невигідно. І тому головне завдання нашого руху – продемонструвати красу давнього світу, сприяти інтелектуалізації простору, щоб через донесення пам’яток поезії та музики, можна було показати, якою була правдива історія і підтвердити існування імпозантої української культури. Ми не кращі і не гірші, ми були, тому що головний месидж імперії, яка пре через усі шпари і потужні канали: вас не було і не буде. І тому йде велика війна, справді, без пафосу. «Гримотить над світом зла битва за твоє життя, за твої права, Україно, ти моя молитва, ти моя розпуко вікова». Чому про це говорить Симоненко у 1960-их роках? Тоді «Перець» продавався у всіх кіосках «Союздруку», епічні твори Загребельного справді читали і співали Сосюру, а зараз взагалі катастрофа. Медіа-простір настільки засмічений чужоріджними елементами, які через мистецтво нав’язують нам імперські міфологеми. Але ми не повинні зациклюватися на цьому комплексі, тому що це ущербний момент. Я думаю, широта поглядів і широка позиція дозволить не скотитися в таку риторику, що ми будемо в комплексі постійного доведення власної гідності. Просто інколи я думаю, що оця оригінальність бути українцем скоро зникне. Ми будемо нормальними українцями. Я їжджу в акціях по Україні за Юрія Луценка і бачу величезну динаміку.

– Яким чином ми можемо нормально, без упереджень порозумітися з російською культурою і ліберальною інтеліґенцією? Як знайти точки дотику?

– Як ми це зробили з поляками? Польща захотіла самоочищення. У нас є українці, які хочуть все бачити через призму, щоб тільки нам було добре, у поляків теж вони є. І в Росії є такі люди, котрі мислять не про універсальне добро, а міркують на рівні свідомості давнього племені: коли моїх корів вкрали, – це зло, а коли я вкрав, – це добро. Уже сама крадіжка є злом. Тому вважаю, що на універсальних правдах і поняттях про вищі сфери можна порозумітись. Треба говорити про те, що є інтеліґенти, які можуть сказати «зась» імперській навалі, з цими відкритими людьми неважко, але вони відчувають себе у внутрішній еміґрації. Ми ж не проти російської чи будь-якої іншої культури, правильно? Я пам’ятаю, як напочатку 1990-их існувала така штука: перекладати чи ні твори поетів? Кричали: «Ах, який жах, яка ганьба, що ми Пушкіна читатимемо в перекладі!». А що ж такого? Ми ж Міцкевича читаємо в перекладах. Пушкіна ще за життя прекрасно перекладали українці – Левко Боровиковський, Гребінка. Знаючи мову, можна подивитися, наскільки це добра адаптація. У самій російській культурі є дуже цікаві явища. У них маса перекладених речей, які сприймаються, як власні. Ніхто не каже (науковці, звісно, знають), що Лермонтов переклав «На севере диком стоит одиноко сосна». Та це з Гайне! Або ще одна відома з дитинства російська пісня: «Когда я на почте служил ямщиком, был молод, имел я силенку, случалось же, братцы, в селенье одном любил я в ту пору девчонку». А цей же твір написав польський поет Сирокомля, існував ще й прекрасний переклад Старицького. Так, у нас є ті мости, через які ми можемо порозумітися з іншими культурами. Це знову ж таки писання представниками нашої культури творів цими мовами. У нас величезна російськомовна українська література. Але коли мені говорять, що «Шевченко писал на русском языке», то хочеться сказати: «Пардон, але Сковорода писав і латиною, а Петро Могила і Пилип Орлик – полською, Степан Яворський – церковнослов’янською і польскою, Галятовський – давньоукраїнською і польською». Польско-українські роди можуть ставати містком для поєднання. Наприклад, діти по батькові були поляками, а по матері українцями чи навпаки. Дівчата ходили до костелу, а хлопці – до православної або греко-католицької церкви. Тобто була етика взаємин, певний поділ, щоб не асимілюватися. Наприклад, дружина генерала Григоренка – етнічна росіянка, але син її, московський хлопчик, як розповідала Надійка Світлична, вивчив українську мову і став представиком українського руху. І мати його, росіянка, ходила до української церкви в Бондбруку, і там вона похована з Григоренком в Америці. Добре було б якби у нас російський рух очолювали такі люди, як Андрій Курков, бо ми ж хочемо, щоб Київ зберіг і російське обличчя, поруч із єврейським, польським, вірменським, грецьким... Але з Москвою у нас склалася унікальна ситуація, тому що їй властиве виразне невизнання окремішності, навіть такою інтеліґенцією, як БГ. Якось після Форуму видавців Михайло Бриних попросив мене заграти в «Синій пляшці» у Львові Гребенщикову думу. Я кажу: «Та не буду я йому нав’язуватися, гратиму для вас, а там, хто почує, той почує». Потім ми зустрілися з Гребенщиковим, він каже мені, прекрасно, добре, що ти цим займаєшся. А коли згодом я чую, як він говорить про те, що окремого українського культурного простору не існує, то мене шляки трафляють. Він – представник ліберальної інтеліґенції начебто, як можна такі речі заявляти?! Це ніяк не прикрашує людей, які тут мають певний авторитет і працюють як руйнівники цього простору.

– Коли Ви виступали на мітинґу опозиції 31 березня на Майдані і співали пісню «Ми сміло в бій підемо», у Вас було те відчуття Майдану, яке було 2004 року?

– Це було як відчуття перших ночей, перших мітинґів, коли тільки Київ вийшов, а потім усі підтягнулися. Туди прийшла прийшла справжня інтеліґенція, люди, які відповідають за слова і готові на жертовне служіння Україні. Той дух був там. Я з березня почав брати участь у цих акціях, але страх був все одно. Політики настільки цинічні, не просто за відчуттям, а за баченням, коли вони кажуть на чорне біле, на біле – чорне. Такі люди готові на все. Для них бог – це гроші. Ніякі цінності для них не важать. Вони себе відразу показали, як тільки мали мали можливість: і у ставленні до Голодомору, і до української книжки. Коли мої діти чують, що дублюється українською мовою фільми «Пірати Карибського моря» чи «Володар перстнів», вони кричать: «Тату, нарешті українською!», а Табачник тим часом нищить гуманітарний простір. І це очевидно. Ці речі не можна пропускати. У нас і досі комп’ютер не українізований! А Словаччина має слованізований «Windows». У нас абсолютно абсурдна ситуація: коли я викликаю таксівку і звертаюся українською мовою, мене весь час перекладають. «Вулиця Волоська», – кажу. «Какая, какая? Улица Волошская?», – перепитують. Я кажу: «Немає такої вулиці – Волошская. Є Волоська, це власна назва, вона не перекладається». Олейник – немає такого прізвища, є Олійник, і все тут. Ми ж не перекладаємо Сашко Гарматний чи Левко Грубий. Мені смішно було, коли Табачник на «Свободі слова» Немирю поправляв, що «Слуга двох господарів» – це «одно», а «Сивільський цирюльник» – це «совсем другое». Так от, Труфальдіно із Бергамо і Фігаро – це все один мотив, який називається в літературі на службі у двох панів. Так, автори різні, але сюжет той самий. Звісно, Табачник не читав про Труфальдіно із Бергамо, він його бачив по телевізору. Але все це з таким апломбом було скзано! Шановний, якщо ти не знаєш, просто мовчи, а не роби з себе метра і знавця давньої літератури. Я собі уявляю, як сміялася з нього інтеліґенція.

– Чи не тому, щоб змінити цю ситуацію, показати людям альтернативну культуру, Ви і берете участь у політичних акціях?

– Молодь, особливо в маленьких містечках, не має можливості почути щось вживу. Якщо до них хтось приїжджає, то це фанєрщики. А ми привозимо живий звук, класних українських виконавців – Марійку Бурмаку, «Мандри», «Гайдамаків», «Тартак», «Кому вниз», Тараса Петриненка, «Mad Heads» нещодавно підключилися, і це сприймається дуже добре. У нас велика нація від Рахова до Охтирки, всі говорять по-наськи, по-українськи. Мені люди дякували в Охтирці та Ромнах. Я вражений, що люди приходять, бо зараз почалися городи, до того ж дуже спекотно. Іноді у нас буває по три концерти на день. Люди дуже добре реагують на це, їм потрібна віра, вони хочуть свого у своїй хаті, на своїй землі.

Сергій Шебеліст, спеціально для «Арт-Вертепу»

Пов'язана інформація

• Новини 
  • Радіо Київ закриває програму «ВАРГАН»
  • Мазепа-2007 — ювілейний марафон кльової музики! (Перший день очима Святослава Зоркого та вухами багатьох)
  • Нотатки Форуму Видавців — 2006
  • Фестиваль мистецтв у столиці (без)духовності
  • Книжковому Клубу «Білокнижник» два роки!
  • Еволюція романсу
  • «Підпільні» камені рідної музики, або Знову про автентику, українську й не тільки
  • Олег Скрипка: Як рокер, що захищав свої культурні орієнтири, я програв
  • Едуард Драч: «Якщо ми хочемо покращити наше життя вже сьогодні, треба вже сьогодні змінювати своє мислення»
• Товари 
  • Тарас Компаніченко: Кобзарсько-лірницька традиція
  • Олег Скрипка: «Дух не вмирає, дух не згаса…»
  • Кобзарський цех: «Кто кріпко на Бога уповая…»

Коментарі

Тарасе. Дякую тобі за служіння.
Особисто мені ти дуже сильно допоміг.
Хай тобі щастить і дай Боже тобі здоров`я

Україна-рулить!
Геть табачників !

	Коментар:

27 липня — 18 серпня

Всеукраїнський тур
гурту «Sтереометрія»

Iншi події

 Експорт новин