Інтерв’ю з ночівлею (Розмова з письменниками: Андрієм Бондарем та Софійкою Андрухович) 21 грудня 2006

Андрій Бондар та Софія Андрухович — молоде подружжя літераторів. Інтерв’ю із ними мало розпочати наш із Арт-Вертепом проект знайомства із мистецькими парами в сучасному українському культурнім просторі.

Обоє — молоді й енергійні, веселі і приязні, доброзичливі. Подорож до їхнього Ворзеля (чи Кичеєва, досі не розумію) принесла мені море теплих вражінь і спогадів про невеличкий світ затишку і спокою, тепла і розуміння.

Андрій із Софією живуть разом уже два роки, але у садибу, куди я до них приїхав 7 грудня, перебралися всього за чотири дні до моєї візити. Отже, Андрій зустрів мене під будинком Пошти, провів таємничими вуличками до законспірованої хвіртки, як справжній Штирлиць постукав зашифровано у віконечко — і сталося. Хвилин десь так за тридцять я увімкнув диктофона:

Софія: Ну питай вже щось.

Андрій: Ні тяні різіну.

Андрій: (криком кричить) Ґава! Доріжка не для того, щоб її так мучили.

Олег: Я колись зустрівся із невідповідністю: читаєш вірші, майже закохуєшся у людину, здається: «Боже мій, хто це міг написати!» А потім зустрічаєшся, так би мовити, у реальному житті і, часто буває, — розчаровуєшся.

Андрій: Ну, і ти розчарувався, так?

Олег: Ні, я не про вас насправді. Я про…

Софія: Ти, напевно, хочеш спитати у нас один про одного. Типу, я спочатку читала Андрієві вірші і зачарувалася, а потім розчарувалася, і тому вийшла за нього заміж і поїхала в село…

Андрій: Бикам хвости крутити.

Олег: Приблизно із такої опери. Мені здалося, що у такій родині, як ваша, у молодих талановитих літераторів, які ще й одружені та живуть разом, отака-от якась відповідність чи невідповідність повинна впливати на особисте життя. Тобто, те, які ви на папері чи в інтернеті і які ви в реальному житті. Є щось таке?

Софія: Я щось не дуже розумію, про що ти питаєш.

Олег: Зараз я сам намагаюся зрозуміти, про що я питаю.

Софія: Є щось таке? — Є щось таке. Щось таке.

Олег: А яке саме?

Софія: Щось таке.

Олег: Ну от дивися. Є люди. І вони виявляються зовсім різними у реальному житті і у творчості.

Андрій: Тобто поокремо. Не разом, а окремо.

Олег: Поокремо. А коли двоє творчих людей живуть разом у реальному житті…

Софія: І ще й вони там одні, а там інші, то як ото їм чотирьом жити?

Олег: І що насправді відбувається.

Софія: Мені здається, що ця різниця у нас не настільки велика. Ну, тобто, наприклад у мене. То, що я пишу, насправді дуже подібне до того, як я живу. А ще є така річ, що література, то, що ми пишемо, на особисте наше життя не дуже впливає, тобто не бере участі у нашому побутовому житті. Це такі два різних, два окремих життя, які перетинаються, але одне одному абсолютно не заважають. Щось таке я сказала… Ну, тепер ти щось скажи (до Андрія).

Андрій: Для мене це взагалі якось… Я схильний змішувати реальності, і мені хотілося б, щоб те, що ми з Софійкою робимо, було просто адекватним. Адекватним сучасному життю, тому, яке ми переживаємо. Правда?

Софія: Нічо не ясно.

Софія: А я от це всьо сказала, і ніби в це вірила, а тепер подумала зовсім інше, і теж у це вірю: це не два окремі життя, а один комплекс.

Андрій: Одне. Так, одне. Це одне життя. Не можна ділити на літературне життя і на нелітературне.

Софія: (чистячи креветки) : Так, але ж усе одно ти цим займаєшся і час на це тратиш.

Андрій: Просто жити разом, мені здається, легше, коли є пара, в якій обоє хворі на СНІД.

Софія: О, або алкоголікам легше жити разом. Хто може бути щасливішим, ніж пара алкоголіків?

Олег: Їхні діти.

Андрій: Чомусь викликає здивування, коли у парі, а здебільшого так і трапляється, хтось нетворчий (умовно кажучи). Хтось робить собі ім’я і славу або заробляє гроші, а другий або уміляється і нічо не робить, або утримує письменника чи поета — ідеаліста, який ні хріна не робить в житті, крім того, що пише. Тобто…

Софія: (кричить) : Ей!

Андрій: (кричить) : Ґава! Курва-мать!

Софія: (до Андрія) Ти можеш трохи і тихше верещати.

Андрій: Тому…

Софія: Туди лимон треба? (про каструлю з макаронами, морепродуктами і сиром). Ти можеш потім це всьо теж писати. Це буде скандально.

Олег: Так, я просто усе це розшифрую і опублікую.

Софія: Так правильно. От якщо хочуть — хай знають всю правду-матку.

Андрій: (вчетверте намагаючись продовжити свою думку, але безрезультатно) Так! Матку. То про що ми? Про матку. (продовжує перервану Ґавою думку) Часто намагаються запитати, цікавляться: як там творча родина? Ну як може бути творча родина? Як звичайна родина, як будь-яка інша родина. (Софія багатозначно миє руки) Тому що будь-яка родина живе за тими ж правилами, із тією ж структурою взаємин: є почуття, є стосунки, все добре в людей… Або там — погано… А сказати, що література якось тисне або визначає спільне життя чи взагалі замінює життя… та нє. Часто спрацьовує суспільний стереотип про те, що письменник, поет чи прозаїк, хтось, хто пише, — то, умовно кажучи, істота, яка не ходить у туалет. Насправді мені здається, що навпаки — поет…

Софія: Найбільше ходить в туалет!

Андрій: Людина, яка найглибше переживає…

Софія: похід у туалет.

Андрій: (приречено) Так, похід у туалет. Найглибше переживає. Тобто вона не просто ходить срати туди, вона ходить срати з умислом.

Олег: Тобто вона ходить літературно срати.

Андрій: Ні-ні. Наприклад, для мене переживання реальності відбувається на тому бар’єрі чутливості, який робить його дуже повним і багатогранним. А той самий сусід, який живе через вулицю, цю реальність сприймає зовсім по-іншому. Я звертаю увагу на ті речі, яких він взагалі не бачить. І навпаки — він зверне увагу, які в мене, наприклад, шпалери в хаті. Я на його шпалери не зверну уваги. Але я…

Софія: А я зверну!

Андрій: Ну так. Тобто, це нормально. Різна оптика в людей, різні скельця. Нічого поганого в тому нема.

Софія: От просто — чого ми з Андрієм можем жити разом, хоч ми нібито і письменники обоє? Тому що письменники — вони ж-то різні. І що — якщо вже письменник, то що він має робити? За ним мають бігати фанати, а він буде благосклонний, і трохи відсторонений, і куритиме траву й сигарети, і каву буде пити зранку на голодний шлунок. І їсти багато м’яса, наприклад. А, і трахатись зі всіма підряд. Але ж насправді письменники різні. А ми з Андрієм трошки подібні темпераментами. Мені особисто кави не треба зранку. Але йому треба. Це я не про каву говорю. Я говорю про то, що нам непотрібні якісь такі шумні вєчірінкі і натовпи людей. Ми любимо собі сидіти,

Андрій: І нас щоб ніхто не чіпав.

Софія: А до нас щоб усі приходили в гості.

Андрій: Рідше виходити в місто, рідше бувати в тусовках, в барах. Просто ми дуже самодостатні, нам окремо кожного одне одному достатньо, тобто Софії достатньо Софії, а мені достатньо мене.

Софія: Так, от із цього все й починається.

Андрій: А разом — то взагалі — так достатньо, що просто інші люди непотрібні.

Софія: Якщо людині самій із собою добре, то їй буде добре, швидше за все, майже з усіма іншими людьми. А коли вона зустрічає ще одну людину, якій теж із собою добре, то їм вже двом удвох так добре, що аж страшно.

Андрій: Ми просто схильні до… Тобто ворогів, наприклад, у мене немає… уже.

Софія і Олег: Бо вони всі померли.

Андрій: Ні, вони не померли, вони живі, просто перестали бути ворогами. Десь роки два тому я дуже різко…

Софія: Гадость якась вийшла (про страву, яку вона готувала увесь цей час).

Андрій: Два роки тому…

Софія: Фу. Будем їсти це?

Андрій: Гризотту? Є різотто як гризотта.

Софія: Давай тарілочки.

Андрій: Які? Ті, кайфові?

Олег: На місці про кайфові тарілочки треба Тимофієві привіт передати.

Софія: Ну то нічого, якщо воно не дуже смачне, добре? (мило посміхається)

Андрій: Тому ми вирішили виїхати на село, розводити псів, хом’яків (останнє слово говорить голосніше (на нього падає логічний наголос) нахиляється до диктофону, а обличчя його набуває дивовижно осмисленого виразу. Всі сміються) . Вузьке коло знайомих…

Олег: Я вирішив і собі завести

Софія: хом’яка?

Олег: (тоном великого радянського вчителя) : Ні. Мишу.

Андрій: Мишу? Була в мене миша. Вони дуже коротко живуть.

Олег: А хом’яки?

Андрій: Хом’яки так само. Ти не встигатимеш просто плакати за ними. Одного заведеш, другого…

Софія: Будуть як рукавички.

Софія: А з іншого боку, дуже привчає до правди життя. Життя і смерть. Хом’яки помирають… Колись там і хтось з людей помре…

Андрій: У нас недавно була правда життя із котом, який помер, ми дуже переживали, я думав, що більше ніколи не заведу тваринку. А виявилося так, що минуло 40 днів з дня його смерті, і ми завели оце чудо (про ньюфаундленда Ґаву). Це теж містика абсолютна. Сорок днів…

Софія: Виделочки.

Андрій: Мені здається, що цей проект віддалення від шуму дуже сильно нам допоможе.

Софія: Навіть не те що від шуму… Я, наприклад, дуже люблю, коли до нас приходить дуже багато людей, і вони шумлять.

Андрій: Слухай, але ж то наші близькі люди!

Софія: Просто мені що потрібно? Щоб я могла дуже добре тих людей роздивитися і за ними спостерігати, милуватись ними. А це найкраще виходить робити у себе вдома. Тому ми сюди приїхали — щоб тут їх на лоні природи всіх розглядати. Ми ще тут всюди встановимо відеокамери…

Андрій: Лічильники Ґейґера… щоб вимірювати радіацію. І взагалі цих людей дуже мало, наших друзів. Їх є з тридцяток, правда? (до Софії, вона тим часом подає тарілки з їжею)

Софія: Ну, я не знаю…

Андрій: Є. Якщо полічити всіх, то є. Але для Києва сказати, що в мене тридцять друзів…

Софія: (сміючись) У мене тридцять друзів. А у тебе?

Олег: У мене, напевно, двоє.

Софія (смієтья): Двійня.

Андрій: Та ні, друзів — у сенсі людей, з якими ти постійно спілкуєшся і яких любиш. Не обов’язково це називати…

Олег: Тоді дзеркало. Ні, насправді це жарт.

Олег: Про те, щоб роздивлятися людей. Я от коли придумував для вас геніальні питання, то подумав з приводу натхнення і особистого життя. Пам’ятаєте, у «Цвіті яблуні» — у героя особиста трагедія, а він постійно ловить себе на тому, що зможе про це написати чи якось це використати. Чи такого не відбувається у вашому спільному житті? Може, ловите одне одного на тому, що дивитеся як на матеріал: це можна буде перетравити і вилити у літературну форму?

Софія: Воно інакше не може бути. Якщо ти вже цим займаєшся, то навіть якби і вигадував якісь там казочки, все одно воно перемелюється через м’ясорубку твого життя. І виливається. Ти не можеш уникнути цього. Але бувають, приміром, письменники, які навмисне провокують у житті подібні речі, щоб потім писати. Ну то ми до таких не належимо. Просто якось навпаки…

Софія: Ґава, фу!

Андрій: Йоп твою мать!

Софія: Не матюкайся при дитині (про Ґаву).

Андрій: Ну а що це таке? Це хамство! Ану йди сюди! Ґава!

Олег: Хороший пес.

Андрій: Дати їй треба пів’яблука, чи що?

Софія: А десь було її яблуко. Ціле. Там воно, на тому краю. (Андрій шукає яблуко) Що я говорила тільки що?

Олег: Про те, що є письменники, які провокують це навмисне.

Софія: Так. Мені набагато цікавіше і цінніше, коли незалежно від мене життя якось так вивертається, що ніби потім… У мене це виходить дуже природно. Я ніколи не мушу штучно збурювати хвилі, щоб потім штучно писати. Ось так.

Андрій: Ну?

Софія: Може, поїмо, а потім знов?

Андрій: Можна, та. Тут касетник, так? (про диктофона)

Олег: Ні. Цифровий. Можна зробити отак. (Вимикаю диктофона, починаємо їсти смачну-смачну страву, що назва її мені невідома)

Андрій: Про що ми говорили?

Софія: Про то, щоб усе використовувати в літературу.

Олег: Угу. І Андрій хотів щось про це сказати.

Андрій: У мене є така думка… Можна це вважати концепцією, а можна і принципом. Літературою може бути все, і насправді література з’являється з випадковості. Зі свого досвіду я можу сказати, що якісь абсолютно випадкові емоції, випадкові речі цього життя можуть викликати у мене інтерес. Мені здається, що це цікаво навіть тим, що раптом от у певний момент здається, що тільки ти про це можеш сказати, хоча всі ці речі не обминають інших людей. Люди теж усе це знають і бачать, але чомусь ти береш на себе місію саме це сказати. У простому житті трапляються речі, які потім стають літературою. Але сказати, що це якось спеціально нагнітається чи спеціально створюються така умова, така літературна конвенція, я не можу. Були школи, — наприклад, неореалістична школа у кіно, живописі й літературі, які дуже багато взяли із повсякденного життя, із життя, яке їх оточує. З одного боку це дуже комфортно: ти не мусиш вигадувати якихось паралельних світів і взагалі ніби фантазія й не працює. Насправді ж усе не так, бо текст все одно стає чимось третім, події перестають бути просто фактами життя, вони набувають іншої цінності, стають символічними, метафоричними. Життя набуває глибинніших рис.

Софія: Ще є таке. З одного боку, ти трохи позбавлений чогось, тому що не можеш просто жити життя. Ти ж початково про це питав. Ти не можеш просто тут і зараз цим моментом насолоджуватися або навпаки страждати через те, що відбулося, тому що зразу думаєш: про це можна дуже класно написати. Ти не живеш звичайне життя, а постійно дивишся на все через призму писання. Але з іншого боку те, що ти пишеш, стає якимось додатковим життям. Ти можеш через писання проживати багато варіантів свого власного життя або взагалі проживати інші життя. Тобто десь віднімається, а десь додається, і невідомо, де більше, де менше.

Андрій: А позиція Коцюбинського, бо ти згадував його героя із «Цвіту яблуні», — це позиція stricte модерністична. Вона життя і весь світ загалом підпорядковує мистецтву. Я далекий від того, щоб так робити. Мені здається, що література дуже багато в чому доповнює, надає життю якогось трошки іншого виміру. Але література від того не перестає бути життям. І навпаки — життя не перестає бути літературою. Тому сказати, наприклад, що безпосередній сум, трагізм, радість ти сприймаєш крізь призму того, як про це писати, я не можу. Мені здається, що наївність переживання цінніша, ніж якісь літературні амбіції.

Софія: Але мені не про амбіції йдеться. У мене буває таке, про що ти питав. Здається, у якогось російського поета щось таке дуже відоме є: «Жена умерла, пойду напишу стих». Я не пам’таю точно. (до Андрія) Ти не знаєш? (Андрій не знає) Це якась цитата. Я не впевнена, але щось таке є. Мені йдеться не про амбіції, а просто про мій спосіб переживання. Я дуже часто відразу бачу, як це можна описати, і за допомогою написаного ще глибше це переживаю.

Олег: Колись одна наївна поетка-інтелектуалка сказала мені, що вона настільки віртуозно оволоділа пунктуацією, що тепер відчуває за собою право ставити авторські знаки. Коли ви живете разом, обоє творите, і обоє успішно, то чи не поставили, бува, такого авторського знака одне на одному? Немає якогось взаємопроникнення творчостей?

Софія: Важко сказати поки що. 

Андрій: Мені здається, що Софія на мене впливає, і я це відчуваю. Мені хочеться від неї вчитися, тому що вона безперечно володіє тим даром, яким не володію я. Вона є віртуозною, геніальною оповідачкою історій. Коли я її читаю, розмовляю з нею, слухаю її, мені завжди цікаво. Цікаво, тому що я від неї набираюся того, чого не маю.

Взаємопроникнення? Скажемо так: неозброєним оком видно, що ми — люди із однаковою вразливістю, хоча це і має у нас різні прояви. Я у проявах своїх емоцій трохи стриманіший, але це не значить, що я переживаю події поверховіше. Зовсім ні. Тут у нас є зона емоційної рівноваги, і тому мені цікаво, які у нас будуть діти. Коли у двох людей із такою високою сенсорністю, сенситивністю, народжується дитина, вона може бути такою ж, як і батьки, або удвічі чутливішою, або загалом черствою і невразливою.

Незважаючи на різницю у віці, а вона у нас велика — більше восьми років…

Софія: Не така уже й велика.

Андрій: Невелика, але все одно вона є, і вісім років — це майже третина мого життя. Але це абсолютно нічого не значить. У Софії своє творче дао, у мене своє, вони у певний момент перетнунилися, але той досвід, який несе вона, ті речі, які вона робить, мені страшенно цікаві. Я дуже вболіваю за неї. Не раз думав, що якби у нашій парі постало питання про те, що один із нас мусить відмовитися від творчрсті заради творчості іншого, я би не замислюючись став займатися чимось іншим, а цю стезю віддав би Софії. Для мене це не питання. Певен, що вона скаже так само про себе.

Софія: (сміючись) напиши в дужках: сміється.

Андрій: Я думаю, що вона теж зможе відмовитися, розводити псів, і за це ми житимемо, а я творитиму свої тексти.

Софія: Добре, що ніхто так не скаже.

Андрій: Так. Добре, що ніхто так не зробить.

Софія: Що не треба буде так робити.

Андрій: Нє, але я б це зробив. Кажу без скромності — так, як відчуваю.

Софія: Не треба таке робити. Не про це вопрос був.

Андрій: Добре. Але нє, це випливає, так би мовити, із взаємопроникнення. Я так тебе добре розумію, що можу спокійно пожертвувати собою. А що? Хіба ні?

Софія: Але не треба.

Андрій: Добре.

Олег: Та, цікаві відповіді… (вони хіхікають) А ще мені недавно розповіли про те, що у людини є особистий досвід і суспільний досвід. І часто відбувається великий вибух, коли виявляється, що особистого, не пов’язаного з іншими людьми, досвіду немає. Коли тебе про щось питають, ти розповідаєш про інших людей, про свої контакти з ними. А суто внутрішнього досвіду нема. А ви не витворили, окрім суспільного й індивідуального досвідів, іще третій — свій, подвійний…

Софія: Він обов’язково є, але його занадто складно окреслити.

Андрій: Ну як же його можна не витворити, якщо ми проводимо 95 % часу разом і дуже некомфортно почуваємося, коли іншої частини, іншої людини немає?

Олег: А частини чи людини?

Андрій: Частини цілого… Не знаю. Це можна трактувати як завгодно. Ми можемо дивитися на себе як на окремих особистостей, можемо себе оцінювати як пара, як частина соціуму… Як завгодно.

Софія: І тому всі ці досвіди у нас є. І досвід пари — так само. Але якщо ти хочеш почути, який він, — це надто складно. Я навіть про свій особистий не скажу. І про суспільний не скажу. Тому що класифікувати я не дуже вмію.

Андрій: Так, це дуже невдячна справа — класифікувати те, що ти взагалі не можеш розділити. Правда?

Софія: Це так, ніби зараз взяти, і отак тобі всі кістки свої показати.

Олег: Але це питання народилося з того, що мене спитали, навіщо я пишу. Розмова про це спустилася корінням до різниці між соціальним досвідом та історією самозаглиблення…

Софія: Розумієш, це ж насправді дуже зрощені речі. Те, що ти написав із особистого досвіду, здається дуже особливим, бо ти пережив це, відчув і написав. А інші люди читають: «О, та в мене таке ж було, і я то уже сто років знав!». Виявляється, що про це знають тисячі і мільйони людей. Але все одно — це ж і твій особистий досвід! Тому це так класно. Основне — знати те, про що пишеш, зсередини. Якщо ти зможеш розказати це так, що інші люди впізнають, то користь отримають обидві сторони.

Андрій: Говорячи про це, можна залізти в теорію. Є, наприклад, соціологічні теорії…

Софія: Я, наприклад, часто думаю про ці речі. Бо в цьому і полягає питання: «Нащо писати? Нащо писати, якщо вже все написано?». Люди все це знають, ти ніколи не напишеш нічого нового. Але ж для тебе це нове!

Андрій: Так, тим більше, після постмодернізму, який усе перемолов…

Софія: Ну, про таке я не думаю.

Андрій: Що це було?

Софія: Це щось впало. (продовжує перервану Андрієм думку) Просто. Я дуже просто про це думаю. Так, усе вже було, то нащо ж тоді писати? Але ж ти живеш одне життя. Ну, умовно кажучи, одне.

Олег: Пам’ятаєш одне.

Софія: Так. І для тебе самого — це все нові речі, ти про щось дізнаєшся, сам робиш висновки, щось розумієш… Це найголовніше: якщо для тебе це нове, ти і твориш по-новому, хоч, може, мільярди людей уже це пережили у собі. Адже такого самого не може бути ніколи, і цінне те, що ти робиш щось важливе для себе. А якщо це важливе для тебе, то воно матиме вагу і для інших людей. Не для всіх, але такі будуть.

Андрій: Я просто хотів додати, що, говорячи про особисте і по-науковому розділюючи структуру особистості, ми стикаємося із дуже відносними речами. Є такий соціологічний казус, який кожна наукова школа вирішує у свій спосіб, — це питання, чи належить до соціуму самотня людина, відлюдник, яка взагалі не спілкується зі світом. Одні схильні відповідати на це питання ствердно: безперечно, адже існує генетична пам’ять, існує досвід інших людей, який певним чином відбивається і на цій особистості, і навіть якщо вона сорок чи п’ятдесят років живе сама, то все одно залишається інтегрованою частиною суспільства. Інші кажуть, що людина, не включена в соціальні процеси, не може вважатися частиною суспільства.

Так само і з нашим питанням: не можна сказати, що особистісне в людині належить тільки сфері суто індивідуального досвіду. Все одно цей так званий індивідуальний досвід — дуже складний вузол. Ґомбрович у своєму щоденнику писав, що людина — це поєднання соціальних масок, поєднання досвідів, форм інших людей. Це я спростив його концепцію форми… Але сказати, що все унікальне в людині належить тільки їй — неправда. Власне, тому й виникають ті речі, коли читаєш, наприклад, п’єси Ґрішковца, і не можеш позбутися враження, що це твоє, що ти так само переживав, так само сніжинки ловив, так само думав про якісь такі речі, які на позір виявляються безглуздям… Я теж думав про ті поїзди, пам’ятаєш? (до Софії)

Софія: Угу.

Андрій: Всім здається, що поїзд іде від Москви до Владивостока. Сідає один машиніст і їде. А насправді машиністи міняються на кожній вузловій станції, і їздять не увесь маршрут, а отак-от (показує руками ламану лінію) по всій Росії між цими вузловими станціями. Я саме на цьому моменті дуже гостро відчув: блін, я колись про це думав. Це кайфово. Якщо ти помічаєш такі речі, відтворюєш, створюєш їх, і вони резонують в інших людях, це класно. Література має різні градуси цієї впізнаваності. Чому так популярна масова література? Тому що вона вся побудована на шаблонності і впізнаваності сюжетів, ходів, героїв… Це все повторюється у кожного письменника. Чому людина читає вірш, і їй подобається? Звідки це «подобається»? Де воно сховано, де воно сидить? Десь на перетині досвідів… Одній людині подобається, а інша каже: «Це банально!». Мені теж доводилося про свою творчість читати, що це банально. Нехай так. А навіщо ускладнювати прості речі? Або навпаки — може, варто ускладнювати прості речі і спрощувати складні? Це велике питання. Кожен текст на нього відповідає по-різному. Правда, Ґава? Правда? (до Ґави) .

Ґава: Правда. (сказала і принесла два червоних перці)

Софія: (до Ґави) Що, курити хочеш? Ти ще маленька.

Андрій: Тобі ще вісімнадцяти нема. Місяців.

Олег: А якщо ви 95% часу проводите разом, то працюєте, певно, вдома?

Андрій: Угу. (і мовчанка)

Олег: Це дуже цікаво.

Софія: Працюємо вдома і в одній кімнаті.

Андрій: Ми — равлики. Так, ми равлики.

Софія: Чотири місяці до переїзду ми жили у великій трикімнатній квартирі, де можна було розходитися у протилежні кінці і не бачити одне одного. Ми спробували, а потім я все одно прибрела до Андрія в кімнату, і все. І тут, думаю, теж так буде. Всі речі порозкладали в одній кімнаті, а в іншій — залишки.

Андрій: У мене сьогодні вперше за весь цей час з’явилося щемке відчуття дому. І ти все прибрала, і так класно: вже своє. З сьогоднішнього дня для мене цей дім свій. Класно. На четвертий день — це дуже швидко. А як ми тут обживемося, то взагалі буде просто кайф. Може це того, що перший гість…

Нас перевозили люди, приїхали, а тут непропалена хата, і всі зібралися, аж трохи страшно було: куди ми приїхали, що це таке, купили на свою голову. А коли добре протопили хату, зробили все найнеобхідніше, то все стало зовсім по-іншому виглядати.

Софія: Це загалом такий експеримент. Я, наприклад, навіть в селі не була ніколи як слід. Я все життя жила у багатоповерхових будинках. А тут раптом приїжджаємо — і сільска хата, страшна, холодна… Ці кілька днів постійно таке відчуття, ніби я себе бачу збоку, ніби відчуваю, що я божевільна, я — людина, яка спостерігає за собою-пацієнтом.

Андрій: Бо ти змінюєшся. Змінюєшся і, як кожен письменник, фіксуєшся на цих речах. Тут таки щось не так: вийшов — і одразу небо. Вийшов — і криниця.

Софія: Або лежиш у ліжку і бачиш небо. І сосну, і зірки.

Андрій: Або прокидаєшся вранці, і перше, що робиш — дивишся у вікно, яка погода. Погоди ще не бачиш, але бачиш чотири сосни, які стоять через ділянку. Де я колись міг думати, що…

Софія: У мене буде чотири сосни!

Андрій: З вікна у мене буде чотири сосни. Це ж так кайфово.

Софія: Андрій буде на тлі пароварки Тефаль. А я постійно кліпаю.

Олег: Нє, є кілька фоток, де ти із розплющеними очима. Слухайте, наші читачі почнуть вам активно заздрити після розповіді про таку садибу.

Софія: Або навпаки. Тут можливе двояке ставлення. Якби рік тому хтось із моїх знайомих вчинив так, то я би трохи заздрила і насміхалася б. Так що я думаю, що наші знайомі приблизно щось таке і відчувають.

Андрій: Та ні. Я останнім часом чую від своїх знайомих тільки нотки заздрощів: о, та ми і мріяти про це не можемо. А насправді що — більшість із цих людей мають свої квартири, і вони спокійно їх можуть зараз продати, бо в Києві високі ціни, і купити собі хати. Кожен може це зробити, вони просто не наважуються на такий крок.

Софія: У нас просто спосіб життя такий, що ми собі можемо це дозволити.

Андрій: Так, ми можемо сидіти вдома і увесь час проводити разом.

Софія: Знову ж таки — дозволити. Ніби кожна людина теоретично може собі це дозволити.

Андрій: Але ми дозволяємо.

Софія: У мене таке у двох пунктах. Я кинула навчання, і ти (до мене) теж це, напевно, розумієш. Переважно люди бояться таке зробити. Навіть якщо це навчання тобі не настільки потрібно, і ти можеш без нього собі спокійно знайти роботу і повноцінно жити, але не кидаєш навчання, тому що тобі страшно, бо як це — це ж ніби пуститись берега, і невідоме життя, і ти без цього диплому, бо ж усі вчаться і матимуть диплом, а ти отак зараз все кинеш — і де ти будеш?

А другий пункт — це ходити на роботу. Як це ти не будеш кожного дня ходити на роботу? А ми з Андрієм не ходимо на роботу. І нічо.

Андрій: Може, життя не дає таких прибутків, як людям, які ходять на роботу…

Олег: Як людина, яка ходить на роботу, можу сказати, що і робота часом не дає прибутків.

Андрій: А часом дає. Є люди, які заради якогось добробуту і комфорту здатні іти на компроміси із собою. Я, наприклад, не можу працювати в команді, а є люди, які можуть і працюють.

Софія: Або тільки і можуть працювати, що в команді.

Андрій: Є люди, які не уявляють свого життя без того, щоб після роботи не піти в який-небудь Гіннес-паб і випити пива. Для мене це не так, я не дуже великий любитель пива, хоч у нас пиво є. (до мене) Хоч пива?

Софія: Хочеш пива? (в один голос із Андрієм, вони того вечора багато говорили в один голос)

Олег: Ні, дякую.

Андрій: А водки?

Олег: Ну, напевно, ні.

Софія: Може, вже досить того інтерв’ю?

[…]

Олег: Для інтерв’ю-то досить, але ж матеріал безцінний… Можна із нього зробити два або записати до Книги рекордів Гіннеса як найдовше у світі інтерв’ю.

Софія: Найдовше і найнудніше.

Олег: Та неправда. Маю надію, що читачі зі мною погодяться, а мені особисто дуже цікаво.

Софія: Читачі, ви погоджуєтесь? І там (показує на диктофона) такі крики: Так! Ні!

Олег: Вони погодяться, у нас класна аудиторія.

Софія: Так це де буде, на сайті?

Олег: На Арт-Вертепі буде, і у розділі «Культура» Юстусу-ком-юей.

Софія: Що він ходить? Що він там шукає?

[…]

Софія: Ґава, чого ти так дихаєш?

Андрій: Хоче в туалет, мабуть.

Андрій: Ґава!

Софія: Вона мені таке втнула позавчора. Я вирішила, що усе прекрасно, і треба з собакою погратись надворі, бо є вже двір, і вона може там вільно бігати… Ми взяли її іграшку, я їй почала ту іграшку кидати, а вона мені приносити. І от вона вкотре приносить мені ту іграшку, щаслива така, хвостом махає, а тут у нас є два залізні стовпчики для сушіння білизни, і вона головою на бігу вдаряється об той гострий залізний краєчок, і розсікає собі повіку. Але зажило як на собаці. Був такий перепад: вона така щаслива, я така рада, що їй добре, а вона ударяється, ще за інерцією несе мені ту іграшку, але кидає біля мене і просто лягає на землю, притуляючись, як людина, бо її страшно болить, а потім лапками починає закриватися. Око почало розпухати, я давай це все мастити йодом, а вона не дає… Але нічо. Трохи попереживали, а потім все стало добре.

Андрій: (до Софії) Зая, постав ще чайник.

Софія: Зоя?

Андрій: Зая.

Софія: Він мене Зоєю називає.

Андрій: Про людське око.

Софія: О, тут ще досить багато води.

Олег: Вибачте за нескромне питання. А ви давно одружені?

Андрій: Нескромне.

Софія: Доведеться тебе побити й викинути геть.

Андрій: Одружилися майже рік тому, розписалися у січні 2006-го, а шлюб взяли 27-го травня 2006-го. А живемо разом уже, до речі, рівно два роки. До речі, саме сьогодні…

С офія: Чого сьогодні?

Андрій: Сьогодні, ти сьомого числа приїхала до мене.

Софія: Так.

Олег: Вітаю!

Софія: Дякую. Не дарма ти квіти приніс, як виявилось.

Андрій: Ти ґалантний кавалер. О, зараз Машка прийде… Наша сожитєльніца.

Софія: Вторая жена.

Андрій: Так. Вона народилась в день нашого шлюбу.

Софія: Тобто їй ще нема року, але вона вже ходить.

Андрій: Ти ж вишлеш нам інтерв’ю, ми перечитаємо?

Олег: Вишлю, звичайно…

Олег: Котра, до речі, година?

Андрій: Та ти вже пропустив останню маршрутку.

Олег: Це прикольно. Якесь таксі тут єсть у вас?

Софія: А тобі рано на роботу?

Олег: Та нє.

Андрій: На коли?

Олег: Та ніби на дев’яту загалом…

Андрій: (до Софії) Покладемо на дивані, правда?

Софія: Називається — інтерв’ю з ночівлею.

Софія: О, назва інтерв’ю!

Андрій: Я знав, що цим закінчиться…

Олег: (перемагаючи кашель) Інтерв’ю з ночівлею…

Андрій: Зрештою, хтозна? У тебе дівчина є?

Олег: Це складне питання.

Андрій: Поняв.

Олег: В принципі, я думаю, що цілком можливо. […] А вам навіщо?

Андрій: Та от хотіли тебе з дівчиною познайомити.

Софія: Але вона від тебе старша.

Андрій: Ну і що? Любві всє возрасти пакорни.

Софія: Буде така ж різниця у віці, як у нас (сміється)

Андрій: Любві всє возрасти пад корень.

Олег: Всє возрасти пад кожей.

Софія: Постав чайок. А я піду туди.

Андрій: (до мене) Ти якщо захочеш в туалет — кажи, не соромся, ми тебе проведемо.

Олег: Ну, таке трапляється час від часу.

Андрій: (Миє чашки) Можеш уже вирубити ту штуку (про диктофона) .

Ночував і знімкував Олег Карпинець

Пов'язана інформація

• Автори 
  • Андрій Бондар
  • Софія Андрухович
• Новини 
  • А ти хочеш оргазм з елементами порно? (Книжкова премія «Літературний Олімп»)
  • Андрій Бондар: перекладач, що не приховує своєї традиційної орієнтації (про польських геїв, українських інтелектуалів і талановиту літературу)
  • Хто загнав геїв та лесбійок на Олімп, або услід банальностям Андрія Кокотюхи
  • Геї та лесбіянки беруть владу в свої руки. Андрій Кокотюха про світові та національні тенденції
  • Александр Кабанов: «Читатель всегда чем-нибудь возмущен»
  • Телевізор — це скринька для дурнів? Чому на українському ТБ закривають культурні програми? (Відповідають Мирослав Попович, Володимир Цибулько, брати Капранови, Марк Гресь, Ян Таксюр, Лариса Денисенко, Андрій Бондар та інші.)
  • Сучасна аудіокнига в Україні (Бліц-інтерв’ю з Сергієм Жаданом, Андрієм Бондарем, Любком Дерешем, Ларисою Денисенко, Ірен Роздобудько, Юрієм Покальчуком)
  • Шо було у Одесі? (про креатив, «Вертеп», літературу та одеські частини тіла)
  • Мої п’ятнадцять
  • Народження українського слему: купатися чи не купатись?
  • Галицьке жіноцтво на кожен смак. Конспект суб’єктивних вражень (Фото-звіт другого дня Буквиці)
  • Софія Андрухович і Андрій Бондар про літературу, книги і футбол
  • Другий міжнародний літературний фестиваль у рамках 14 Форуму Видавців
  • Софія Андрухович: «Мені хотілося б, аби про мою прозу читач міг сказати: «Я дивлюся так, як дивиться текст»
  • «Четвер» повернувся
  • Література династійна
  • Софія Андрухович: «Моя нова книга має смак червоної риби, збризнутої лимонним соком і приправленої прянощами» (Інтерв’ю з письменницею)
  • Мануела Ґретковська. Європейка
  • «МиZтецьки Zтрави» на цьогорічній «Буквиці»
  • Всеукраїнська книжкова виставка «Буквиця» — відродження української книжки на Дніпропетровщині
  • Софія Андрухович «Жінки їхніх чоловіків»
  • Юрій Андрухович вважає, що революцію доведеться починати спочатку
  • Львів цього разу здивував неймовірною для нього теплотою та бурхливістю. Розмова з Юрієм Андруховичем, письменником
• Товари 
  • Еліс Гоффман: «Аквамарин»
  • Сергій Жадан: «Історія культури початку століття»
  • Андрухович, Бондар, Жадан: «MASKUL`T»
  • Андрій Бондар: «Примітивні форми власності»
  • Центрально-європейський часопис Потяг-76: «Вибране 2003 — 2004»
  • Гуррт Мандрівних Дяків Вертеп: «Бучалчин Ґандж»
  • Валентина Кирилова (упорядкув.): «Соломія»
  • Дзвінка Матіяш, Остап Сливинський, Андрей Хадановіч: «Зв’язокрозрив/Сувязьразыу. Антологія сучасної української та білоруської поезії»
  • Юрій Винничук: «Діви ночі»
  • Міхал Вітковський: «Хтивня»
  • Юрій Винничук: «Мальва Ланда»
  • Софія Андрухович: «Старі люди»
  • Софія Андрухович: «Жінки їхніх чоловіків»
  • Тарас Прохасько: «З цього можна зробити кілька оповідань»
  • Антологія: «Незнайома: Антологія української „жіночої“ прози та есеїстики другої пол. ХХ — поч. ХХІ ст.»
  • ШО: «ШО № 4(18) квітень 2007»
  • Софія Андрухович: «Сьомга»
  • Книжник review: «№13–14 (143–144) 2007»

Коментарі

14 грудня я зустрів Софію з Андрієм на презентації А.Е.Л., і вона просила усім передати слова: "Я так не думаю!" про це інтер"ю.

а шо, пльонка скінчилась у мальчіка, чи шо? шо так мало? чому нє да рассвєта?

Супер :)

Клас! Навіть до кінця дочитала, що зі мною нечасто трапляється )))
Чудово коли можна не працювати, закинути навчання і просто насолоджуватись ліературою та одне одним.... Ось тільки виникло нескромне питання: невже вони достатньо заробляють своєю літературою??? наскільки я знаю, з суч.укр.літ тільки Жадану так пощастило..

2 Апасіоната:

І Андруховичу. І Куркову.

А Софія з Андрієм, окрім літературної праці, ще розводять псів і хом"яків, не забувайте!

2 KARPYNETS
Щось не віриться, що на хом'яках і псах можна вдвох прожити...

шо? так ніхто водку і не пив? тюуу....

не думала, що скажу тобі таке, але заслужив:видатне інтерв'ю. пам'ятаючи, що їх терпіти не можу (інтерв'ю, звісно), то багато важить. бондар і софійка, наче повітряні кульки з щастям, коханням, взаєморозумінням. банальна, але правдиво-доречна фраза: вони знайшли одне одного, не проґавили, шануються і цінують кожну мить, проведену разом. тільки сміливі бувають щасливими.

супер :)

не люблю я їх чомусь...

2gallek: а тебе хтось любить?

я мав на увазі творчість, прошу вибачення, якщо мене не так зрозуміли
але враження особливо від написаного Софійкою Андрухович такі, що думаю як до людини виникли б ті самі почуття при особистому знайомстві

to gallek: на щастя , думаю, бондарю і софійці начхати на подібних пенсіонерів .Краще б сам шось робив, мовчки. Зануда.

мене порвало... не знущайтесь

не розумію, чого ви так накинулись.. кожен має право на власну думку. І жоден письменник не зобов'язаний подобатись усім і відразу... не чекала що на цьому сайті така антидемократія (

абсолютно згоден-кожен має і жоден письменник не зобов`язаний. Але задля того шоб претензійно закидати іншим, непогано було б, як мінімум, шось собою представляти.

2Apassionata: а хто казав шо ми дємократи?:)

Ви дємани, адназначна :)

2 Антидемократ, а хто тут претензійно закидав? наскільки я зрозуміла, написано було: "не люблю я їх чомусь" - особиста думка людини. Не було ж написане "вони - лайно" чи "вони - бездарі". Просто власне ставлення, не більше.

To Apassionata: мова не скільки про конкретний випадок скільки про коменти дяді Галєка в цілому.Не люблю я його чомусь)

До речі, згадала. Бондар же ще веде сторінку у "Дзеркалі тижня". Це до того, хто чим заробляє на життя.

Але ДТ - то ж не песики... ДТ - то газета. А от любов до тварин - це назавжди.

до Apassionata дякую за захист

а до тих, хто вважає, що я нічого з себе не представляю - то ви мене на руках повинні носити, я тут єдиний читач з широкого загалу, шлях із пози 69 до повноцінного статевого тобто літературного життя (майже Нео у 1 частині матриці)

	Коментар:

27 липня — 18 серпня

Всеукраїнський тур
гурту «Sтереометрія»

Iншi події

 Експорт новин