ОТ БИ НАМ ЧУБЕСА У ВИШИВАНЦІ

Відносини його країни із США стрімко погіршуються. ЦРУ працює докладає максимум зусиль, щоб розпалити  на венесуельських землях громадянську війну та роз’ятрити старовинні прикордонні протиріччя між Венесуелою та її сусідами. За таких обставин цілком зрозумілим є ходіння венесуельського лідера за тридцять три моря у пошуках заліза, яке вбиває. Щоправда, деякі з вітчизняних «експертів» вже  намагаються наклеїти на Чавеса ярлик москвофіла через те, що серед країн, які відвідав під час своєї подорожі венесуельський керманич,   була начебто дружня та начебто ворожа нам Російська Федерація. Венесуела закуповуватиме в РФ бойові вертольоти та автомати Калашникова. У цій латиноамериканській країні  навіть буде збудовано  завод з виробництва цієї зброї.

Що ж до геополітичного блоку Венесуела – Білорусь – РФ – Іран – КНР, про який так багато говорять  українські геополітики та агенти  впливу США, то тут далеко не все так просто. По-перше, РФ є членом так званої «великої вісімки» і США можуть дозволити своїм кремлівським друзям певний «непослух». Особливо, якщо цей «непослух» невдовзі можна буде використати для подальшого тиску на Венесуелу як на осередок антиглобалізаційного спротиву в Південній Америці. По-перше, виробництво автоматів Калашникова на венесуельській території завжди може бути прокоментовано вашингтонською братвою як  ще один привід для нападу на метиса-десантника По-друге, від 2001 року, у лідерів  країн третього світу є багато прикладів, аби пересвідчитися, що Москва  завжди ховається в мох, коли доходить до створення певного геополітичного блоку, який мав би стати  альтернативою  до північноамериканського всевладдя на третій  від сонця планеті. Якщо, подібне геополітичне співтовариство й постане, РФ радше за все відіграє в ньому лиховісну роль «троянського коника». Постає питання, на яке досить складно відповісти, – а чому в пошуках зброї гарячий венесуельський мачо не  завітав до України? Невже «Південмаш» кохається лише у  виробництві тролейбусів та парасольок?  А Харківський танковий завод перепрофілювався лише на  відтворення дитячих візочків ? Погодьтеся, питання аж ніяк не риторичні.

Звичайно Україні є що запропонувати на світовому ринку озброєнь. До того ж,  українські танки та зенітно-ракетні комплекси були б ніяк не зайвими для добродія Чавеса у його шляхетній справі, яка полягає в зміцненні  національної незалежності.  Та чому ж він не заїхав до КБ «Південне»? Посилання на  політичну кризу  в Україні виглядають не дуже переконливо, адже постачання зброї за кордон це – грубі гроші. Країною нашою керують ліберали, себто публіка, яка ласа на гроші. Можна і про круглі столи забути, адже бакси – страшна та велика сила. Ліберальна риторика щодо неможливості постачати зброю диктаторському режиму, також не витримує жодної критики, адже проамериканська опозиція до Чавеса у Венесуелі  не зазнавала й не зазнає жодних бодай найслабших утисків. Справа полягає в тому, що без санкції з Вашингтону, без телефонного дзвіночка від шоколадної пані Кондолізи теперішнє керівництво держави з річки на берег не вибереться. Куди вже там торгувати зброєю. Якщо за часів Кучми колишні парторги робили хоч якийсь опір вашингтонському нахабству, то тепер навіть Мадлен Олбрайт, прилетівши до Києва, натискає на українське політичне керівництво – помаранчевих хлопчиків, для яких США – взірець, заради якого вони готові відмовитися від просування національних інтересів. Особливо це помітно, коли  українські національні інтереси вступають в протиріччя з північноамериканськими.  Зовнішньополітичні гастролі нашого президента почалися зі смачного  плювання в кубинську криницю. За безкоштовне лікування  чорнобильських дітей, ми подякували  лівонаціоналістичному режиму  Фіделя Кастро приєднанням до вашингтонської антикубинської  пропагандистської війни. Схоже, що президент Венесуели їде лише туди, де можна придбати зброю насправді, а не слухати пустопорожні теревені.  Він знає, що без американської санкції, українці не продадуть йому навіть ножа. Тому не слід витрачати гроші венесуельських платників податків – організація міждержавних візитів на найвищому рівні справа не дешева. 

Вже вкотре доводиться переконуватися в тому, що Україна не є самостійною державою. Вкрай важко говорити про  незалежність, коли зовнішня політика  робиться  з острахом на те, що ж скаже пан? Де знаходиться пан – у Москві або у Вашингтоні, залежить від того, хто  сидить на Банковій – бухгалтер, парторг чи «пахан».  Ідея  про те, що Україна сама може вести геополітичну гру на  одному рівні  з суперпотугами сучасного світу, видається для цих радянських нахаб чимось фантастичним та вартим презирства. З рештою, не варто очікувати від них іншого. Багато було сказано про прагматизм у зовнішній політиці, але далі розмов справа не йде. Україна лишається поза грою. Наші лідери вперто вважають її чимось тимчасовим та кволим – їх в свій час не взяли на роботу до Москви, а потім  не надали потрібного вашингтонського гранту. Можливо до влади прийдуть люди, для яких той факт, що світова політика не може здійснюватися без участі Києва, буде фактом природнім і зрозумілим. Допоки ми залишаємося бовваніти на узбіччі  великої геополітики, нагадуючи світовій спільноті кумедними «гарбузячими революціями» про своє існування. А що – бакси капають, черево відростає – чого ще бажати? Дивно, що нікому з лібералів як помаранчевих, так і біло-синіх не спадає на думку, що в середовищі українських військових може виникнути свій Чавес, який  вимагатиме відповіді за зраджені та занедбані національні інтереси. Сподіваємося, що це станеться найближчим часом.